Тарас Марусик «ЕРА ПОВНОГО МРАКОБІССЯ» ЧИ ЦЕРКВА ПОВНОГО МРАКОБІССЯ?
- Деталі
- Категорія: Новини
Перипетії довкола Десятинної церкви тривають не один рік. Днями чергову заяву зробив голова Київської міської держадміністрації Олександр Попов (після того, як забив у дзвони голова постійної Комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець). О.Попов назвав будівельні роботи біля Десятинної церкви незаконними і сказав, що в Міністерстві регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України його запевнили: цим займеться Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю.
Інакше, як передвиборчою (адже вибори міського голови стають все невідворотнішими) або навіть лукавою цю заяву не назвеш. Якийсь рік із «хвостиком» тому КМДА вирішила відбудувати цей храм і провела конкурс на кращу концепцію його реставрації.
«Народна війна» у Хмельницькому
- Деталі
- Категорія: Новини
З нагоди Дня Незалежності України у Хмельницьку за підтримки Міжнародного фонду Відродження відкрито експозицію "Народна війна 1917-1932 р.р." Захід відбувся у приміщені музею історії міста Хмельницького. Експозицію у Хмельницькому презентував її автор Роман Круцик - голова Київського міського товариства "Меморіал" ім. В. Стуса, народний депутат України ІІ скликання. Відкриваючи експозицію він заявив: "Переживаю, чи вдасться очистити історію від міфів. Бо час іде, а міфи приклеїлися дуже сильно".
Участь у відкритті експозиції взяв директор музею Ігор Западенко, наголосивши на тому, що День Незалежності – нагода не лише для святкування, а й привід згадати, скільки трагічних подій минулого покладено в фундамент сучасної української держави".
Експозицію відвідали викладачі закладів освіти, громадськість міста Хмельницька а також представники місцевих ЗМІ.
Майбутні тушки
- Деталі
- Категорія: Новини
Можна з упевненістю стверджувати, що більшість із тих, хто увійшов до списку Королевської, особливо до його фасадної частини – це "заготовлені" для наступного парламенту "тушки". Якщо, звісно, "тушкою" не стане вся фракція. Перша в списку – сама лідерка. І це, здається, непроста "тушка". Її рідний брат, Костянтин Юрійович Королевський, – колишній заступник міністра регіонального розвитку Російської Федерації в путінському уряді.
Сама Наталія Юріївна – співголова депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Російською Федерацією, причому Королевська очолює чи не найбільшу депутатську групу, яка нараховує 158 осіб, разом з одіозним "розколювачем країни" Ківаловим.
У грудні 2011 року ця депутатська група провела конференцію "Перспективи євразійської інтеграції України", а двійко комуністів спробували негайно втілити в життя резолюцію згаданої конференції.
Василь Овсієнко про поїздку до концтабору в Кучино
- Деталі
- Категорія: Новини
Сього 2012 року, 27 – 29 липня, я з Олесем Шевченком відвідав до болю рідний табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де нині діє Меморіяльний музей політичних репресій «Пермь-36». (Якщо пам’ятаєте, 2010 року мене завернули були з Брянська додому як особу, небажану в Російській Федерації).
Починаючи з 2005 року на території табору суворого режиму щороку відбуваються велелюдні (до 10 тисяч людей!) міжнародні фестивалі «Пилорама». Приїздять відомі співаки з усієї Росії і з-за кордону. А поруч у наметах точаться жваві дискусії на історичні й актуальні теми – з участю колишніх політв΄язнів, правозахисників, уповноважених з прав людини, політологів, журналістів і гостей. Торік була тема «По 20-ти роках», сього року – «Жити разом». Ідеться про долю Росії: чи втримається вона як єдина держава, чи розпадеться, як 20 років тому розпався СРСР.
Чому фестиваль називається «Пилорама»? Та тому, що головна його сцена встановлена на пилорамі, яка діяла в таборі до його закриття в 1987 році та коли Пермський «Меморіял» 1993 року взявся відновлювати цей особливо цінний об΄єкт історії Росії – останній в СРСР політичний табір. Треба було відновити знищені огорожі, то меморіяльці самі пиляли дерево. Відкрився Музей 1995 року і вже став відомим у світі поруч із Освєнцімом, Бухенвальдом, Заксенхаузеном. Одного ж роду об΄єкти. Організатор фестивалів – «Меморіяльний центр історії політичних репресій «Пермь-36», за підтримки Міністерства культури, молодіжної політики та масових комунікацій Пермського краю. У нас в Україні чогось схожого нема.
До Росії не впустили автора книг про Соловки і Сандармох Сергія Шевченка
- Деталі
- Категорія: Новини
Учаснику української делегації до Карелії відомого журналіста і публіциста Сергія Шевченка не дозволили в'їзд на територію Російської Федерації.
Група з 28 осіб, серед яких двоє прикарпатців - депутат Івано-Франківської обласної ради Петро Шкутяк і журналіст газети "Галицький кореспондент" Марічка Гаврилюк вчора перетнула кордон з РФ. У Карелії делегати планують відвідати урочище Сандармох Медвежогорського району, в якому 75 років тому у листопаді 1937-го за чотири дні таємно ростріляли 1111 в'язнів соловецького етапу. Серед замордованих - цвіт українського відродження початку 20 ст. - письменники Валер'ян Підмогильний, Микола Зеров, Григорій Епік, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, режисер Лесь Курбас, історик Сергій Грушевський (брат президента УНР Михайла Грушевського), урядовці УНР, громадські й церковні діячі, вчені, військові.
На яких підставах відмовили у в'їзді Сергію Шевченку, наразі не відомо. На всі питання прикордонники відказували, що не зобов'язані нічого пояснювати. До цього жодних проблем з перетином кордону журналіст не мав: він сім разів відвідував Карелію, зокрема й Соловки. Сергій Шевченко є автором низки книг про трагедію Сандармоху і Соловецькі табори, а також численних статей в періодиці. Питання є і до російського МЗС, яке в односторонньому порядку відновило "чорні списки" - таємний перелік українців, перебування яких на території Російської Федерації небажане.
Закинуту обсерваторію в Карпатах будуть рятувати. Історична Правда
- Деталі
- Категорія: Новини
Багатостраждальну обсерваторію на Чорногірському хребті, яка з 1940-х років стоїть без догляду на висоті 2028 метрів (гора Піп Іван), нарешті вирішили хоча б законсервувати. Будівлю обіцяють накрити дахом і підсушити - а до 2015 року відновити як науковий і туристичний об'єкт. Прикарпатський національний університет і Варшавський університет планують наприкінці липня почати роботи з консервації колишньої астрономо-метеорологічної обсерваторії на горі Піп Іван у Івано-Франківській області.
Про це заявив ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігор Цепенда на парламентській асамблеї України й Польщі в Яремче в суботу, повідомляє "Інтерфакс-Україна".
За його словами, під час консервації протягом року зроблять дах і створять умови для підсушування об'єкта.
Міфи про священство: Священики гладкі, бо багато їдять і нічого не роблять
- Деталі
- Категорія: Новини
Є у нашому народі такий стереотип по відношенню до духовенства, що ніби священик - такий собі «пампушок», а гладкий він ніби тому, що багато їсть, а нічого не робить. Тому портал КІРІОС попросив ієромонаха Олеся-Августина скинути завісу невідання з столу і праці священика. З любов'ю зберігаю у себе вдома альбоми моєї бабці з старовинними, ще початку ХХ сторіччя, фотографіями. Інколи з майже ностальгічним сентиментом перегортаю сторінки, придивляюсь до облич рідних людей, яких вже давно нема на землі. Їх обличчя, їх характери, неповторність рис є моєю спадщиною, за яку я несу відповідальність і яка до мене цілий час промовляє і чогось від мене вимагає.
На багатьох старовинних фотографіях бачу священиків — бабциних вуйків, дідів. Наша родина від багатьох поколінь була священичою. Високолобі, з ясними просвітленими спокійними обличчями. Багато хто солідний, огрядний: широка кістка і потужна статура є нашими сімейними рисами. Придивляюсь і на пам'ять приходять бабцині спомини й оповідання.
Ось цього могутньої статури протоієрея вона називала "вуйком Василем". Він мав шестеро дітей. Починав день о п'ятій годині ранку. Встигав поїсти наскоро після Літургії, бо одразу, як споминала бабця, йшов до хворих та з іншими требами. Щоденно обходив не менш з десятка домівок своїх вірних, перед усім ті, де були якісь негаразди, щоби привести до злагоди. Повертався, щось перекусив, сідав за Святе Письмо, богословські книжки. Під вечір обідав з усією своєю родиною. Бабця пам'ятала, як весело було за столом у тій священичій хаті. "Вуйко Василь не їв багато, - казала, - але все одно був важкий, хоч і цілий час рухався, людей відвідував, служив, - але вже такий був його устрій..."
Якою була б цивілізація, якби не Сандармох... || Марія ТОМАК, «День»
- Деталі
- Категорія: Новини
Видання листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова, яке тривало десять років (1992 — 2002), стало однією з помітних книжкових подій минулого року. А для нас однією з уже цьогорічних інтелектуальних подій було обговорення статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» (написаної в Бостоні ще 1954-го року), яку «День» передрукував у новорічному номері. Оксана Забужко, до речі, певна, що ця стаття мала би стати частиною шкільної програми. Це до питання про вміння цінувати Своє і Розумне, а також про вміння, власне, читати. Письменниця розповіла, що кабінет-бібліотека Юрія Шевельова перебуває в Японії. Він заповів своє книжкове багатство університетові Хоккайдо під гарантію того, що бібліотеку не буде розформовано. А книгозбірня Шевельова — одна з найбільших приватних славістичних книгозбірень у світі.
Щоби поговорити з Оксаною Забужко про Ю. Шевельова, вочевидь, знадобилася б окрема зустріч. А приводом для нашого спілкування з письменницею стала акція «Дня» Рік «Списку Сандармоху» й тема подолання тоталітарного спадку.
Утім, «День» до пані Оксани мав й інші запитання...
ДВА В ОДНОМУ: МОСКАЛЬ ВНУТРІШНІЙ І МОСКАЛЬ ЗОВНІШНІЙ
- Деталі
- Категорія: Новини
Прем’єр-міністр України (?) Микола Азаров вийшов за межі пристойності і здорового глузду. Або так: в Азарова «дах поїхав». Ці й інші думки з’явилися відразу після його інтерв’ю російському журналістові Володимиру Познеру. Я не пам’ятаю жодної особи його рангу, яка б дозволила собі публічно зізнатися в просуванні інтересів чужої держави, в даному випадку Росії. Аргумент для себе він підібрав «залізний»: побачив в Україні понад 20 мільйонів росіян. Це навіть більше, ніж «нарахував» свого часу Путін, заявивши, що Україна – всуціль російськомовна країна. Відтепер Азаров з повним правом заслужив на кличку «Підрахуй-2».
Виявляється, особа, яка є керівником уряду незалежної Української держави, почуває себе росіянином, хоч і живе 28 років на території, до назви якої все одно який прийменник додавати: «в» Україні чи «на» Україні. «Ми були громадянами однієї країни, і було зовсім не просто усвідомити, що ти живеш зовсім в іншій країні», – сказав М.Азаров. Судячи з його слів і дій, він цього так і досі не зрозумів.
ПАМ'ЯТЬ КРАСНОГО САДУ БУДЕ ВШАНОВАНО
- Деталі
- Категорія: Новини
Внаслідок спільної каральної акції поліціянтів-поляків та гітлерівців села Красний Сад не стало, шлях до цієї події пролягав через десятки літ тупого і непробивного, здавалося, замовчування. А все тому, що село було українським і саме це виявилося головною його провиною.
На місці села Красний Сад Горохівського району тепер є тільки 9 селянських дворів, а від колишніх його забудов, що полум'ям злетіли до неба внаслідок польсько-німецької антиукраїнської каральної акції у квітні 1943 року, зосталися мурована господарська споруда Оксенії Павлової, яку помилково іноді називають чеською, стара криниця та напівзруйнована дерев'яна хата родини Митрофанюків. Але в переліку спалених сіл Волині на Стіні Скорботи меморіального комплексу в Луцьку Красного Саду все ще нема. І тільки цьогоріч 18 квітня, в річницю трагедії, мають освятити новий пам'ятник та гідно вшанувати світлу пам'ять знищених карателями красносадівців, які спочивають у спільній могилі на колишньому сільському цвинтарі. Чому трагедію Красного Саду замовчували колись? Що заважало відновити справедливість і належно пом'янути його жителів?
Петро БОЯРЧУК
ВІД КОЛОНІЇ ДО «БАГАТИРСЬКОГО» СЕЛА
Село Красний Сад, яке попервах називали колонією, виникло біля села Михлин тепер Горохівського району Волинської області наприкінці ХІХ століття, коли недавні кріпаки дістали змогу купувати землю, осідати на ній і господарювати. Архівний документ від 1906 року свідчить, що тоді в колонії Красний Сад Луцького повіту «було 16 дворів, 110 жителів», а ще «були 1 мировий посередник та 2 мирових суддів». Скоро склалося, що Михлин був, за визначенням його жительки Галини Прокопівни Луцюк, свідка тієї трагедії, «трохи багатим, а трохи бідним», тоді як Красний Сад — однозначно «багатирським». І коли 1912 року в Михлині споруджували церкву, то красносадівці пожертвували на неї грошей більше від михлинців. Але 19 квітня 1943 року Красного Саду не стало. Разом із мешканцями. За яку і перед ким провину був знищений?
— Я тільки те знаю, — розповідала мені 2008 року Галина Луцюк, — що весною 1943-го поляки з німцями як почали од Вигуричів (тепер Луцького району) українців палити і вимордовувати, то аж до Воютина дійшли чи навіть далі.
Нагадала слова, що їх іще 1987 року почув від жительки Дубової Корчми Горохівського району Ганни Шевчук: «Поляки тої весни з нашого села почали, а Красним Садом і Чорним Лісом закінчили».
За потурання гітлерівських окупантів у березні — квітні 1943 року польські шовіністи по-звірячому закатували батька та матір Ганни Юхимівни і спалили у їхній же клуні («Он там у садочку, — показувала, — їхні кісточки я закопала. Хоронити на цвинтарі боялась, щоб не забили»), з подачі поляків, була в тому переконана, гітлерівці схопили і стратили в Луцьку її чоловіка, від їхніх рук загинув брат. Приблизно тоді ж поляки разом із німцями знищили тут кількох осіб із родини Ковальчуків і забрали Андрія Стельмащука та його односельця Крищука, сліди яких загубилися в тюрмі у Дубні. Розповідь Ганни Шевчук і стала для мене відкриттям того, що доти в УРСР, де говорити можна було тільки про «злочини українських буржуазних націоналістів», старанно замовчувалось. Відтак у «Волині» з'явилася, за визначенням тодішнього її редактора Полікарпа Шафети, перша серед періодичних видань області згадка про одну з «білих плям» волинської історії. Записані свідчення Галини Луцюк та Ганни Шевчук вказують: антиукраїнська німецько-польська каральна акція на території нинішнього Горохівського і прилеглої до нього частини Луцького районів навесні1943 року була спланованою й охопила низку сіл, серед яких епіцентром став Красний Сад.
Більше про трагедію я довідався влітку 1992 року від жительки села Зелене Горохівського району Марії Фіщук. Вона розповіла, як на Різдво 1945 року стала свідком привселюдної страти на шибениці двох українських повстанців, що її здійснили енкаведисти за вироком совєтського правосуддя на площі навпроти замку Любарта і поряд із нинішнім медичним коледжом у Луцьку, де тоді був ринок. Зі свідчень Марії Михайлівни дізнався тоді, що одним із тих вояків УПА був дивом вцілілий під час німецько-польської розправи над Красним Садом у 1943-му В'ячеслав Новосад. І що мати В'ячеслава Ольга Новосад (у другому заміжжі — Надашкевич) теж вижила, а після багатьох поневірянь поселилася в Берестечку. Там і зустрілися ми вперше 1992-го чи 1993 року. А 1997-го, коли Ользі Наумівні виповнилося 100 літ від роду, була наша остання зустріч. Тоді від неї почув: «Мабуть, Бог зумисне дав мені таку довгу дорогу, щоби для всіх була на ній свідком того зла і неправди».
Приблизно такими словами почала зі мною розмову й уродженка села Михлин, а 1943 року жителька Красного Саду Надія Новосад (у дівоцтві — Тивончук, у першому заміжжі — Павлова), яка у грудні 2010 року теж святкувала століття. Зауважила: за совєтської влади згадувати про це було не вільно.
То за що і кому заплатили життям невинні люди? Чому винищили село? Хтось вбачав відповідь на ці питання у непростих стосунках, що складалися між українцями та поляками ген від XVIІ століття, хтось кивав на «класову боротьбу» у 20 — 30-х роках ХХ століття, яка начебто зіткнула щойно утворену тоді «бідну» польську колонію Марусю із сусіднім «багатирським» Красним Садом, а хтось, як Надія Новосад та Галина Луцюк, припускали, що жителі колонії начебто «наговорили німцям на красносадівців, що вони є бандити». Але дуже схоже, що все це було лише тим грунтом, на тлі якого розгорнулося щось зовсім інше.
Привертають до цього висновку і факти. Так, 28 січня 1943-го гітлерівський міністр східних територій Альфред Розенберг заявляв: «...Варто зробити все, аби поляки й українці бачили своїми ворогами один одного, а не німецький Рейх». А 8 лютого того ж року совєтський майор держбезпеки Чепрасов у доповідній наркомові Меркулову пропонував «...розробити більш конкретний план... впроваджуючи у свідомість місцевого (українського. — П.Б.) населення, що сюди можуть повернутися польські пани, якщо на цій території і далі існуватимуть польські поселення». Чи треба ще про щось запитувати? А надто, коли пригадати, що, наприклад, курінний УПА на прізвище Левочко, який у липні 1943-го організував винищення поляків у Порицьку (тепер — Павлівка Іваничівського району), 1944 року об'явився перед жителями цього поселення вже в ролі чекіста і вишукував учасників того нищення. А потім вів активну боротьбу з українськими націоналістами, допоки вони його не зліквідували? Одне очевидно: за гітлерівської окупації на теренах нині Горохівського району не українці з німцями чи без них першими прийшли до поляків з масовими розправами, хоч мали таку змогу від половини 1941-го до початку 1943 року, а таки поляки прийшли до українців, чим і накликали нещадний удар у відповідь.
СМЕРТЬ З'ЯВИЛАСЯ ПІСЛЯ ДЕСЯТОЇ РАНКУ
Зведення Сенкевичівського райкому КП(б)У про ситуацію в районі на 01.01.1945 інформує: село Красний Сад знищене... в 1942 році. Що вказана дата не відповідає дійсності, зазначена у зведенні кількість замордованих красносадівців помітно менша, ніж насправді, а винуватців злочину не згадано, мимоволі наштовхує на думку чи то про цілком безвідповідальне ставлення невідомого (документ без підпису) компартійного чиновника до з'ясування місцевих реалій після гітлерівської окупації, чи то про намагання реалії ці притлумити, подати в іншому світлі. Однак до фатальної для Красного Саду днини у ньому було вже, за даними з різних джерел, 18 селянських господарств і 40 чи навіть 47 житлових споруд. А напис на пам'ятнику, який по Другій світовій війні встановили Надія та Адам Новосади, гласив: «...Спочивають у сій могилі 103 жителі села Красносад убиті і спалені 19 квітня 1943 року». І навряд чи наважиться хто засумніватись у вказаних цифрі та даті, оскільки написали люди, які самі того дня розминулися зі смертю лише випадком.
Зі свідчень Ольги Надашкевич, Надії Новосад та Галини Луцюк, як і з інших джерел інформації, випливає, що серед знищених сільчан було 20 дітей шкільного віку, 8 — дошкільного, а також дев'ятимісячне немовля, назване при хрещенні Софією. А з усіх тих, хто на ту пору був у Красному Саду, зокрема й найманих робітників, від смерті врятувалося не більш як десять. І лише завдяки відомому німецькому педантизмові дві селянські садиби розправа оминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, який прийшов на її обійстя разом із поляками, чесько-німецьким суржиком, сказала йому, що чешка, і той звелів її сім'ю та оселю не чіпати. А на обійсті Митрофанюків німець побачив табличку з написом «Михлин» і зробив висновок, що садиба належить до сусіднього села, а, отже, під екзекуцію не підпадає. Ці факти підтверджують: каральна акція велася тільки проти українців і мала би стосуватися тільки Красного Саду. Останнє однак не завадило полякам того ж дня знищити 8 українських сімей, а серед них і сім'ю Мельничуків, які проживали в сусідньому чеському селі Чорний Ліс (нині — територія Луцького району).
Переслідування поляками жителів Красного Саду почалися тоді, як замість української допоміжної поліції, що на початку 1943 року перейшла в УПА, німці утворили поліцію польську.
— Я була коло хати, — розказувала Надія Новосад, — коли бачу: просто через наш двір біжить сусідський хлопець, а за ним женуться поляки. Кричу їм: «Не чіпайте того хлопця, то наш сусід! Він ще геть молоденький і нікому не зробив зла!» Вони тоді кинулися до мене, а я так і впала зо страху. Коли оговталась, побачила, що хлопця ведуть дорогою на Анджеювку (польська колонія, що ташувалася біля нинішньої Бережанки Горохівського району і від початку 1943 року була збройним опорним пунктом гітлерівської окупаційної влади, або, на що вказує і видана Інститутом національної пам'яті Польщі «Кресова книга справедливих», пляцувкою польської самооборони. — П.Б.). А туди як забирали, то вже рідко хто вертався. Я кажу своїм: летіть до Мусія з Василиною, бо сина їхнього в Анджеювку повели! Вибігли на дорогу і Мусій, і Василина. То її поляки відтурили геть, а Мусія — прикладами поперед себе. Вигнали разом із сином на поле і там обох забили.
Свідком іншого випадку була і десятилітня тоді Галина Луцюк. Ідеться про юнака, який, рятуючись від поліціянтів-переслідувачів, скочив у студню.
— А поліціянти причаїлися, — розповідала Надія Новосад, — вичекали, скіко треба, потім якийсь гукнув, що вони чи то бандеровці, чи мельниковці, і той хлопець дав їм себе витягнути, а вони його забрали, десь там прив'язали до коня і так волочили.
Але у понеділок 19 квітня 1943 року ніщо, здавалося, біди не віщувало. Почався Великодній тиждень. Налаштовані на свято люди поспішали попорати на весняних полях та належно підготуватися до Великодня. А що Надія Новосад (тоді — Павлова) разом із кільканадцятьма іншими сільчанами мусила іти на фільварок у Скірче перебирати картоплю, то думалося про те, що свої домашні справи залагоджуватиме, либонь, ночами. Напередодні, знаючи про роботу у Скірчому, чотирирічного синочка Сашуню вона відправила зі швагром до батьків у Михлин. У Красному Саду зосталися її чоловік Владислав Павлов та свекруха. А що вміла Надія в'язати светри, то у Скірчому «полячок-бригадир» на картоплю її не поставив, а сказав іти в хату в'язати светра його жінці. Ольга Новосад робила щось коло хати, син її В'ячеслав порався у хліві біля худоби, чоловік Платон з меншими синами Олександром та Миколою відразу після сніданку поїхали кіньми у поле.
Була десята година. І ніхто не знав, що в цей час поляки з німцями взяли Красний Сад у кільце. Першими загинули чоловіки, які були на ланах. З-поміж них і Платон Новосад. А скутих страхом двох його синів карателі пов'язали, кинули на воза і повезли у село, яке все ще ні про що не здогадувалось...
Невеликими групами карателі рухалися Красним Садом, аби нічим його не стривожити. Перші п'ять сімей, що трапилися на їхньому шляху, загнали у клуню Володимира Павлова і тихцем стратили. Далі йшли від двору до двору, заводили до клунь усіх, кого знаходили в хатах і на подвір'ях, наказували ницьма лягати в рядок. Тоді німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти, озброєні не оснащеними глушниками гвинтівками, орудували хто багнетом, хто узятими з-під хліва вилами.
Те, що німець, стріляючи, промахнувся, що кров, яка бризнула цівкою з тіла рідної тітки Катерини і геть залила голову десятилітній Галі Козик (у заміжжі — Вітюк), а сама вона знепритомніла, врятувало її від смерті. На щастя обминула куля і її ровесницю Ніну Павлову, яка у грудні минулого року скінчила свій земний шлях у Сенкевичівці. Ользі Новосад (Надашкевич) теж пощастило. Вона випадково побачила в сусідському дворі поляка-поліціянта. Збагнула, до чого ідеться, гукнула В'ячеславові, щоби ховався, а сама притьмом ускочила до льоху, де в кутку за бочкою прикидала себе буряками. Обшукуючи обійстя, поляки їх не помітили.
Закололи у клуні привезених з поля на рідне обійстя синів Ольги, її свекра та свекруху, на іншому осідку знищили в клуні дядька Андрія з жінкою та чотирма дітьми і подалися у двір Адама Новосада (в майбутньому — другого чоловіка Надії Павлової), де стратили його дружину та інших членів сім'ї. Що карателі нищать її село, Надія довідалася наприкінці дня, за кільканадцять хвилин до того, як вони прийшли у Скірче на фільварок, аби забрати на смерть решту красносадівців. Врятувало жінку те, що до списку перебирачів картоплі «полячок-бригадир» її не вніс. Надія втекла у сусіднє село Уманці, звідти — в Линів нині Локачинського району.
Упродовж наступних двох днів кіньми та хурами поляки вивозили до Анджеювки і на фільварки в Угринів та Скірче майно красносадівців.
Розбирали й вивозили навіть окремі хати та господарські споруди. Наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім двох згаданих вище садиб, спалили.
А не минуло багато часу, як почали репресії проти михлинців.
— Я пасла корову, — розповідала Галина Луцюк. — Аж дивлюсь: їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані тоді було. І попалили багатьох. Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили... Всю цю вулицю, що тепер якби головна, спалили. І з тамтого боку хатів попалили багато. Ми тоді у біженцях під Боремлем шість тижнів були. Вернулись, — хати нема. Потім хтось сказав батькові, що аби він, тікаючи з нами, зоставив на дверях до хати записку, що його син, а мій брат — на роботі в Німеччині, то не палили б... Батько біля нашого згарища зіп'яв якусь буду і літом, на Петра й Павла, ми вже в ній сиділи.
Улітку 1943 року, здійснюючи відплатні акції, українські повстанці налетіли на Марусю, де, зазначає «Кресова книга справедливих», була «пляцувка самооборони». Однак, інформує те саме видання, було «спалено лише кілька осель, ніхто не загинув». А щодо начебто повторного нападу упівців, вчиненого 15 січня 1944 року, який «спричинив 8 смертей», то ця інформація виглядає сумнівною. Бо є свідчення, що вже після першого наскоку жителі Марусі залишили колонію. Та й «пляцувка самооборони» діяла радше в Анджеювці, що опікувалася і Марусею. Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її жителі, повідомляє «Кресова книга справедливих», «виїхали до Володимира-Волинського разом з евакуйованими німцями». Лише тоді упівці спалили там польські оселі та шкільний будинок і садибу, де розташувалася сумнозвісна «пляцувка».
У колонії зосталося тільки двоє поляків, котрих сховав якийсь українець. Оскільки з приходом червоних його було звинувачено у співпраці з німцями, то «Кресова книга справедливих» уточнює: фактично він був членом польської самооборони і мав дозвіл на зброю від німецької влади. Тому кому служила та «самооборона» — запитувати не доводиться. З огляду на це, стає ще більш зрозумілою й одна з причин тогочасного українсько-польського конфлікту.
Закінчення у наступному номері.
На фото: Пам’ятник на спільній могилі красносадівців, що його свого часу встановили Надія та Адам Новосади.
http://www.volyn.com.ua/printver.php?rub=5&;article=0&arch=1371
ТРАГЕДІЯ КРАСНОГО САДУ
Петро БОЯРЧУК
Закінчення. Початок у "Волині" за 14 квітня.
НАЗВАЛИ СЕЛО НАЦІОНАЛІСТИЧНИМ
Красного Саду сьогодні на мапі Горохівського району нема. Зусилля совєтської влади, яка 1945 року спробувала відродити село за рахунок українських переселенців з Польщі, виявилися марними. Не тримала їх коло себе тутешня земля, тому і старалися вибратися деінде, а найчастіше — до Луцька, Нововолинська, Сокаля, Червонограда. І вже досить скоро на долю села лягла печать неперспективного.
За винятком кількох осідків, що офіційно є михлинськими, тепер Красний Сад — на цвинтарі. Той цвинтар, до якого веде вузенька полівка, невеличкий. Але зовсім не через те, що на час страти селу минуло ледве півстоліття — майже всеньке воно лягло в одну спільну могилу. І реквієм по ньому вмістився в одному короткому написові на пам'ятнику. Донедавна стіною відгороджували це кладовище від світу густі непролазні хащі. А від приспаної суспільної свідомості упродовж десятиліть відгороджувала трагедію села стіна тупого замовчування. Тому лише вітер утирав над нею гірку сльозу невиплаканої скорботи, коли 2003 року Президент України Леонід Кучма та президент Польщі Алєксандр Кваснєвський відкривали в селищі Павлівка меморіал і вшановували пам'ять поляків, які загинули в липні 1943 року внаслідок відплатної акції упівців. Мимоволі склалося враження, що і, всупереч думці жителів Волинської та Рівненської областей, яку напередодні Леонідові Кучмі висловила група народних депутатів України, наша влада просила вибачення за той міжнаціональний конфлікт в односторонньому порядку. І цим знехтувала світлу пам'ять про тих, кого знищили польські шовіністи, спровокувавши незгоду західних українців та продовження конфлікту. Бо як нема кінця війні, допоки не поховано належним чином останнього загиблого у ній солдата, так і не може бути цілковитого порозуміння між народами, допоки на державному рівні не вшановано всіх жертв трагедії Красного Саду. Чи треба запитувати, чому і дотепер за вчинену над красносадівцями розправу не попросили в українців ані прощення, ані вибачення поляки?
«Мій перший чоловік Владьо — єден, Гриць, дядько мій, — два, Міхалечко — три, Судобець — штири, Василько — п'ять, Хотій — шість, Оксеня — сім, Касян — вісім...» — напружуючи пам'ять, Надія Новосад називала мені всіх, кого забрала того дня смерть. Щоби не збитися з ліку, загинала старечі пальці спочатку на лівій руці, потім на правій, а відтак знову продовжувала рахунок з лівої руки. Скрушно хитаючи головою, бідкалася: «Як збирали їх по дворах і згарищах до одної могили, а потім разом із Адамом ставили на могилі тій пам'ятник, то всіх було 103 і всіх старших по іменах та фаміліях я знала, і знала, скіко в кого було дітей. А тепер рахую — і все виходить дев'яносто вісім. От удвох із Миросьою, з дочкою, записали всіх у книжечку, щоби нікого більше не забути. А вина їхня одна — були українці. Потім стали казати, що саме через бандерівську організацію, створену в селі, німці з поляками на нього пішли, і совєти через те дивились на нього злим оком. Та не все село в тій організації було, не всі, мабуть, про неї знали. Але все село хотіло, щоби була Україна. За неї, вважай, і згинули, як теє дитятко в дев'ять місяців, так і той найстаріший, хто був там».
Уболівання за Україну в очах совєтської влади було «буржуазним націоналізмом», що його вона називала «злісним ворогом українського народу». З огляду на це, ще 1940 року в селах Красний Сад та Михлин провідники місцевих ланок ОУН Онуфрій Павлов та Антон Тимощук були заарештовані і розстріляні 22-23 червня 1941 року в луцькій в'язниці. Відтак тавро націоналістичного стало для Красного Саду прокляттям і з поверненням совєтської влади в 1944 році. Ще й через те, що дивом вцілілий В'ячеслав Новосад 1943 року пішов до Української повстанської армії. Хіба ж хто інший молодий і дужий на його місці не вчинив би так само? Тим паче — в умовах війни? Кров розстріляного батька, попіл по-дикунськи страчених і спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею, передсмертний стогін усенького села й гіркі сльози матері волали про помсту. Тому якщо пізніше поряд із гітлерівським окупантом не пощадив В'ячеслав і поляка-поліціянта, найпершим суддею міг йому бути лише Бог. Як належало справжньому синові своєї Вітчизни, він боровся відважно з ворогами України, із рядового вояка невдовзі виріс до командира підрозділу, за деякими даними — до надрайонного провідника.
Свій останній бій очолювана В'ячеславом Новосадом (повстанське псевдо — Петрусь) група вояків УПА прийняла в селі Угринів нині Горохівського району вже за совєтської влади. Енкаведисти заскочили її зненацька. Поранені командир та його заступник Антон Мельничук, родину якого поляки з німцями знищили 19 квітня 1943 року в Чорному Лісі, потрапили в полон. І судила та страчувала їх 7 січня 1945 року на ринковій площі навпроти замку Любарта в Луцьку совєтська влада.
«ЯК ВІН ГОРДО СТОЯВ!»
У 1945-му українських повстанців, яких сталінщина назвала прислужниками гітлерівців, привселюдно страчували чи не в кожному західноукраїнському місті. Однак такої страти, як на Різдво того року в Луцьку, либонь, Україна ще не знала. Чи зумисне так улаштували, а чи все спричинив злий випадок, але мотузка, з якої енкаведисти зробили зашморг для В'ячеслава Новосада, обривалася, за різними свідченнями, не менш, як два рази. Коли мотузка обірвалася вперше, примусово зігнані на площу лучани, з-поміж яких були й старшокласники та учні педагогічного училища, полегшено зітхнули, розповідала мені Марія Фіщук. Хтось пригадав, що навіть за середніх віків страчуваному на шибениці, якщо обривалась мотузка, дарували життя. Однак страту повторили. Знову і знову. То була демонстрація нечуваного садизму, яким комуно-більшовицька система пробувала назавжди залякати місцеве населення й убити в умах людських навіть думку про українську державність.
«Є такі українці, — міркувала Надія Новосад, — що не дбають за Україну, тіко дбають за гроші та вигоди для себе. А Петрусь і за життя своє не думав — думав за Україну. Як перший раз обірвався, то ще здужав устати на ноги і крикнути: «Україна мене не забуде! Україна буде знати про нас правду! Слава Україні!». Моя сестра Марія там була, то бачила і чула».
Передсмертні слова повстанця, що пролунали 7 січня 1945 року на ринковій площі в Луцьку, чув я ще не раз. Від колишньої учениці педагогічного училища Марії Фіщук із села Зеленого, від уродженця Вербаєва Луцького району Олександра Сосіцького, а потім і від Марії Семків, які також здобували освіту в тому училищі, хоч невдовзі Олександрові поклалася дорога в ГУЛАГівські табори Колими, а Марії — у табори Мордовії. І від самої Ольги Надашкевич (Новосад). А ось що написав про цю страту в повісті «Прожити і розповісти», що вийшла друком 1997 року, її свідок — колишній завідувач відділу редакції газети «Радянська Волинь» патріарх української літератури і лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка — Анатолій Дімаров: «Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало «Сла...» повішеного чоловіка... Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком: «Слава Україні». Як він гордо стояв! Як несхитний помер! Ні, не міг так померти бандит та грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те...». А щодо «ситого, мордатого» старшини, котрий здійснював страту, наказуючи «Па-а-шол!» шоферові вантажівки, яка слугувала за ешафот, признався: «За одне те веселе «Пашол!» я його залюбки повісив би».
ЧОМУ НЕ ЙДЕ АПОСТОЛ ПРАВДИ?
Від червня 1992 року, коли газета «Волинь» (до речі, першою серед періодичних видань області та й України загалом) розповіла про українського повстанця В'ячеслава Новосада (Петруся), про знищений Красний Сад написано вже чимало. Але, читаючи публікації, мимоволі зауважив: є поіменний список і переселенців із Польщі, яких совєтська влада змушувала копати на красносадівських згарищах землянки та відроджувати село, і тих, кого вивезли гітлерівці на роботу до Німеччини, а сталіністи — в Сибір, хто поліг на фронтах Другої світової і хто «загинув від рук українських націоналістів», але нема поіменного списку страчених красносадівців. Чи не вперше назвав їхні імена лучанин Іван Пущук, який встановив, що 19 квітня 1943 року в Красному Саду загинув й один із тодішніх жителів села Бережанка нині Горохівського району. У переліку імен, викарбованих на камені нового меморіалу, він сто четвертий...
«У Красному Саду загинуло багато наших рідних, — розповідала мені 2009 року дочка Надії Новосад Мирослава (у заміжжі — Якименко). — І в поминальні дні ми, окрім того, що їздимо до спільної їхньої могили, приходимо до Стіни Скорботи на меморіалі в Луцьку. Але хіба то не знущання зі справедливості та з людей, що польська колонія Маруся, яка Красний Сад грабувала й палила, на тій стіні є, а на три місяці раніше знищеного поляками Красного Саду нема? Хіба то не цинічний глум з тих, хто коренем із Красного Саду, та й з українства й українців загалом?». Слухав її, а мимоволі зринали у пам'яті слова Тараса Шевченка: «І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде Апостол правди?..».
Якось не хотілося говорити пані Мирославі про вже узвичаєний в Україні протягом багатьох літ хохляцький синдром меншовартості, про аж надто, виявляється, живучу звичку дивитися на нашу минувшину очима комуно-більшовизму, КДБ та речників шовіністично налаштованих громадсько-політичних організацій деяких сусідніх держав, про окремих українофобів закордонної та вітчизняної селекції. Натомість повідомив їй, що в березні 2009 року Волинське обласне товариство «Діти репресій», підтримане Братством ветеранів ОУН-УПА Волинського краю та Союзом українок Волині, офіційно звернулося до обласної ради з вимогою нарешті покласти край цій несправедливості. Відтак питання розглянули на засіданні комісії обласної ради у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій й передбачили на 2010 рік реконструкцію Стели спалених сіл на меморіалі Слави, до якої мали внести і село Красний Сад. І хоч реконструкція Стели спалених сіл залишилася тоді на папері та й на разі у планах влади є відтермінованою, крига усе ж скресла. Тож сподіваємося, заплановане стане реальністю. Упевненості в цьому додає те, що на початку нинішнього року з ініціативи Волинського крайового братства ветеранів ОУН-УПА, яку підтримали й інші національно-патріотичні громадські організації в Луцьку, на приміщенні медичного коледжу відкрито меморіальну дошку двом українським патріотам з Красного Саду і Чорного Лісу В'ячеславові Новосаду та Антонові Мельничуку, яку, на жаль, на Вербну неділю розтрощили якісь вандали. А восени минулого року після того, як товариство «Діти репресій» звернулося в держадміністрацію області, на цвинтарі Красного Саду почали облаштовувати новий меморіал, який і освятили вчора, 18 квітня. Можна сказати, що тільки тепер трагедія Красного Саду завершилася. Зокрема, і в душах людей, яких вона розтривожила.
На жаль, не дочекалися цього ні Ольга Новосад (Надашкевич), ні Надія Павлова (Новосад), хоч і прожили понад сто років, ні значно молодші від них свідки тієї розправи, які дивом вижили. Але ще є серед нас Галина Козик (Вітюк), є Віра Степанюк, є рідні знищених красносадівців і є люди, які розуміють, що належне пошанування Красного Саду потрібне живим, а не мертвим. Потрібне для того, щоби нічого подібного не повторилося у майбутньому.
На фото: В’ячеслав Новосад під час перебування в УПА. Повстанське підпілля, 1944.
В Росії книги про Голодомор прирівнюються до екстремізму. СПИСОК
- Деталі
- Категорія: Новини
В Російській Федерації за зберігання чи розповсюдження книг про Голодомор 1932-33 рр., про архіви НКВД, про український визвольний рух та про український націоналізм можна отримати тюремний термін. Інформацію про це можна знайти у Федеральному списку екстремістських матеріалів, розміщеному на сайті Міністерства юстиції РФ, повідомляє Українська інформаційна служба.
Зараз у списку перебуває 1271 найменування заборонених для тиражування на території Росії книг, брошур, газетних матеріалів та інтернет-публікацій. Вперше список був опублікований у липні 2007 року і складався з 14 найменувань.
Поруч із назвами публікацій у дужках зазначається підстава заборони на їхнє поширення на території РФ, зазвичай – це рішення судів.
РОЗСТРІЛЬНІ СПИСКИ ЗАМОВЛЯЛИ?
- Деталі
- Категорія: Новини
Чи оцінить заступник Генерального прокурора Р.Кузьмін старання львівських "люстраторів" "належним чином" – як вони того домагаються – і посадить за грати їхніх "антигероїв", схоже, це питання гложе телевізійних "заробітчан" більше, ніж авторів замовного прожекту. Тож стараються нівроку. Тим часом Р.Кузьмін переймається "довічним" терміном для Юлі, та все-таки, цілком можливо, ексклюзивне виконання "Мурки" їм подарує – для морального заохочення...
В одному з останніх випусків "Люстрація" брутально "мочила" Ющенків – Петра (передача анонсувалася, як "посвята" саме йому) та Віктора, щоб, бува, не потрапили у Верховну Раду, а опинились під недремним оком Генпрокуратури. За що? Ну, а за що радянські прокурори на кшталт Вишинського підводили під розстрільну статтю наших земляків? За українство! Плюс притягнутий за вуха "кримінал". Тож хлопці, почувши хазяйське "ату!", саме під "українську статтю" заходилися інкримінувати Петрові Андрійовичу "злочини", за якими, звичайно ж, незримо стояв його молодший брат. Ющенкам суворо докоряли за помісну українську церкву. Мовляв, чого захотіли! Мало їм Київського патріархату, який не визнає "жодна православна церква", то вони ще хочуть зробити в Україні все православ'я українським. А дзуськи! Москва не дозволить і хлопці з "Люстрації" – теж. Он як злорадно (чи то від дурості, чи від невігластва) вони констатують: проект Віктора Ющенка "Єдина Церква, єдина мова, єдина нація" – провалився! А ще колишній Президент завинив тим, що під цей проект не шкодував державних грошей на зведення споруд. (Натхненники телевізійних "заробітчан", як відомо, найбільше дорікають В.Ющенку за спорудження Меморіалу пам'яті жертв Голодоморів в Україні).
У переліку "українських злочинів" Петра Андрійовича й видатні українці, яких (подумати тільки!) Ющенко-старший пропонував вшановувати на державному рівні. І кого? Данила Галицького, Нестора-літописця, митрополита Іларіона, королеву Франції Анну-Ярославну та іже з ними! За логікою "люстраторів" виглядає на те, що за такі пропозиції їх автор мав би потрапити на плаху. Та "інтелектуальний" парламент відкинув законопроект Петра Ющенка і таким чином поклав край нечуваному "зухвальству". А не менш "інтелектуальні" телевізійники заходилися втовкмачувати народу, що вшановувати "славних прадідів великих" – не лише не "по-модньому", а й шкідливо.
Народ заслуговує того жалюгідного становища, в якому він опинився – В. Пилипчук
- Деталі
- Категорія: Новини
Інформаційно-аналітичний портал OSP-UA.INFO взяв інтерв’ю у відомого політика, академіка Академії економічних наук, професора Володимира Пилипчука
- Пане Володимире, як відомо, Україна за рейтингом Business Insider зайняла 4 місце серед 59 країн, яким загрожує дефолт. Свого часу Україна займала 6 місце за можливістю дефолту. Чому спостерігається така негативна
тенденція? Які економічні або політичні причини такого спаду?
В.П. Відповідь почну з останнього, двоєдиного запитання, оскільки після його висвітлення, можливо, відпаде необхідність задавати інші, уточнюючі запитання .
Економічні фактори падіння
-всім відомиий факт, що половина реального сектору української економіки (вірніше - половина ВВП) знаходиться в тіні і не платить податків до бюджету;
- 100% -відсоткове звільнення від платежів до бюджету „своїх” фірм легального сектору економіки. ЗМІ неодноразово повідомляли про завезення пального фірмою ”Лівела” без сплати податків; про контрабанду, коли вантажі при перетині кордону оформляються, наприклад, на Придністров’я, а осідають в Україні без сплати мита і податків. Коли для „своїх” роблять тимчасові безмитні „вікна” для завезення товарів ”своїми” фірмами, а після їх завезення „вікна” знову закривається;
- неповна сплата податків і платежів до бюджетів, коли частина виручки залишається в офшорах. За таких умов штучно занижується і ВВП країни і штучно вимиваються обігові кошти підприємств, а для їх поповнення девальвують гривну, збіднюючи населення;
- списання заборгованості перед бюджетами всіх рівнів, що здійснюється стосовно „своїх” фірм. Я писав в минулому році про корупційне списання Верховною Радою України 24 млрд боргів перед бюджетами тих фірм, власники яких є членами і „симпатиками” Партії регіонів. Нині цих коштів було б достатньо для безінфляційної реалізації „соціальних ініціатив” Януковича. Але практика продовжується, Кабмін готує нові списання, тобто нові податкові „амністії” , чи канікули, але для своїх;
- крадіжки коштів із без того мізерного зведеного бюджету України. У всіх на слуху афери з витратами коштів на „віддання боргу” Фірташу, на підготовку до Євро-2012, на придбання бурових вишок, на безтендерну процедуру закупівлі товарів та послуг, що здійснюються за кошти бюджету за суттєво завищеними цінами та ін. І ніяких „Уотергейтів” після цього в Україні не відбулося;
- виведення коштів банківського сектору за кордон.
- скривання валютної виручки за кордоном
Всі ці кошти осідають в кишенях своєї „команди професіоналів”. Ось чому в нас збільшується кількість мільярдерів і мультимільйонерів, багаторазово підвищуються їх статки і рейтинги в журналі „ Fоrbes”. Ось чому владі ”не хватає” коштів на виплати чорнобильцям і афганцям, ось тому в населення такі низькі зарплати та пенсії, ось чому дефіцит ресурсів для погашення зовнішніх боргів.
Звичайно, те що я описав - далеко не всі „схеми” завдяки яким багаті багатшають, а бідні – бідніють.
Але якщо ліквідувати лише названі мною „схеми” , то поступлення до бюджету збільшаться більш ніж вдвічі і матимемо бюджет в 800 млрд гривень. За таких умов в Уряду не буде ніяких проблем з обслуговуванню як зовнішнього, так і внутрішнього боргу, з виплатами чорнобильцям і афганцям. Більше того, зарплати і пенсії можуть зрости більш ніж вдвічі.
Підтвердженням цьому є статистика. Якщо наші СТАТИСТИ прогнозють розмір ВВП України на 2012 рік в межах 187 млрд. доларів , то іноземні фахівці прогнозують обсяг ВВП України ( в співставимих доларах) в межах 380 млрд дол.. „Дикі капіталісти Заходу” вміють рахувати в співставимих доларах наш реальний ВВП, бо вони враховують й ті фінансові потоки, що спрямовуються олігархами за кордон, а також ті оборудки, що ними здійснюються за межами України, але не відображаються в нашій національній статистиці (ВНП).
Тобто , все погіршення економічної ситуації в Україні „вже сьогодні” носить виключно суб’єктивний характер і відповідальність за це лежить на нинішній владі і олігархах.
До політичних факторів слід було б віднести нереформування української економіки.
Економічний потенціал України оцінюється в 1,8-2,2 трильйони доларів ВВП. Наша статистика свідчить про реалізований потенціал в 187 млрд дол. ВВП. Тобто реалізований потенціал України дорівнює лише 10% від можливого. Якщо його реалізувати, то в українців були б зарплати і пенсії на рівні західних країн, а то і вищі.
А за рахунок чого і коли можна наростити ВВП України до названих цифр?
В.П. Коли? Це залежить від темпів, якості, ефективності і чесності реформ.
Погляньте на Польщу. В 90-х роках минулого століття поляки роз’їжджали по всій Україні і „змітали” з полиць магазинів все, від пензлів, кофемолок, електродрелей до одежі і продуктів харчування. 7.5 мільярдів зовнішнього боргу. Сьогодні Польща найрозвиненіша країна серед країн бувшого соцтабору, що стали членами ЄС. А чому Болгарія і Румунія не здійснили аналогічний ривок?
Китай. Років 30 назад вважалось найвищим досягненням китайської революції, що вони досягли..... забезпечення кожного китайця однією піалою рису на день. Сьогодні Китай – друга економіка світу.
Японія. Слово „япошка” в СРСР вимовлялось з таким же емоційним відтінком як і „чукча”. В світі всі сміялися з їх, ніби-то, ідеї-фікс - створити штучний інтелект. Сьогодні Японія – один з провідних лідерів світу в галузі інтелектуальних розробок.
Порівняйте якість життя реформованої південної Кореї – одного з- „тигрів Сходу” з нереормованою північною Кореєю, де вже люди кормляться травою.
Тепер відповім за рахунок чого Україна здатна наростити свій ВВП.
Розширити потужності АНТК Антонова і випускати всю лінійку літаків від пасажирських до вантажних, від АН-148,АН-158, АН -218 , до літаків АН-70, „Руслан”, „Мрія” , літаків нових розробок і стати потужним міжнародним перевізником. На сьогодні весь парк літаків пасажирського флоту – імпортний. В Україні 16 суднобудівних і судноремонтних заводів, виплавляється одна з найліпших сталей світу. Але Українські морські перевезення здійснюються кораблями іноземного виробництва. А могли б самі стати міжнародними перевізниками збудувавши кораблі на власних верфях...
Слід створити спільні підприємства в Україні по виробництву всієї лінійки автомобілів, в т.ч і спец автомобілів, магістральних автобусів, сучасної сільськогосподарської техніки, дорожно будівельних машин, шляхоукладчиків, швидкісних потягів, побутової техніки, телевізорів, комп’ютерів, та хоча би тих же мобілок, яких ми щорічно завозимо в кількості більше 2-х мільйонів штук. Що в Україні всього цього не можна виробляти?. Створити потужності по всіх товарах, які ми імпортуємо. Зайдіть в любий в магазини, чи на базар – пром товари – до 90 процентів – імпортні. В продовольчій групі – майже половина. І я розумію, коли ми завозимо банани, чи апельсини, але я відмовляюся зрозуміти, коли ми завозимо імпортну картоплю, гречку, капусту, яблука, свинину – традиційний продукт харчування українців.
Стосовно продовольства
Лише один аргумент: - в результаті реформування лише однієї галузі – АПК, Україна здатна забезпечити 600-700 млрд доларів в „скарбничку” ВВП України. За оцінками Саблука Петра Трохимовича - професора , академіка Української аграрної академії, 700 – 800 млрд доларів - ці числа він навів в бесіді зі мною . Україні Бог дав 30% чорноземів всього світу.
А куди ж цю продукцію зможемо подіти, Україна ж її не здатна буде всю спожити?
В.П. Дефіцит продуктів харчування в світі збільшується щорічно на 1%. Тому проблем зі збутом не передбачається.
Тому зайве мене розпитувати, що слід здійснити в макроекономічному регулюванні, в диверсифікації енергопостачання, в забезпеченні свободи підприємництва , щоб покращити стан економіки. Перший крок, – просто слід перестати красти і можна подвоїти і ВВП , і бюджет , і зарплату і пенсії. Слід також ліквідувати бюджетні витрати на закупівлю газу для промисловості. Цю проблему потрібно перекласти на власників підприємств. Від цього вивільниться не менш 100 млрд.гривень бюджету. Газу власного видобутку в України достатньо для забезпечення населення і комунально- побутових потреб. Паралельно слід рішуче і впевнено проводити справедливі реформи, а не підміняти їх проведення двохрічними теревенями про їх необхідність. Але це окреме питання
А об’єктивні причини такого економічного стану є?
В.П. До об’єктивних причин можна було б віднести погіршення зовнішньої кон’юнктури в зв’язку з європейською фінансовою кризою, але на сьогодні її негативний вплив на Україну – дуже мінімальний, а в деяких випадках - позитивний. Падає євро – знижується вартість імпорту з Європи. Падає ціна на нафту – знизяться витрати на закупівлю нафти і газу з Росії. Оскільки, ціна на газ прив’язана до ціни на нафту.
Недиверсифікованість українського експорту і імпорту - теж надпроблема української зовнішньої політики. Але ця причина – суб’єктивна. Приклад згубного впливу однобокої орієнтації на економічні стосунки „на з Росію, і її Митний Союз” показує, що вони в любий момент можуть відкинути, заблокувати нашу продукцію, змінити маршрут подачі газу в Європу, диктувати ціни на енергоносії. Ні одна країна в світі не блокує нашої продукції так, як Росія і її сателіти . Тому Україна повинна мати резерви зовнішніх ринків як для експорту, так і для імпорту. Без цього, в умовах, коли ми залежимо і „намертво” прив’язані лише до примхливих контрагентів Росії і Митного Союзу, експортно-імпортні операції можуть бути стабільними лише як випадковість. Президент мав би поставити МЗС як архіважливе завдання (для посольств України за кордоном)- пошук нових і розширення традиційних ринків для експортно-імпортних операцій і пошук інвесторів. І встановити їм часові показники на здійснення цього завдання.
Хотів би нагадати Вам про перші запитання. Як відомо, Україна за рейтингом Business Insider зайняла 4 місце серед 59 країн, який загрожує дефолт. Свого часу Україна займала 6 місце за можливістю дефолту.
В.П.
Спершу розповім, що таке дефолт, що таке рейтинги, його характеристики та загрози.
Якщо просто, то «дефолт» - це нездатність держави ( емітентів боргових зобов’язань) розрахуватися за свої борги. Нині я не вірю в реальність дефолту України в 2012-15 роках, при умові: - „Якщо у влади і олігархів не атрофувався інстинкт самозбереження”. Самозбереження не лише політичного, але й майнового та фізичного.
Стосовно рейтингів і рейтингових агентств.
Є кілька рейтингових агентств, а відповідно і кілька видів рейтингів , що дуже часто не співпадають, а інколи й протилежні. Поки що в світі відсутня єдино-вірна методологія їх визначення. Проблема вимірів загрози дефолту. Найчастіше зустрічаються рейтинги таких агентств, як Moody's, Standard&Poor's, Fitch Ratings, Business Insider і інші, але рейтинг України оцінюється всіма рейтинговими агентствами на „сміттєвому рівні” - «В».
Ви назвали загроза дефолту України за рейтингом від Business Insider?. Це рейтинг чисто економічний, але від цього він і страждає своєю некомплектністю оцінки. Якщо дуже спрощено, то він визначається вартістю страхування кредиту (суверенного боргу) розміром в 10 тис.дол США, отриманого на один рік. Чим вищий розмір страхового платежу, тим вища загроза дефолту. І навпаки.
Рейтинг агентства Moody's більш комплексний і зміна рейтингу відбувається
через зміну здатності держави вирішувати проблеми , що стоять перед державою як
економічного, так і політичного характеру.
Погоджуюсь що економічна і політична ситуація в Україні погіршується. Вірніше її навмисно погіршує нинішня влада. І проблема стану свобод і стану економіки знаходиться в площині моральності влади. Це робиться навмисно. У випадку перемоги опозиції на виборах до Парламенту новому Уряду (Уряду нинішньої опозиції) залишиться економіка з більш катастрофічними показниками, ніж в період, коли нинішня влада прийняла її в 2010 році.
Тобто новий Парламент і новий Уряд нічого зробити (мирним шляхом) не зможуть, оскільки ВСЯ влада (окрім законодавчої гілки) лишатиметься й надалі в руках „вертикалі Януковича”. Президент і всі гілки влади, що йому підпорядковані в Києві і на місцях разом з олігархами влаштують новому парламенту і Уряду повну обструкцію і саботаж, щоб показати: „Ось прийшла нова влада, а ситуація ще більш погіршується”. Тобто, нинішня переддефолтна ситуація створена нинішньою владою штучно – на випадок програшу партією влади парламентських виборів.
Якщо ж партія влади виграє вибори, або знову „прикупить тушок” для формування своєї більшості в Парламенті і Уряді, то дефолт Україну в в 2012 році не очікує. На цей рахунок я маю відмінну позицію, від позиції всіх експертів, песимістів –дефолтників,.
На сьогодні у влади є вибір між трьома варіантами вирішення проблеми дефолту:
- а) або влада перекладе цю проблему на населення шляхом девальвації гривні і зросту темпів інфляції ;
Якщо влада піде першим шляхом, то наступить дефолт в найбіднішої частини громадян України, і в „середняків”, оскільки необхідні для обслуговування зовнішнього боргу кошти будуть додатково вимиті саме в населення через девальвацію гривні і різке підвищення темпів інфляції. У відповідь влада отримає масове зняття гривневих депозитів в банках і конвертацію їх в тверду валюту. Деякі вкладники залишать збереження в банках, але більшість населення, навчена історією, зберігатиме заощадження в матрасах. Далі – впаде банківська система, припиниться кредитування реального сектору економіки- рецесія – і знову інфляція. Півень на базарі може коштувати півмільйона гривень. Підсумок – бунт і революція. А як відомо безкровних революцій не буває.
- б) або влада „потрусить гаманці” олігархів.
Якщо влада піде шляхом Б, то викличе невдоволення олігархів.
На рахунках в офшорних компаніях в олігархів Януковича знаходиться не менше половини річного ВВП України.
Янукович може заставити своїх же олігархів сплачувати поточні податки і платежі до бюджету і припинити вивіз капіталу в офшори. У випадку якщо й цих коштів стане замало, і ніде не вдасться взяти дешевих кредитів (для подальшого розкрадання), Янукович може заставити своїх олігархів позичити державі Україна кошти з офшорних компаній. Звичайно, що вони й на цьому зароблять, оскільки позичать Україні її ж кошти з офшорних компаній під високі проценти. І навіть в випадку банкрутства України (якщо вони до цього допустять) держава залишиться винною офшорним компаніям олігархів. Тобто, олігархи знову ж таки виграють. Викачали економіку як видавлений лимон, а потім через міжнародні суди намагатимуться зірвати з України кошти, які їй позичили (попередньо їх вкравши в України).
Якщо заставлять олігархів „скинутися” несправедливо, непропорційно їх капіталам – ображені можуть піти на фізичне знищення Лідера.
в) третій варіант – коли влада поєднає перші два варіанти
Якщо влада піде третім шляхом , то потроху постраждають всі. Але, на моє переконання, бідніші постраждають жорстокіше. Так як дії Януковича спрямовують олігархи.
І ми можемо невдовзі побачити який з трьох шляхів вибрала влада. Якщо вирішить перекласти тягар „боротьби з дефолтом” лише на населення, то курс гривні буде знижуватися щоденно, ще до виборів, а після виборів – рухне.
Якщо влада другий варіант – то курс гривні залишатиметься незмінним, або й посилиться.
Якщо вибере третій варіант, то курс гривні не рухне й після парламентських виборів
Повторю, на рахунок дефолту України в 2012 році – я оптиміст. Його не буде. Але варіант і ціна його недопущення, на мою думку (знаючи менталітет влади), будуть більш важкими для населення.
Стосовно 2013-го і 2014-го років (ще більш важких років) , то ситуація теж не безнадійна і буде залежати:
- з одного боку - від цін на енергоносії (а ціни на нафту за місяць впали вже на четвертину);
- з іншого боку - від зниження тіньового сектору економіки, повноти сплати олігархами платежів до бюджету та припинення (бодай суттєвого зниження) обсягів розкрадання бюджетних коштів.
Дефолт України не вигідний всім, і в першу чергу олігархам і нинішній владі України, якщо знову не виникне ідея сепаратистського ПІСУАРУ, куди вони прагнутимуть перекачати і кошти громадян і резерви НБУ…?!.
У випадку об’явлення дефолту Україні всі авуари, все майно, всі рахунки діячів влади і юридичних осіб України, вся експортна виручка що знаходитиметься за межами України будуть арештовані і спрямовані на погашення боргів України перед зовнішніми кредиторами. А чиє майно і чиї кошти за кордоном ? Хто в нас найбільші експортери? Вірно- олігархи.
Тобто, у випадку дефолту України– найбільші втрати понесуть і олігархи. Тобто, „все нажите трударями владного Олімпу непосильною, чесною, багаторічною працею ....”
Тобто, допущення дефолту України рівноцінне самознищенню влади. Я хочу вірити, що вони не шахіди. Хоча в політичному плані вони ними вже стали.
Захід не гірше мене розуміється в механізмах, привідних ременях , в дійових особах гіпотетичного дефолту України, в географії рахунків дійових осіб...
Зростання зовнішнього боргу (за оцінками експертів борг сягає 130-135 млн. дол.) Яким чином Україна має його обслуговувати? Чи зможе уряд впоратися з таким величезним боргом, який вже близький до річного ВВП?
В.П. Я не буду вдаватися в тонкощі аналізу експортно-імпортних операцій, їх структури, в аналіз сальдо торгового балансу, сальдо поточних операцій, проблем курсоутворення, енергозбереження і ін. Хоча для себе я вже це здійснив. І виходить, що це величини другого порядку малості, в порівнянні з найпотужнішими „золотими жилами” , які здатні дуже швидко виправити ситуацію.
Рецепт від мене залишається незмінним:
– слід перестати красти;
– слід повністю сплачувати належні платежі до бюджетів олігархами ;
– вивести на світ тіньову економіку;
– ліквідувати бюджетні витрати на закупівлю газу для промисловості. Цю проблему слід перекласти на власників підприємств;
– повернути кошти з офшорів в українську банківську систему і сплатити бодай символічний податок на них (8-10%).
І проблема і зовнішнього і внутрішнього боргу буде знята легко і швидко. А в Україні борги щорічно зростають! Чому? Описано у відповіді на перше питання. Якби я міг, то заборонив би міжнародним фінансовим інституціям надавати позики нинішній владі , бо в України потреби в цьому немає, а надані кредити будуть конвертовані в майно олігархів . А віддавати борги прийдеться дітям і онукам тих , хто в когорту олігархів не попав.
Україна – це Клондайк, багата країна. Але й крадіжки в неї не менші , ніж були на Клондайку – одні видобували золото, інші його відбирали і залишали робітникам копійки, щоб не вимерли. Бо ж нікому буде це ж саме золото видобувати!
Приклад Греції. Була приказка, що „в Греції все є”. І ось саме Греція, яку ніхто не обкрадав, реально стоїть перед реальним дефолтом. Про Україну кажуть що вона бідна. Неправда. Україна це -Клондайк. Стільки років її масово грабують і обкрадають, а вона в ліпшому стані ніж Греція. Чому Україна бідна, якщо олігархів стає більше і їх статки ростуть як на дріжджах? Правда біднішають решта українців, але ж для них це просто -„ЛЄХТОРАТ”.
Золотовалютні запаси. За травень Національний банк втратив 920 млн.дол. і становить близько 30 млрд. дол. Відповідно тенденція полягає у зеншення золотовалютних запасів. Чим це загрожує фінансово-валютнійсистемі України? За рахунок чого можна наповнити валютні запаси?
Документи з архіву ЦК: як КДБ «наслідив» у Європі, Латинській Америці та на Близькому Сході
- Деталі
- Категорія: Новини
Після розпаду СРСР російська влада припустилася кількох фатальних для подальшої долі імперії помилок. По-перше, дозволила (бодай на якийсь час) нічим, крім грошей, не обмежену свободу слова. По-друге, при підготовці справи «КПРС проти Єльцина» в Конституційному суді РФ (липень-жовтень 1992 року) залучила в числі офіційних експертів й Владіміра Буковського, одного з найбільш непримиренних дисидентів
Той одержав доступ до цілком таємних документів ЦК КПРС, до так званої «особливої папки» (насправді це десятки тисяч документів різного ґатунку). І використав повною мірою технічну перевагу «загниваючого капіталізму»: привіз із собою з Великої Британії, де з 1976 року перебував у вимушеній еміграції, невідомий тоді на постсовєтських просторах портативний сканер. І скопіював під час роботи в архіві буквально на очах нічого не розуміючих чекістів сотні документів. Ясна річ, до найбільших совєтських таємниць Буковського не допустили. Але і скопійованого вистачило, щоби документально підтвердити злочинну діяльність КПРС. В електронному вигляді ці документи зібрані у так званому «Совєтському архіві», де з ними може ознайомитися будь-який охочий. А серед цих цілком таємних документів чимало таких, які розповідають про підтримку Москвою (КПРС та її «бойовим загоном» - КДБ) різного роду відверто терористичних та бойових комуністичних організацій буквально по всьому світу.
От, скажімо, рішення політбюро ЦК КПРС № П 136/53 від 5 травня 1974 року про надання «спецдопомоги» Італійській компартії, згідно з яким 19 італійських «друзів» (так вони звалися в офіційних документах) пройдуть різного роду спеціальну підготовку під орудою КҐБ і міжнародного відділу ЦК. У числі цих 19-ти – двоє майбутніх фахівців зі зміни зовнішності. Цікаво дуже, навіщо легальній парламентській партії такі фахівці? 17 січня 1979 року – постанова секретаріату ЦК про спецпідготовку ще 15 італійських комуністів…
Василь Овсієнко: Варяги внутрішні і варяги зовнішні (+ відповідь Г.Приходька)
- Деталі
- Категорія: Новини
30 травня 2012 року в Москві від серцевого нападу помер мій 58-річний друг Петро Винничук. Він разом із сином та односельчанами вкотре поїхав туди на заробітки як будівельник. А повернувся з Москви в домовині. Подружили ми 1974 року в Мордовії, де разом відбували кару за «антирадянську діяльність». Я – за поширення українського самвидаву, а Петро – що разом із друзями підніс над Чортковом чотири національні прапори 22 січня 1973 року (того дня року 1918-го Центральна Рада проголосила Україну незалежною державою).
Президент Віктор Ющенко Указом від 18 серпня 2006 року нагородив Петра Винничука і сімох його побратимів орденами „За мужність” І ступеня. Їхні імена викарбувані на пам΄ятній таблиці, освяченій 26 січня 2012 року на приміщенні Чортківського педучилища, де вони теж установили були прапор.
Але герой Петро Винничук, виборовши незалежність України від Москви, мусив шукати заробітку в тій-таки Москві. То чи визволився він від Москви? Бо держава Україна нічого йому, крім ордена, не дала. Він, щоправда, й не просив, бо найбільшою йому нагородою і платнею було піднесення національного прапора над усією Україною. Але чи стала Україна під синьо-жовтим прапором справді незалежною державою?
