На прохання наших читачів на сторінках газети будуть друкуватися уривки документальних матеріалів з книги Дмитра Соловея «Голгота України», подані свідками й потерпілими про факти та методи масового нищення московсько-більшовицькою системою в період 1926-1939 року українських людей.

«...Серед найстрашніших і найганебніших феноменів варварства у 20 столітті своєю жорстокістю і масовістю виділяються декілька подій. Це різанина вірменів, організована «молодотурками» в Туреччині, єврейський голокост, учинений фашисткою Німеччиною, і геноцид супроти українців у московськобільшовицькій імперії. Хоча в абсолютних числах кількість українців, що стали жертвою самого лише голоду імені Сталіна, не менша за кількість замордованих вірменів і євреїв разом узятих, ця подія пройшла малопомітною для сучасників і була майже цілковито затерта в памяті пізніших поколінь. Книга «Голгота України» являє собою панорамну, місцями наочно деталізовану картину терору і геноциду на Україні в період між світовими війнами. Автор цієї книги належав до тих людей, у яких ніколи не згасає «дух одвічної стихії», які не можуть просто носити в собі кривду свого народу, а бють у дзвони тривоги, дзвони памяті, що не дають заснути народові сном невільницької безнадії...

Такі книжки, як «Голгота України», нині вкрай потрібні в нашому неустабілізованому суспільстві, бо вони спричиняються до руйнування териконів брехні та застиглих стереотипів щодо України й української нації, накопичених за багато літ у російській «тюрмі народів» і її спадкоємниці радянській «імперії зла...»

Блідими були б фарби великого Данте, щоб змалювати це пекло!

У 1929 році 70 членів Української Академії Наук були арештовані або вислані. Потім взялися за сільські райони, було депортовано або вислано від 1,5 до 2 мільйонів куркулів, з них в період розкуркулення померло від 300000 до 500000. Але основною атакою на Україну стала смерть від голоду, який мав місце з весни 1932 до осені 1933 року. Професор Володимир Тимошенко стверджує, що в деяких районах України реквізувалось 80%, а іноді і 100% всього зерна, тому, хто пробував його їсти, загрожував смертельний вирок, і що від голоду померло в меншій мірі 8 мільйонів чоловік.

(Із Підсумкового звіту Міжнародної Комісії з розслідування голоду в Україні 1923 1933 років, опублікованого в Канаді в 1990 році).

Отож, процес «розкуркулення» куркулів та підкуркульників на Україні виглядав як акція жорстокої розправи з непокірною колоніальною людністю. Селян, навіть серед зими й морозів, з жінками, старими й дітьми викидали з їхніх власних хат, відібравши у них одежу й харчі. І ніхто, не бажаючи потрапити в «підкуркульники», не наважувався прийняти їх до себе в хату чи чимось допомогти.

Ось як, наприклад, на процесі В. Кравченка в Парижі селянка Ольга Марченко з під Матвієва Кургана Таганрозької округи, розповідала судові про це «розкуркулення»:

Ми з чоловіком мали 5 гектарів землі, одну корову, двоє коней. Наймитів у нас не було ніколи... Коли почалася колективізація, то в нашому селі, в якому було всього 67 дворів, 14 селян було названо куркулями. На нас наклали величезні податки, яких ми були не в змозі виконати, хоч би й голови свої повіддавали. Тоді вони позабирали у нас усе з хати меблі, худобу, одежу, коней... 5 лютого 1930 року ціла бригада зайшла до нашого двору та пішла до нашої хати, яка була вже геть порожня. Мене вхопили за руки і викинули з хати на сніг, хоч я була вагітна на 9 місяці. Було мені тоді 24 роки і ще так хотілося жити...

Далі О. Марченко розповідає, як була вигнана з хати її сусідка з 7 дітьми. Розповідає, в яких умовах висилали куркулів.

То було в січні 1930 року. Одного вечора моя рідна сестра прийшла до мене прощатися, сказавши, що її відправляють, і попросила прийти проводити. Через чотири місяці після її відїзду я дістала від неї листа з Уралу, де вона писала: «42 дні ми їхали у вагонах-телятниках. Перші три дні нам нічого не давали їсти, на четвертий день дали солоної риби без хліба і води. Багато з нас повмирало від того...» Більше листів від сестри я не мала.

Випадок, що про нього розповіла французькому судові українська селянка, на жаль, не був винятком, а навпаки правилом. Мені особисто з початку 1930-их років відомі факти, як по селах під час «розкуркулювання» цих нещасних іноді навантажували на вози і вивозили десь за село, в яр чи провалля, скидали з возів наче сміття на смітник...

Так само в «Оповіданні скитальця Івана Климка про те, що діялося у Федіївській сільраді Решетилівського району на Полтавщині в 1929-1933 рр.», що його записав я влітку 1949 року, також подано багато яскравих конкретних фактів і про те, як людей «розкуркулювали» і як потім контролювали оті розкуркулені родини, роблячи у них повторні обшуки та допитуючи навіть дітей, що вони їдять, та де беруть для них батьки їжу. І про те, як отих «розкуркулених» вивозили потім з їхніх власних хат, як от, скажімо, вдову Марію Жадан із чотирма дітьми до 13 років, яку, не давши їй взяти з своєї хати для дітей теплої одежі, вивезено було й скинуто серед зими у сніг, у замерзле болото. Або, як вивезено було з власних осель серед глибокої осені і скинуто під кручею у Федіївській сільраді близько двох десятків родин з Бакайської сільради Решетилівського району, серед яких були й старі, й малі, й одна вдова з малими дітьми...

Коли оцей терор набрав масових розмірів, то «розкуркулених» почали тоді вже цілими тисячами «експортувати» за планами Московського Політбюро з УСРР («самостійної республіки»!) до «дружньої респуб-ліки» РСФСР для колонізації віддалених районів в цій «дружній державі». Як відбувався вивіз селян з України, наведу лише кілька нотаріально завірених свідчень із цілої маси, що їх надіслано до процесу Кравченка в Парижі.

«На початку травня 1930 року, розповідає свідок з України, - мене разом з 2500 інших вязнів навантажили на баржі й повезли по річці Сухоні до Тотьми. Їхало два каравани. Дві баржі, де було 200 родин, транспортував один пароплав. Другі дві баржі позад нас другий пароплав. У ті баржі навантажено 250 родин з Роменщини та Лубенщини. Я з своєю родиною був на перших баржах. Десь так за 150-180 км від Вологди ми почули позад себе крики, а далі й постріли стріляли вартові міліціонери на крайній баржі. Виявилося, що одна з барж почала потопати, люди кидалися у воду, чіплялися за задню баржу, від чого та розвалилася. Отож, понад 100 людей опинилося у воді. Незважаючи на вжиті заходи, врятувалися лише одиниці, решта загинула. Міліціонери Мирон і Кость (прізвищ не памятаю) розповідали мені, що ще у Вологді вони звертали увагу ГПУ на те, що баржі ті старі. Та людей свідомо навантажили на них на певну смерть...

Коли нас вивантажили в Тотьмі, там, на березі Сухені, під голим небом було близько 15000 репресованих. Тут же на березі лежали купи трупів померлих від висипного тифу. Нам сказали, ми мусимо відбути тут 12 днів карантину... Після його закінчення нас погнали пішки за 75 км. Діти й хворі мусили іти пішки. Нарешті нас спрямували просікою за 15 км. в глухий ліс і сказали, що тут ми будемо жити. Звеліли дерти з дерев луб-кору і з неї будувати житла: на кожний барак по кілька родин, що їх ще у березні місяці було приведено у ліси.

Нам оголосили, що на весну буде видано на кожні 10 родин по одному коневі, возові та посівний матеріал. Харчування було таке: хліба 200 грамів, риби 100 гр., пшона 100 гр. На день. Але часто-густо харчів не видавали по 2-3 дні, а за прожиті дні харчів не повертали. Висипний тиф продовжував лютувати. Вмирало безліч людей. Скоро померли і мої батьки. Поховавши їх, я втік і за півтора місяці добрався до станиці Полтавської на Кубані. Увесь час жив за фальшивим паспортом».

Другий свідок, Ганна К., розповідає:

«1929-30 року розкуркулення проводилося в найбрутальніший спосіб. Нас при 30 ступнях морозу вночі викинули з хати, не даючи взяти з собою теплого одягу навіть для дітей. Викинуті з рідних хат люди зганялися до сільради, де до ранку чекали під голим небом на транспорт, який мав відвезти їх на північ. Я з своїм старшим братом за дві години до приходу НКВД втекла, попереджена секретарем, але він всіх не міг попередити. Секретаря за це попередження людей, НКВД знищило. Мої брати довгі роки скиталися по Середній Азії та Уралу, а я залишилася на Дніпропетровщині, де жила за фальшивим документом і працювала вчителькою».

Третій свідок К.П. пише:

«За 10-12 днів в холодних нетоплених вагонах нас привезли до Вологди. Чоловіків від 14 до 55 років тут же повантажили й повезли кудись далі. Жінок з дітьми і старих людей залишили у Вологді. Ми потрапили до церкви Спаса на болоті, де на кількаярусних нарах було розміщено близько 45000 людей. Всього в ту зиму у Вологді було скупчено «розкуркулених» жінок, дітей та стариків 262500 осіб. Всю цю масу людей було розміщено більше як у 40 церквах, різних міських магазинах та склепах, а також у міській тюрмі, що її побудував ще цар Іван Грозний. У нашій церкві щодня вмирало 20-30 душ, переважно дітей. У квітні смертність досягла жахливих розмірів. Сніг лежав метрів на два, працездатних було дуже мало. Отже, ховати трупів не було кому. Померлих вивозили переважно до гробовища і там складали в «стелажі» по 250-300 душ в кожному. До весни (травень) набралося таких не похованих трупів близько 25000.

Великі розміри смертності серед репресованих викликали між місцевими робітниками хвилювання. Почались мітинги. Робітники вимагали розслідування. Незабаром із Москви приїхала комісія від Центрального Обєднання Профспілок. Розслідування виявило, що величезна більшість «розкуркулених» потрапила на заслання незаконно. Нам сказали, що 70-80% повернуть назад. Тимчасово було організовано робочі бригади з місцевих робітників, які закопували померлих.... Про обіцянку повернути більшість репресованих назад ніхто не згадував, навпаки, на початку травня почали посилено вивозити людей в ліси...

Мешканців нашої церкви перевезли до тюрми, яку було обернено на пересильний пункт. Там містилося 15-18 тисяч людей. В тюрмі панував надзвичайний терор за найменшу дрібницю людей убивали, або били до втрати свідомості і тоді закидали в численні льохи. Крім тих, що вмирали від різних хвороб, щоденно вбивали по 25-30 чоловік. Скажімо, коли було наказано обстригти під машинку всіх жінок, багато противилися цьому і за це було вбито 50 чоловік.

Я і мій приятель, учитель з Лохвицького повіту, вирішили написати про всі ці страхіття до центральної влади у Москву на імя генерального прокурора республіки Криленка, Всесоюзного старости Калініна, Сталіна та голови профспілок (4 листи). Мій приятель мав з собою 11 душ родини, здебільшого малих дітей, отже, щоб не наражати його на небезпеку, заяви підписав я і переслав їх. За якийсь тиждень мене було покликано. Це було на східцях другого поверху. Переді мною стояло троє в цивільному вбранні. До мене звернувся, як потім зясувалося, член ЦК ВКП(б), прізвища не памятаю, і між нами відбулася така розмова.

Ви писали заяву до тов. Сталіна та інших?

Я.

Ви можете довести все те, що ви писали у заяві?

Так, цілком.

Ми пішли вниз.

На середині третього «маршу» було видно криваву пляму. Річ в тому, що напередодні на цих східцях відбулася така сцена. Помешкання тюрми обходив комендант тюрми Морозов. Я, як староста, йшов за ним. Ледве ми вийшли з якоїсь камери, східцями насупроти сходила жінка з дитиною на руках і з казанком, в якому вона зварила внизу суп (це було заборонено). Угледівши Морозова, вона кинулася тікати. Той умить догнав її і, схопивши за коси, шарпнув вниз. Жінка упала і покотилася по східцях. Череп у неї тріснув, мозок вивалився. Дитина, на диво, залишилася ціла. Труп тієї жінки відтягли в підвал. Кров ніхто не змив. На залізних гратах східців подекуди залишились частинки мозку і кров.

Я спинився й кажу комісії: «Це кров убитої вчора жінки», - і розповів про подробиці цього злочину. Мене вислухали і звеліли йти далі. Ми спустились у підвал. Я відсунув засув (камери не замикались ніде) і одчинив двері. Біля дверей лежав горілиць труп померлого, а на ньому лежав другий чоловік ще живий. Збоку в стіні була ніша з залізними гратами. Там, тримаючись за грати, сидів чоловік, підвязавши себе ременем до грат (божевільний). У наступній камері лежали у воді два трупи і труп забитої напередодні жінки... Майже в усіх камерах знайдено трупи... За розпорядженням комісії з тих льохів винесено 47 осіб. З них 27 мертвих, 2 божевільних і 18 напівбожевільних, ледве живих. Мені звеліли привести ще двох свідків. Я привів учителя Л. і П. Теж з Лохвицького району. Вони підтвердили сказане мною і додали, що за останні два місяці замучено і забито таким способом 5-6 тисяч людей...»

Загальне число висланих за межі України на кінець 1932 року, в тому числі жінок і дітей, досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч. Зимою 1929-1930 років в Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську, Кемі і на периферії вимерли від холоду й голоду майже всі вислані з України діти до 8-9 років. Усі ці неймовірно дикі масові вбивства людей московська більшовицька окупаційна влада робила на Україні не тільки з метою примусити людність «колективізуватися», як того вимагав план, що його розробило Політбюро ВКП(б) у Кремлі, а головне з метою за всяку ціну зломити небезпечний для Москви дух непокори й спротиву української людності

Постійна застрашаюча терористична акція московських окупантів на Україні, поєднана с постійною ловлею рабів для велетенських господарських підприємств ГПУ-НКВД, призводила не тільки до масових заслань у концтабори для виконання рабської праці, а й до масового (особливо за єжовщини) винищування на місці тих елементів, що були більш скомпрометовані в очах окупаційної влади, найбільш запідозрені у ворожому ставлені до цієї влади, або тих, що потрапляли до пасток провокаторів ГПУ-НКВД, або, нарешті, виявляли на допитах стійкість і, хоча й пасивний, але наочний спротив намаганням слідчих, та не приймали на себе видуманих слідчими обвинувачень.

Нищення цих нещасних на місці робилося, звичайно, в катівнях ГПУ-НКВД без будь-якого публічного розголосу, вночі і за виробленим трафаретом. У дворі катівні пускали на порожній хід і без глушителів мотори тракторо-автомобілів і під страшенний їхній гуркіт убивали жертви. Щойно згадуваний передніше капітан МГБ у своїй інтимній розповіді своєму знайомому, совєтському офіцерові, так змалював один епізод: "Якось увечорі 1937 року надходить негайна телеграма із обласного управління НКВД: "З одержанням цього негайно спрямувати в розпорядження начальника обл. НКВД двох офіцерів, співробітників райвідділу". Ми поквапно виїхали. В обласному управлінні нас зустрів вгодований заступник начальника, полковник. "От і гаразд! промовив він . Ви прибули вчасно. У мене з вами буде розмова. Тільки ви, товаришу сержанте, посидьте трохи у приймальні, а я побалакаю з товаришем К." Коли сержант вийшов, полковник, перш за все, одчинив шафу, добув звідти пляшку горілки й ковбасу. "Пий", - сказав він, наливаючи чайну склянку. А як склянка була випита, полковник добув чистий бланк і промовив: "Пиши!" Я написав продиктовану ним підписку, що все, що почую, побачу, або буду тут робити під час мого відрядження, зобовязуюся зберігати в суровій таємниці, бо інакше буду розстріляний без суду і слідства на підставі якоїсь таємної постанови уряду. Після того він знову дав мені випити склянку горілки і повів у двір будівлі НКВД. У гаражі, куди ми прийшли, був страшенний гуркіт від праці двох тракторів, з яких зняті були заглушувачі. Біля стіни стояло шестеро приречених на смерть. Вони були в одній білизні та із повязаними за спиною руками. "Стріляй, сволото!" наказав полковник. Я не ворухнувся. "Стріляй!", - закричав він оскаженіло. Я навіть не міг зрозуміти, кого він назвав "сволотою" чи то тих, що стояли коло стіни, чи то мене. Полковник зробив шість пострілів. Скривавлені трупи лежали на цементній підлозі. "А, ти не хочеш, гадино! скаженів він, - ну, то я тебе навчу!" І він побив мене, що я опритомнів тільки на другий день"...

Тіла замордованих у катівнях НКВД вивозили на машинах, прикритих брезентами, чи то вночі ж, чи то ранком, і закопували у великих таємних братських могилах. Землю над цими могилами розрівнювали й утрамбовували, не лишаючи на поверхні будьяких ознак, що це могили. Про розташування цих таємних, замаскованих могил та про їхню вмістимість знали лише органи окупантів, які, безперечно, мали плани розташування їх та ще безпосередні могильники з ГПУ-НКВД, виконавці їхніх наказів.

Широким колам українського громадянства про місця цих поховань, а тим паче про прізвища жертв нічого не було відомо. Люди зникали, а де дівалися ніхто нічого не знав. Розпитувати було небезпечно, щоб самому за це не "зникнути", та й про щось дізнатися, власне, було неможливо. Навіть найближчі родичі заарештованих не мали ніякої інформації. Хіба що після довгих надокучань одержували в ГПУ-НКВД стереотипну відповідь: "Заслано без права листування".

Війна Гітлера-Сталіна року 1941 та зміна на Україні окупаційного режиму дали організованому українському громадянству деяку можливість виявити частину цих таємних могил і добитися часткового дослідження їх. Ось деякі факти, що є доказами московсько-більшовицької народовбивчої акції.

ВІННИЦЬКІ МОГИЛИ

Про ці могили, про розкопування їх, про той наочний жах, що їх вони розкрили для людей, про прізвища розпізнаних або ідентифікованих на підставі випадково знайдених при них документів тощо багато писали з додаванням репродукцій з фото тодішні українські часописи під німецькою окупацією, особливо ж "Вінницькі вісті". В них систематично публікувались під час розкопок й реєстри розпізнаних жертв. Тоді, як згадує один із свідків Вінницьких розкопок, була випущена книжка з іменами та прізвищами закатованих.

Відомості про ці розкопки й про те, що у цих знайдених могилах лежать маси жертв, переважно з 1937-38 рр. облетіли тоді всю Україну. В пошуках за слідами своїх рідних, які безслідно зникли за тяжкими дверима НКВД переважно в часи Єжовщини, тисячі людей прибували до Вінниці з ближчих і навіть дальших кутків України, незважаючи на величезні труднощі з тодішнім транспортом. Адже українські залізниці служили тоді лише для військових потреб гітлерівських завойовників, кінний транспорт був майже відсутній, іншого, окрім пішого, не існувало зовсім. А пересуватися по території взагалі в ті роки було небезпечно для життя. Ось як згадує свідок про цей наплив тоді до Вінниці відвідувачів: "Влітку 1943 року місто нагадувало немов родину в жалобі, де помер батько. Тисячі людей прибували до міста з найвіддаленіших міст і сіл України. Їхали підводами, йшли пішки. Тисячі місцевих громадян щоденно відвідували місце страшних розкопів, щоб побачити тіла нещасних, попрощатися з ними й, може, знайти своїх близьких і родичів. І вони знаходили їх..."

Одвідали в той час Вінницю для огляду могил, викопаних трупів та речей і деякі з чужинців-кореспондентів. Окрім німців представники найвищого духовенства з Румунії, Болгарії, Греції, Сербії тощо, а також побували тут і відомі судово-медичні експерти з Бельгії, Болгарії, Голландії, Італії, Словакії, Фінляндії, Франції й Швейцарії, які після оглядин склали й підписали спільного протоколу.

...Активні діячі української політичної еміграції в США в останні роки активізували перед чужим і своїм громадянством справу дослідження Вінницької трагедії. Усі оприлюднені матеріали безпосередніх свідків Вінницьких розкопок та обстежень могил, трупів, речей тощо дають змогу скласти таку загальну картину.

Місця поховань жертв терору ГПУ-НКВД в період більш-менш довгого заповнення могилами тої чи іншої дільниці, стояли обнесені високим непроглядним парканом, стереглися вартою НКВД і були неприступні для громадян. Великі й глибокі могили заповнялися, здебільшого, масою трупів, іноді по кілька десятків, а то і сотень. У судово медичному протоколі в п. 1 сказано: "У більшості могил було пересічно по 100-120 трупів, а у двох по 250-270. А.І. Розгін згадує про одну могилу з 284 трупами. Часто-густо, з метою більше вмістити в ямі, трупи акуратно складали один на один. Щоб уповільнити процес розкладання, трупи, здебільшого, посипали сіллю чи хлористим вапном. Якщо скидання трупів до ями та закопування їх робили не агенти ГПУ, то їх, двох-трьох, з метою, певно, усунути зайвих свідків, пристрілювали перед остаточним засипанням могили і тоді вже самі енкаведісти вивершували їх цілком. Після цілковитого заповнення кожної братської могили, її старанно замасковували, не лишаючи на поверхні ніяких ознак, а в "Паркові культури й відпочинку", наприклад, над цими зрівняними й утрамбованими могилами побудували гойдалки, каруселі, танцювальні майданчики, буфети, театральні сцени та інші розважальні споруди для молоді. Ця молодь розважалася тут, танцювала, не знаючи, що під її власними ногами зариті маси закатованих трупів, іноді, може, власних батьків чи близьких родичів.

Таке маскування поховань не було в даному разі випадковим. Відомо бо, що у тій же Вінниці "Інтернаціональне кладовище" 1921-1922 рр., на якому ЧК закопувало свої масові жертви у великих братських могилах, перетворено було більшовиками на спортивний стадіон. Про маскування могил ми дізнаємося і з наступних даних про інші подібні випадки.

Знайти у Вінниці місця отих таємних поховань, що були старанно замасковані, пощастило лише завдяки інформації поодиноких осіб, що мали про них якісь відомості й подали їх до управи міста.

Лікарі, які досліджували у Вінниці трупи, у своєму протоколі в п.6 обраховують у могилах трьох виявлених ділянок можливу кількість жертв в обсязі 11-12 тисяч. У інших ця цифра дорівнює 12-15 тисячам. Страта людей провадилася у найжорстокіший, у найдикіший спосіб. Руки майже у всіх жертв повязані за спиною. Убивано їх пострілами в потилицю з револьверів найдрібнішого калібру. А як ці дрібні оловяні кулі не вбивали з першого разу, то стріляли вдруге (6.361 випадок), втретє (78 випадків), або й більше разів. У багатьох жертв, крім того, черепи потрощені чимось важким, очевидно їх добивали якимсь тяжким знаряддям. Таких трупів із потрощеними черепами було 352. Деякі жертви закопані живцем, бо в їхніх ротах та дихальних органах знайдено при медичному розтині землю. Частина жінок у віці 30-40 рр. перед смертю піддавалася, як видно, спеціальним сексуальним тортурам, знущанням з боку катів-садистів. Інакше не можна пояснити того факту, що 49 молодих жінок були, в протилежність до інших жертв, цілком голі і з неповязаними руками. Про те, що переживали усі ці жертви, потрапивши до рук катів в НКВД, можна уявити з того факту, що про нього згадує Іван Хмельницький. Він пише, що бачив вийнятого з братської могили трупа молодої дівчини в українській сорочці з посивілими від жаху довгими косами. Єпископ Сильвестер у своєму свідченні пише про вчителя української мови й літератури, якого за всіма наявними даними було пристрелено без суду й кинуто ще живим до могили разом із вязкою учнівських зошитів, з якими його було забрано. Він пише: "Закопано цю людину ще живим, бо в роті повно глинистої землі, тобто вона, бувши закопаною, продовжувала дихати".

У могилах знайдені були деякі документи: протоколи обшуків, квитки на забрані при вступі до вязниці гроші, деякі акти обвинувачень та виписи з присудів, паспорти, різні розписки тощо. Тисячі документів, усі майже з датами 1937-39 рр., хоча зрідка траплялися із 1936 та 1940 рр. Усі ці дати дають можливість твердити, що основна маса жертв була знищена в 1937-39 рр. Це ж ствердила й медично-судова експертиза. Основну масу розпізнаних становили українці і, здебільшого, із близьких до Вінниці місцевостей. Але були й поляки, чехи та німці з колоній на Правобережжі. Про економічне становище родин знищених людей, що походили з найнижчих соціальних категорій, може свідчити такий епізод, свідком якого був росіянин Георгій Александров. Він пише у своїй статті "Я був у Вінниці": "Навіть німецьких майстрів катівського промислу вжахнуло прохання однієї української селянки віддати їй чоловіків кожушок, той кожушок, який пролежав із трупом шість років у могилі, щоб пошити з нього теплу одежину голим і босим дітям, якими залишила їх совєтська влада, вбивши батька і кинувши малих на поталу німцям". І він саркастично додає: "Майбутні історики великої сталінської епохи! Внесіть до ваших літописів оце страшне прохання простої української жінки!"...

© Дмитро СОЛОВЕЙ

Коментарі   

+1 #1 ПЕТРО 20.11.2013, 10:46
Не буде прощення тій комуністичній партії, що знищила мільйони українців. Її чекає Нюрнберг-2.
Цитата

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ