Головна

ЧИ БУДЕ ВИЗНАНО ОУН-УПА ?

e-mail Друк PDF

Минає 60 років від початку героїчної боротьби Української Повстанської Армії (УПА) під проводом Організації Українських Націоналістів (ОУН), що в період 2-ї світової війни та повоєнні роки, вела запеклу, збройну боротьбу з коричневим німецьким та червоним російським окупантом України. Але вже 11 років як, ще живі, бійці ОУН-УПА домагаються від своєї, вже незалежної Української держави, якій вони присвятили все своє життя, лише одного - визнання їх, на державному рівні, учасниками бойових дій і третьою воюючою стороною в Другій світовій війні.
Міжнародна організація ветеранів 2-ї світової війни, визнала бійців ОУН-УПА воюючою стороною й прийняла їх у своє членство. А от Українська влада ще й досі вагається, з цим питанням, визнавати чи не визнавати ОУН-УПА?. Парадоксальним виглядає те, що держава, яка століттями виборювала свою незалежність, тепер стоїть перед дилемою: визнавати чи не визнавати тих, що клали своє життя в боротьбі за цю ж незалежність. Показовим є те, що Міжнародна організація ветеранів Другої світової війни, визнаючи та приймаючи до своїх лав ОУН-УПА керувалась міжнародно-правовими документами, зокрема Женевською конвенцією 1947р. Згідно з нею, збройні формування, що мали військову структуру і діяли на своїй етнічній території, по закінченню воєнних дій вважаються військовополоненими, а не членами, так званих, "банд формувань", як це трактувала колись московська окупаційна влада і як досі ще вважають деякі можновладці від політики в нашій державі.
З часу проголошення незалежності України, на урядовому та парламентському рівнях, створювались не поодинокі комісії по вивченню діяльності ОУН-УПА. Проте їх висновки були далекі від об'єктивності. "Науковці", "політики" та "експерти" - члени цих комісій, внаслідок ще недавньої своєї приналежності до, так званої, "керівної й спрямовуючої сили", так і не позбулись ідеологічних штампів та історично-політичних міфів, творцями яких вони були за часів СРСР. Доволі сумнівним є й те, чи будуть об'єктивними, щодо діяльності ОУН-УПА, висновки тепер вже створеної Урядової комісії. Присутність в ній такого "наукового" експерта як Кульчицький, який нещодавно наважився заперечувати факт голодомору в Україні та тих, хто наполегливо, ще й зараз, відстоює інтереси не незалежної України а Москви, не дає підстав думати інакше. Кепським є і те, що до складу зазначеної Урядовій комісії не залучені дійсно науковці, постаті, такі як професори Шаповал, Сергійчук, Дашкевич та інші, що знані своїми чисельними науковими дослідженнями та працями у питаннях діяльності ОУН-УПА.
Не виключено, що висновки сьогоднішньої Урядової комісії не стануть більш об'єктивними від тої комісії, що була створена Постановою Президії Верховної Ради України 1 лютого 1993 року. У довідці цієї комісії, її автори обмежилися переліком документів, підготованих колишніми службами НКДБ, КДБ, копіями архівних документів ОУН-УПА та трофейних документів німецької імперської канцелярії. При цьому, жодних з названих архівних матеріалів, автори оригіналів цих документів не бачили і не знають, де вони знаходяться і чи взагалі вони насправді існують.
У своїй довідці, її автори зробили спробу розділити матеріали, що стосуються діяльності ОУН-УПА, на чотири підрозділи, а саме:
а) матеріали щодо діяльності ОУН в період до 1939 року, які характеризують її тільки як антирадянську і антикомуністичну організацію;
б) документи 1939-1941 рр., в яких домінують матеріали, що відображають нелегальну діяльність ОУН проти радянської влади та її співпрацю з фашистською Німеччиною.
в) матеріали періоду 1941-1944 рр., що відображають створення і діяльність військових формувань українських націоналістів з позиції їх боротьби з радянськими партизанами, Червоною Армією і взаємостосунків із армією і спецслужбами Німеччини.
г) в документах післявоєнного часу 1945-1955 рр. йдеться про дії органів Радянської влади по подоланню збройного опору ОУН-УПА. Тут кримінальними справами, програмними документами, відповідними наказами і інструкціями ОУН-УПА викривлено й тенденційно відображено діяльність ОУН-УПА щодо цивільного населення Західної України.
Автори довідки комісії 1993р. саме в такій формі характеризують діяльність, спочатку ОУН, а потім вже УПА. Як стало відомо, й теперішня Урядова комісія робить подібну спробу якось розділити ОУН і УПА, незважаючи на те, що за архівними даними 50% вояків УПА були членами ОУН.
Можна навести ще декілька прикладів тенденційного, заідеологізованого підходу комісії до створення довідки про діяльність ОУН-УПА:
Автори довідки стверджують: "На початку другої світової війни, коли Польща перестала існувати як самостійна держава (автори довідки замовчують чому і завдяки кому вона перестала існувати), а західно українські землі увійшли до складу Української ССР, підпільна мережа ОУН, яка збереглася, почала активно готувати кадри для збройної боротьби проти радянської влади на випадок нападу фашистської Німеччини на СРСР". На підтвердження вище сказаного автори довідки наводять витяг із документу ОУН під назвою "Наші основні завдання": "Наша основная цель в ликвидации врага - Москвы, для этого предлагается: узнавать и изучать территорию, топографию даной местности (реки, мосты, леса, болота, дороги, селения высоты искусственные сооружения, казармы, укрепления и т. д.) административное деление территории (районы, области и т. д.). Положение вражеских сил - вражеские военные гарнизоны, команды НКВД, сеть сексотов, месторасположение КП(б)У и комсомола, принадлежащие Москве здания и т.д. …" Що це фальшивка сумніву немає. В ній відсутня дата, місце видання. Названий документ виконаний на російській мові, чого не практикувала ОУН, причому у архівах відсутній оригінал а є тільки копія з копії. Далі в довідці на 35-ти сторінках подається набір документів на російській мові (відсутня посилка на оригінали, а на копії з копій) про зв'язки ОУН-УПА з іноземними розвідками. По цих документах автори довідки своєї думки не висловили.
Автори довідки констатують, що боротьба за лідерство між мельниківцями і бандерівцями загострилась до того, що "…у Житомирі бандерівці вбили членів мельниківського проводу Сніборського і Сеника, а біля Луцька - Шульгу". Дивно, що авторам довідки, з такими "компетентними" науковими експертами не відомо, що ще у 1985р. у Нью-Йорку Науково-дослідний інститут ім. Ольжича видав збірник статей і документів під назвою "На зов Києва", в якому є такі слова: "ОУН-мельниківці пережила великий удар, коли у дні 30 серпня 1941р. на бруку Житомира смертельно пострілені два визначні діячі ОУН-м, а саме Омельян Сеник-Грибінський та Микола Сніборський, як виявилося у похідній групі цих діячів був той самий агент НКВД, що приготував атентат на пол. Є.Коновальця. Він прилучився до похідної групи у Львові. Зник після вбивства в Житомирі, появився в Харкові, тут був арештований і в тюрмі вчинив самогубство."
У довідці досить детально розписуються терористичні акти ОУН проти представників польської влади, тоді як жодної згадки немає про знищення більшовиками УНР, внаслідок чого східна Україна попала у криваві руки Москви у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка за часів Миколи Скрипника, хоч малою мірою могла розраховувати на культурні свободи, але прихід до влади московських ставлеників типу Постишева, Балицького, Кагановича повністю ліквідували будь-які можливості українського національного відродження.
Внаслідок Варшавського договору 1920р. західна частина України опинилась під Польщею. При цьому їй була обіцяна широка автономія. Автори ж довідки ні єдиним словом не згадують про становище населення Західної України. Польща забула про обіцяну Варшавським договором автономію Західної України. В ній проводилось активне витіснення української мови з шкільництва, а урядовою мовою була оголошена польська. Влада Польщі не надавала українцям можливості навчатися у вищих навчальних закладах, що призвело до масової еміграції української молоді в інші країни Світу. Польський уряд відкинув, передбачену Варшавським договором, співпрацю з представниками уряду колишньої Української Народної Республіки. Свідомо нищилась й основа українського землеробства, у селян конфісковували землі і передавали колишнім титулованим особам. Землі Західної України заполонили так-звані "осадники", польські тюрми заповнювались українськими патріотами, саме для українців було навіть створено концентраційний табір "Береза Картузька".
Комісія так і не спромоглася збагнути, що черговий поділ України між Москвою і Варшавою, політичне, економічне та національне гноблення українців, стало передумовою для створення українською політичною елітою таких структур, як Українська Військова Організація (УВО) і Організація Українських Націоналістів (ОУН), для захисту національних інтересів українців.
Чисто в Московському стилі автори довідки описують факт створення стрілецької дивізії СС-Галичина. Не посилаючись на документи і не роблячи будь-яких наукових досліджень, автори одним штрихом констатують: "що до діяльності всіх формувань (СС) відповідна оцінка була дана Міжнародним Трибуналом на Нюрнберзькому процесі". Дивно, що автори довідки, "компетентні" наукові експерти маючи доступ до архівних документів, описуючи в деталях структуру ОУН-УПА не виявили в архівах інструкції організаційної референтури крайового проводу ОУН від 29 лютого 1944р. В ній значиться: "На терени Західно- Українських земель прибувають малі частини (СС Дивізії Галичина) для залучення до боротьби з партизанами на Західно-Українських землях. У зв'язку з цим поручаю: нав'язати сталий і добрий зв'язок з частинами Дивізії, використовувати дивізію до боротьби з більшовицькою партизанкою і польськими бандитами на українських землях, за рахунок Дивізії збільшувати боєприпаси організації, в разі відступу німців, чи евентуального розоруження, чи вивезення Дивізії СС Галичина поза межі України усі частини залучити до УПА. Забрати в ліс.". Авторам довідки не відомо, що ще 19 листопада 1941р. всім німецьким окупаційним органам влади була надіслана директива, якою заборонялося набирати в органи самоврядування і поліції прихильників бандерівського руху, а 25 листопада 1941р. німці видали наказ про їх знищення. І вже зовсім дивним є той факт, що авторам довідки невідомі матеріали Нюрнбергського процесу. Адже Дивізія СС Галичина там не розглядалась. (справа)
У довідці можна помітити дуже цікавий факт, коли в тих місцях де описуються боротьба ОУН-УПА з фашистами, їх називають бійцями, групами, частинами ОУН-УПА, а в тих місцях де описується боротьба ОУН-УПА з Московськими загарбниками їх називають бандою, бандитами, головорізами.

Про історію створення УПА

Структура УПА Створення Української Повстанської армії (УПА) бере свій початок з осені 1942р. На Волині і Поліссі починають діяти збройні загони Організації Українських Націоналістів (ОУН) а також "Поліська Січ" під проводом Тараса-Бульби Боровця. Спираючись на мережу ОУН під проводом Степана Бандери, створення збройних загонів УПА на північно-західних землях України набирає масового розмаху. В серпні 1943р. остаточно сформована структура УПА.

В листопаді 1943р. Головний провід ОУН - УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). У 1943-1944рр. збройні загони УПА становили значну військову силу. За німецькими даними, в листопаді 1944 року, УПА нараховувала 60 тис. озброєних військовиків. Загони УПА повністю контролювали територію у 150 тис. кв/км. на якій проживало 15 млн. чоловік населення. Відомий дослідник історії і діяльності УПА Петро Мірчук стверджує, що "в хвилі приходу більшовиків на західноукраїнські землі, кількість бійців УПА доходила до 80 тис. українців і 20 тис чужонаціонального елементу" (П.Мірчук. "Українська Повстанська Армія" - Львів. Просвіта, 1991 р. - с.51).
Сам факт початку створення УПА в період німецької окупації і по сьогодні спростовує провокаційні твердження, колишніх комуністичних ідеологів про співпрацю ОУН-УПА з німцями.
30 червня 1941р.Після проголошення проводом ОУН Степана Бандери "Акту відновлення Української державності" провідники українського націоналістичного руху були заарештовані німцями і поміщені у концентраційні табори. Одночасно з проголошенням Акту відновлення незалежності України, провід ОУН направляє на схід України так звані "похідні групи"членів ОУН, які налічували 5000 чоловік, Їх спочатку нещадно знищували німці а пізніше й комуністи. Як "похідні групи" ОУН в 1941 році, так і після війни ОУН-УПА прагнули до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативних німецьким окупаційним органам та органам більшовицької влади.
Ще на початку свого становлення ОУН-УПА оприлюднює своє звернення до народу і червоноармійців:

"Червоноармійці не йдіть проти народу. Не виступайте проти повстанських загонів! Не допомагайте кремлівським тиранам придушувати революцію!

Смерть Гітлеру й Сталіну!

Смерть воєнним поневолювачам Берліну і Москви! Геть імперіалістичну війну! Хай живе революція поневолених народів! Хай живуть самостійні держави всіх народів! Хай живе мир і дружба всіх народів!"

Постій, жовтень 1943 р.
Головне Командування
Української Повстанської Армії.







Сьогодні відомі сотні великих і малих бойових операцій, які проводила УПА проти німців. Відомі й чисельні директиви Рейху, спрямовані на знищення членів і вояків УПА. Ще до приходу Червоної армії в західних областях України, багато районів її території були повністю очищені повстанцями від німців і створені, так звані, "Республіки УПА".
В січні 1944р. на Волині відбулось перше зіткнення повстанців з військами НКВД. Провід ОУН, який продовжував діяти, незважаючи на арешт німцями багатьох його провідників 11-15 липня біля с.Лужок-Горішній Турківського р-ну Дрогобицької області, скликав великий збір", на якому представники всіх державницьких організацій України вирішили створити для боротьби з комуністичним режимом, за відторгнення України від СРСР об'єднаний орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Було затверджено "платформу" та "універсал" цього органу, обрано підпільний уряд. Президентом УГВР обрано Кирила Осьмака.
Кирило ОсьмакВ червні 1945р. УРСР стала членом ООН. Підтримуючи Україну на міжнародному рівні, Москва, у такий спосіб, розраховувала на те, аби хоч якось пом'якшити проблеми, які вона мала у Західній Україні. Цим більшовики намагались продемонструвати міжнародній спільноті своє "толерантне" ставлення до "самостійницьких" прагнень українців. Однак фактично придушувався навіть натяк на це. Було приховано правду й про тих, хто виборював волю Україні. Наприклад, про Кирила Осьмака, обраного у 1944р. на Великому зборі ОУН Президентом УГВР. Його заарештували і засудили до 25 років позбавлення волі. Він помер 16 травня 1960 року у Володимирській тюрмі (Росія) після 15 років, 8 місяців і 3 днів ув'язнення.

Під контролем центральної московської влади відбувалась "советизація" західно-українських земель. По суті це було утвердження, вже випробуваної режимом в 20-30 роки, моделі соціалізму, насильницьку уніфікацію всіх сфер життя за стандартом тоталітарного суспільства. Комуністичний режим вдався до брутальних насильницьких дій на територіях західної України. Було застосовано метод депортації населення. Наймасовіша депортація відбулась у 1947р. За період з 1944 по 1953 рр., під виглядом боротьби з ОУН-УПА, з західних областей України (крім Закарпатської обл.) було депортовано 65 906 сімей загальною чисельністю 203 662 особи.
Чекісти ведуть переговори із "залогою" криївки підпільників ОУН. Станіславська обл. 1945р. З другої половини 1945 року, за вказівкою центрального проводу ОУН, великі підрозділи УПА були переформовані у дрібні, але добре згуртовані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах, загони. Виникла широка мережа підпільних "боївок" (10-15 чол.) у сільській місцевості. Все це складало серйозну небезпеку для режиму.

Москва не довіряла Київському керівництву і все що стосувалось боротьби з національно-визвольним рухом планувалось та здійснювалось під керівництвом кремля. У постанові Політбюро ЦК від січня 1945р. "Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України" подається розгорнутий план заходів антинаціоналістичної боротьби. У цій Постанові, дослівно, подається таке: "Добитися у найближчий час такого становища, щоб у кожному населеному пункті була б наша агентура". В постанові також міститься заклик до прямих репресій проти мирного населення: "Не оминати жодного випадку банд проявів без репресій у відповідь, посилити виселення сімей бандитів і куркулів, які надають яку б то не було допомогу бандитам". Тобто оголошувалась війна не тільки ОУН-УПА а всьому народу. З 1944 по 1952 рік у західних областях України репресіям було піддано 500 000 осіб, у тому числі заарештовано понад 134 000, вбито понад 153 000 осіб. Застосовувався метод так-званого адміністративного "добровільного" переселення. Тільки у Станіславській області (тепер Івано-Франківська) було повністю знесено 36 сіл, а мешканців переселено у різні райони східних областей України та республіки СРСР. Репресивна політика щодо депортованих, за вказівками кремля, проводилась до 70-х та початку 80-х років. При переселенні депортованих сіл розлучались сім'ї, а за повернення до рідних осель для депортованих була встановлена кримінальна відповідальність. При останній заміні в СРСР паспортів, селян позбавили навіть даних про місце народження. У цих паспортах місцем народження визначалось місце депортації.

Вакуум репресованих, вбитих та депортованих в Україні заповнювався присланими із центральних областей та республік СРСР партійними і радянськими кадрами. Тільки на червень 1946 року до Західної України прибуло 86 749 партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи освіти, охорони здоров'я, культурно освітніх закладів.
Ще в період німецької окупації, московське керівництво ставило своїм командирам партизанських загонів завдання знищувати загони УПА, засилати до повстанських формувань своїх людей, аби розкладати їх з середини й вести активну антинаціоналістичну агітацію серед місцевого населення. В серпні 1944 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення передати партизанську дивізію ім.. Сидора Ковпака "для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд". Сьогодні в Україні, у багатьох дослідників історії, виникає питання щодо Фото спец групи (одна із спец груп на чолі із полковником Захаровим) доцільності рейду партизанського з'єднання С.Ковпака у Карпати, адже війна переможною ходою вже крокувала на захід. Напевно з цього рейду і почалось формування, сумно відомих, спецгруп що діяли під виглядом УПА. Члени цих груп, переодягнені у форму УПА чинили криваві вбивства населення в містах і селах західної України, з метою дискредитації УПА перед населенням, яке повністю підтримувало повстанський рух. На 20 червня 1945 року у західних областях України, під виглядом бандерівців, діяли 156 спецгруп із загальною кількістю їх учасників у 1783 особи. Це були ті самі спецгрупи, які замордували тисячі мирних жителів, тоді як комуністична пропаганда приписувала ці злодіяння "бандерівським бандитам".

Згідно вже зазначеним планом боротьби з націоналістичним підпіллям, в кожному населеному пункті створювались групи сприяння так званим винищувальним батальйонам. Таких винищувальних батальйонів на 1 квітня 1946 року у західних областях України діяло 3 593 із загальною кількістю їх особового складу 63 000 осіб. Згодом кількість та чисельність винищувальних батальйонів значно зросла. Крім військ НКВД на боротьбу з ОУН-УПА, радянський режим спрямовував чисельні дивізії регулярних військ, широко застосовувалась бронетехніка й авіація.
По завершенню Другої світової війни, за Польськими джерелами, мільйон українців були позбавлені своїх етнічних територій та, у примусовому порядку, Московським та Варшавським комуністичними режимами розселялись по просторах Радянської імперії та на, так-звані, "землі отзискані".
Навіть не науковець, аналізуючи вище наведені цифри та історичні факти, не зможе заперечувати того, що післявоєнний період в історії визвольної боротьби ОУН-УПА слід назвати не інакше, як "війною після війни".
Прикро що Українська держава, громадяни якої пролили ріки крові за здобуття її незалежності, на одинадцятому році свого існування так і не спромоглася, на державному рівні, зробити історичну, політичну та юридичну оцінку свого колоніального минулого та на належному рівні вшанувати своїх борців за незалежність.
Перша спроба зробити це була ще у 1991 році парламентом ще УРСР. Сам факт прийняття Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" ще у складі Радянського Союзу - тобто держави, режим якої сам чинив репресії, безперечно став позитивним явищем та вагомою політичною подією. Нарешті держава визнала, що чинила репресії, тобто злочини проти власних же громадян.
За 11 років незалежності Української держави прийнята нова Конституція, безліч інших законів та законодавчих актів, але закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій" так і не зазнав бодай найменших позитивних змін. Беззаперечно можна стверджувати ,що цей закон не відповідає духу та ідеї незалежної Держави, не кажучи вже про невідповідність його Конституції та міжнародно-правовим актам, які Україна ратифікувала. Мало того, різними постановами та рішеннями вищої виконавчої влади, деякі статті закону змінені в бік погіршення стану репресованих і реабілітованих.
Статті Закону сформульовані не чітко і дають можливість трактувати їх на власний розсуд будь-якого правоохоронця чи державного чиновника. Долі багатьох репресованих залежать від того в які руки потрапила справа, які політичні погляди і переконання має людина, яка розглядає справу.
Часто-густо правоохоронні органи України, вирішуючи питання реабілітації або відмови в ній, діють на користь бувшого СРСР, тобто неіснуючої держави. І це в той час, коли навіть у Москві, при розгляді процесу над керівництвом серпневого путчу 1991р., захисники заколотників доводили необґрунтованість звинувачення "зрада батьківщини", мотивуючи тим, що такої батьківщини як СРСР не існує. А у вже незалежній Україні, ще й досі відмовляють в реабілітації десяткам тисяч політв'язнів за звинуваченням у "зраді батьківщини". Тобто репресованому, аби отримати реабілітацію, належить довести своє лояльне ставлення до режиму, який здійснив над ним репресію
Ніколи СРСР не була батьківщиною для мільйонів знищених і живих українців й представників інших народів в колишній Українській РСР. Адже волі українського народу ні у 1918, ні у так званому "золотому вересні" ніхто не питав.
Стаття друга Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" гласить: "Реабілітації не підлягають особи, щодо яких в матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за:
- зраду Батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти;
- організацію збройних формувань;
- збройні вторгнення на Україну, та особисту участь у вчиненні цих злочинів".
Не потрібно бути висококваліфікованим юристом, щоб у кожній кримінальній справі не побачити необґрунтованість обвинувачення, бо сукупність доказів базується виключно на особистих зізнаннях обвинувачуваного, підозрах та фантазії слідчого, який вів справу. Як правило свідчення і зізнання вибивались шляхом знущань і тортур, іноді ще до того, як з сільської Ради приходила довідка про особу підслідного. А він, цей підслідний, вже проходив через 3-4 нічні допити і після останнього вже зізнавався, що був членом якоїсь, вигаданої, організації чи збройного формування, грабував і вбивав того на кого вказував йому слідчий, а ще до арешту, коли вночі спав, обов'язково мусив був вчинити декілька терористичних актів.

В підтвердження вищесказаного наведу два красномовні приклади про так-звану в законі "обґрунтованість" притягнення до відповідальності в ті часи та про вирішення питання реабілітації у теперішні часи:
1. Навесні 1944р. житель с.Тучапи Верховинського району, що на Івано-Франківщині, Арборак Іван Іванович з керованим ним підрозділом УПА захопили приміщення прикордонної застави та спалили її. З приходом Радянської Армії Арборак пішов на фронт. Переможцем повернувся з Берліну, але 15 липня 1946р. був заарештований і засуджений до 15 років каторжних робіт та 5 років обмеження в правах. В 1992 році переглядаючи справу Арборака, прокуратура відмовила йому в реабілітації. І тільки при перегляді справи колегією обласного суду він був реабілітований з огляду на те, що спалене повстанцями приміщення застави весною 1944р. було німецьким.
2. По справі № 37058 09 червня 1945 року були засуджені до смертної кари, за ст. 54-1"А", 54-11 КК УРСР, Павлюк Іван Васильович та Курилюк Іван Ількович. Молодих людей арештували після призову їх до лав Радянської армії. Як видно з матеріалів справи після 4-го нічного допиту вони зізнались, що до призову на військову службу перебували у загонах УПА. Під час ведення слідства новобранців замордували. Павлюк помер у квітні 1945р., а Курилюк у травні 1945р. Смертну ж кару їм винесено військовим трибуналом у червні 1945р.
Тож оті численні звинувачення по кримінальних справах за "Зраду батьківщини" вимагають відповіді: яку зраду і якої батьківщини розуміють наші правоохоронці вирішуючи питання реабілітації сьогодні?
56 ст. КК України говорить: "Зрада Батьківщини - це дії скоєні громадянином держави на шкоду суверенітету держави". Тож яку державу зрадили тисячі й тисячі політичних в'язнів, учасників руху опору ОУН-УПА, Радянський тоталітарний режим? Англію? Францію? Америку? А може Україну за незалежність якої вони боролись?
"Шпигунство, диверсії, саботаж, шкідництво"? Проти кого і на чию користь? Якщо на користь Німеччини, Америки Франції чи СРСР - то це зрозуміло вороги народу і зрадники батьківщини- України. Якщо ж на користь України проти Німеччини, Франції, Америки чи СРСР, то це патріоти України. То чому вони не підлягають визнанню і реабілітації?
А як трактуються терористичні акти? Чи вважаються терористичними актами дії Радянських партизанів по знищенню військових об'єктів, мостів, ешелонів з людьми, зрадників?
Ні! Бо спрямовані вони були проти німецьких загарбників. А аналогічні дії українських повстанців? Теж ні, бо спрямовані вони були проти німецьких та московських окупантів.
У своїх висновках, при вирішенні питань реабілітації, деякі правоохоронні відомства незалежної України роблять із політичних в'язнів і учасників ОУН-УПА звичайних кримінальних злочинців. Із справи вилучають Статті політичного звинувачення, а залишається Стаття по звинуваченню за незаконне зберігання зброї.
Сьогодні правоохоронні органи України реабілітують тих, що здійснювали репресії і які пізніше самі були піддані репресіям, хоча згідно ст.2 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" такі особи реабілітації не підлягають.
Як правило, після перегляду кримінальної справи в СБУ вона направляється для прийняття відповідного рішення в органи прокуратури. При позитивному вирішенні питання реабілітації, репресованому вручають про це довідку. Справи тих кому відмовлено в реабілітації направляються для остаточного вирішення в судові інстанції
На жаль судові органи незалежної Української держави часто можна порівняти з двійками, трійками та особливими нарадами що діяли в колишньому СРСР, які були спрямовані на знищення власного народу. Двійки, трійки та особливі наради підпорядковувались та діяли виключно під керівництвом тодішніх Комітетів Комуністичних партій різних рівнів. В Конституції СРСР 1936р. утворення таких органів не передбачалось і тому їх називають позасудовими, неконституційними. Але це були неконституційні органи чужої держави. Однак в незалежній Україні при вирішенні питань реабілітації беруться до уваги висновки цих іноземних неконституційних утворень. Мало того Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" узаконено ці неконституційні утворення. Стаття 7 цього Закону подається у наступній редакції: "Визнати, що особу обґрунтовано засуджено або піддано покаранню позасудовим органом і на неї не поширюється дія ст. 1. Закону."
Тодішні двійки, трійки та особливі наради бодай формально викликали репресованого на своє судилище і за 3-5 хвилин виносилися смертні або інші вироки на підставі сфальшованих звинувачень. Сучасні суди незалежної Української держави остаточно вирішують питання реабілітації за закритими дверима, без участі репресованого і без надання йому права на захист у відкритому засіданні. Але ж принцип відкритості судів - один з основних принципів формування правової держави.
Згадуваний закон залишив поза увагою етнографічні групи українців, що були у післявоєнний період, за домовленості польських і радянських режимів, примусово виселені із українських етнічних територій.
В законі не знайшли відображення репресії по виселенню цілих сіл з території України, планові, так звані, "добровільні" переселення окремих родин з кожного села. Поза Законом залишились малолітні в'язні та діти репресованих і депортованих родин. В Україні відсутні пільги реабілітованим та їх родинам. В той час, як законом про соціальний статус ветеранів війни надані пільги так званим, вище вже згадуваним, "бійцям винищувальних батальйонів" і мало того, цим законом їм подовжено термін учасників війни до 1952р. Що можна було винищувати в Україні до 1952р.? Звичайно що людей а не гризунів або сарану. Законодавствами Росії і бувших радянських республік таких соціальних груп населення не встановлено і тому колишні "смершовці", "бійці винищувальних батальйонів", "спец груп" сьогодні всіма правдами і неправдами з'їжджаються в Україну бо ж для них українськими законами забезпечені пільги та високі пенсії. А забезпечуються ці пільги та пенсії за рахунок українських платників податків, тих же колишніх учасників національно-визвольного руху ОУН-УПА та їх дітей. Така соціальна несправедливість в незалежній Україні спричинила до поділу суспільства на своїх і чужих. Цей, закріплений законодавством поділ, дуже вміло використовують політичні сили, не гребують ним і окремі владні структури. Тож допоки всі громадяни України не стануть рівними перед законом, доти не зможе така держава нормально розвиватись ні політично ні економічно.
Реабілітація - це визнання особи невинною, тобто її дії мають бути виправдані. Реабілітований поновлюється у всіх громадянських, політичних, майнових та інших правах, йому виплачується моральна шкода за завдану несправедливість.
Вище зазначений закон суперечить текстам і статтям міжнародних договорів, що регламентують дії та співробітництво держав по забезпеченню й захисту основних прав і свобод людини, ратифікованих окремим Законом України, прийнятим Верховною Радою України 10 грудня 1991р.
Тому визнання та реабілітація національно визвольного руху ОУН-УПА повинна здійснюватись шляхом прийняття нового Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні". Сьогоднішня Верховна Рада цього не зробить, бо тій більшості, що не стоїть на державницьких позиціях, вигідно аби в Україні народ був розділений на 2 ворогуючі табори, на своїх і чужих. Для багатьох сьогоднішніх парламентарів, при вирішенні питання про визнання ОУН-УПА і натискання кнопки системи "рада" "ЗА" чи "ПРОТИ", більш переконливим аргументом буде протест МЗС Росії проти визнання ОУН-УПА, аніж історична правда. Той же аргумент превалює і над вищою виконавчою владою, яка на догоду Росії хоче відзначати, на державному рівні, річницю "Переяславської Ради", день народження Щербицького чи створення спільної з колишнім колонізатором погоджувальної комісії по підручниках історії для українських шкіл. А Гарант Конституції України, за порадою недалекоглядних радників, напевно що знову запропонує українській громадськості збирати мільйон підписів для вирішення питання про визнання ОУН-УПА .
Істинно пророчою була відповідь сотника УПА (псевдонім "Хрін"), що воював на Лемківщині, своїм побратимам-повстанцям. Він на запитання: "Пане командире, що буде як здобудемо незалежну Українську державу?" відповів: "Будете ще гнані в тій державі, але мусите бути гордими що її здобули".


Голова Київської міської
Організації Товариства
"Меморіал"

Р. Круцик
 

Координати

"Музей совєтської окупації"

Україна. 03040 м. Київ вул. М.Стельмаха 6-А
Тел./факс 8(044) 258-00-71

Графік роботи: 10-00 - 18-00, вих. - нд., пн.

Екскурсії замовляються заздалегідь за тел. 258-00-71

Добиратись: Від ст. М. Голосіївська їхати одну зупинку буд-яким транспортом до вул. М.Стельмаха

Вхід та екскурсії безкоштовні

координати Меморіалу
ukrmemorial@gmail.com

Реклама