МАРІЧКА ГАЛАБУРДА - ЧИГРИН

Цього року, а саме 28.4. припадає 55 річниця ганебної в історію польського народу акції "Вісла". Ті українці, які походять з українських земель, які після Другої Світової війни попали в межі Польщі, ті хто був очевидцем акції, або їх діти, неможуть забути тих подій ніколи. Моя родина, по батьковій стороні саме з тих земель. В 1975 - му році я відвідала вперше батьківський поріг, про що дуже детально й обширно написала у своїй другій книжці " Українці, віддірвані вітром листки", -яка вийде друком в Україні.

"СПАЛЕНА ЗЕМЛЯ"

Про акцію Вісла і пережиття вивозів, страхіть пережитих розповідали нам в селі Брусно Нове, моя родина, яка живе в Польщі і тата брат, який з родиною був приїхав на зустріч, з України до двоєрідної сестри. Щоби не давати читачам ґазети "сухого" матеріялу, пропоную уривок з моєї книжки на ту тему.Хочу її присвятити пам'яті жертвам Акції Вісла, воякам УПА, які згинули боронячи своє населення і пам'яті невинно згинувших дітей...

АКЦІЇ ВІСЛА

з 28 - го квітня до кінця серпня 1947 - го року, на відвічних українських землях - Холмщина, Лемківщина, Перемищина, Любачівщина, Підляшшя, - польський комуністичний уряд здійснив найганебнішу в історії Польщі акцію проти українців під кодовою назвою "Вісла".

У висліді акції, українська меншина, яка залишилася після двох попередніх виселень, "вогнем і мечем" була ліквідована. Акція "Вісла" не перше виселення, а третє виселення українців в Польщі. Перед цим 1940 - го року було перше виселення, а у 1944 - 46 роках - друге виселення.

Друга депортація українців стала великою драмою української нації. З особистої злої волі Сталіна, на догоду польським комуно-шовіністам, за мовчазною згодою европейських "демократів" було депортовано в часі 1944 - 1946 -их років майже пів мілійона українців з прадідівських українських земель. Такий указ був підписаний в Любліні між Урядом Сов'єтської України та Польським Комітетом Національного Визволення. Переселенча акція відбувалася на тлі згарищ українських сіл та повного знищення їх мешканців. Були створені нестерпні умови, за яких виїзд чи невиїзд з рідних земель був питанням життя або смерті. Розраховували на коротку людську пам'ять та скорого забуття рідної землі, віковічних святинь, прадідівських могил, батьківських осель. Але, таке не забувається! Воно живе в серцях всіх скривджених виселених українців та передається молодшому поколінню. Волає до справедливості, засудження злочинців. Найжорстокіше випробування терором українців Польщі не вбило їх усвідомлення спільности батьківщини та відчуття приналежності до великого українського народу і його культури.

9 - го вересня 1944 - го року між Польським Комітетом Національного Визволення ( ПКНВ - 31- го грудня 1944 року був перетворений на тимчасовий уряд Польщі) й СССР було підписано угоду про переселення українців з польської території і польських громадян з УРСР.

А вже після Другої Світової Війни, в серпні 1945 - го року був підписаний договір сов'єтсько-польський, що до нового кордону двох держав. Обі сторони погодилися на кордон вздовж "Лінії Керзона '', відступами на користь Польщі. Отак наші прадідівські українські землі, звідки походить моя родина, попали в межі Польщі. Понад 480 тисяч українців - хоч українці твердять, що набагато більше, були в 1947 - му поці підчас тзв. акції "Вісла" переселені з польської території в Україну. Там попала моя родина, тобто дід, баба, Вуйко Микола, Вуйко Володя-татові два брати й їх сестра Ева. Частину українців перевезено на Захід Польщі, на ті території, де жили німці й частина яка, після другої Світової війни припала в межі Польщі, тобто на Ольштинщину, Кошалінщину, Щецін, Ґданськ, ітд. Там понад 90% українців поселилися в селах, 10% в містах.

Брусно Старе,

ЧЕТВЕР 10. 7. 1975

....І врешті засіли ми за стіл. Майже цілий день ми провели за тим столом, говорили, їли, пили. Вуйко Микола розказував про те, як в цих околицях йшла боротьба між поляками й українцями, про бої УПА, в якому були оба татові брати. До 1943- го року між поляками й українцями не було затяжної боротьби. В 1943 - му році поляки почали нападати на українські села, грабували та ліквідували українську інтеліґенцію. Першою жертвою став Стефан Кондро, син пароха отця Кондро. Околиці ці, це прикордонна смуга, де бої були затяжкі. Свавілля й бандитизм тут був великий. Українці дуже боронилися, відбивалися й не хотіли добровільні покидати свої прадідівські землі… Розповіді йшли хаотично. Тато ставив різні питання, то на ту, то на іншу тему. Ми довідалися, що в часі акція Вісла в 1947 - му році, нашу родину одну з останніх силою виселяли з цієї околиці. Вуйко Микола, очевидець того переселення, розповідав:

"Вирували криваві оргії, насильство, чинилося свавілля над українцями…Ніхто за нас не заступався, надія на порятунок покладалася тільки на загони УПА. Здійснюючи це друге виселення вожді Сов'єтського Союзу віддали Закерзоння Польщі, оскільки боялися посилення повстанської боротьби в Західній Україні. З переносом українського кордону на захід, за ріки Буг і Сян значно зросла би чисельно, морально і матеріяльно УПА, яка мала на Холмщині, Лемківщині, взагалі Надсянні свої підрозділи й зручні місця остою ( бази). Це була головна причина переміщення кордону на схід, без врахування воле-виявлення українського населення."

Як саме відбувалося переселення чи депортація? - запитували ми вуйка.

Вуйко Микола продовжував свою розповідь: "Kілька військовиків-солдатів під вечір прийшли в село. Сказали брати в руки, що можемо й гнали нас з рідної хати. Менше більше дві години давали на пакування. Гнали всіх під варту до станції в Горинці. Наша родина попала на Тернопільщину, відтак на Золочівщину. А коли пересували границю дальше на захід, тобто коли сов'єти, забирали Сокальщину та Равщину в заміну нібито земель на Перемищині, тато й мама (наші дід й баба) думали, що наші терени попадуть під Радянську Україну, тато (наш дідо) з дітьми переїхали в Сокальщину, де ми зараз живемо. Мама Агафія (наша баба) померла в Золочеві в 1952-му році. Похована в селі Потапи. Тато (наш дід) помер в Перемозі-Опільській 1955 року."

Розповідав вуйко, що не було так легко привикати в Україні, де населення навіть ворожо ставилося до переселенців з Польщі. Для нашої родини це третє переселення.

Тато колись нам розповідав, а зараз з вуйком Миколою разом вони, пригадували, розказували, що: " Перша депортація українців Любачівщини й Перемищини відбулася після приходу сов'єтських військ на західньо-українські землі у вересні 1939-го року. Мало відома постанова Центрального Комітету Комуністичної Партії з 3-го квітня 1940 - го року вирішила питання про виселення людей, що опинилися в новій прикордонній смузі шириною 800 метрів. Було виселено з рідних земель - 102. 800 українців. Ця депортація, за свідченням тата й його брата Миколи, проходила релятивно спокійно. У вересні 1939-го року, коли сов'єти зайняли Польщу, біля Брусна Старого й його присілок, сов'єти почали ставити границю - високі, двометрові дроти. Прочистили 200 - метрову прикордонну смугу від хат, дерев, кущів. За якийсь час виселили всі села у двох кілометровій смузі від границі. Здається, що в жовтні 1940 - го року з містечка Горинець, приїхала до Брусна переселенча комісія, яка так би мовити "запрошувала" переселитися в Україну. 21-го листопада виселили й наших Галабурдів до Молдавії, в Басарабію, в околиці міста Чадарлунґу, Тарутінського району, що недалеко Чорного Моря.

Переселенців поселили в село Малий Ярославець, що було німецькою колонією. Там опинилося з 50 родин з Брусна Старого. Там заложили тзв. колгосп, ( 1.800 гектарів), до якого й належали 160 гектарів виноградників, в якому працювали всі старші й молодші. Коли німці й румуни зайняли ці території, то в Кишинєві була німецька комендатура і видавала документи. Люди-переселенці верталися назад додому, хоч німці це забороняли. Наша родина мала видані німцями в Кишеневі посвідки та просиділа в Могилеві Подільськім до квітня 1942-го року. Відтак перевезли нас до Шаргородського району до села Політанки. Там мали ми працювати в радгоспі і звідси ми пішки притоптали з різними пригодами до Тернополя і по великих труднощах купили білєта на поїзд до Рави Руської й 5-го травня 1942 го року, після 4-ьох місячної подорожі вернулися до Брусна Старого, до Лісових, де на нас чекав тато. ( наш дідо). Тато (наш дідо) був попав в німецький полон. Йому вдалося втекти разом з колєґою з того полону й тато (дідо) вернувся до Брусна, де чекав на поворот своєї родини. Він відбудовував нашу хату, в якій після виселення, залишилися стіни. Допомагав йому відбудовувати хату - батько Цицилії - Ян Мацьонґ."

Це уважалося за два переселення.

Третє відбулося в 1947-му році,

Вуйко Микола і брати Тітки Цицилії твердили, що: - " Виселення українців в 1944 - 1946 - их роках в Україну не вирішило української проблеми в Польщі, бо залишилося там біля 200 тисяч українців, які були опорою відділів УПА. Операція "ВІСЛА" мала подвійну мету: перша - ліквідація частин УПА, друга - остаточне вирішення української проблеми методом польонізації українців на новому місці поселення. Для цього при кінці березня 1947-го року було скликано засідання Політбюро Центрального Комітету Комуністичної Партії Польщі у складі В. Ґомулки, Б. Берута, Р. Замбровського, Я. Бермана, Г. Мінца, С. Радкевича, М. Спихальського, на якому й було ухвалено постанову проведення акції "Вісла". Одним з обґрунтувань цього рішення було й те, що переселення українців спровоковане нібито вбивством сотнею Хріна польського ґенерала К. Сверчевського.

Ця справа по сьогоднішний день має багато версій. Однак для тодішньої влади винуватцем того могла бути тільки УПА, діяльність якої стала зручним приводом, щоб перевести повну ліквідацію українства в Польщі. На виконання операції "Вісла" були кинуті відділи польського війська під командуванням ґенерала С. МОСОРА.

З північньо-західних земель Польщі було примусово виселено біля 150 тисяч українців, яким не вдалося уникнути попереднього виселення в Сов'єтську Україну. Для підозрюваних у співпраці з УПА був створений концтабір в Явожні. У цьому таборі перебували тисячі українців, значна частина яких отримала найвищу міру покарання. З 28 - го квітня до кінця серпня 1947-го року було переселено на північно-західні землі Польщі біля 150 тисяч осіб. Їх розпорошили серед польського населення для остаточної асиміляції.

За період трьох насильницьких виселень, - добровільно рідної землі ніхто же не покидає - було депортовано приблизно 800 тисяч українців, знищено кілька десятків церков, спалено сотні сіл, замордовано тисячі людей. Всі три виселення українців з рідних земель тісно пов'язані між собою, як ланки одного ланцюга."

З відстані 55 років можна зробити висновок, що причиною тих траґічних подій була сталінсько-верутська змова, сов'єтсько-російсько-польських злочинців, які створили систему терору, нацьковування польського та українського народів одного проти одного, домагаючись посилення ворожнечі між ними. Не перелічити всіх місць відомих і невідомих поховань закатованих і розстріляних українських громадян.

ЗАЛИШКИ УКРАЇНСТВА В СЕЛІ НОВЕ БРУСНО

....Ми пройшлися піщаними стежками по селі. Пішли до церкви св. Матері Параскевії, яка була збудована в 1676-му році. Вона дерев'яна, накрита бляхою, яка вже зовсім поржавіла. Здавалося, ось, ось вона на наших очах завалиться. Церква стоїть порожна, обкрадена і дуже запущена. Її стіни загнивають. В середині лежали якісь мішки. Хтось там щось складав…Вигляд жалюгідний! Ми розстроїлися. А здається, що найбільше наш тато... Його в тій церкві хрестили.

Ми дальше йшли стежкою за село до цвинтаря, де поховані тата й вуйка - дід, баба й дальша родина. Могили ці були обгороджені й плити відмальовані фарбою дітьми тітки Цицилії. Інші могили були в страшному стані… Все занедбане, обросло кропивами, бурянами… Тато й вуйко Микола почали впізнавати праці-скульптури їх батька, а мойого, Наді й Марійки - діда. Наш дід Галабурда Григорій був скульптором. Те, що ми побачили зробило на нас все ж таки вражіння, бо роботи непогані. Стоять вже роками на сонці, снігу й дощі, але ще уцілілі. Всі праці-скульптури діда ми сфотографували.

І врешті ми зібралися їхати до Брусна Старого.

Цицилії чоловік Стах запряг коней до воза. Ми мали всі на той віз вміститися. Все це виглядало гістерично смішно, але дуже цікаво. Ми з Надею лише споглядали одна на одну. Це вперше в житі ми сядемо на фіру. Віз нас всіх витримує…й ми піщаною дорогою їдемо з села в сосновий ліс…а за нами курився пісок…

Чим дальше ми відділялися від Брусна Нового тим більше появлялося бурянів, горбиків зарослих деревами…А мух стільки! Ми відбивали їх від себе гілками з дерев. Доїхали ми до якоїсь невеличкої річки. Злізли з фіри. Походили навкруги річки, помочили ноги. Тато пояснював, що то мінеральна, цілюща вода. Там стояла колись капличка. Люди приходили по воду.

Тато й вуйко Микола все вказували нам на те, що там стояла така й така хата, жили там такі й такі люди. А жодного сліду з якогось колишнього поселення не лишилося. Все варвари поляки знищили.

Ми пробували переїхати фірою через річку. Там якийсь дерев'яний, вже майже зігнилий міст. Та коні чомусь боялися перейти його. Ми були змушені вернутися до Нового Брусна.

- Щоби доїхати до місця, де стояла колись татова хата, треба трактора, - сказала Цицилія й вона його замовить. Ми всі хотіли поїхати на те місце, за всяку ціну. Як нас всіх страшенно вразило те, що тут колись жили люди, стояли хати, кипіло культурницьке життя, бо майстрів скульпторів тут було кілька. - а все те знищено руками, як поляки себе називають "католицьким, побожним народом".

- Та це варвари, гірші москалів, лише мордували!- твердив вуйко Микола, який постійно нам розказував за бої УПА, показував нам місця де вони відбувалися…

Ми оглянули село, школи, крамницю. Там й пам'ятник якийсь з написами. Всюди, на всіх згаданих будовах меморіяльні дошки в пам'ять загиблих "від банд УПА". Таких написів в Польщі багато, зокрема тут на українських землях. Після побачення кілька таких дошок, ми з Надею й Марійкою рішили їх зняти. Які банди? Це наші землі, Упівці обороняли населення від поляків й москалів…

НЕДІЛЯ 13. 7. 1975

....Ми їхали лісом, який називали Медвежжя, тою ж дорогою, що й кілька днів тому. Ця дорога веде від Нового Брусна на Верхрату. Тут у грудні 1945 - го року УПА "кропило" поляків. Згинуло тоді в бою 150 поляків й двох офіцерів… Ми приїхали біля річки, переїхали її цим разом без проблем й все вище, здавалося піднімалися, в гору…

Я спостерігала тата. Він немов би посірів на обличчі. Я його ніколи таким не бачила… Дерева, високі трави, кущі, кропиви коливалися нам на зустріч. Ані одного сліду з якоїсь будівлі тут не має. І врешті ми здається доїхали на місце. Як можна в такому лісі впізнати будь що, а ще місце, де стояла колись твоя хата? Та подивогідним те, що тато пізнавав по деревах…Тут липа, там грушка…Ми всі повискакували з фіри, ходили по тих кропивах й травах, шукали залишок каміння й знайшли…

- Це точно, де наша хата стояла, - сказав тато.

Разом з братом вони, як не свої, бігали по тому куснику землі…Якось боляче, навіть дуже боляче, було це спостерігати. І врешті вуйко й тато почали вимірювати ногами якусь відстань. Десь зупинилися під деревом, щось розгортали руками…і врешті ми почули слова:

- Не має, лише є діра.

- Чого не має? - запиталася я.

- Зброї, яку ми тут ховали.

Василь сказав, що то було би неможливо, щоби всі ці роки там могла залежатися зброя, бо поляки ходили з такими розшукувальними апаратами, що знаходили всю сховану зброю. Вуйко Микола показував нам криївки де він й вуйко Володя переховувалися. Говорив, що поляки великими дротами проколювали сіно, все, що могли й так ранили його ногу - прокололи…

- Ніхто не міг там був сховатися від міліції, війська - від депортації. Це було не можливо,- казав вуйко. Опісля нам показали де стояла хата, де був сад, де й куди йшла дорога, сьогодні вузенька стежка, яку наш трактор розтоптав чи утоптав…Про все нам говорили.

В Брусні Старому, де колись жило 360 родин, діяла "Просвіта", стояло три будинки бібліотеки-читальні, збудовані з білого бруснівського каміння, будова якої завершилася в 1932 році. Була й церква, дві школи, кооператива, молочарський пункт, ремісничі варстати, водяний млин… До Комітету будови читальні в 1927 року належав й наш дідо - Гриць Галабурда. Дідо був й дорадником в сільській Раді. Всі згадані будови безслідно зникли…Почування, які в мені зродилися, не дозволяли все це сприймати нормально. Мене не те, що мучила, а дивувала думка, поняття НАВІЩО те все треба було руйнувати? Хай це буде прикордонна смуга, але люди по інших країнах в таких околицях живуть…

Польські банди мордували, палили, били, гнали з хат, а потім їх підпалювали…Кожний шум гілки дерева, його листя, немов би в моїх вухах відтворював оті людські плачі, ревіть худоби…Це все для мене нібито чуже, а я схвильована… А Надя, сестра Марійка, її мама, яка з сусіднього десь там двору й не може впізнати також нічого…А що переживають оті два брати - наші батьки?? Я ненавиджу поляків після всього побаченого й почутого. А люди же мусять жити, навіть тут поблизу, де все стерли з лиця світу…щоб не лишилося й сліду від будь якого українства. Тут говорить лише вітер й невеличкі залишки каміння..

Отака то Твоя слава, Україно! Частина Твоя стоптана, змита з карти світу…Й ще ми, українці бандити, банди, хахли, які обороняли свої хати, свої родини, сусідів, свої села!

В цих околицях, в селах Нове й Старе Брусно, Нове Село, Гута, Рудки, ітд. багато повстанських могил. Вони безіменні, без пам'ятників, навіть без знаків.

Находившись по руїнах, сфотографувавши всі куточки, зробивши знимку біля пам'ятника, якого зафундували родина діда, Гнат та Ксеня Галабурди, якого зробив дідо, а який тут стоїть як сирота недалеко місця, де жив його автор, - ми сіли на фіру. Трактор нас витягував по страшно зарослій кропивою колись дорозі…Ми ще зупинилися біля камінного хреста. Це вже рівніший терен, присілок Лісові. Там якісь колгоспні поля.

…З численних розповідей родини ми довідалися, що в цих околицях посилено діяла УПА -тзв. відділ "Бастіон". Існувала тут округа ОУН, яка охоплювала околиці Томашів, Любачів, Ярослав й частинно Перемишль. Командиром 5 - ти відділівУПА був Іван Шпонтак - псевдо "Залізняк".

Вуйко Микола твердив, що згинули тата й його односільчани з Старого Брусна: Дмитро Ярема - "Яцко" в 1945 - му році. Петро Кузик - "Когут" загинув 1946 го року й Юрій Гриців, який загинув в бою з НКВД 4.5.1946 року біля Горайця. Він там похований на цвинтарі.

Теодор Булас

Все те, що ми тут чуємо про відносини між поляками й українцями не веде до покращання взаємин між двома народами, а навпаки - роз'ятрують старі, але ніколи не забуті рани. Зрештою, як може молода людина, яка вперше в житті приїжджає в Польщу й бачить на власні очі таку руїну, полюбити поляків? Або старатися їх зрозуміти. Це ж вони зайди на чужих землях. " Кінець уривка з книжки -БРУСНО НОВЕ - ЗВАРТБЕРГ ЛИПЕНЬ 1975 р.

А радіо ББС минулого тиждня повідомило, що Президент Польщі Александер Квасьнєвскі висловив жаль щодо операції "Вісла", котру було проведено комуністичною владою в 1947 році. Президент описав операцію, як символ зла щодо українців, здійснене комуністичною владою.

"""Звертаючись від імені польської громадськості, я хочу висловити співчуття тим, котрі потерпіли від операції, написав президент в листі до Національного Інституту Пам'яті і до учасників конференції по операції "Вісла" 1947 року, що проходить в Красічині."""

Було загальноприйнято протягом років, що операція "Вісла" відбулася, як помста за вбивство поляків Українською Повстанською Армією на сході в 1943-1944 роках. Такий погляд є помилковий і не може бути прийнятий, написав президент, і наголосив, що операція "Вісла" повинна бути засуджена.

А дальше в повідомленні мова про те, що 18 квітня розпочалося відзначення сумної дати - 55-річчя насильного виселення українців із їхніх прабатьківських земель на південному сході нинішньої Польщі.

Президент Польщі Александр Квасьнєвський є почесним патроном усіх подій, які відбуваються з нагоди відзначення цієї дати. 18 квітня президент Квасьнєвський надіслав листа до всіх українців, хто постраждав у процесі каральної "Акції Вісла". Таким чином президент Польщі став першим із політиків найвищого рангу, хто публічно засудив "Акцію Вісла" і кваліфікував її як символ кривди, вчиненої українцям комуністичною владою Польщі.

Президент Квасьнєвський також спростував стереотип, який досі панував у польському суспільстві, про те, що насильне виселення українців із їхніх прабатьківських земель, позбавлення їх майна, церков, домівок - це, мовляв, відповідь Польщі на нищення поляків Українською Повстанською Армією, яке нібито відбувалося на Волині в 1943-44 повоєнних роках. Таке розуміння "Акції Вісла", підкреслив Александр Квасьнєвський, є хибним, неетичним і неприпустимим. Це засада колективної відповідальності, яку не можна застосовувати. Навіть вирізування поляків не може бути усправедливленням пацифікації українських сіл і виселення людей, сказав президент Польщі. Він також додав, що "Акція Вісла" повинна бути засуджена.

Цього листа президент Польщі скерував до учасників наукової конференції з питань "Акції Вісла", яку проводить на сході Польщі у Красічині Польський Інститут Національної Пам'яті, найавторитетніша інституція, покликана встановлювати історичну правду.

Сідней - 21.4.2002 року

- "Балай" з Горинця, командир Другої Сотні куреня УПА загинув в бою з поляками 30.5.1946 - го року біля Старого Села…коли виїхала наша родина в Україну.село де народився наш тато й де жила вся його родина - знаходиться в Чесанівському повіті, на Любачівщині. Це зараз 4 кілометри від сов'єтсько-польської -сьогодні границі України. Тато розказував нам, що ця місцевість з давніх давен славилася тим, що там каменярі витесували унікальні на цілу Галичину надмогильні пам'ятники, камяні фіґури, млинські колеса й малі жорна. Околиці Брусна Старого й Брусна Нового скелясті - там були великі поклади вапняку, тзв. бруси, (звідти й пішла назва сіл Старе й Нове Брусно), - з яких викарбовували хрести, п'ядестали, млинні камені, пам'ятники й різні фіґури: анголів, Матері Божої й інші скульптури. Я ніяк не могла зрозуміти, як це так, що Старе Брусно, його присілок Лісові, Салаші, Сухані, Хмелі у наслідок акції "ВІСЛА" зникли з мапи світу, а залишилися навколішні села Брусно Нове, до якого ми їдемо, і Верхрата.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ