Не маючи правдивої відповіді від КДБ, я зверталася особисто за порадою до колишніх політв'язнів, які вже повернулися до Києва (Є. Шабліовський, Г. Кочур, П. Колесник та ін.). Ніхто з них не зустрічав мого батька в таборах, але радили добиватися справи в архівах КДБ (свої справи вони прочитали). Отже, буду домагатися відкрити архіви. Це було наївно з мого боку. І лише накликало біду.

Шляхом позаспинного інтриганства навколо мене і моєї вдалої сім'ї чоловік Андрій Кінько - український фольклорист, чесний і зразковий сім'янин, безмежно закоханий і відданий мені та дітям: Тарасові й Наталі був грубо спровокований на розлучення кількома "загадковими особами" з мого видавничого колективу. На шпальтах газети "Вечірній Київ" протягом кількох місяців обливали мене брудом десятки людей "від робітничих колективів" і "жіночих організацій", а камертоном до цього була величезна стаття райпрокурора, якогось Чванюкова, до якого ніколи не зверталися ні я, ні мій Андрій, ні наші маленькі діти. Це було типове спецзамовлення прокурорського "викриття" чужих для радянського суспільства людей - Андрія та Мирослави. На роботі не було спокою: комісія за комісією, контроль за контролем, удар за ударом. Захисту я не мала, і це добре знали секретні співробітники таємної установи. Я це витримала. Лише материнська відповідальність за малих діток додала сили витримати наругу. Їхні маленькі руки - одна в лівій руці, друга в правій - вберегли мене від депресії. Правда, від пережитого я захворіла на туберкульоз легенів (рік була на обліку в тубдиспансері), однак навіть не подала заяву до профкому на путівку для лікування, бо саме там, як я спостерегла, вер­шили долі "секретні співробітники". До речі, їх було дуже рясно в усіх творчих установах.

Все це зумовило перерву в моїх реляціях до радянських вождів та їхніх вірних мечоносців на кілька років. Я зрозуміла, що вже б'ють не в лоб, а в спину... Що ж, "провокація - мати революції"...

Хрущовська відлига певною мірою торкнулася й України. Я знову й знову стукала в двері з вимогою сказати мені правду про батька. Завіса поволі (надто повільно!) піднімалася. Від першої - майже ніякої - відповіді до читання "справи" минуть десятиліття. Отже, перша містила тільки повідомлення: "Ваша жалоба на имя прокурора Хмельницкой обл. по вопросу осуждения Вашего отца Лещенко Ф. П., получена и в настоящее время по ней производится проверка, о результатах которой Вы будете уведомлены дополнительно. (Підпис). 10 сентября 1956 г." (щоправда, "жалобы" я не писала, а це була просто "заява").

Через кілька місяців голова обласного суду надіслав довідку: "Дана настоящая гр. Лещенко Мирославе Филипповне в том, что постановление от 07. 11. 1937 года, коим был осужден Лещенко Филипп Петрович, 1890 года рождения, постановлением Президиума Хмельни­цкого Областного суда от 01. 06. 1957 г. отменено и дело в отношении Лещенко Филиппа Петровича производством прекращено за отсутствием состава преступления в его действиях. (Підпис)."

Отже, складу злочину в діях батька не було. Але які ж це були дії? Я мусила це знати, бо я ж його знала в життєвих ситуаціях як дочка, від якої він нічого не приховував. Я закидала своїми листами т. зв. правоохоронні органи УРСР, я намагалася проламати непроникний мур "секретності" і "утаємниченості". Але у відповідь - глухе мовчання і брудна хвиля інсинуацій. Особливо завирувала кадебістська братія після виходу книг Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки" та Михайла Стельмаха "Чотири броди". Хіба таке прощають?.. Нелегко мені було це зробити. В інших видавництвах перелякано-мудрі видавці відхиляли, а я, головний редактор видавництва "Радянський письменник", досвідчений видавець, не відхилила, а уперто, аргументовано долаючи підніжки, випустила в світ. І не лише тому, що була свідома громадянськи-національно, що дотримувалася батьківських настанов моралі, але й тому, що мала вже право на пенсію (55 виповнилося). Тут уже злобиво заметушилися ті, що гальмували видання в ЦК КПУ та Комітеті в справах видавництв. І знову задіяно було інсинуаційний штат іудинських заробітчан... Знову бруд, наклепи. Запрацювали провокатори...

Докір вирвався з уст високопосадового чиновника із ЦК, коли збірка Ліни Костенко ним була загальмована на стадії випуску:

- Ви не зняли поезії "22". Чому?

- Я не маю підстав для цього. І поетеса теж не має наміру.

- Тоді книжка не вийде в світ.

- Вийде.

- Щось ви дуже непокірна стала!..

Ця "непокора" пришвидшила мій вихід на пенсію. Замість зако­нних 132 крб. мені призначено було 120 (в той час редакційні працівники моєї посади і стажу мали по 175-200 крб.) Що ж, і це було покаранням за 40 років праці матері двох дітей, непокірній доньці "ворога народу".

Активізувалися мої пошуки батьківських слідів. Знову й знову я писала, стукала в залізні двері дзержинців. Сприяло цьому й народження "Меморіалу". Ще прийде час, й історики оцінять значення "Меморіалу" - першої напівлегальної організації і той значний успіх і авторитет, якого надав цьому громадському об'єднанню тодішній фактичний її керівник письменник Олександр Деко, - яку компартія вже не в силах була збороти, і зусилля мої та Дека, щоб зареєструвати у Раді Міністрів "Меморіал".

Нарешті хвилюючий лист від одного з заступників голови КДБ УРСР 18 листопада 1988 p.:

"В связи с Вашим обращением сотрудниками Комитета государственной безопасности УРСР внимательно изучены архивные документы и другие материалы, в которых могли содержаться сведения о Вашем отце.

В результате установлено, что Ваш отец Лещенко Филипп Петрович родился в 1890 г. в г. Киеве, из мещан, беспартийный, в 1911 году окончил гимназию в г. Киеве, выбыл со второго курса Киевского государственного университета, в 1937 году работал учителем в с. Михайловцы Красиловского р-на бывшей Винницкой ныне Хмельницкой области. Характеризовался работавшими с ним в 30-е годы учителями положительно как подготовленный, развитый, хорошо владеющий устной и письменной речью педагог, участвовал в общественной работе, пользовался уважением среди учителей, учеников и односельчан.

31 июля 1937г. Лещенко Ф. П. был арестован, а 7 сентября 1937 года осужден тройкой УНКВД Винницкой области к ВМН по обвинению в участии в контрреволюционной террористической организации. К сожалению, установить его место захоронения не удалось из-за того, что в годы Великой Отечественной войны архивные мате­риалы, по всей вероятности, были уничтожены. (Підпис.)"

Завіса ледве піднімалася. Але як розуміти: "внимательно изучены архивные документы и другие материалы", а водночас: "архивные материалы, по всей вероятности, были уничтожены"? Щось і тут негаразд із логікою речей, і що за цим криється? Але я не загострювала на цьому уваги й далі вела тяжкий діалог із високочиновними особами цієї утаємниченої фортеці.

На зборах Спілки письменників виступав сам голова КДБ Голушко, інформуючи про нове в справі СВУ. Дуже акцентував на відкритості доступу до всіх архівів цієї установи. Тут я і звернулася до нього. І не марно: одержала дозвіл ознайомитися із справою батька.

Взяла з собою сина Тараса (від хвилювання почувалася зле) і в призначений час була на Володимирській, 33. Після суворого оформлення перепусток нас прийняли в окремій кімнаті. Сидів літній чоловік у цивільному з двома товстими переплетеними теками. На столі графин з водою і склянка (і це було доречно). Гортаючи та читаючи вибірково ті чи інші місця, він не дозволив читати нам.

Запам'яталася така фраза: "Запакетовані в целофан сторінки читанню не підлягають". "Чому?" - запитала я. Відповідь службової особи була така: "Знаєте, там можуть фігурувати прізвища нині живих людей, а це викличе небажану реакцію". Отже, справа до кінця "не розсекречується" й нині.

Як з'ясується потім, у 1992 p., він замовчав дуже суттєве.

Вловивши обмеженість інформації, я звернулася знову, взявши листа від "Меморіалу". І 12 березня 1992 року вже мала дещо повніш листовну інформацію за підписом начальника підрозділу КДБ УРСР:

. "В связи с Вашим повторным обращением нами дополнительно изучены сохранившиеся архивные материалы, содержащие сведения о Вашем отце Лещенко Филиппе Петровиче.

Как Вам известно, Лещенко Ф. П. был арестован 31 июля 1937г. УНКВД по Винницкой области по необоснованному обвинению в участии в контрреволюционной организации.

Поводом для такого обвинения явились его контакты 1927-30 гг. с лицами, ранее служившими у С. Петлюры.

В обвинительном заключении, предъявленном Лещенко Ф. П. указывалось, что он проводил контрреволюционную вредительскую работу на культурно-идеологическом фронте и совершил преступление предусмотренное статьями 54-2 и 54-II УК УССР.

7 сентября 1937 года постановлением тройки УНКВД УССР по Винницкой области Лещенко Ф. П. был приговорен к высшей мере наказания. Приговор приведен в исполнение 13 сентября 1937 года.

К сожалению, сведений о местах расстрела и захоронения Лещенко Ф. П. в материалах не имеется.

1 июня 1957 года постановлением Президиума Хмельницкого областного суда Лещенко Ф. П. полностью реабилитирован.

В соответствии с Вашей просьбой направляем Вам справку о бывшем месте работы отца и справку о его реабилитации.

Свидетельство о смерти Вы получите из Киевского городского ЗАГСа, куда нами направлено соответствующее извещение".

Вдумливо проаналізувавши обидва листи, я вловила суттєві розходження:

а) в кваліфікації злочину; б) щодо місця розстрілу та поховання; в) утаєм­ничення найважливішого звинувачення прокуратурою - ст. 54-10 - за підготовку збройного повстання проти влади. Згадано лише 54-2 та 54-II.

Отже, я знову звернулася до КДБ УРСР з заявою про ознайомлення із справою не з уст читця-кадебіста, а шляхом особистого посторінкового читання. Несподівано швидко одержала такий дозвіл і перепустку до архіву. Мабуть, тодішній Голова КДБ Є. Марчук, як професіонал високого класу, юридично і всебічно освічений, розумів, що демократичний рух нарешті має ввійти і в цей товстомурований дім його відомства.

Я кілька днів гортала сотні сторінок машинопису та різнопису незнайомих людей. Отже - читання.

Насамперед мене вразило: це не персональна справа, а групова. Розправлялися з двадцятьма громадянами, як небезпечними для існування радянської влади. Це були і вчителі, і працівники культури, і чиновники держустанов, господарники, колгоспники. Один серед них навіть з Польщі чи Югославії. Найбільше сторінок припадало моєму батькові, як у машинописі допиту, так і вклинених згадок про нього в протоколах допиту інших 19-ти звинувачених. Якщо глянути з цього боку, то він виростає в політичного ватажка, лідера українського протистояння, опору тодішній державній системі.

Як громадсько-політична особистість, в очах репресантів він став об'єктом багаторічного стеження, разом із його однодумцями, розпорошеними в різних пунктах українського призахідного прикордоння. Ось, наприклад, лише фрагмент із звинувального висновку (cтop. справи 479): "Лещенко Ф. П. активный участник плужанского контрреволюционного восстания. Является активным участником контрреволюционной национал-фашистской организации. На путь организованной борьбы с советской властью и коммунистической партией Лещенко вступил в 1924 г., будучи завербованным в контрреволюционную организацию У/краинская В/оенная О/рганизация/... Нарушевичем. По заданию УВО Лещенко заложил контр­революционную ячейку в Базалийском районе, завербовав туда Соколовского, Орла и др.

Среди населения Л. занимался контрреволюционной национали­стической пропагандой, организовывал контрреволюционный националистический элемент на борьбу с советской властью - за отделение Украины от СССР и организацию "самостоятельного" украинского государства. Проводил контрреволюционную вредитель­скую (деятельность) на культурно-идеологическом фронте, т.е. в преступлении, предусмотренном ст. ст. 54-2 и 54-II УК УССР (л, д. 312-326).

Але де ж "загубилася" ст. 54-10, яку прокурор Смоляров інкримінував задля обшуку і арешту 31 липня 1937 року? Адже того припису саме такого злочину не відкинув (чи заперечив) і нач. райвідділу НКВС молодший лейтенант Я. Гершкевич, блискавично арештовуючи Лещенка.

Розгадка-відповідь на це запитання захована глибоко під грифом "совершенно секретно" (бо вся понад 500-сторінкова справа 33729 була лише під грифом "секретно") в "Обвинительном заключении" на 20 осіб: "В июне месяце 1937 г. 4-м отделом УГБ НКВД по Винницкой области вскрыта и частично ликвидирована разветвленная антисоветская организация украинских националистов, ставившая своей целью: поднятие вооруженного восстания, свержение советской власти и отторжение Украины от СССР с конечной целью установления на Украине фашистского государственного строя.

Организация в своей практической работе занималась насаждением повстанческих кадров, готовила диверсионные террористические группы, которые в момент войны должны были приступить к массовому террору и диверсии.

Помимо этого проводилось вредительство в области сельського хозяйства и на культурно-идеологическом фронте.

В своей практической антисоветской деятельности организация блокировалась с троцкистами и польской организацией "вийсковой" (ПОВ).

Следствием установлено, что отдельные ячейки организации связаны с польразведорганами, по заданию которых... (л. д. с.с. 386-392, 412-415,416-427,446).

Далі під грифом "Совершенно секретно" йде "Выписка из протокола" трійки: Слушали: Дело №33729 - 4 отдела УГБ Винуправления НКВД по обвинению Лещенко Филиппа Петровича, 1890 г. рожд., жит. с. Михайловцы Красиловского р-на, Винницкой области, урож. г. Киева, активного участника Плужанского контрреволюционного восстания, члена контрреволюционной организации.

Обвиняется в том, что входит в состав контрреволюционной национал-фашистской диверсионной террористической организации, ставившей своей целью свержение советской власти и отторжение Украины от СССР, установление на Украине фашистского государственного строя. В своей практической деятельности члены организации занимались насаждением повстанческих кадров, подготовляли диверсионные террористические группы, которые в момент войны должны были приступить к массовому террору и диверсии. Занимались вредительством во всех отраслях народного хозяйства и на культурно-идеологическом фронте. Дискредитировали политику партии и советской власти, проявляли террористические намерения к ее вождям. Одновременно выполняли задания шпионского характера для иностранных разведок.

Постановили: Лещенко Филиппа Петровича расстрелять и имущество, лично принадлежащее ему, конфисковать.

Секретарь тройки (підпис)

Ось так. Ні судового розгляду, ні судового захисту. А вірогідніше всього, ніякого засідання трійки взагалі не було. Кожний член трійки підписував протокол у своєму кабінеті, заочно - підсудних не бачили. Та, мабуть, і сторінки протоколу не перегортали, бо розуміли й боялися, що невдовзі такий протокол про їхній розстріл заочно підпише хтось інший. Кожний із трійки добре знав наказ наркома МВС Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року і сам знаходився на крок від енкавеесівської кулі.

А далі у справі знову виписка із акта:

"К следделу 33729. Выписка из акта. Постановление тройки УНКВД по Винницкой области от 7 сентября 1937 г. о расстреле Лещенко Филиппа Петровича приведено в исполнение 13 сентября 1937 г. в 23 ч. 45 мин. Нач. 8 отд. УГБ НКВД по Винницкой обл. лейтенант государственной безопасности (підпис)".

Водночас розстріляно і його посправників (л д. cтop. 482):

13. 09. 1937 p. Суконник - 23 г. 50 хв.

13. 09. 1937 р. Мисько - 23 г. 50 хв.

13. 09. 1937 р. Лоюк - 23 г. 45 хв.

13. 09. 1937 p. Гончарук - 23 г. 40 хв.

13. 09. 1937 р. Молякевич - 23 г. 40 хв.

13. 09. 1937 p. Решетюк - 23 г. 40 хв.

13. 09. 1937 р. Вербицький - 23 г. 40 хв.

13. 09. 1937 р. Яворський - 23 г. 35 хв.

13. 09. 1937 p. Черній Ст. - 23 г. 35 хв.

13. 09. 1937 p. Пшеничний - 23 г. 30 хв.

13. 09. 1937 p. Черній Гр. - 23 г. 30 хв.

13. 09. 1937 р. Здановський - 23 г. 35 хв.

13. 09. 1937 р. Рилич - 23 г. 30 хв.

13. 09. 1937 р. Рябцун - 23 г. 30 хв.

13. 09. 1937 р. Савчук - 23 г. 40 хв.

13. 09. 1937 р. Пшеничний - 23 г. 40 хв.

До 10-річного ув'язнення з цієї групи був засуджений єдиний, кого не розстріляли, Шпаковський О. К. - молодий інструктор райвно Красилівського району. Його свідчення були суцільним каяттям за те, що піддався агітації таких, як Лещенко та Суконник (зав. райвно). Та хіба можна виключити, що це був сценарій катів, які спершу використали його, обіцяючи волю, а потім відправили на каторгу?

Страшним відкриттям для мене було й те, що єдина жінка в цій групі Решетюк Марія Андріївна - моя хрещена мати - уроженка Молдавії, вчителька, також розстріляна... Хоча на допитах вона послідовно невизнавала жодного звинувачення. Мужня, красива Марія.

У 1956 році в Постанові від 10 листопада Президія Хмельницького обласного суду під головуванням Блискавки та обласного прокурора Прокопенка констатувала про розгляд матеріалів щодо реабілітації: "Как установлено тщательным изучением дела, что эти признательные показания осужденных представляют собой сговор друг друга в принадлежности их до контрреволюционной организации в результате применения к ним незаконных методов следствия, а потому не могут быть признаны как доказательство" (л. д. 33729, crop. 629) та далі (cтop. 655): "...следствие по делу проведено необъективно, с нарушением требований ст. ст 109-110 УПК УССР, тенденциозно, с обвинительным уклоном".

Та навіть під час т. зв "слідства" чи "дослідування" від 05.09.1938 p. було боязко зазначено: "Вещественных доказательств по делу нет". (cтop. 481).

Отже, "підставно" чи "безпідставно" скарала на смерть чекіст­ська рука "трійки" групу "злочинців" з 20 осіб, може сказати лише правозахисна система незалежної України. Вона лише спинається на молоді ніжки... Сподіваємося на її зміцнення новими силами.

А зараз у моїх руках "Свідоцтво про смерть" від Ленінського райзагсу м. Києва від 04.04.1992 року. Тепер знаю, що мій батько тут, під шатром сосон і синього неба в Биківнянському лісі серед тисяч йому подібних патріотів України. Разом з ними тут і його посправники, бо час розстрілу свідчить, що їх розстрілювали майже одним залпом... Хай вам буде легкою ця стражденна скривавлена земля.

Але я звертаюся далі до архівів, щоб до кінця ствердити яскраву особистість мого батька Лещенка Пилипа Петровича. Прізвище це він придбав, осівши при відступі сил УНР на Захід. Він залишився на Хмельниччині, мабуть, не гадаючи, що це надовго.

Отже, справжні дані про нього до 1922 року: Тиміш-Ліщенко Пилип Петрович, народ. 1891 року в с. Володарці на Київщині. Вихованець військово-фельдшерської школи. В першу світову війну мобілізований був як медик до армії. За відвагу і мужність під час бойових операцій одержав Георгіївського хреста. В революційний час, будучи студентом Київського університету, активно включився в національно-визвольний рух. В роки УНР - журналіст, відомий своїми публікаціями в періодичних виданнях, а також член редколегії газети "Україна" Військового Міністерства УНР, що видавалася в Києві, Житомирі, Кам'янці-Подільському і далі, відповідно до дислокації військ.

В 1922 році (заочно!) Київським ГубЧК підданий ухвалі - розстріл. Загін чекістів прибув до Володарки, ввірвався в хату старенької матері-вдови (моєї бабуні) з наказом видати сина, бо він "петлюровец", "бандит" й "должен быть расстрелян на месте". Били стару до непритомності, стріляли по іконах, багнетом шматували намальований художником портрет Пилипа.

Після погрому в хаті та відповідного стеження і "наведення довідок" по Володарці виїхали з певністю, що "он уже ушел за "границу". Дійсно, навіть рідна мати не знала, що син її на Хмельниччині. А невдовзі вона померла, так і не знаючи правди, вірячи, що син за кордоном.

Вже після війни я одержала від родичів клапоть пошматованого полотна з портретом батька. Його бабуня до самої смерті носила біля серця, щоб ніхто не побачив дорогий їй образ, а, наряджаючи її мертву, родичі забрали, зберегли, щоб передати мені. Я бережу цю найдорожчу мені реліквію. Як і фото батька - красивої не лише духовно, але й фізично особистості.

Працюючи в архіві КДБ, я попросила підняти паралельно і справу в архівах ГубЧК. Але мені сказали, що вони не входять до архівного відомства. Отже, попереду ще пошуки, пошуки. Мабуть, знову нелегкі.

Тям часом гортаю підшивки газет за роки УНР. Бачу батькові статті Інформації. Вони стосуються гострих питань політики, економіки, культури. Писані в ті роки, вони й сьогодні актуальні. Але викликає подив, що "мечоносці-дзержинці", маючи колосальний штат службістів, "сексотів" і "стукачів", роздмухавши групову справу, не зуміли розпинати в арештованому вчителеві яскравої особистості, діяча національно-визвольного руху. Як це зрозуміти? Непрофесійність? А, можливо, просто не надійшло "сигналу"? Схиляю голову вдячно перед тими, хто знав мого батька в історичний (водночас трагічний, бо УНР впала) час і зумів ніде не обмовитися про це. Адже мене ці люди морально опікували і підтримали в тяжкий час мого напівголодного навчання і сімейної руїни, коди я була така беззахисна з моїми дітьми.

Схиляю голову перед світлою пам'яттю патріарха Мстислава, який, перебуваючи в Києві, прийняв мене із сином у своїй тимчасовій готельній "резиденції" і, побачивши батькове фото, сказав добре слово-згадку про старшого тоді за віком Пилипа і, почувши про його трагічну долю, заплакав.

То на Биківнянському братському кладовищі серед сосон є скромна пам'ятна табличка: "Лещенко (Тиміш-Ліщенко) Пилип Петрович, вчитель, журналіст, полковник УНР (1890-1937)".

Про масову реабілітацію після XX з'їзду КПРС. Вона здійснювалася так само формально, без вивчення справ, як і репресії. "Компанійщина". Бо мало б бути аналітичне вивчення з відкриттям усіх архівів, кваліфікацією таких юридично існуючих понять як наклеп, злочин, імена винуватців у провокаціях, інсинуаціях і т. д. А цього не було! Тому то ще має відбутися документальна підготовка матеріалів до Міжнародного суду. Годі самодіяльно-популістських вигуків "Суд над КПРС", які тільки віддаляють справжній суд над тою системою, що породила геноцид. Має тривати юридично-правова підготовка матеріалів для відповідальної міжнародної акції - Суду.

Олександр ДЕКО

ПРО ЗІНОВІЯ СІДЕРСЬКОГО, ЙОГО СИНА ТА ЧАС

Володимиру було 11 років, коли 26 листопада 1937 року заарештували батька.

Сталося таке. Батька висунули кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР. Це було після прийняття сталінської Конституції, і, як потім стало відомо їхнім дорослим уже дітям, - кандидатів висували за рознарядкою ЦК КП(б) України. Вибори мали відбутися 12 грудня 1937 року. Тож у листопаді батько поїхав на зустрічі з виборцями. Двигун репресій вже працював на повну потужність і навіть більше, ніж тої потужності вистачало. Десь там нагорі, у вищих ешелонах влада в Москві, вимагали нових і нових жертв. І доля батька, а відтак і сина, була вже вирішена. Приїхав Зіновій Сідерський на Полтавщину для зустрічей з виборцями. Їхати від Києва всього кілька годин, але за ці години у чергу до Биківнянського масового поховання силоміць, як і тисячі інших, поставили й Сідерського-батька.

Вказівка на Полтавщину прибула раніше, ніж кандидат у депутати туда приїхав. Не збереглося у синовій пам'яті куди, а мати пережила батька всього на шість років. Шість років жахів: три роки очікувань піти услід за чоловіком разом із сином і три роки війни - тож назва не запам'яталася. Прийом у партійному комітеті батькові виявився холодним, і йому сказали, що він має негайно повернутися до Києва, така, мовляв, вказівка зі столиці.

Наступного дня батько рано вранці повернувся додому. Поголився, прибрався. Син чимось бавився. Спитав у сина про навчання, поцікавився оцінками, розпитав, чи добре товаришує з однокласниками, сказав, щоб слабших ніколи не кривдив, та й взагалі нікого. Таке він говорив не вперше. Ніяких ознак тривоги у нього не було. Принаймні син у свої 11-ть нічого не помітив, і мати нічого не говорила.

Після такої розмови Сідерський посидів ще хвилину, ніби йому важко було одірватися од стільця, й пішов у ЦК до першого секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора. І тут трапилося несподіване, - а чи таке вже несподіване? - Косіор, з яким Сідерський був на "ти" і входив до його кабінету без стуку, не прийняв і через секретарку повідомив, що "Косіор зайнятий і прийняти Зіновія Сідерського не може".

Тож Сідерському нічого не лишалося, як поїхати до Наркомзему на роботу, обов'язки Народного комісара цього наркомату він в цей час і виконував. Біля Наркомзему його вже чекали. До нього підійшли одразу тільки-но він вийшов із службової машини й запропонували пересісти в іншу, енкавеесівську.

Того ранку Володимир бачив батька востаннє.

Жінки-дружини, мабуть, більш вразливі натури, а відтак і більш чутливі до навколишніх подій. Ще одразу після XIII з'їзду КП(б)У, який відбувся 27 травня - 3 червня 1937 року, дружина Сідерського зібрала в оселі усе, що вона вважала за потрібне, - невідомо, чи це щось таке, що могло кинути підозру на Наркома, чи це цінні речі (та їх, здається, у квартирі не було) - й однесла до своєї матері. Син чув суперечку між матір'ю та батьком. Мати докоряла батькові, що він надто довірливий, а батько рішуче протестував проти її втручання в його службові справи. На це мати відповідала, що вона виходить із загальновідомого, бо, мовляв, усі знають, що Тесленко на з'їзді звинуватив Сідерського у неправильній, ворожій політиці щодо Наркомзему (а це не що інше, як наклеп до запроторення в Сибір).

Як свідчить стенограма XIII з'їзду Компартії більшовиків України, такий факт дійсно мав місце. З'їзд відбувся у Києві 27 травня - 3 червня 1937 року. Під час обговорення кандидатур до складу керівних партійних органів провокаційно щодо Сідерського поводився Тесленко, який очолював українську сільськогосподарську академію. Процитуємо уривок із стенограми:

Хатаєвич. - Слідуюча кандидатура тов. Сідерського. До останнього часу він працював секретарем Молдавського обкому, а зараз зав. ВКПО (відділ керівних партійних органів - О. Д.) ЦК КП(б)У. В партії з 1918 року, службовець, 1897 року народження, єврей, у 1917-18 роках був у партії лівих есерів, в опозиціях не був.

Хто хоче висловитися? Тов. Тесленко, будь ласка (у залі сміх).

Тесленко. - У Станіслава Вікентійовича є моя заява від 19. 03. 1937 p., яка адресована тов. Косіору і тов. Єжову. В заяві говориться про те, що тов. Сідерський у цій самій класовій боротьбі на ділянці сільгоспнауки підтримував ворогів.

З місця. - Конкретно кого?

Тесленко. - Єфроїмського він узяв до свого апарату як заступника по сільгоспнауках. Він добре знав, що з Єфроїмським є докорінні розходження з питань про те, що треба робити на цій ділянці.

З місця. - А чому ви тоді не писали заяву?

Тесленко. - Я заяву писав неодноразово (у залі шум). У мене є одна заява на 80 сторінок (у залі сміх).

З місця. - А хто її читав?

З місця. - Вам більше робити нічого, як писати заяви.

Тесленко. - Але ще ніхто не сказав, що у цих заявах написано неправильно... І державний план сортозмін без обговорення пропав, як у воду. Цей план угроблено. Ось, товариші, ті факти з діяльності Сідерського. Тов. Косіор, у 1936 році ми повинні були здійснювати цей план, а Сідерський є тим пунктом, який затримував цей план. Потім робота з Файбишенко, збирання сил у Наркомземі на протязі 1930 року.

Голос. - Давайте факти.

Тесленко. - А Діамант? Адже Сідерський був заступником наркома з кадрів; потім академія, яка збиралася без його відома, потім Єфроїмський.

У грудні 1934 року було подано "заяву Сідерському, що в українському сільгоспвидаві сидить група троцькістів і петлюрівців. Тов. Сідерський послав туди комісію у складі - Наумова, який працював у нього інструктором, і Виноградова.

Ця комісія розпитувала робітників у друкарнях. Там, безперечно, були з'ясовані факти троцькістської роботи серед робітників. Ця комісія почала працювати в січні, але січень-лютий ці матеріали лежали у Сідерського без руху, і коли почалася чистка Укрсільгоспвидаву, для того, щоб приховати відповідальність за те, що працювала комісія...

Голоси. - Усе ясно, вистачить.

Голос. - Це знущання над з'їздом.

Хатаєвич. - На будь-якому зібранні треба не кричати з місця, а просити слово у головуючого.

Тесленко. - Я повідомляю факти, за які я згоден нести відповідальність, якщо вони виявляться невірними. У січні працювала комісія Сідерського, але матеріали трималися до тої пори, поки надійшла телеграфна сводка тов. Попову на трьох сторінках, де було написано, що сидить Лаврик - колишній уповноважений петлюрівського уряду й інші. Замість того, щоб сказати, що матеріали угроблені, постаралися угробити товариша, який сидів на цьому й дезорієнтував тов. Постишева в цьому питанні (шум).

З президії. - Заява через п'ять років.

Хатаєвич. - Слово для довідки має тов. Сідерський..."

Сідерський пояснював, відповідав, легенько відбивався, звичайно, все робив з оглядкою. Хіба ж у тій партії, яка спрямовувалася кремлівським центром, можна було рішуче і твердо сказати, що біле є біле, а чорне є чорне? Ні, не можна було! Треба було визнавати себе винним, підставляти голову, займатися самоїдством, бо не помилявся тільки Сталін. У тих, хто не помилявся, крім Сталіна, голову відтинали одразу.

Тоді, в 1937 році, свідомих діячів, хто розумів би, що більшовицька партія йде хибним шляхом, було одиниці. Ейфорія, втовкмачена комуністичною пропагандою на знищення "багатіїв і буржуїв", була такою близькою біднякам, що нищення іншого стало природною і почесною справою.

Ми не знаємо, чи належав Сідерський до тих, хто розумів хиби комуністичної партії, але в його діях було щось таке, що примушує принаймні торкнутися цієї теми.

31 січня - 3 лютого 1937 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, при­свячений постанові ЦК ВКП(б) від 13 січня 1937 р. "Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У і недоліки в роботі ЦК КП(б)У".

Найвищий партійний орган, через який передавалася на місця уся диктаторська політика Сталіна, спрямовує усі підвладні структури на посилення терору. У партійної організації України нема успіхів у "викриванні ворогів", і удар спрямовується на найвищих керівників республіки. І цим найвища кремлівська спрямовуюча сила вбиває двох зайців одним пострілом. Наноситься удар по одній з найважливіших і найбільших республік превентивно, щоб нікому і в майбутніх поколіннях не захотілося "самостійності", і одночасно подається приклад усім республікам, що треба робити.

Виступ Сідерського дещо відрізняється від інших. Хоч і він, як секретар обкому, визнав себе винним у недостатній роботі, у недостатній пильності, у надмірній довірливості, але разом з цим він говорить, що треба вести мову про хибну систему всієї партійної роботи, а не про окремі недоліки. Стверджує, що насправді нема колективізму в роботі, оскільки увесь апарат будь-якого партійного комітету вважає себе "додатком до секретаря". Отже, Сідерський фактично визнає диктатуру зверху донизу, бачить наявність авторитарної влади. Він відхиляє слово "злочин", яке вживається в критиці, і вважає, що таке слово можна вживати тільки щодо самого себе.

Якщо у Кремлі аналізували виступи керівних осіб України, то виступ Сідерського міг викликати гнів.

Пленум Компартії України називає винних у недостатній роботі в Україні: першого секретаря ЦК Косіора та всіх перших секретарів обкомів - Постишева, Вегеру, Саркісова, Хатаєвича, Чернявського, Маркітана, Сідерського. Було тоді в Україні сім областей. Усі названі партійні діячі в 1937 році загинули від репресій.

Зіновій Сідерський належав до досвідчених, загартованих і, безумовно, відданих більшовицьких кадрів. Він народився 28 грудня 1897 р. в м. Каунасі в родині ремісника. В кінці 1914 року, рятуючись від німецьких військ, що наступали на Росію, як біженці, члени його родини, потрапляють в Україну й осідають у м. Ромни (тепер Сумська обл.). Тут у 1917 році Зіновій закінчив реальне училище. Брав участь у встановленні радянської влади, воював у громадянську. У жовтні 1918-го вступив до більшовицької партії, а згодом, у 19-му, став секретарем Роменського повітового партійного комітету. В 1921-22 роках він секретар Прилуцького (Чернігівська обл.) повітового комітету партії, в 1922-24 - завідуючий Полтавською губполітосвітою, в 1924-25 - очолював політосвіту в Чернігові, в 1925-27 - секретар Глухівського (Сумська обл.) окружного комітету партії.

Перебуваючи на партійних посадах з 20 років, Зіновій Сідерський багато разів просив відпустити його на навчання до політехнічного інституту. Його не відпустили. В 1927 році Сідерського призначають заступником голови ВУФКУ (Всеукраїнського Фото-Кіно Управління). Чи випадкове таке призначення? Мабуть, ні. Зіновій Сідерський завжди цікавився питаннями культури: театр, художники, кіно, музика, народне мистецтво не обминали його. Не знаємо, з чиєї ініціативи він зайняв посаду у ВУФКУ, але достеменно можна ствердити, що його робота на цій посаді пішла на користь українській культурі.

Українська культура може завдячити Зіновію Сідерському за направлення на музичне навчання Івана Козловського. Це було в Полтаві, коли Сідерський очолював губполітосвіту.

Цікаво зазначити, що десь 1940 року під час одного з концертів Івана Козловського в Київській філармонії Валентина Сідерська, дружина Зіновія Сідерського, передала букет квітів із запискою Козловському з проханням терміново прийняти її. У записці вона вказала ряд і місце, де сидить. Після концерту до Валентини підійшов якийсь чоловік і запросив до гримерної Козловського. Він уже був Народним артистом СРСР і Валентина, не знаючи про розстріл чоловіка, сподівалася на допомогу. Та коли Іван Семенович почув, про що йде мова, перевірив, чи зачинені двері, висловив жаль з приводу арешту Зіновія і сказав, що тут він безсилий. Все розуміє, але допомогти не може.

Ще 20-річним, очолюючи партійний комітет у Ромнах, він сприяв відкриттю музею, брав участь у створенні робітничо-селянського театру. Саме там, у м. Ромни, за підтримки З. Сідерського було створено перший пам'ятник великому Кобзареві - Тарасу Шевченку в 1918 році та пам'ятник Героям Революції. Створив їх відомий український митець Іван Петрович Кавалерідзе.

Завдяки тому давньому знайомству із Сідерським Кавалерідзе прилучився до кіномистецтва. Ось як про це згадує Кавалерідзе:

"Час іде. Я знову в Києві. Іду по бульвару від Бесарабки... Підняв погляд і був приємно засліплений чарівною посмішкою - назустріч мені йшов Зіновій Йосипович Сідерський.

В 1918-1919 роках він був секретарем повітового партійного комітету в моєму рідному місті, де з його ініціативи я будував пам'ятник Героям Революції, пам'ятник Шевченку, організував театр з робітників і селян. Зараз Сідерський був заступником голови ВУФКУ. Зіновій Йосипович з посмішкою розповів мені, як вони, "кіношники", грабуючи суміжні області мистецтва, забирають потрібних працівників і так комплектують творчі кадри своїх кінофабрик.

- Вам теж так просто не піти з цього бульвару, дорогий Іване Петровичу, - хитро посміхаючись, погрожував він мені.

- А я не люблю кіно.

- Чому? - Мене дратує метушня на екрані, герої завжди бігають...

- А ви зробіть по-своєму. Ми вам створимо всі умови для цього. Пропонуйте тему...

Я завагався, а потім сказав:

- Зараз подивився у Курбаса "Гайдамаків" і був захоплений. Яка висока культура! Не боюсь бути чиїмсь послідовником: "Гайдамаків" ставив би!

- Ставте! Давайте сценарій!

Я накидав у записнику свої пропозиції і показав Сідерському. Він їх схвалив. Схвалили і його заступники: Косячний і Воробйова. Уклали угоду, встановили термін написання сценарію. Мене попросили погодити сценарій у Головреперткомі в Харкові й починати зйомку фільму.

У цю мить до кабінету увірвався Довженко, почав шуміти, чимсь обурювався, але побачив мене, заспокоївся, по-товариськи обняв:

- Чого ви тут, Іване Петровичу? Косячний пояснив, в чому справа.

- Іван Петрович! Мені б вашу професію - ноги моєї тут би не було!

Цей його випад ми перетворили на жарт. Довженко побіг, проклинаючи той день й годину, коли він "зв'язався" з цією недосконалою організацією."

Час, коли Сідерський працював у ВУФКУ, не пройшов марно. Він був одним із організаторів кінофікації в Україні, і з його ініціативи почалося створення Київської кіностудії (тоді називали "кінофабрика"). Ось саме тоді започаткувався тріумфальний біг кіно, до якого тоді ж прийшли Довженко і Солнцева, Шкурат і Кавалерідзе.

І згадка Кавалерідзе про зустріч з Довженком у кабінеті Сідерського за робочим столом Сідерського, підтверджуює, що їхні службові стосунки та контакти були творчими й чистими. Саме на цей час в більшій чи меншій мірі припадає створення Довженком таких кіношедеврів, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля" та ін. Отже, й Зіновій Сідерський, хай за своєю службовою посадою, але мав до цього при­четність. Взагалі, причетність Сідерського до становлення українського кіно чекає ґрунтовної статті.

Зіновій Сідерський працював багато, довгенько засиджувався в кабінеті, мабуть, як і більшість партапаратників того часу. Але на відміну від багатьох інших, вирвавшись із обіймів паперів й службових стін, він не замикався в собі, а хотів одержати втіху від малювання (якби малював більше, став би художником).

Любив займатися фотосправою. Збереглося кілька фотографій, зроблених Сідерським, що свідчать про високий мистецький рівень автора. Зроблене влітку 1927 року біля Глухова фото березового гаю передає колорит чарівного місця. Величні берези стоять влітку гордовито в усій листяній мантії, немов радіють перед твоїми очима. З ними, ніби вони розуміють мову, хочеться говорити.

Фото 1928 року - Труханів острів у Києві, повінь. Скрізь вода, море води. На фото вода могла б бути застиглою, але ні. Влучно вхоплено мить, коли вода вирує. Сила води, як і вогню, безжалісна - це стихія. Та тут, на пейзажному фото, силу води стримують береги, дерева, кущі. Вони стримують повінь, і тому вона не лякає. Внизу на розі олівцем на лицьовому боці автограф автора фото: "Київ. Березень. 1928." Ще фото "Труханів острів". Колективні художні фото. Художні фотопортрети. Пейзажне фото: річка з узвишшя. І все це на високому художньому рівні.

Напрошується пригадати істину: коли людина талановита чи, може, скажемо, здібна, то вона здібна в усьому. Зіновій Сідерський ліпив - мав задатки скульптора, малював олією, аквареллю. Захоплювався колекціонуванням. До всього привчав сина. Разом з сином майстрували дитячі іграшки.

Він був відданий службовим справам, виконував їх ретельно, відповідально, але не був фанатом. Родина жила звичайним життям, не терпіла скрути, але ніколи не жила заможно. Завжди державна квартира й безперервні переведення (значить і переїзди) з місця на місце. Навіть більше, ніж це взагалі допустимо в уяві. Назвемо хоч би міста: Ромни, Прилуки, Полтава, Чернігів, Глухів, Київ, Харків, Херсон, Одеса, знову Харків, Тираспіль, знову Київ. З 1918 до 1937 - 12 місць за 20 років. І всі переводи з підвищенням.

Зіновій Сідерський, як і мільйони інших посадових осіб і членів більшовицької партії, вірив тоді в ленінську ідею (тепер зрозуміло, цілком абсурдну) про побудову комунізму. Та чим ретельніше наближали комунізм, тим далі він втікав від тих людей, хто не мав від нього ніяких благ.

Зіновій Сідерський не був секретарем ЦК партії або членом Політбюро ЦК в Україні, але він перебував всього на один щабель нижче. Готуючи цей нарис, я подумки пройшов увесь життєвий шлях цього партійного діяча, і я запитую себе: до кого належить він - до катів, до катів-жертв чи до жертв? Підписував вироки? Ні! Судив невинних? Ні! Дехто каже: злочинна партія! Я торкаюся тільки юридичного аспекту: КПРС - це мільйони, які вірили в щасливе майбуття. В чому злочинність мільйонів членів партії? У вірі в помилкову ідею? Хіба члена партії за свідому підтримку ідеї, яка принесла не радість, а горе, можна судити? Це стосується членів партії усіх рангів. Отже, Зіновій Сідерський належить тільки до жертв.

Сидячи над цим рукописом із ручкою і відтворюючи на папері думки, я несподівано для себе зачепив болючу тему. І хоч думки вже лягли рядками на папері, можна було б закреслити їх. Але чи варто так чинити? Гадаю, ні! То що ж, залишити без юридичної оцінки трагедії: голодомор, репресії, війни, які торкнулися усього українського народу? Також ні! Судити ідею? Також ні! Ідею не судять, навіть якщо вона хибна. Ідею можна заперечувати, але не можна судити, принаймні в юридичному розумінні суду.

Треба Міжнародним Судом судити більшовицьку верхівку - перших осіб Радянського Союзу і перших осіб радянських республік, хай і посмертно - усіх, хто підписував незаконні смертні вироки, слідчих, які застосовували тортури, катів, які виконували вироки, усіх хто порушував Конституцію, діючу в ті роки, судити всіх, хто сприяв порушенню Конституції. Кожний порушник найвищого Закону держави має нести покарання.

Такий Суд мав би відбутися! Це буде повчально для тих, хто зараз або в майбутньому мріє стати над Законом. Такий Суд має організувати не якась одна партія, це має зробити Демократична Правова Держава Україна.

Опинившись у найбільшій катівні України - Жовтневому палаці, - Зіновій Сідерський вірив у справедливість своєї партії, так само, як вірив, що всі інші заарештовані винні в чомусь перед державою, так само, як твердо знав, що він сам ні в чому не винен і його арешт просто помилка.

Через п'ять місяців перебування під арештом, схоже, Зіновій Сідерський готувався до заслання. У сина збереглося два листи батька, передані з місця утримання. Другий лист майже повторює перший. Цитуємо перший лист мовою оригіналу: "Родная, дорогая Валюшечка, дорогой родной Вовочка! Я получил через следователя твою записку, за что очень благодарен. Не знаю только, как живете, как устраиваетесь, ведь ты, Валюшечка, не работаешь, а тебе надо работать - это главное. Я здоров и рад тому, что вы здоровы. Если Вова хорошо учится и слушает маму, то это очень хорошо. Сообщи, Вавочка, получила ли ты деньги: мою зарплату, гонорар за статью в "Коммунисте" и по сберегательной книжке, имеешь ли ты облигации займов - это ведь единственные ресурсы, за счет которых вы могли прожить. Я прошу у тебя, Вавочка, если это возможно, передать мне серый мой плащ, пару старых серых брюк к сапогам, 2-3 пары белья (у меня ведь всего 2 пары теплого), пару трусов, гимнастерку хаки, мыла туалетного и стирального, портянок летних и 200-300 папирос (конечно, если есть возможность). Шлю привет всем вашим и поздравляю с новорожденным племянником. Целую вас много раз и желаю всего лучшего. Ваш Зиновий. Вавочка, вопрос о передаче согласован со следователем, и надо передать через комендатуру НКВД. Прошу мне передать записочку, ее можно послать по почте по адресу: ул. 25 Окт. 5 Комендатура НКВД УССР, арестованному Сидерскому Зиновию Осиповичу. Еще раз крепко целую. Ваш Зиновий. Вавочка, я очень прошу тебя и настаиваю, чтобы ты устроилась на работу. 9 мая 1938 года".

Годі й гадати, щоб дружина не відповідала чоловікові в такій ситуації, або не намагалася виконати прохання. Та лист від 16 травня стверджує, що арештований Сідерський не мав ні листа, ні передачі.

22 серпня 1938 року Військова Колегія Верховного суду СРСР засудила Зіновія Сідерського за "участь в антирадянській терористичній організації, що існувала в Наркомземі УРСР, та за шпигунство на користь польської розвідки" до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано.

Але до цього часу не можна достеменно сказати, де і як його судив Верховний Суд. Возили його в Москву, чи може московська трійка приїздила до Києва? Викликали на суд чи ні? Можливо, це просто був підписаний протокол суду заочно, а людину, як додаток до протоколу, ніби забули показати суду? Можемо ставити ще сто питань, відповідь одна - невідомо. Відомо достеменно одне - людину страчено.

В кінці тридцятих років, перед 2-ю Світовою війною і після тої страшної кривавої бійні, в сорокові нашого вельми лютого XX століття, вивчення іноземної мови за власним бажанням влада розглядала як небажане. Без знання мови не читалася іноземна література. Це теж допомагало відгороджуватись від цілого світу. То ж світову новітню істо­рію кілька поколінь знають слабкувато. Але, здається, ніде в цілому світі не було такого, щоб було невинно репресовано кілька поколінь. Не було ніде, крім... Радянського Союзу, цієї "імперії зла", за висловом Рейгана.

Енкавеесівці, що домінували своєю владою в Радянському Союзі протягом десятиліть, навіть вивели нову формулу соціального походження радянської людини - "дитина ворога народу". Саме це стало однією з причин арешту та ув'язнення сина Зіновія Сідерського Володимира.

Володимир народився 1926 року в м. Глухів. Вчився, як і всі діти, в радянській школі. Евакуювався з Києва в 1941 році з родиною сестри матері. 1943-го намагався вступити до військового училища, але в грубій непристойній формі одержав відмову, як син "ворога народу". Того ж 1943 року вступив до Московського електромеханічного інституту інженерів залізничного транспорту.

Не було Володимиру Сідерському ще й 19 років, коли його, студента 2-го курсу, заарештували органи НКДБ СРСР. Йому кинули в очі, ніби сіллю чи тютюном: "син ворога народу". Так, вони знали все про Володимира, перш ніж його заарештувати. Але робили вигляд, ніби це новина, - зізнається чи не зізнається? На перше ж питання про батька Володимир усе розповів. І тоді все-все, всі звинувачення в'язалися "білими нитками" навколо цього. І те, що мав свій погляд на події, відмінний від офіційного, і те, що відверто вголос говорив про це, а це вже пропаганда проти існуючої влади, і те, що дискутував з викладачами гуманітарних дисциплін, чим настроював студентів проти...

На День Великої Перемоги над німецькими загарбниками Володимир дивився через великі грати маленького віконечка. 25 квітня 1945-го його заарештували. Через чотири місяці Військовий Трибунал визначив термін рабської праці: сім років за агітацію і пропаганду проти радянської влади й три роки життя без громадянських прав, ніби весь інший народ поза таборами мав ці права.

Шість з половиною років відбув Володимир у таборах Півночі, найбільше в "ПечорЛаг" Комі АРСР. Ще через п'ять років під час хрущовської відлиги був реабілітований. Радій, Володю, після рабської праці, північного холоду й голоду в таборі УТЛ "АА" хай тебе зігріє довідка Верховного Суду СРСР від 18. 02. 1958 року №05.Д-1541-6 про те, що "...определением Транспортной Коллегии Верховного суда СССР от 17 октября 1956 года приговор Военного Трибунала Московско-Окружной ж. д. от 27 августа 1945 года, которым он был осужден по ст. 58-10 ч. II УК РСФСР, отменен, и дело о нем в уголовном порядке производством прекращено за отсутствием в его действиях состава преступления".

Жовтень - щасливий місяць для Сідерських, та краще такого щастя не мати нікому - як кажуть, і ворогу не побажаєш.

Через рік, і теж у жовтні, реабілітовано батька: "Военная коллегия Верховного Суда Союза ССР. № 4н-03992/57. Справка. Дело по обвинению Сидерского Зиновия Осиповича, до ареста - 26 ноября 1937 года и. о. Народного Комиссара земледелия Украинской ССР, пересмотрено Военной Коллегией Верховного Суда СССР 26 октября 1957 года. Приговор Военной Коллегии от 22 августа 1938 года в отношении Сидерского З. О. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Сидерский З. О. реабилитирован посмертно".

Дякуємо М. С. Хрущову за його сміливість зробити доповідь на XX з'їзді Компартії про репресії і страхіття сталінщини. Але Хрущов підписував смертні вироки невинним. Хто він? Кат чи визволитель?

Мертвих не оживити, живому жити. Володимир Сідерський звільнився з табору в кінці 1951 року і повернувся до Києва. Реабілітація прийшла через п'ять років після звільнення з табору.

Півроку після повернення Володимир був, як каже сам, "між небом і землею" - ні роботи, ні прописки, ні даху над головою. Не раз думав, що у таборі жилося погано, але спокійніше. Принаймні, не був бездомним щоденно від арешту аж до смерті Сталіна в 1953 році.

Та світ не без добрих людей. Жив у Чернігові Василь Михайлович Дикий, працював головою спортивного товариства "Спартак". Високий, чорнявий, знали його всі, як і він усіх в невеликому на той час обласному центрі. І автор цього нарису, який жив тоді в Чернігові, також був знайомий з ним.

Василь Дикий узяв до себе 26-річного Володимира Сідерського, колишнього політичного в'язня, сина "ворога народу", прописав, влаштував на роботу. Не дав поневірятися людині. Хай йому воздається!

Володимир закінчив КПІ. Зараз живе у Києві. Є заступником голови Київського товариства політв'язнів та жертв репресій. Бере активну участь у товаристві "Меморіал Київщини". Давно на пенсії, а щоб звести кінці з кінцями, працює кочегаром.

Автор розповів читачам про батька й сина на тлі того страшного часу. Та в самого лишилося одне запитання: чи може таке повторитися?

Олександр ДЕКО

БИКІВНЯНСЬКІ МАСОВІ ПОХОВАННЯ

В РОЗДУМАХ І ФАКТАХ

Цю книжку писали життя і біль серця кожного, хто хоч якоюсь мірою був причетний до відкриття таємниці Биківнянського масового поховання жертв більшовицької тиранії.

Книжка "Биківня: злочин без каяття" є логічним завершенням кількарічної пошукової та організаційної роботи товариства "Меморіал Київщини" та Київського товариства політв'язнів та жертв репресій.

Нам лишалося тільки зібрати дещо докупи, укласти композицію. І ось Ви її тримаєте. Та маємо, любий читачу, зробити деякі зауваження, аби був до кінця зрозумілий наш задум.

Ще задовго до початку Перебудови житель м. Броварів, що під Києвом, Микола Лисенко почав збирати свідчення про поховання у Биківнянському Лісі. Завдяки наполегливості і терпінню Миколи Григоровича, його щоденній невтомній праці рік за роком розкривалась історія Биківнянських поховань.

Українське просвітницьке товариство "Меморіал", що почало ді­яти напівлегально ще в надрах компартійної системи в 1988 році і фак­тично оформилося після свого Установчого з'їзду з березня 1989-го, віді­грало ключову роль у ствердженні, що у Биківнянському лісі поховані жертви не німецько-фашистських загарбників, а більшовицького терору тридцятих років.

Лишається мить - чотири роки - до завершення другого тисячоліття, до завершення 20-го століття. І з погляду вічності ми маємо сказати, яким було це, останнє століття.

Тільки дев'ять років у цьому столітті випало рідній Україні бути незалежною. 91 рік ненька Україна була у складі Російської імперії. І все, що було добре і що було трагічне й криваве, Україна, її народ пережили разом з імперією. Як штучний плід у пробірці, зачатий не з любові, так і Україна від 1654 року силою зброї, силою користі утримувалася біля злої Мачухи.

Позитивним для України було накопичення сили: мовної, моральної, духовної, культурної, наукової, промислової розбудови для досягнення Незалежності.

Цей розвиток України був би стрімкішим й безболіснішим, аби не революції, розрухи, голод, репресії, війни. Не вистачить у світі паперу, не вистачить людської сили, аби викласти усе горе й усе страждання кожної людини.

Ця книжка має показати одну дещицю: природу трагедії, що спричинялася до виникнення Биківнянського людського могильника з багатьма тисячами невинних жертв.

Кривава трагедія готувалася більшовиками задовго до вчиненого ними жовтневого перевороту 1917 року. Бо й сам переворот був оснований на пробудженні і підсиленні у людини ненависті до кожного, хто багатший, на використанні природного начала агресивного самозахисту.

Революційне усунення державних інституцій: влади центральної та місцевої, поліції, жандармерії, виникнення самозваної влади зверху донизу призвело до кровопролиття. І чим більший спротив проявляли люди, тим більше було кровопролиття.

З 1918 до 1921 року більшовики силою зброї нищили своїх супротивників у боях. Сюди в Україну посилалися збройні загони з Петербурга, загони моряків, кіннота, аби винищити усіх, хто чинив опір жовтневим заколотникам. Потім кілька років велася боротьба з бандитизмом. Бандитизм, звісно, був наслідком громадянської війни. Якщо ворога переможено у відкритому бою, примушено скласти зброю тих, хто з'являвся тільки уночі, то перемогти переконання було набагато складніше. І тоді, як аргумент переконання, застосовувалася зброя. Від голови сільського партосередку і загону червоноармійців при ньому й вище, в усіх державників була зброя. Та зброя виконувала одноосібні вироки. Тих смертних вироків було тисячі. І про той час офіційних документів з розкриттям історичної правди ще не опубліковано. Дещо відбилося в художній літературі. Не було ще для того потрібних суспільних умов.

Революційна ейфорія одразу без перерви переросла в недовіру, жорстокість, боротьбу за виживання. Цьому сприяли труднощі, як побутові, так і морального плану.

Ідею безкласового суспільства люди не сприймали або сприймали як бажання знищення одного класу іншим. Гасло: "хто кого" було дуже поширеним. Народ не сприйняв і громадську власність - щоб працювали усі рівно, а користувалися виробленим більше - номенклатура, менше - блюдолизи, і зовсім не користувалися найнижчі верстви населення. І тоді до всіх - і своїх, і чужих було застосовано - терор.

Гадаю, що в терорі 30-х років був не тільки відгомін, але й продовження жовтневого перевороту і громадянської війни, нав'язаної московським центром.

Терор має два боки: кати та жертви, тож вважаю за потрібне висловити своє бачення цієї проблеми і застерегти читача від однобічного погляду. Спершу за рішенням вищих партійних органів, потім за наказом наркома НКВС створювалися трійки в обласних центрах, у столиці з першої особи НКВС, вищого партійного керівника та прокурора. Саме в такому порядку трійки й призначалися. Відомо, що більшовицький чіткий "табель про ранги" ніколи не допустив би такого, аби це не відповідало дійсності. Отже, треба чітко уявити, що в роки найстрашнішого, найлютішого терору, десь 1936 - 1939 років на місцях НКВС стояло над партією. Така ситуація була до найвищого ешелону влади, і тільки один Сталін стояв над НКВС і над партією більшовиків. І тільки один Сталін жонглював Політбюро ЦК партії й НКВС, караючи на страту членів ЦК або найвищих посадових осіб НКВС.

Крім катів, які входили до трійки і які потім ставали жертвами, були ще кати, які виконували вироки й які теж ставали жертвами. Чиновники ж усіх рангів галасливо кричали про боротьбу з "ворогами" й кожну ніч тремтіли, чекаючи приїзду "чорного ворона". Така була дійсність тих жахливих років. Катів було досить, жертв було безліч. За катами стояла ціла армія енкавеесівців, підтримувана в разі потреби, усіма збройними силами радянської імперії. Тому порятунку не було.

Враховуючи, що навколо кількості похованих у Биківнянському лісі ще довго буде вестися суперечка, спробуємо подати свій варіант підрахунку. Це питання бентежить багатьох.

На сьогодні нема офіційних відомостей, які архівні матеріали збереглися, можна чи ні визначити точну, чи наближену до істини кіль­кість жертв у Биківнянському лісі. На мою думку, цього зробити не можна з незалежних ні від кого причин. І ось чому. У багатьох відповідях і довідках про реабілітацію жертв читаємо таке (подаємо мовою оригіналу):

"Определением Военной коллегии Верховного Суда СССР от 26 октября 1957 года Сидерский Зиновий Осипович реабилитирован посмертно.

К сожалению, мы не располагаем другими интересующими Вас сведениями о местах осуждения, приведения приговора в исполнение и захоронения Сидерского З. О.

Наиболее вероятно, что он был осужден в г. Киеве. В тот период такие приговоры исполнялись немедленно в том населенном пункте, где выносились, а места захоронения осужденных в материалах дела не фиксировались.

Ранее сообщенные сведения о времени смерти Сидерского З. О. - вымышленные..."

Зрозуміло, що за таких умов істину й за архівними матеріалами знайти важко, а може й неможливо. І все ж...

Микола Лисенко подав свої розрахунки. Але є й інші точки зору на цю проблему. Ось одна з них.

Згідно рознарядки за наказом М. Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року на Київську область по першій категорії (тобто розстріл) визначено 2 тисячі. Наказ вступав у дію з 5 серпня 1937 року. Підемо по шляху перебільшення кількості жертв і порахуємо так: 1935 та 1936 pp. - (ще до відведення ділянки для спецпотреб НКВС там вже ховали трупи жертв) - 4 тисячі. 1937-1941 pp. - 5 років по 2 тисячі це 10 тисяч. Отже, 14 тисяч.

Політбюро ЦК ВКП(б) 31.01.1938р. дозволило республікам збільшити кількість репресованих... по Україні на 6 тисяч по першій категорії. Додамо з цієї кількості на Київ і область ще одну тисячу.

17 лютого 1938 р. Протоколом № 58 Політбюро збільшило Україні ліміт на розстріл (невинних !!! жах!!!) ще на 30 тисяч. Додамо з них до загальної кількості по Києву і області ще 5 тисяч. Отже, набирається - 20 тисяч.

Чи можна такий підрахунок хоч якось наближено прийняти за основу? Невідомо. Крім цитованого вище листа про відсутність фіксації місця поховання жертви репресій, є ще один аргумент. У виписці з Протоколу № 64 засідання Політбюро ЦК зазначено: "Прийняти пропозицію НКВС про передачу ще не розглянутих слідчих справ на арештованих по національних контингентах, згідно з наказами НКВС СРСР №№ 00485, 00439, 00593 1937 р. та №№ 302 та 326 1938 р. на розгляд особливих трійок на місцях". В якій мірі це може стосуватися Биківні - сказати неможливо. І взагалі чи можна виявити всі джерела?

Але навіть якщо довільно збільшити кількість жертв вдвічі то буде 40 тисяч.

За розрахунками М. Лисенка, в Биківні поховано до 150 тисяч чоловік. Але на той час у Києві з усією приміською зоною жило дев'ятсот тисяч мешканців. Тоді одержимо цифру, що в Києві загинув від репресій кожний шостий киянин, з чим погодитися аж ніяк не можна. Друга Світова війна забрала в Україні кожного шостого мешканця. То ж за масштабами ці дві сумні події навіть співставити неможливо.

У цій книжці вперше подається список жертв терору, про яких за матеріалами Київської комісії по реабілітації при міській адміністрації достеменно відомо, що вони розстріляні в Києві і, ймовірно, поховані в Биківнянському лісі.

Ці списки розстріляних із ста прізвищ подаються як зразок, щоб запитати: коли ж нарешті наша держава Україна візьме на себе обов'язок видати книжки із списками усіх невинно репресованих і тепер реабілітованих?

Ми усвідомлюємо, що репресії провадила не Україна. Але реабілітує Україна, то ж обов'язок держави опублікувати списки невинних жертв і вибачитися. Вибачитися за тих, до яких Незалежна Україна не має ніякого відношення, але вибачитися. Це обов'язок Президента України. Це мав зробити ще перший Президент України, глибокошановний Леонід Макарович Кравчук, але цього не сталося. Такий крок - крок обов'язку ніколи не допустити повторення, крок гуманності і каяття, хай, навіть, за чужі гріхи. Мені Довелося тримати вже не одну довідку про реабілітацію, і кожного разу вигукую: чому у довід­ках чи листах-повідомленнях про реабілітацію нема вибачення за скоєне, незалежно від того, хто те скоїв? Чому листи-відповіді на запити про репресії рідним і близьким невинних жертв не починаються елементарно зі слова: "Шановний..." чи "Шановна..." ?

20 серпня 1996 року газета "Киевские Ведомости" в статті "Реабилитированная Черкасчина" повідомила, що черкаське обласне управління Служби безпеки першим завершило роботу з реабілітації жертв політичних репресій... 30-х, 40-х і початку 50-х років, підготовлено том "Реабилитированная история". І тут виникають питання. Скажімо, чому через п'ять років після проголошення Незалежності України виконується рішення неіснуючого Политбюро ЦК КПРС, не існуючої держави Радянський Союз про "реабілітацію жертв 30-х, 40-х, початку 50-х pp." і нема свого рішення Уряду чи Президента України про реабілітацію невинних жертв, починаючи з 1918 року? Адже відомо, що на початку 20-х років у ЧК не утруднювали себе навіть складати протоколи, а просто розстрілювали списком. А хіба репресовані в 70-ті - 80-ті роки і ті, хто загинув у концтаборах, і ті, які лишилися живими, не заслуговують увічнення в такій книзі?.

В цій збірці вміщено три нариси про жертви репресій. Кожний з них і показовий, і узагальнюючий.

Це зараз кожний може звернутися за довідкою про реабілітацію батька чи діда й одразу одержати відповідь, нічим не ризикуючи, не думаючи, як це відіб'ється на кар'єрі. Нагадаємо, що реабілітація почалася в середині п'ятдесятих років. Людині треба було добре виважити, звертатися чи ні. Тоді, в 50-60-70 pp. не кожний нава­жувався звернутися до органів КДБ, щоб зняти з себе тавро "ворога народу" чи "сім'ї ворога народу". Багато хто боявся піти на такий крок, щоб не ризикувати, не втратити тих позицій, яких досяг. І на це були підстави. Багато хто приховував про жертви близьких і родичів, і багатьом це вдавалося доти, поки не потрапляв на номенклатурну посаду або представлявся до урядової нагороди. Ці категорії перевірялися органами КДБ, і той, хто нехтував пересторогою, нерідко потрапляв у халепу. З розповіді Мирослави Лещенко бачимо, що саме запрошення до КДБ для знайомства з справою батька викликало неабияке хвилювання. Врешті вона й втратила керівну посаду. Володимир Сідерський не знав про реабілітацію батька, аж поки не був реабілітований сам.

Не можна обійти проблему, яка ось уже п'ять років у незалежній Україні присутня у думках, виступах на зібраннях, побіжних

висловлюваннях Народних депутатів у Верховній Раді, при підготовці тих чи інших законів: чи можливе повторення жахливих подій тоталітарної системи, чи можливий державний терор в Україні? Дехто легковажно відповідає - ні, неможливий. Висловлюю думку протилежну - можливий. Вірю і сподіваюсь, що репресії ніколи не повторяться в Україні, але такий хід подій можливий.

Достатньо подивитися на пострадянські країни, які утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, щоб побачити узаконені диктаторські режими у різних проявах. І в кожній із цих країн до цього привело задоволення вимог розширення прав державної влади. Були вимоги такого характеру і в Україні, на щастя, парламент не пішов на такий крок.

Певна загроза повторення жахливих подій може виходити від правоохоронних органів. Тож, яка їхня поведінка? Пригадаймо баталії у Верховній Раді, коли лобі правоохоронних органів боролося, щоб не допустити участі адвокатів до кримінальних справ з моменту затримання підозрюваного, або боротьбу того ж лобі, щоб зберегти стару систему прокурорської санкції на арешт, а не санкції суду, як записано зараз у Конституції України. Це ж лобі продовжує зараз чинити опір скасуванню смертної кари як вищої міри покарання. І хоч це робиться під добрим приводом боротьби із злочинністю, зрозуміло, що мова йде перш за все про збереження повноважень, які існували ще в тоталітарній системі. Гадаю, що ліпше було б звернути увагу на пенітенціарну систему України, яка волає про допомогу.

Систему внутрішніх війск, міліції необхідно розділити на централізовану та адміністративну (муніципальну), розмежувавши між ними функції. Для цього є багато підстав.

Скасування смертної кари в значній мірі сприятиме неможливості державного терору. Смертна кара повинна бути скасована негайно! Цьо­го вимагають Права Людини, що визнані світовою цивілізацією як пріоритетні.

Активісти товариства "Меморіал", а потім і "Меморіалу Київщини", починаючи з 1988 року, на всіх зібраннях біля Биківнянських могил записували зі слів відвідувачів прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та місце роботи жертв, тут похованих. Ніяких документів не вимагалося. Єдине що просили: записати тільки тих, хто похований у Биківні. Кожний міг записати ті відомості, які знав. Тому і є чимало прогалин у тих справах. Багато чого забулося. На наш погляд, у деяких випадках не співпадав рік поховання, на що ми звертали увагу, але відмовити людині не могли. Та головне - списки підтверджують, що пам'ять про жертви живе і буде жити ще багато поколінь, а в історії України залишиться навічно. І про це має знати читач і дослідник, і рецензент, що ці відомості не підкріплені документами. Ніде ще ці списки не публікувалися, а вони мають бути обнародувані. Бо ще й досі плачуть вдови та діти-сироти, хоч і в них уже сиві голови, за своїми любими. Так народився розділ: "Жертви репресій - Із Книги Пам'яті".

Маємо пояснити ще й про адміністративний поділ, який вжито при укладенні цієї книжки. Адмінподіл вжито так, як його було вжито в документах періоду, що значиться в документах. Ми не вважали за потрібне переводити на сучасний адмінподіл з метою уніфікації. і

Совість, почуття, але не почуття помсти, вимагають суду над винуватцями трагедії. Дарма, що минуло 60 років після піку репресій. Не треба, щоб суд засудив якусь особу до тюремного ув'язнення. Має бути засуджений злочин. Але судити треба конкретних осіб, хоч живих, хоч тих, кого вже нема.

Тільки так це можна здійснити юридично. Є кримінальна справа щодо поховань у Биківнянському лісі, яку вів слідчий з особливо важливих справ Київської Прокуратури В. Ігнатьєв. Минуло шість років, як фактично В. Ігнатьєвим розкрито одну сторінку більшовицького злочину, і невідомо, чому тепер справа перебуває в Прокуратурі КВО, замість того, щоб передати її до суду.

І ще. Треба міжнародним Судом судити більшовицьку верхівку - перших осіб Радянського Союзу і перших осіб радянських республік, хай і посмертно - усіх, хто підписував незаконні смертні вироки, усіх, хто порушував Конституцію, діючу в ті роки, судити всіх, хто сприяв порушенню Конституції. Кожний порушник найвищого Закону держави має нести покарання.

Такий Суд мав би відбутися! Це буде повчально для тих, хто зараз або в майбутньому мріє стати над Законом. І такий суд має організувати не якась одна партія, це має зробити Демократична Правова Держава Україна.

*****

Ці дані підготовлено за матеріалами з архівів КДБ УРСР, Архіви цього страшного ордену - чорна безодня, в якій поховано біль, страждання і смерть мільйонів патріотів України. Треба підняти це все на поверхню, створити багатотомну Книгу Пам'яті, бо не маємо права нікого забути. Перед вами перша краплина Правди про долю людей, яких хотіли навіки поховати у пісках Биківнянського лісу. Вічна їм пам'ять!

+ Сергій МАЛЄЄВ

ЇХНІ ОСТАНКИ У БИКІВНЯНСЬКОМУ МОГИЛЬНИКУ

Антощук Павло Васильович. 1892 р. Народ, у с. Пельга Лубенського повіту Волинської губернії. Агент постачання "Київволокно", м. Київ. Інкрим.: зрада Батьківщині. Заарешт. 23.12.1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 16.01.1938. Розстр. 01.02.1938. Реабіліт. посмертно 08.10.1957р.

Бабієнко Данило Васильович. Народ. в Одеській обл. Інженер-геофізик, Укргеологтрест, м. Київ. Інкрим.: контрреволюційна діяльність. Заарешт. 19.12.1936. Засудж. 28.04.37.

Бальцевич Йосип Йосипович. 1905 р. Народ. в м. Вільно. Н. ВТК заводу ім. Письменного, м. Київ. Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда. Заарешт. 1937 р. Засудж. Київською обл. трійкою 17.09.1937. Розстр. 23.09.1937. Реабіліт. 27.06. 1959 р.

Банников Іван Максимович. Старший лейтенант кавалерійського корпусу. Засудж. Військовим трибуналом КВО 04.10.1937. Реабіліт. 06.08.1958 р.

Бахур Ілля Корнійович. 1886 р. Народ. в с. Ставище Ставищенського р-ну Київської обл. Директор радіотелеграфного центру м. Києва. Інкрим.: шпигунство, антирадянська агітація і пропаганда, участь в антирадянській організації. Заарешт. 20.03.1938. Засудж. Київською обласною трійкою 07.10.1938 р. Розстр. 14.10.1938. Реабіліт. 20.12.1957 р.

Безуглий Пантелеймон Васильович. 1898 р. Народ. в с. Соколівка Уманського р-ну Черкаської обл. Зав. курсами обкому працівників комунального господарства. Інкрим.: антирадянська агітація, участь в антирадянській організації. Заарешт. 01.03.1938. Засудж. республіканською трійкою 28.04.1948. Розстр. 07.05.1938. Реабіліт. 30.03.1960 р.

Берлянт Михайло Овсійович. 1901р. Народ. в м. Каневі Київської обл. Заступник директора Центрального телеграфу м. Києва. Заарешт. 18.10. 1937. Засудж. Верховним судом СРСР 21.12. 1937. Реабіліт. 13.01.1959р.

Бордзиловськнй Лев Іванович. 1884 р. Народ. в м. Києві. Юрисконсульт Київської контори "Сортнасіновоч". Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда. Заарешт. 27.05.1938. Засудж. Київською обл. трійкою 27.09.1938. Реабіліт. 14.04.1994р.

Буковський Андрій Іванович. 1882 р. Народ. в м. Києві. Садівник колгос­пу ім. Кагановича (приміська зона Києва). Інкрим.: Антирадянська агіта­ція і пропаганда. Заарешт. 05. 09. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 28. 10. 1937. Реабіліт. 20. 04. 1989 р.

Вайнберг Альфред Адольфович. 1874 p. Народ. в Санкт-Петербурзі. Касир бурякотресту, м. Київ. Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда. Заарешт. 16. 10. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 19. 01. 1938. Розстр. 29. 01. 1938. Реабіліт. 12. 05. 1992 р.

Василенко Павло Іванович. 1897 р. Народ. в Сумській обл. Київ, науко­вий співробітник геологічного кабінету ВУАН. Заарешт. 03. 04. 1937. Засудж. 03. 09. 1937. Розстр. 03. 09. 1937. Реабіліт. 1956 р.

Василевський Аркадій Станіславович. 1891 р. Народ. в Польщі. Диспет­чер депо залізничної станції Київ. Заарешт. 26. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 05. 04. 1958 р.

Василюк Петро Степанович. 1897 р. Народ. в м. Сороки, Польща. Шофер Київського сільськогосподарського інституту Інкрим.: зрада Батьківщині. Заарешт. 22. 09. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 05. 11. 1937. Розстр. 25. 11 .1937. Реабіліт. посмертно 30. 12. 1958 р.

Величко Людмила Семенівна. 1905 р. Народ. в с. Здорівка Васильківсько­го р-ну Київської обл. Рахівник Васильківського шкіряного заводу № 5. Інкрим.: участь в антирадянській організації. Заарешт. 22. 04. 1938. Засудж. Київською обласною трійкою 28. 04. 1938. Розстр. 28. 05. 1938. Реабіліт. посмертно 23. 07. 1958 р.

Водовозенко Федір Іванович. Народ. в с. Гаврилівка, Нововоронцовського р-ну Миколаївської обл. Завідуючий відділом преси ЦК КП(б)У. Заарешт. 05. 09. 1937. Засудж. Верховним судом СРСР. Розстр. 24. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 13.10.1956р.

Волкотруб Максим Михайлович. 1897р. Народ. в с. Вимовичі, Польща. Економіст-плановик 5-ї контори Ремжитлотресту, м. Київ. Заарешт. 13.09.1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 29.07.1937. Розстр. 17.09.1937. Реабіліт. посмертно 30. 05. 1957 р.

Гаврильчик Данило Данилович. Заарешт. 19. 08. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 14. 04. 1938. Реабіліт. посмертно.

Гинц Сергій Вікторович. 1896 р. Народ. в м. Києві. Київський інститут харчової промисловості. Інкрим.: антирадянська агітація, участь у контр­революційній організації. Заарешт. 03. 03. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 28. 04. 1938. Розстр. 07. 05. 1938. Реабіліт. посмертно 09. 11. 1962.

Глухівський Федір Володимирович. 1908 р. Робітник Київського музкомбінату. Засудж. Київською обл. трійкою 09. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 24. 04. 1059.

Голуб Микола Іванович. 1905 р. Народ. в м. Унгени, республіка Молдова. Секретар обкому КП(б)У Молдавської автономної обл. УРСР. Заарешт. 01.09.1937. Засудж. Київською обл. трійкою 01.09.1937. Розстр. 08. 10.1937. Реабіліт. посмертно 29. 11. 1959 р.

Голуб Федір Іванович. Народ. в с. Димер Київської обл. Заступник директора контори. Інкрим.: зрада Батьківщині та антирадянська агіта­ція. Заарешт. 17.08.1937. Засудж. Київською обл. трійкою 25. 08. 1937. Реабіліт. посмертно 16. 01. 1989 р.

Голуб Володимир Осипович. 1893 р. Диспечер Київської привокзально-сортувальної контори. Заарешт. 26. 08.1937. Засудж. 26.08.37. Розстр. 05.12.1937. Реабіліт. посмертно 16.01.1989.

Гонтар Андрій Тимофійович. 1898 р. Народ. в с. Цибулів Олександрійського р-ну Кіровоградської обл. Керуючий справами Ради Народних Комісарів УРСР, м. Київ. Заарешт. 02. 07. 1937. Засудж. 13. 07. 1937. Реабіліт. посмертно 20. 05. 1957 р.

Гончаренко Дмитро Омелянович. 1896 р. Моторист Київлегпромбуду. Заарешт. 10. 02. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 20. 09. 1938. Розстр. 21. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 19. 11. 1965.

Грицаєнко Петро Іванович. 1894 р. Народ. в м. Києві. Старший плановик Південно-Західної залізниці. Заарешт. 08. 1937. Розстр. 09. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 14. 02. 1958 р.

Гусєва-Романовська Віра Василівна. 1886 р. Народ. в м. Золотоноша Київської обл. Київський річковий технікум, вчителька. Інкрим.: шпигунство, антирадянська агітація, участь у контрреволюційній організації. Заарешт. 10. 03. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою. Реабіліт. посмертно 04. 08. 1989 р.

Гуц Василь Якович. 1890 р. Народ. в м. Красно, Польща. Робітник-ливарник, військбуд, м. Київ. Інкрим.: шпигунство. Заарешт. 04. 07. 1938. Засудж. 19.09.1938. Розстр. 20. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 06. 02. 1960 р.

Дикий Бенедикт Адамович. 1907 р. Народ в м. Одесі. Контролер КПП, м. Бровари, технік-інтендант 2-го рангу. Інкрим.: зрада Батьківщині. Заарешт. 17.09.1937. Засудж. нарадою СРСР 14.10.1937. Розстр.19.10.1937. Реабіліт. посмертно 27. 07. 1962 р.

Дніпровський Олександр Іванович. 1897 р. Народ. в с. Веселинівка Баришівського р-ну Київської обл. Бухгалтер лікарні. Засудж. 25. 04. 1938. Розстр. 07. 05. 1938. Реабіліт. посмертно 01. 07. 1959 р.

Друченко Василь Григорович. 1901 р. Народ, в м. Дубно Ровенської обл. Прораб "Південтехмонтаж", м. Київ. Інкрим.: шпигунство. Заарешт. 05. 03. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 30. 09. 1938. Розстр. 04. 10. 1938. Реабіліт. посмертно 04. 11. 1958 р.

Емпоропуло Георгій Харлампійович. 1914 р. Технік зв'язку Центрального телеграфу. Заарешт. 16. 12. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 05. 02. 1938. Реабіліт. посмертно 28. 04. 1958 р.

Енклер Костянтин Костянтинович. 1907 р. Народ. в м. Одесі. Співробітник УДБ НКВС УРСР. Заарешт. 17. 06. 1937. Засудж. Верховним судом СРСР 07.09.1937. Розстр. 09. 09. 1937. Реабіліт. посмертно 06. 02. 1957 р.

Жуковський Кіндрат Альбінович. 1902 р. Народ. у Вінницькій обл. Науково-дослідний інститут геології, м. Київ. Інкрим.: шпигунство. Заарешт. 21. 09. 1937. Засудж. 07. 10. 1937. Розстр. 10. 10. 1937. Реабіліт. посмертно в 1959 р.

Западний Борис Володимирович. 1885 р. Народ. в м. Нижній Новгород. Паспортист домоуправління, м. Київ. Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда, участь у контрреволюційній організації. Заарешт. 01. 03. 1938. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 14. 04. 1938. Розстріл. 29. 04. 1938. Реабіліт. посмертно 13.03.1965 р.

Іваницькнй Олександр Францевич. Бухгалтер-ревізор Київського управління зв'язку. Заарешт. 17. 10. 1937. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 05. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 25. 05. 1957 р.

Кавун Василь Омелянович. 1899 р. Народ. в м. Сквира Київської обл. Бухгалтер Вчерайшенського райзаготзерна. Інкрим.: участь в антирадянській диверсійній групі. Заарешт. 31.08. 1937. Засудж. Особ­ливою нарадою СРСР 26. 10. 1937. Розстр. 09. 11. 1937. Реабіліт. по­смертно 15. 10. 1963 р.

Канюк Євсіафій Микитович. 1897 р. Народ. в с. Столбіно-Долино Полтавської обл. Київ, інженер-технолог заводу Головхліб. Інкрим.: антирадянська агітація, участь у контрреволюційній організації. Заарешт. 03.03. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 08.03. 1938. Розстр. 10. 03. 1938. Реабіліт. посмертно 10. 08. 1990 р.

Кевмерницький Григорій Йосипович. 1883 р. Народ. в с. Лученки Словечанського р-ну Житомирської обл. Колгоспний сторож у с. Лу­ченки. Заарешт. 09. 02. 1937. Засудж. 01.10.1937. Реабіліт. посмертно 14. 04. 1959 р.

Кириленко Іван Ульянович. 1902 р. Народ. в с. В'язівка Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл. Відповідальний секретар Спілки письменників УРСР. Інкрим.: шкідництво, терор, учась в антирадянській організації. Заарешт. 21. 02. 1938. Засудж. Верховним судом СРСР 23. 09. 1938. Розстр. 23. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 28. 05. 1957 р.

Коваленко Кузьма Прокопович. 1887 р. Народ. в с. Борщагівка Київської обл. Робітник з зелених насаджень в Києві. Інкрим.: антирадянська агітація. Заарешт. 12.11. 1937. Засудж. Київською обласною трійкою 13.01. 1938. Реабіліт. посмертно 30. 04. 1989 р.

Єфімов Михайло Кузьмич. 1888 р. Народ. в м. Первомайську Одеської обл. Інспектор Південно-Західної залізниці. Інкрим.: зрада Батьківщині, участь в антирадянській організації. Заарешт. 12. 08. 1937. Засудж. Особ­ливою нарадою СРСР 09. 01. 1937. Розстр. 16. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 18. 09. 1959 р.

Жуковський Євген Кузьмич. 1892 р. Народ в м. Києві. Помічник бухгалтера в артілі інвалідів, м. Київ. Інкрим.: участь у контр­революційній військовій повстанській організації. Заарешт. 25. 10. 1930. Засудж. республіканською трійкою 26. 02. 1931. Реабіліт. посмертно 31.07.1989р.

Жуковський Кіндрат Альбінович. 1902 р. Народ. у Вінницькій обл. Науково-дослідний інститут геології, м. Київ. Інкрим.: шпигунство. Заарешт. 21. 09. 1937. Засудж. 07. 10. 1937. Розстр. 10. 10. 1937. Реабіліт. посмертно в 1959 р.

Западний Борис Володимирович. 1885 р. Народ. в м. Нижній Новгород. Паспортист домоуправління, м. Київ. Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда, участь у контрреволюційній організації. Заарешт. 01. 03. 1938. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 14. 04. 1938. Розстріл. 29. 04. 1938. Реабіліт. посмертно 13.03.1965 р.

Іваницький Олександр Францевич. Бухгалтер-ревізор Київського управління зв'язку. Заарешт. 17. 10. 1937. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 05. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 25. 05. 1957 р.

Кавун Василь Омелянович. 1899 р. Народ. в м. Сквира Київської обл. Бухгалтер Вчерайшенського райзаготзерна. Інкрим.: участь в антирадянській диверсійній групі. Заарешт. 31.08. 1937. Засудж. Особ­ливою нарадою СРСР 26. 10. 1937. Розстр. 09. 11. 1937. Реабіліт. по­смертно 15. 10. 1963 р.

Канюк Євсіафій Микитович. 1897 р. Народ. в с. Столбіно-Долино Полтавської обл. Київ, інженер-технолог заводу Головхліб. Інкрим.: антирадянська агітація, участь у контрреволюційній організації. Заарешт. 03.03. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 08.03. 1938. Розстр. 10. 03. 1938. Реабіліт. посмертно 10. 08. 1990 р.

Кевмерницький Григорій Йосипович. 1883 р. Народ. в с. Лученки Словечанського р-ну Житомирської обл. Колгоспний сторож у с. Лу­ченки. Заарешт. 09. 02. 1937. Засудж. 01.10.1937. Реабіліт. посмертно 14. 04. 1959 р.

Кириленко Іван Ульянович. 1902 р. Народ. в с. В'язівка Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл. Відповідальний секретар Спілки письменників УРСР. Інкрим.: шкідництво, терор, учась в антирадянській організації. Заарешт. 21. 02. 1938. Засудж. Верховним судом СРСР 23. 09. 1938. Розстр. 23. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 28. 05. 1957 р.

Коваленко Кузьма Прокопович. 1887 р. Народ. в с. Борщагівка Київської обл. Робітник з зелених насаджень в Києві. Інкрим.: антирадянська агітація. Заарешт. 12.11. 1937. Засудж. Київською обласною трійкою 13.01. 1938. Реабіліт. посмертно 30. 04. 1989 р.

Ковальський Кароль Іванович. 1892 р. Народ. в с. Раска Бородянського р-ну Київської обл. Інкрим.: антирадянська пропаганда. Заарешт. 13. 11. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 01. 12. 1937. Розстр. 10. 12. 1937. Реабіліт. посмертно 28. 11. 1964 р.

Кондрацький Адольф Володимирович. 1904 р. Народ. в м. Бердичеві. Начальник штабу танкового батальйону. Заарешт. 12. 10. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 19. 12. 1937. Розстр. 26. 12. 1937. Реабіліт. посмертно 01. 11. 1957 р.

Корбут Дмитро Антонович. 1896 р. Народ. в м. Києві. Зав. лісоупорядкувальною партією. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 23. 06. 1941. Розстр. 11. 07. 1941. Реабіліт. посмертно 26. 10. 1971 р.

Кордіані Фелікс Леонтійович. 1889 р. Народ. в м. Варшава. Актор Київського театру російської драми. Інкрим.: шпигунство. Заарешт. 5. 12. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 19. 01. 1938. Реабіліт. посмертно 07. 04. 1956 р.

Коршунов Василь Леонтійович. 1901 р. Народ. в Тамбовській обл. Помічник командира танкової бригади. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 25. 06. 1938. Реабіліт. посмертно 25. 01. 1958 р.

Костюк Василь Антонович. 1887 р. Народ. в с. Березно Білоцерківського р-ну Київської обл. Бухгалтер Укрбудконтори аерофлоту, м. Київ. Інкрим.: зрада Батьківщині. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 05. 02. 1938. Реабіліт. посмертно 10. 07. 1957 р.

Котляренко Петро Ісакович. 1899 р. Народ. в м. Києві, Директор Київського заводу млинового машинобудування. Заарешт. 10. 07. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 05. 09. 1937. Розстр. 05. 09. 1937. Реабіліт. посмертно 12. 11 1955 р.

Кудрін Іван Михайлович. 1893 р. Народ. в м. Старобєльськ Донецької обл. Народний комісар соціального забезпечення УРСР. Інкрим.: участь в антирадянській націоналістичній терористичній організації. Заарешт. 23. 08. 1937. Засудж. Верховним судом СРСР 23. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 27. 10. 1956 р.

Куликова Катерина Олексіївна. 1898 р. Народ. в Саратовській обл. Інструктор міського відділу освіти. Заарешт. 15. 07. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 21.11.1937. Реабіліт. посмертно 28.05. 1955р.

Лисенко Федір Остапович. 1887 p. Народ. в м. Бердичеві. Науковий співробітник УНДГІ, м. Київ. Інкрим.: контрреволюційна діяльність. Заарешт. 22. 05. 1937. Засудж. 03. 09. 1937. Розстр. 03. 09. 1937. Реабіліт. посмертно в 1956 р.

Лисицин Микола Миколайович. 1897 р. Народ. в м. Тула. Київське управління НКВС, комбриг. Заарешт. 04. 01. 1938. Засудж. Верховним судом СРСР 27. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 09. 07. 1957 р.

Лицкевич Костянтин Антонович. 1896 р. Народ. в Мінській губернії. Головний кондуктор станції Київ-пасажирський. Інкрим.: шпигунство, антирадянська агітація і пропаганда. Заарешт. 07. 12. 1930. Засудж. Республіканською трійкою 30. 03. 1931. Розстр. 14. 04. 1931. Реабіліт. посмертно 17.04. 1989р.

Лозовик Григорій Натанович. 1885 р. Народ. в с. Брусилів Київської обл. Професор КДУ та Київського педінституту. Заарешт. 21. 02. 1936. Розстр. 21. 10. 1936. Реабіліт. посмертно 01. 09. 1956 р.

Лукацький Абрам-Яків Самійлович. 1912 р. Народ. в Києві. Завідуючий кіоском тресту ресторанів. Інкрим.: шпигунство на користь Японії. Заарешт. 06. 04. 1933. Реабіліт. посмертно 05. 10. 1990 р.

Лур'є Михайло Олександрович. Заступник командира авіабригади по техніці в м. Конотоп Чернігівської обл. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 04. 10. 1937. Розстр. 22. 12. 1937. Реабіліт. посмертно 19. 10. 1957р.

Майко-Бабій Олександр Сергійович. 1899 р. Народ. в Херсонській обл. Викладач Київського фінансового технікуму. Заарешт. 11. 10. 1936. Засудж. ВТ КВО 27. 06, 1937. Реабіліт. посмертно 10. 11. 1956 р.

Макаренко Василь Григорович. 1899 р. Народ. в Курській обл. Старший агроном Наркомзему УРСР. Інкрим.: шкідництво, терор, участь у контрреволюційній організації. Заарешт. 06. 08. 1937. Засудж. 14. 10. 1937. Розстр. 15. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 27. 10. 1956р.

Макульський Костянтин Степанович. 1895 р. народ. в м. Тбілісі. Зав. лабораторією Київського педінституту. Заарешт. 14. 10. 1937. Засудж. Республіканською трійкою УРСР. Реабіліт. посмертно 06.04. 1989 р.

Маранчос Іван Харламович. 1889 р. Народ. в м. Афіни. Швець Київської артілі "Промвзуття". Засудж. Київською обл. трійкою 05. 02. 1938. Реабіліт. посмертно 10. 06. 1958 р.

Мартецький Леон Антонович. 1888 p. Народ. в м. Ковель Волинської обл. Доцент КПІ. Засудж. Київською обл. трійкою 23. 10. 1937. Розстр. 20. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 15.03. 1962 р.

Медвідь Андрій Арсентійович. 1898 р. Бетонник Київської ДРЕС. Заарешт. 06. 08. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 10. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 25. 03. 1968 р.

Мельничук Павло Карпович. 1897 р. Народ. в Волинській обл. Помічник нач. відділу ветеринарної служби КВО, капітан. Інкрим.: зрада Батьківщині, тероризм. Заарешт. 09. 10. 1937. Засудж. Військовою колегією 21.12.1937. Розстр. 22.12.1937. Реабіліт. посмертно 17.08.1957 р.

Миронов Микола Гнатович. 1895 р. Народ. в м. Києві. Головний інженер заводу КГП, м. Київ. Інкрим.: участь в антирадянській військово-повстанській організації. Заарешт. 24. 07. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 01.09.1938. Розстр. 05. 10. 1938. Реабіліт. посмертно 19.06.1956 р.

Михайлов Петро Сергійович. 1894 р. Народ. в м. Казань. Заступник голови Київського облвиконкому. Заарешт. 23. 06. 1941. Засудж. Київською обл. трійкою 07. 07. 1941. Розстр. 07. 07. 1941. Реабіліт. посмертно 23.04. 1957 р.

Місюренко Олександр Іванович. 1906 р. Народ. в м. Суми. Голова укрради ДСТ "Спартак". Заарешт. 23.06.1941. Засудж. Республіканською трійкою УРСР 07.07.1941. Розстр. 07.07.1941. Реабіліт. посмертно 23. 05. 1957 р.

Можар Володимир Іванович. 1901 р. Народ. в с. Березівка Коростишівського р-ну Житомирської обл. Професор математики в інституті харчової промисловості, м. Київ. Інкрим.: участь в антирадянській організації, терор. Засудж. Київською обл. трійкою 19. 10. 1937. Розстр. 09. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 17. 10. 1956 р.

Моржицький Леон Антонович. 1888 р. Народ. в м. Ковель. Доцент Київського політехнічного інституту. Заарешт. 23. 10. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 20. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 13.03. 1962. р.

Нечипоренко Петро Кирилович. 1892 р. Народ в Запорізькій обл. Професор кафедри геології КДУ. Інкрим.: контрреволюційна діяльність. Заарешт. 10. 05. 1937. Розстр. 03. 09. 1937. Реабіліт. посмертно в 1958 р.

Нечипоренко Прохор Максимович. 1901 р. Народ. в м. Біла Церква Київської обл. Лісничий Білоцерківського лісництва. Інкрим.: участь в антирадянській організації, підготовка збройного повстання. Заарешт. 19.04.1938. Засудж. Київською обл. трійкою 28.04.1938. Розстр. 28.05. 1938. Реабіліт. посмертно 16. 10. 1957 р.

Опоков Євген Володимирович. 1869 р. Народ. в Київській обл. Академік геології ВУАН. Інкрим.: контрреволюційна діяльність. Заарешт. 15. 10. 1937. Засудж. 04.11.1937. Розстр. 11.11.1937. Реабіліт. посмертно в 1963 р.

Ординський Йосип Францович. 1902 р. Народ. в смт. Ставище Київської обл. Рахівник Ставищенської МТС. Інкрим.: шпигунство та контрреволюційна діяльність. Заарешт.. 10. 02. 1938. Засудж. Республіканською трійкою 30. 09. 1938. Розстр. 07. 10. 1938. Реабіліт. посмертно 14. 03. 1959 р.

Островський Борис Георгійович. 1895 р. Народ. в Ковенській губернії, Латвія. Юрисконсульт Головширпотребу, м. Київ. Інкрим.: анти-радянська агітація і пропаганда, участь в контрреволюційній організації. Заарешт. 01. 03. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 14. 04. 1938. Розстр. 28. 04. 1938. Реабіліт. посмертно 14. 12. 1956 р.

Павелковський Гнат Семенович. 1897 р. Народ. в с. Шуляки Жашківського р-ну Київської обл. Колгоспник в с. Шуляки. Інкрим.: шкідництво, участь в антирадянській організації. Заарешт. 12. 02. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 23. 04. 1938. Розстр. 19. 05. 1938. Реабіліт. посмертно 10. 11. 1963 р.

Певзнер Йосип Борисович. 1894 р. Народ. в м. Кременчук. Штаб КВО, м. Київ. Інкрим.: агент німецької розвідки, учасник антирадянської вій­ськово-фашистської змови. Заарешт. 11. 11. 1937. Засудж. Верховним су­дом СРСР 22.08.1938. Розстр. 22.08.1938. Реабіліт. посмертно 20.04.1957 р.

Петрик Василь Іванович. 1899 р. Народ. в с. Олександрівка Чернігівської обл. Вантажник Київського річкового порту. Інкрим.: антирадянська агітація, участь в контрреволюційній організації. Заарешт. 10. 08. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 15. 09. 1937. Розстр. 22. 09. 1937. Реабіліт. посмертно 12. 04. 1961 р.

Поливанов Федір Михайлович. 1899 р. Помічник котельника цукрового заводу. Засудж. Особливою нарадою СРСР 26.11.1937. Розстр. 14. 12. 1937. Реабіліт. посмертно 23. 11. 1967 р.

Поліковський Микола Марцелович. 1884 р. Народ в м. Полонне Хмельницької обл. Київське залізничне депо № 1, технік цеху. Розстр. 20. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 02. 10. 1953 р.

Прилуков Микола Петрович. Народ. в Петрограді. Викладач Київського будівельно-залізничного технікуму. Засудж. Київською обл. трійкою 19. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 03. 08. 1962 р.

Рафальський Андрій Йосипович. 1895 р. Народ. в с. Верхолісся Розважівського р-ну Київської обл. Кравець колгоспу в с. Верхолісся. Інкрим.: підготовка збройного повстання, участь в антирадянській організації. Заарешт. 18. 05. 1938. Засудж. Республіканською трійкою 30. 09. 1938. Розстр. 04. 10. 1938. Реабіліт. посмертно 08. 01. 1958 р.

Рубашенко Михайло Петрович. Технічний секретар Політбюро ЦК КП(б)У, м. Київ. Заарешт. 08. 09. 1937. Розстр. 23. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 03. 11. 1958 р.

Сердюк Яків Васильович. 1900 р. Народ. в с. Гродівка Донецької обл. Заступник народного комісара землеробства, м. Київ. Інкрим.: шкідництво, терор, участь в антирадянській організації. Засудж. Особливою нарадою СРСР 14. 09.1937. Реабіліт. посмертно 20.10.1956 р.

Симашкевич Микола Васильович. 1875 р. Народ в с. Комаринці Бершадського р-ну Вінницької обл. Викладач Київського індустріального робфаку. Заарешт. 26. 01. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 29. 08. 1938. Розстр. 31.08.1938. Реабіліт. посмертно 14.06.1988 р.

Сідерський Зіновій Йосипович. 1897 р. Народ. в м. Каунас, Литва. Виконуючий обов'язки Наркома земельних справ УРСР, зав. відділом керівних кадрів парторганів ЦК КП(б)У, член оргбюро ЦК КП(б)У. Інкрим.: шпигунство, терор, участь в контрреволюційній організації. Заарешт. 26. 11. 1937. Засудж. Верховним судом СРСР 22. 08. 1938. Розстр. 22. 08. 1938. Реабіліт. посмертно 26. 10. 1957 р.

Скарженовський Сергій Семенович. 1885 р. Народ. в с. Селище Київської обл. Зав. планово-фінансовим відділом Льоноконоплеуправління Наркомзему УРСР Заарешт. 07. 09. 1937. Засудж. Верховним судом СРСР. Розстр. 25. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 12. 05. 1956 р.

Сребродольський Юрій Іванович. Заарешт. 25.01.1938. Засудж. 22. 04. 1938. Реабіліт. посмертно 19. 02. 1959 р.

Стаховський Іван Тимофійович. 1896 р. Народ. в с. Фастовець Фастівського р-ну Київської обл. Головний бухгалтер Укрстрахкаси інвалідів. Інкрим.: участь в антирадянській організації. Заарешт. 02. 08. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 15. 09. 1937. Реабіліт. посмертно 30. 01. 1957 р.

Стремило Костянтин Іванович. 1898 р. Народ. в м. Києві. Вантажник Укрполіграфу. Інкрим.: антирадянська агітація та пропаганда. Заарешт. 17. 09. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 01. 12. 1937. Реабілітовано посмертно 20. 06. 1989 р.

Сулим Тимофій Кирилович. 1895 р. Народ. в с. Вишеньки Київської обл. Директор цукрового заводу в с. Смілі. Інкрим.: шкідництво. Заарешт. 11.06.1937. Засудж. Київською обл. трійкою 25.09.1937. Розстр. 03. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 24. 10. 1956 р.

Тишкевич Семен Петрович. 1894 р. Народ. в м. Борисів, Білорусія. Композитор, керівник художньої самодіяльності. Інкрим.: шпигунство, участь в антирадянській організації. Заарешт. 16. 07. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 07. 10. 1938. Розстр. 14. 10. 1938. Реабіліт. посмертно 18. 03. 1958 р.

Трабшо Станіслав Йосипович. 1901 р. Народ. в Вітебській губернії. Нач. Військово-учбової частини Київського індустріального інституту. Інкрим.: зрада Батьківщині. Заарешт. 15. 02. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 19.09.1938. Розстр. 19.09.1938. Реабіліт. посмертно 16.09.1959р.

Тягнибіда Яків Хомич. 1895 р. Заступник голови Раднаркому УРСР. Заарешт. 08. 06. 1938. Засудж. Верховним судом СРСР 22. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 01. 10. 1957 р.

Фартушний Георгій Кіндратович. 1899 р. Народ. в м. Луганську. Завідуючий секретаріатом Верховної Ради УРСР. Засудж. Київською обл. трійкою. Розстр. 01. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 31. 03. 1956 р.

Федоров Іван Іванович. 1898 р. Народ. в м. Рига, Латвія. Помічник прораба Київського комбікормового заводу. Інкрим.: шпигунство. Заарешт. 03. 12. 1937. Засудж Особливою нарадою СРСР 08. 01. 1938. Розстр. 09.01. 1938. Реабіліт. посмертно 24. 09. 1957 р.

Фетисов Василь Арсентійович. 1892 р. Народ. в м. Києві. Кладовщик експериментального заводу № 454, м. Київ. Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда. Заарешт. 01. 07. 1941. Засудж. Республіканською трійкою УРСР. Розстр. 08. 07. 1941. Реабіліт. посмертно 28. 07. 1992 р.

Фрелих Ішлин-Генріх Генріхович. 1893 p. Командир полку. Інкрим.: шпи­гунство. Заарешт. 13. 11. 1937. Засудж. 23. 11. 1937. Розстр. 23. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 10. 10. 1991 р.

Цепурит Альфред Рудольфович. 1888 p. Народ. в м. Рига. Вагранщик металокомбінату "ІАС", м. Київ. Інкрим.: шпигунство, контрреволюційна діяльність. Заарешт. 22. 11. 1937. Засудж. Особливою нарадою СРСР 05. 01. 1938. Реабіліт. посмертно 21. 04 1959 р.

Цибенко Олексій Мартинович. 1901 р. Народ. в м. Лубни Полтавської обл. Інженер-геодезист, м. Київ. Інкрим.: контрреволюційно-націоналістична діяльність. Заарешт. 23. 08. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 03. 09. 1937. Розстр. 17.09.1937. Реабіліт. посмертно 15.11.1957 р.

Шевченко Володимир Лукич. 1905 р. Народ. в м. Васильків Київської обл. Завідуючий сільськогосподарським відділом ЦК КП(б)У. Розстр. 03. 09. 1937. Реабіліт. посмертно 28. 05. 1957 р.

Шекера Іван Максимович. 1899 р. Народ в м. Ніжин Чернігівської обл. Завідуючий магазином "Хліб", м. Київ. Заарешт. 30. 09. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 20. 10. 1937. Розстр. 20. 10. 1937. Реабіліт. посмертно 26. 09. 1958 р.

Шеремет Михайло Миколайович. 1901 р. Народ. в Київській обл.. с. Ха­леп'є, Обухівський р-н. Десятник цегельного заводу в с. Халеп'є. Заарешт. 17. 04. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 21.04.1938. Розстр. 05. 05. 1938. Реабіліт. посмертно 09. 06. 1956 р.

Щепанський Людвиг Петрович. 1891 р. Охоронець музею, м. Київ. Заарешт. 14. 07. 1938. Засудж. Київською обл. трійкою 25. 09. 1938. Реабіліт. посмертно 09. 06. 1959 р.

Яворський Мар'ян Григорович. 1897 р. Народ. в с. Середня Баранівського р-ну Житомирської обл. Розстр. 18. 02. 1938. Реабіліт. посмертно 13.07. 1989 р.

Ярошевич Степан Петрович. 1904 р. Народ. в с. Воля Кагановицького р-ну Київської обл. Колгоспник. Інкрим.: антирадянська пропаганда. Заарешт. 25. 10. 1937. Засудж. Київською обл. трійкою 29. 10. 1937. Розстр. 14. 11. 1937. Реабіліт. посмертно 05. 04. 1989 р.

Ярошенко Юхим Григорович. 1894 р. Народ. в с. Сухини Корсунського р-ну Київської обл. Працівник управління облмісцевпрому. Інкрим.: шкідництво, участь в антирадянській організації. Заарешт. 04. 05. 1939. Засудж. Верховним судом СРСР 26.03. 1940. Реабіліт. посмертно 20. 10. 1956 р.

Ярмак Павло Никифорович. 1892 р. Народ. в с. Витачів Обухівського р-ну Київської обл. Вантажник цегельного заводу с. Стайки Ржищівського р-ну Київської обл. Інкрим.: антирадянська агітація і пропаганда. Заарешт. 21.12.1937. Засудж. Київською обл. трійкою 22. 12. 1937. Розстріл. 04.01. 1938. Реабіліт. посмертно 01.07. 1959 р.

ЖЕРТВИ РЕПРЕСІЙ - ІЗ КНИГИ ПАМ'ЯТІ "МЕМОРІАЛУ КИЇВЩИНИ"

Айзенберг Бенціон Кивович, 1937

Айзенберг Ревека Григорівна, 1937

Алмас Лазар, 1896-1937, вчитель

Антоненко Микита Федорович, 1895-1937, селянин

Антонець Петро Дмитрович, 1876-1933, селянин

Бадикін Михайло Васильович, 1899-1937, бухгалтер

Байсара Іван Филимонович, 1905-1937, секретар райкому

Баранецький Леонід Іванович, 1897-1937, вчитель

Барановський Степан Іванович, 1898-1937, заступник Наркома фінансів УРСР.

Баришевський Микола Васильович, 1906-1929

Баришевський Іван Миколайович, 1904-1953, військовий

Баришевський Михайло Миколайович, 1904-1929

Баришевський Микола Миколайович, 1906-1929

Баула Павло Ількович,1881-1930, селянин

Баула Ганна Григорівна, 1885-1930, селянка

Баула Трохим Павлович, 1905-1935, селянин

Баула Іван Павлович, 1909-1930, селянин

Бережний Михайло Іванович, 1921-1941

Безсмертний Іван Йосипович, 1901-1937, голова райвиконкому

Безуглий Денис Арсенович, 1894-1943, директор школи

Березинець Кузьма Михайлович, 1896-1938, завгосп молокозаводу

Богатирьов Георгій Олексійович, 1896-1937, Нарком торгівлі УРСР

Богданович Борис Вікторович, 1910-1937, доцент Київського державного університету

Бойко Карпо Лаврович, 1856-1933, селянин

Бойко Галина Матвіївна, 1907-1933, селянка

Бойко Тетяна Матвіївна, 1909-1933, селянка

Бондаренко Володимир Григорович, 1890-1937, інженер

Боровий Петро Мусійович, 1907-1938, заступник голови колгоспу

Боровий Мусій Максимович, 1918-1937, працівник райвиконкому

Братасюк Анастасій Олексійович, 1898-1945

Брязкун Артем Микитович, 1901-1937, завідуючий фермою в колгоспі

Буравець Фока Мусійович, 1898-1937, бухгалтер

Буркот Дем'ян, 1920-1941,студент Буряк Павло Миколайович, 1882-1937

Вайсберг Фроїм Ізрайлевич, 1895-1936, секретар Президії Донецького облвиконкому

Васькевич Семен Захарович, 1885-1937

Васькевич Тимофій Федорович, ?-1937

Веклич Іван, ?-1937, селянин

Венгржиновський Марлаін Антонович, 1901-1938

Вергеліс Яків Єфремович, 1891-1937, садівник

Ветлов Дмитро Євдокимович, 1895-1937, начальник пошти, Київ

Вишенський Кирило Кузьмович, 1897-1937, бригадир Київської АТС

Вишняков Іван Іванович,1908-1952, військовий лікар

Водовозенко Федір Афанасійович, 1898-1937, завідуючий відділом преси ЦК КП(б)У

Войцехівський Юрій Олександрович, 1887-1937, перший секретар ВУЦВК

Волков Іван Олексійович, 1891-1937, інженер

Волков Дмитро Михайлович, 1891-1937, підполковник царської армії, педагог

Волошин Петро Федорович, 1886-1938

Волошинський Костянтин Леонтійович, 1903-1938, економіст

Волощенко Євгенія Іванівна, 1892-1941, зав. народною освітою Києва

Волянко Олександр Іванович, 1921-1940, гімназист

Воренюк Петро Андрійович, 1879-1931, кондуктор

Гаврильчик Данило, 1911-1938, інженер-зв'язківець

Галега Михайло Сергійович, 1895-1938, інженер

Галушко Олександр Євгенович

Галушко Петро Петрович, 1897-1933, робітник

Глібовський Богдан Васильович, 1898-1966, інженер-лісовод

Годлевський Федір Мар'янович, 1904-1938, робітник-кочегар

Голуб Володимир Осипович, 1893-1937

Гощинський Микола Антонович, 1876-1941, генерал царської і

Радянської армій

Гринюк Володимир Максимович, 1891-1938, юрист

Гуков Петро Дмитрович, 1881-1937, робітник на залізниці

Демський Яків Йосипович, 1913-1938, службовець

Дем'яненко Сергій, ?-1937, селянин

Денисюк Роман Дмитрович, 1888-1937, колгоспник

Деркач Володимир Никонович, 1920-1940, студент, Київ

Дерум Леонтина Петрівна, 1895-1938, домогосподарка

Дерум Альберт Якович, 1879-1938, інженер

Дмитренко Григорій Максимович, ?-1937, колгоспник

Дмитренко Федір Максимович, ?-1937, колгоспник

Дмитренко Григорія Якович, ?-1937, колгоспник

Дніпровський Олександр Іванович, 1897-1937, бухгалтер

Дремлюк Михайло Андрійович, 1890-1938

Долинський Олександр Іванович, 1890-1937

Доманський Ігор, 1898-1937, лікар

Домбровський Владислав Павлович, 1890-1938

Дрозд Дмитро Григорович, 1882-1933, селянин

Дрозд Оришка Савівна, 1895-1947, селянка

Дуборіз Микита Левкович, 1898-1937, одноосібник-селянин

Дядя Логвин Григорович, 1903-1937, робітник

Дядя Олександр Григорович, 1906-1937, робітник

Задов Лев Миколайович, 1885-1938, начальник розвідки в армії Махна

Задорожний Іван Григорович, 1896-1938, коваль

Заєць Василь Сидорович, 1892-1937, колгоспник

Захарченко Семен Максимович, 1901-1937

Зіненко Петро Васильович, ?-1934, військовий

Зорев Олександр Павлович, 1888-1937, вчитель

Зофієвський В'ячеслав Полікарпович, 1906-1938; службовець

Зофієвський Опанас Львович, 1889-1938, бухгалтер

Іваницький Болеслав Каспарович, 1906-1937, редактор польської газети в м. Києві

Іваницький Антон Каспарович, 1902-1938, бухгалтер

Іваницький Тадеуш Каспарович, 1904-1937, вчитель

Іванюсь Андрій Степанович, 1898-1937

Ігнатуша Іван Павлович, 1906-1938, рибалка

Ігнатуша Василь Павлович, 1898-1938, робітник-вантажник

Ігнатуша Степан Павлович, 1903-1938, рибалка

Кияниця Терентій Оніфатійович, 1882-1938

Кініченко Єфрем Федосійович, ?-1937

Кініченко Андрій Федосійович, ?-1937

Клименко Ольга, 1921-1941, студентка

Князький Петро Дмитрович, 1898-1947, агроном

Коваленко Гаврило Петрович, 1863-1937, священик

Ковтун Пилип Лукич, 1893-1937, слюсар

Козлов Олександр Пилипович, 1895-1937

Коломієць Трохим Захарович, 1897-1938

Колосюк Мефодій Васильович, 1915-1937, диспечер

Кондратенко Ісай Петрович, ?-1937, священик

Кондратюк Данило Климович, 1900-1944, тракторист

Конотоп Ілля Ілліч, 1907-1937, директор грецького технікуму

Кончаківський Вікентій Вікентійович, 1896-1937, агроном

Копаниця Павло Овсійович, 1900-1938

Копп Михайло Мартинович, 1903-1937, працівник бойні

Корень Яків Антонович, 1903-1937, начальник Держбанку

Коробенко Купріян Андрійович, 1884-1937, робітник

Коробенко Данило Федорович, 1885-1937, робітник "Арсеналу"

Косинка Григорій Михайлович, 1899-1934, український письменник

Костенко Іван Павлович, 1886-1938, дезінфектор

Костенко Михайло Васильович, 1905-1938, секретар Київського обкому

Костенко Пилип Кирилович, 1897-1937, священик

Костенко Семен Антонович, 1900-1937, робітник

Костяний Григорій Іванович, 1892-1969, рахівник

Костяний Микола Григорович, 1917-1944, тракторист

Косякевич Григорій Михайлович, 1903-1939, робітник

Косякевич Андрій Михайлович, ?-1939, робітник

Косякевич Петро Михайлович, ?-1937

Косякевич Дмитро Михайлович, ?-1937, військовий

Кохан Іван Андрійович, 1892-1937, селянин

Кривенко (Сокіл) Давид, ?-1938, селянин

Кривенко Опанас Давидович, ?-?, селянин

Кримов Микола Олександрович, 1894-1938, педагог

Круцький Устам Кононович, 1886-1938, лісник

Круподер, 1890-1937, асфальтувальник

Крушельницький Іван, літератор

Крячко Іван Маркович, 1886-1943, кравець

Крячок Семен Іванович, 1893-1937, робітник лісництва

Кудрявець Григорій Йосипович, 1896-1937, голова профспілки "Рабис"

Кукла Василь Кирилович, 1891-1938, вчитель

Кузьманенко Євтіхій Павлович,1881-1937, селянин

Кузьменко Григорій Степанович, ?-1929, староста церкви

Кухарський Прокіп Феліксович, 1877-1937

Куценко Григорій Михайлович, 1894-1938, коваль

Куценко Іван Петрович, 1898-1938

Ладижинський Григорій Михайлович, 1907-1937, колгоспник

Лапенко Макар Митрофанович, 1889-1938, колгоспник

Лебідь Ананій Олександрович, 1897-1937, літератор

Левицький Казимир Антонович, 1903-1938, бухгалтер МТС

Левицький Федір Федорович, 1885-1937, робітник

Лейнвальд Соломон Абрамович, 1893-1938, інженер

Лещенко (Тиміш-Ліщенко) Пилип Петрович, 1891-1937, журналіст, педагог

Лещицький Леон Юліанович, ?-1937, перукар

Липа Антон Іванович, 1892-1937, старший конюх

Лисак Пилип Іванович, 1891-1937

Лисенко Сергій Пилипович, 1898-1938

Лисенко Борис Устинович, 1885-1941, бухгалтер

Лисурський Пилип Архипович, 1899-1938, селянин

Луковський Йосип Іванович, 1892-1938, інженер-будівельник

Лутенко Григорій Кузьмович, 1904-?, диспетчер

Луценко Захарій Сидорович, 1902-1937,

Любименко Петро Іванович, 1898-1938

Лясота Ганна Григорівна, 1904-1937, домогосподарка

Малиновський Іван Канти Францович, 1888-1937, працівник наркомату

Мандельблат Юзеф Львович, 1910-1938

Маранюс Іван Харлампійович, 1893-1938

Мартиненко Андрій Максимович, 1900-1938

Марчевська Марія Генріхівна, 1896-1943

Марчевський Флоріан Іванович, 1889-1937

Марценюк Петро Йосипович, 1895-1937, інженер

Масюренко Олександр Іванович, 1906-1941, комсомольський працівник

Матюшенко Семен Микитович, 1896-1938

Меленевський Адольф Іванович, 1889-1938, робітник лісозаводу

Миненко Олександр Андрійович, 1910-1941

Мировський Карл Альбертович, 1898-1937, бухгалтер

Миронов Микола Гнатович, 1895-1938, головний інженер заводу "Більшовик"

Михайлов Петро Сергійович, 1894-1941, голова Київського облвиконкому

Мовчан Гнат Петрович, 1900-1937, селянин

Мойсеєнко Григорій Парфенович, 1889-1937

Мороз Гордій Омелянович, 1905-1938, голова колгоспу

Нагорний Максим Васильович, 1918-1941, викладач КДУ

Наумець Георгій Федорович, 1896-1938, лісник

Недельський Франц Антонович, ?-1938, перукар

Нестерчук Трохим Федорович, 1918-1943, колгоспник

Новицький Дмитро Ісакович, 1902-1937, начальник управління Наркомосу УРСР

Оборад Костянтин Ількович, 1893-1932

Одинцов Олександр Васильович, 1895-1937, член ЦК КП(б)У

Оксюта Марко Іванович, 1907-1937, бухгалтер

Олесков Михайло Миколайович, ?-1944, інженер

Осадчий Іван Андрійович, 1897-1937, начальник управління Держплану

Осипенко Петро Романович, 1909-1937, коваль

Островський Антон Адамович, 1915-1937

Охотін Олександр Михайлович, 1901-1937, токар

Охрицевич Семен Данилович, 1886-1937

Павлова-Кудрявець Олександра Дмитрівна, 1906-?, бібліотекар

Паливода Олександр Гаврилович, 1901-1937, бригадир колгоспу

Петров Дмитро Данилович, 1902-1937, завідуючий відділом ЦК ЛКСМУ

Пилипенко Євстратій Пилипович, 1880-1937, колгоспник

Пікож Павло Петрович, 1905-1937, робітник

Пікож Антон Петрович, 1894-1937, селянин

Погорєлов Макар Іванович, 1912-1938, інструктор ТСОАВІАХІМу

Пономаренко Євдоким Кирилович, 1877-1930, колгоспник

Попов Федот Прокопович, 1885-1939, священик

Попов Василь Миколайович, ?-1937, інженер-залізничник

Постоловський Митрофан Костянтинович, 1878-1938, токар "Ленкузні"

Прилуков Микола Петрович, 1893-1938

Притика Микола Феліксович, 1890-1944, агроном

Проценко Тит Якович, 1890-1937

Пунтус Пилип Юхимович, 1881-1937

Радченко Григорій Федорович, 1893-1937, службовець Дніпролісосплаву

Радомський Валерій Олександрович, ?-1937, вчитель

Райхер Мойсей Борисович, 1891-1941, службовець

Рафальський Андрій Йосипович, 1895-1937

Рись Яків Артемович, 1881-1939

Рідколіс Василь Олексійович, 1878-1937, селянин

Родіонов Михайло Михайлович, 1896-19337, полковник

Романчук Василь Нестерович, 1895-1941, селянин

Рубан Григорій Павлович, 1891-1937, бухгалтер

Рубан Василь Лукич, 1892-1937

Рубан Антон Лукич, 1889-1937

Рубан Феодосій Іванович, 1897-1937

Рубан Михайло Михайлович, 1884-1937

Рубанка Юхим Захарович, 1884-1937, селянин

Рудик Григорій Оксентійович, 1909-1937, студент КДУ

Рутковський Адольф Вікторович, 1894-1941, військовий

Самгін Захарій Григорович, 1898-1937

Світоч Микола Михайлович, 1901-1941, інженер

Седляр Василь Феофанович, 1899-1938, художник

Сенько Трохим Олександрович, 1895-1941, колгоспник

Сердинов Давид Євсійович, 1897-1941

Сидорчук Григорій Кіндратович, 1908-1938, колгоспник

Сидорчук Микола Кіндратович, 1918-1937, колгоспник

Симиренко-Тур Алла Миколаївна, 1902-1937, домогосподарка

Симиренко Олексій Олексійович, 1898-1937, інженер

Сип Густав Фейнович, 1892-1937, механік

Скікевич Костянтин Михайлович, 1900-1938, службовець

Скрипник Іван Федорович, ?-1937

Сломинський Володимир Степанович, 1910-1937, робітник цукрозаводу

Соколовський Максим Тимофійович, 1893-1938

Солодухін Олександр Кирилович, 1908-1938

Соломко Віктор Іванович, 1899-1937, виконроб

Співак Олексій Романович, 1900-1937, заступник Наркома

радгоспів і колгоспів

Стопченко Федір Семенович, 1897-1937

Стрільчук Ілля Іванович, 1877-1937, залізничник-пенсіонер

Тарасенко Михайло Олександрович, 1898-1934, літератор

Тарасенко Семен Самійлович, 1880-1937, робітник

Темочук Петро Потапович, 1892-1938, кухар

Терпило Григорій Ількович, 1885-1938, селянин

Терпило Мусій Йосипович, 1902-1938

Терпило Андрій Йосипович, 1900-1943

Терпило Євдоким Григорович, 1896-1938

Третович Йосип Ілліч, 1902-1941, робітник

Трофименко Сергій Дмитрович, 1901-1938, службовець

Туровський Франц Денисович, 1909-1938, бригадир колгоспної бригади

Урбанович-Піпецький Володимир Адамович, 1891-1937, працівник пошти

Утевська Хава-Раїса Павлівна, 1908-1950, студентка літфаку

Ушаков Василь Митрофанович, 1896-1943, агроном

Хамратович Микола Юхимович, 1903-1937

Ховай Йосип Самійлович, 1903-1938, парторг фабрики ім. Боженка

Хоменчук Гордій Васильович, 1905-1938

Ценне Артур Янович, 1897-1937, дивізійний комісар

Цимбаленко Сила Пилипович, ?-1933

Чередниченко Трифон Опанасович, 1884-1938, столяр

Черниченко Анатолій Олександрович, 1900-1937, начальник дільниці заводу "Арсенал"

Чехович Іван Генріхович, 1876-1937, слюсар

Чикирисов Семен Іванович, 1901-1937

Чорний Петро Якимович, 1911-1933, лікар

Чудновський Володимир, 1922-1941, студент

Чумак Віктор Петрович, 1907-1937, селянин

Шварц Станіслав Йосипович, 1894-1938, агроном

Швець Павло Федорович, 1899-1938

Швець Петро Федорович, 1890-1938

Швець Андронік Максимович, 1897-1938, вчитель

Шевченко Лука Ілліч, ?-1937, селянин

Шкарбар Макар Отійович, ?-1937, селянин

Шуляківський Яків Болеславович, 1898-1937

Щавинський Йосип Станіславович, 1903-1938

Щербина Порфир Кузьмович, 189?-1937, селянин

Щербина Василь Кузьмович, 189?-1937, селянин

Юрачківський Панас Йосипович, 1891-1932, вчитель української мови

Юрчак (Юрченко) Василь Іванович, 1906-1937, колгоспник

Якубовський Каленик Сидорович, 1881-1937, селянин

Якуш Михайло Тарасович, 1908-1937, селянин

Яновський Едуард Людвикович, 1901-1938, механік

Ярмак Павло Нечипорович, ?-1937, кочегар

Ярмола Гаврило Прокопович, 1901-1938

Ярмола Йосип Григорович, 1882-1938

Ярошенко Галина, 1921-1941, студентка

Письменники України,

репресовані у 30-40х роках XX ст.

(значна частина розстріляних похована в Биківнянському лісі)

За книгою О. Мусієнка "З порога смерті"

Аврам Абчук (1897 - 1937)

Мойсей Альман (1890 - 1981)

Кесар Андрійчук (1907 - 1958)

Борис Антоненко-Давидовнч (1899 - 1954)

Василь Атаманюк (1897 - 1937)

Іван Багмут (1903 - 1975)

Рива Балясна (1910-1980)

Василь Басюк (1906 - 1937)

Олесь Бердник (1927 р. н.)

Василь Бобинськнй (1848 - 1938)

Сава Божко (1901 - 1947)

Дмитро Борзяк (1897 - 1939)

Гордій Брасюк (1899 - 1942)

Юрій Будяк (1878- 943)

Дмитро Бузько (1890 - 1937)

Микола Булатович (1909 - 1937)

Кость Буревій (1888 - 1992)

Йосип Бухбіндер (1908 - 1992)

Ханан Вайнерман (1902 - 1979)

Петро Ванченко (1898 - ?)

Абрам Веледницький (1894 - 1959)

Іван Вирган (1908 - 1975)

Остап Вишня (1889 - І956)

Олекса Влизько (1908 - 1934)

Марко Вороний (1904 - 1937)

Микола Вороний (1871 - 1938)

Василь Вражливий (1903 - 1937)

Юрій Вухналь (1906 - 1937)

Денис Галушка (1902 - 1937)

Мстислав Гаско (1907 -)

Юхим Ґедзь (1896 - 1937)

Володимир Гжицький (1895-1973)

Іван Гнатюк (1929 р. н.)

Микита Годованець (1893 - 1974)

Лесь Гомін (1900 - 1958)

Дмитро Гордієнко (1901 - 1974)

Давид Гофштейн (1889-1952)

Кузьма Гриб (1910 р. н.)

Григорій Григор'єв (1898 - 1871)

АйзикГуберман (1906-1966)

Веніамін Гутянський (1903 - 1956)

Аркадій Добровольський (1911 - 1969)

Олесь Досвітній (1891 - 1934)

Михайло Драй-Хмара (1889 - 1939)

Ірма Друкер (1906 - 1982)

Ілля Дубинський (1848 - 1989)

Михайло Дубовик (1900-1941)

Микола Дукан (1905 - 1943)

Григорій Епік (1901 - 1937)

Сергій Єфремов (1876 - 1939)

Олена Журлива (1898 - 1971)

Натан Забара (1908 - 1944)

Микола Зеров (1890 - 1937)

Володимир Зорін (1904 - 1937)

Іван Іванов (1911 - 1989)

Михайло Івченко (1889 - 1939)

Мирослав Ірчан (1896 - 1937)

Майк Йогансен (1895 - 1937)

Абрам Каган (1900 - 1965)

Аркадій Казка (1890 - 1929)

Яків Калмицький (1895 - 1949)

Іван Калинник (1911 - 1937)

Пилип Капельгородськин (1882 - 1938)

Ганна Касьяненко (1811 - 1969)

Іван Кириленко (1902 - 1934)

ІсаакКіпніс (1894-1974)

Мелетій Кічура (1881 - 1939)

Борис Коваленко (1903 - 1934)

Олександр Ковінька (1900-1985)

Марко Кожушний (1904 - 1938)

Михайло Козоріс (1882-1937)

Петро Колесник (1905 - 1987)

Павло Кононенко (1900 - 1971)

Володимир Коряк (1889 - 1937)

Григорій Косинка (1899 - 1934)

Анатоль Костенко (1908 р. н.)

Кость Котко (1896 - 1937)

Гордій Коцюба (1892 - 1938)

Григорій Кочур (1908 р. н.)

Агатангел Кримський (1871 - 1942)

Антін Крушельницький (1878 - 1937)

Іван Крушельницький (1905 - 1934)

Тарас Крушельницький (1907 - 1934)

Володимир Кузьмич (1904 - 1943)

Іван Кулик (1897 - 1937)

Микола Куліш (1892 - 1937)

Іван Лакиза (1895 - 1938)

Максим Лебідь (1899 - ?)

Петро Лісовий (1891-?)

Юхим Лойцкер (1898 - 1970)

Ноте Лур'є (1906-1987)

Яків Майстренко (1903 - 1987)

Григорій Майфет (1903 - 1975)

Федір Малицький (1900 - 1983)

Мойсей Мижирицький (1901 - 1951)

Іван Микитенко (1897 - 1937)

Василь Мисик (1907 - 1983)

Андрій Михайлюк (1911 - 1937)

Василь Нефелін (1907 - 1968)

Григорій Овчаров (1904-?)

Андрій Панів (1899 - 1937)

Андрій Патрус-Карпатський (1917 - 1980)

Анатолій Патяк (1898 - 1937)

Панько Педа (1907 - 1937)

Сергій Пилипенко (1891 - 1934)

Валер'ян Підмогильний (1901 - 1937)

Михайло Пінчевський (1894 - 1955)

Люціана Піонтек (1899 - 1937)

Євген Плужник (1898 - 1936)

Валер ян Поліщук (1897 - 1937)

Григорій Полянкер (1911 р. н.)

Дмитро Рудик (1893 - 1955)

Іван Савич (1914 р.н.)

Яків Савченко (1890 - 1937)

Григорій Савченко (1905 - 1939)

Володимир Свідзинський (1885 - 1941)

Михайль Семенко (1892 - 1937)

Іван Семиволос (1909 - 1943)

Лев Скрипник (1903 - 1934)

Микола Скуба (1907 - 1937)

Олекса Слісаренко (1891 - 1937)

Олександр Соколовський (1895 - 1938)

Мирослава Сопілка (1897 - 1937)

Олександр Сорока (1901 - 1941)

Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941)

Матвій Талалаєвський (1908 - 1978)

Борис Тенета (1903 - 1935)

Іван Ткачук (1891 - 1935)

Зінаїда Тулуб (1890 - 1964)

Дмитро Фальківський (1898 - 1934)

Павло Филипович (1891 - 1937)

Микола Філянський (1873 - 1938)

Микола Хвильовий (1893 - 1933)

Гнат Хоткевнч (1877 - 1938)

Дмитро Чепурний (1908 - 1944)

Микола Чернявський (1868 - 1946)

Вероніка Черняхівська (1900 - 1938)

Василь Чечвянський (1898 - 1937)

Віталій Чигирин (1908 - 1937)

Борис Чичибабін (1923 р. н.)

Євген Шаблієвський (1906 - 1983)

Гео Шкурупій (1903 - 1937)

Михайло Шмушкевич (1913 р. н.)

Володимир Штангай (1895 - 1937)

Іван Щербина (1891 - 1979)

Самійло Щупак (1899-1937)

Григорій Яковенко (1895 - 1938)

Фелікс Якубовський (1902-1937)

Михайло Яловий (1895 - 1937)

Володимир Ярошенко (1898 - 1937)

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ