II. КРИМІНОЛОГІЧНИЙ ЗВІТ

Звіт про результати кримінологічного розслідування масових вбивств у Вінниці

Берлін, 16 листопада 1943 р.

З наказу голови Поліції Безпеки оберґрупенфюрера СС д-ра Кальтенбруннера Бриґада з розслідування вбивств Управління Кримінальних Розслідувань Райху, зформована під командуван­ням нижчепідписаного на прохання д-ра Веґнера (Waegner), голови відділу Охорони Здоров'я Райхсміністерства Окупованих Східніх Земель, вирушила до Вінниці. Завданням Бриґади було розкриття виявлених масових убивств шляхом об'єктивного, ретельного й сумлінного розслідування із застосуванням усіх потрібних допоміжних кримінологічних засобів. Бриґада з розслідування вбивств почала свою роботу 28 червня 1943 р. й скінчила її 18 жовтня 1943 р. Розслідування та спостереження привели до нижчеподаних висновків.

ВИЯВЛЕННЯ, РОЗТАШУВАННЯ Й РОЗМІРИ МАСОВИХ МОГИЛ

Взимку 1942-1943 pp. командування німецької частини, розк­вартированої на Долинках, у передмісті Вінниці, було поінформоване цивільним українським населенням про масові поховання, розташовані на території саду, що використовувалась і охоронялась за більшовицьких часів НКВС (раніше відомим під назвою ЧК та ДПУ). Ця інформація була передана місцевому районному комісарові німецької цивільної адміністрації, який навесні 1943 p., коли потепліло, наказав почати розкопи. 25 травня 1943 р. було виявлено перші масові могили. Навіть нефаховий поверховий огляд тіл беззаперечно вказував, що смерть настала не від природних причин, а в наслідок убивства Таким чином інформація, одержана від цивільного українського населення, підтвердилась.

Перші розкопи провадились під наглядом російського університетського професора д-ра Малініна з Краснодару та українського судово-медичного експерта д-ра Дорошенка з Вінниці, які також виконали судово-медичне обстеження перших 228 тіл. їхня робота 15 червня 1943 р. була прийнята німецьким судово-медичним експертом проф. д-ром Шрадером (Schrader) з Галле, а пізніше його помічником, доцентом університету д-ром Камерером (Camerer). Під час подальших ексгумацій та кримінологічного розслідування, яке було тим часом розпочате, із свідчень мешканців міста виплили відомості про наявність іще більшої кількости масових могил у двох інших місцях поблизу, а саме в південно-східній частині військового цвинтаря по Літинській дорозі та в Громадському парку навпроти. Ця нова інформація також була повністю підтверджена розкопами, поча­тими в цих двох місцях.

Розташування трьох ділянок масових поховань, як і деталі окремих могил, позначено на доданих малюнках та світлинах. Там таки показано й процес розкопів і значну кількість виявлених трупів та частин одягу.

Масові могили позначені в порядку виявлення їх як ділянка І (Сад), ділянка II (Цвинтар) та ділянка III (Громадський парк).

На момент закінчення ексгумацій 3 жовтня 1943 р. виявлено таке:

на ділянці І було 38 масових могил, які містили разом 5644 тіла, з них 33 були жіночі; на ділянці II було 40 масових могил, які містили разом 2405 тіл, з них 85 - жіночих; на ділянці III було 13 масових могил, які містили разом 1393 тіла, з них 31 -жіноче.

Загальна кількість тіл становила таким чином 9432, включно з 169 жіночими.

Усі ями мали спільним те, що поверх шару тіл містився шар одягу. Ще в трьох ямах на ділянці І було виявлено лише частини одягу, взуття та документи.

РЕЗУЛЬТАТИ ОГЛЯДУ ТІЛ

Усі чоловічі тіла були одягнені; якість і стан одягу вказують, що належав він сільському населенню. Однак, з 169 жіночих тіл 49 були повністю роздягнені, тим часом як на інших були тільки спідні сорочки. Згідно з судово-медичною експертизою, голі й напівголі жіночі трупи належали до молодшої і середньої вікових груп. Більшість чоловіків мала від ЗО до 40 років. За єдиним винятком усі чоловічі трупи були зі зв'язаними за спиною грубою подвійною конопляною мотузкою руками. На 24 тілах були також пута на ногах; 7 зв'язані за передпліччя. На шиї двох тіл були удавки, а на кількох інших - петлі зі скручених хусток чи шалів. Три тіла, крім того, мали кляпи в роті. Однак, жіночі тіла, за рідкісним винятком, не були зв'язані.

Судово-медичне обстеження виявило на задній поверхні шиї більшости трупів вогнепальні рани. Найчастіше траплялися (як не рахувати одиничних) подвійні рани, хоча були й випадки трьох і чотирьох пострілів у жертву. Майже всі випущені кулі застрягали в тілі. Виявлено лише кілька вихідних отворів. Два тіла знайдені з бічними пострілами крізь голову з вхідними отворами в правій скроні. Інше тіло мало вхідний отвір у лобній кістці, а вихідний - у потиличній. На одному тілі було виявлено два вихідних отвори в лобній кістці. У випадках пострілів у потилицю кульовий канал вів догори, як правило, під кутом 30-45 (за умови звичайного положення голови). Розташовані нижче рани спинного мозку, навпаки, мали більш горизонтальний напрямок кульового каналу.

Усі вогнепальні рани були завдані дрібнокаліберними кулями, які постійно виявляли в тілах, звідки й можна було їх видалити, хоч і в досить деформованому вигляді. Ці кулі калібру 22 могли бути випущені як з рушниці, так і з пістолета. Кілька видалених куль, як і один набій того самого калібру, знайдений у масовій могилі, були перепроваджені в Технічний Інститут Кримінологічних Досліджень для експертизи.

Крім описаних вище вогнепальних поранень, на 395 тілах було виявлено уламчасті переломи черепа в наслідок ударів тупим предметом, що призвело до смерти у випадках, коли постріли в задаю поверхню шиї не давали очевидного повного ефекту.

Описані вище знахідки на тілах свідчать, що всі ці люди були вбиті.

РОЗПІЗНАВАННЯ ТІЛ

При розпізнаванні жертв виникали значні труднощі, оскільки тільки в порівняно незначній кількості випадків на тілах можна було знайти посвідчення особи та інші документи, що давали б нам можливість одразу дійти певних висновків. Крім того, не було ні ювелірних виробів, ні інших цінностей, які могли б являти собою особливо важливі ознаки для ідентифікації. Ще одне ускладнення полягало в тому, що ексгумовані тіла могли лежати відкритими для розпізнавання членами родини тільки протягом короткого часу. У зв'язку з жаркою погодою їх доводилось якнайшвидше перепоховувати в нових могилах. Врешті, ще одна перешкода полягала в тому, що українське населення було так залякане попередньою діяльністю НКВС, навіть досі, що не зважувалося навіть пробувати щось певніше дізнатися про долю членів родини, заарештованих таємною поліцією в 1937 та 1938 pp. і відтоді безслідно зниклих.

Ці труднощі пояснюють невелику кількість можливих ви­падків ідентифікації. Усього вдалося позитивно ідентифікувати 679 тіл на підставі таких ознак:

а) незвичайні фізичні риси (ампутації, деформації, штучні кінцівки, стоматологічні ознаки) - 9 тіл;

б) розпізнання членами родини одягу, білизни і т.д. - 468 тіл;

в) виявлення документів - 202 тіла.

Імена ідентифікованих додано в окремому списку. Впізнані жертви поділялись за такими ознаками:

а) національність: українці - 490; поляки - 28; невідома - 161 (написання імен у цій групі свідчить, що більшість із них, очевидно, були українці);

б) рід занять: колгоспники - 225; селяни - 54; робітники - 119; службовці - 92; інтеліґенція - 183.

Відносна кількість колгоспників і селян серед усіх жертв, без сумніву, набагато вища. Опитані члени родин розпізнаних жертв досить часто зазначали, що їхні родичі були заарештовані разом з великою кількістю інших осіб - часом по 200 та більше, переважно колгоспників, селян, з місць їхнього проживання та найближчих околиць, і їх, очевидно, спіткала та сама доля. Крім того, майже всі частини одягу свідчили про належність їх сільському населенню. Методи ідентифікації показано на ілюстраціях.

ЧАС, МІСЦЕ І ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

Час злочину

Свідчення членів родин жертв показували, що за небагатьма винятками арешти провадили службовці НКВС у 1937 та 1938 pp. Якщо арешт провадили не в самому місті, то заарештованих приставляли до Вінниці - або у в'язницю в приміщенні НКВС, або до міської тюрми. Майже в кожному випадку членам родини на запити про долю та місце перебування заарештованих з НКВС надходила відповідь, що жертва вислана в Сибір або на Крайню Північ на довгий реченець, як правило, на десять років без права листування. У значній кількості випадків таку інформацію давали дослівно через кілька днів після арешту, тоді як в інших - лише за кілька тижнів чи місяців. Точний час арешту зазначено у великій кількості протоколів обшуку, знайдених на тілах жертв. Деякі з цих протоколів тут відтворені. Службовці НКВС запов­нювали під копірку протокол одразу після трусу і копію вручали майбутній жертві. Оригінал лишався в офіційному архіві. Дати, зазначені в протоколі обшуку, який провадився негайно, цілком збігалися зі свідченнями опитаних очевидців. Від часу арешту свідки вже не бачили заарештованих членів своїх родин і, після повідомлення НКВС про гаданий вирок на заслання, нічого про них не чули. Серед жертв у масових могилах Вінниці родичі, однак, знаходили своїх начебто висланих близьких.

Проте, з часом, коли хвиля арештів спала і з НКВС поприходили відповіді про нібито заслання засуджених, значна кількість свідків дізналася про існування масових могил та про нічні перевезення тіл до цих місць. Ці чутки стосувалися саме тих трьох місць, де тепер виявлені численні масові поховання, у яких було 9432 тіла.

Названі три місця - Сад, Військовий цвинтар та Громадський парк - перебували під постійною охороною службовців НКВС. Під їхнім наглядом в'язні вдень копали ями. Вночі на охороню-вану територію в'їжджали криті й неосвітлювані вантажні машини, і ями заповнювались. Як правило, на наступний день після цього кілька службовців НКВС високої ранґи прибували на ці три місця й лишалися там протягом деякого часу.

Сад у передмісті Долинка, що раніш належав приватній особі, був конфіскований НКВС незадовго до описуваних подій; після цього навесні 1938 р. його обгородили дощаним парканом заввишки майже три метри. Щілини між дошками позабивали планками, щоб унеможливити будь-яке спостереження за Садом іззовні. Пізніше над засипаними масовими могилами були розплановані квітники, щоб створити подобу дитячого майдан­чика в обгородженій зоні. Однак, згідно зі свідченнями очевидців, сморід, який, просочуючись крізь землю, з'явився невдовзі, а також проведення дезинфекції зовсім не узгоджувались з такою версією. У Громадському парку, що його точніше називали «Парк культури та відпочинку», над масовими могилами спорудили розважальні та ігрові павільйони й тир. Поряд з похованнями зробили гойдалки й танцювальний майданчик.

Інформація в попередньому параграфі повністю ґрунтується на включених до другого тому матеріялів розслідування показах таких свідків: Білецький, Клименко, Василь Козловський, Олекса Козловський, Олена Амосова, Трохим Амосов, Зівак, Скрепка, Старенець, Пономарчук, Пролінська, Бохан.

Згідно з їхніми свідченнями, вбивства мали відбуватись у 1937 і 1938 pp. Тільки в нечисленних випадках арешти й вбивства відбувалися пізніше.

Результати розслідування, проведеного незалежною групою, узгоджуються з цими висновками, згідно з якими жертви були поховані в могилах не менш як чотири чи п'ять років тому.

Місце злочину

Було встановлено, що вбивства чинилися, як правило, у дворі будівлі НКВС у Вінниці, точніше - у частині двору, повністю оточеній автомобільними ґаражами. Ця ділянка, закрита від зовнішнього спостереження, була особливо придатна для вико­нання страт через розстріл у зв'язку з наявністю перед одним з ґаражів мийки для машин, за допомогою якої можна було раз-у-раз негайно змивати свіжі сліди крови. Під час стрільби весь час працювали двигуни кількох вантажних машин, готових до перевезення тіл, що заглушувало звук пострілів з дрібнокаліберної зброї. А проте не можна було зовсім уникнути того, щоб звуки кількох пострілів не донеслись до свідків.

Ці висновки не виключають, однак, можливости, що окремі розстріли могли відбуватись і в кімнатах самого приміщення НКВС. Свідчення очевидців, крім того, вказують на вкрай брутальне ставлення до ув'язнених під час допитів; значна кількість жіночих трупів була знайдена повністю роздягненою. Усе це промовляє за те, що подеколи ця брутальність доводила до загибелі жертви в наслідок пострілу чи побиття; зокрема, у випадках з жінками, чиї тіла були знайдені голими, вбивству у приміщенні, очевидно, передувало роздягання й зґвалтування. Доказів того, що розстріли відбувалися і в міській в'язниці, немає.

Згідно зі свідченнями очевидців, масові могили не були місцями виконання страт. Свідки ніколи безпосередньо не спостерігали вивантажування мертвих тіл з машин нічних транспортів на місцях масових поховань. Свідок Опанас Скрепка бачив сліди крови на дорозі після проїзду одного з транспортів до Саду; пізніше їх засипав піском службовець НКВС який охороняв ділянку. Сліди крови також указують на те, що жертви перевозили вже після вбивства. Нарешті, знайдення лише нечисленних гільз у масових могилах також свідчить про те, що розстріли в значних маштабах тут не відбувалися. Лише кілька людей могли бути розстріляними біля масових могил - імовірно, ті, хто мусів заповнювати ями. Про це свідчить виявлення кількох жертв, закопаних ближче до поверхні, ніж основна маса тіл, похованих глибше.

Вчинення злочину

Як правило, під приводом вивезення на заслання жертви виводили з в'язниці, зв'язували та збирали біля вантажних машин. Їхні речі, якщо вони мали ще щось, крім одягнутого на них, також були при них. В'язнів виводили після цього до частини двору, оточеної ґаражами, де їх убивали з дрібнокаліберної зброї і де тюремники могли скористатися з шуму двигунів вантажних машин, готових до перевезення. Черепи тих, хто ще подавав ознаки життя, розтрощували. Після розстрілів транспорт вирушав до масових могил. Під кінець поверх тіл кидали привезений з собою одяг, якого можна було таким чином позбавитись. Це пояснює виявлення шару одягу поверх самої купи тіл у кожній масовій могилі. Частини одягу, взуття та папери, знайдені в трьох ямах окремо від тіл, очевидно, були речами, вилученими в жертв перед самим ув'язненням і збереженими в офіційному сховищі, де вони із самозрозумілих міркувань і перебували під час убивств. Можливо, це робили для того, щоб уникнути підозри з боку невтаємниченого в'язничного персоналу. Тільки цінності та ювелірні вироби, відібрані в жертв, могли дістати цілком очевидне використання, хоч Комісія не має ніяких доказів цього. Якщо в'язні, на яких очікувала страта, перебували в міській тюрмі, їх також спершу перевозили у двір будівлі НКВС для розстрілу. Як засвідчив один з ув'язнених у той час у міській тюрмі свідків, серед в'язнів було загальновідомо, що таке перевезення - це дорога на смерть.

Наступний опис вчинення злочину ґрунтується на свідченнях різних очевидців, інших доказах, а також на загальній картині, яка вималювалась під час розслідування.

Для виконання страти вживали, найімовірніше, пістолети. Використання дрібнокаліберних гвинтівок явно ускладнювало та затягувало б справу. Судово-медичні експерти на підставі розташування й кута більшости ран, особливо повторних, дійшли тих самих висновків. Використання дрібнокаліберної рушниці важко собі уявити, особливо у випадках горизонтальних пострілів у спинний мозок. У таких умовах, за деякими винятками, звичайно, жертви мали бути застрелені в стоячому положенні. Той факт, що на декотрих тілах кульові канали мали діягональний напрям догори від потилиці, тоді як в інших були майже горизонтальні низькі рани спинного мозку, приводить лише до висновку, що різні кати застосовували різну техніку. Ті, хто стріляв у потилицю, були, без сумніву, досвідченіші. Випадки з путами на верхніх частинах рук на додачу до зап'ястків також свідчать про те, що такі жертви зустріли свій кінець у ще незвичайніший спосіб. Те саме стосується і жертв з удавками та зашморгами з шалей та хусток навколо шиї або кляпами в роті. Нагота великої кількости жіночих трупів, переважно молодшого й середнього віку, ледве чи може привести до якогось іншого висновку, крім того, що ці жінки були зґвалтовані перед убивством. Іншого ймовірного пояснення тому зовсім відмінному виглядові, у якому були знайдені тіла старших жінок та чоловіків, у всякому разі не знайдено.

ПІДОЗРЮВАНІ В ЗЛОЧИНІ

Обговорювані в попередніх розділах докази переконливо доводять установлений факт, що злочин міг бути вчинений лише службовцями НКВС. Остаточні докази цього ще раз коротко подано нижче:

1. Жертви були заарештовані службовцями НКВС у 1937 і 1938 pp.

2. Жертви були перепроваджені до в'язниці НКВС і частини міської тюрми, відведеної для в'язнів НКВС.

3. Через певний проміжок часу після арешту представники НКВС відповідали на запити родичів жертв, що тих у Вінниці вже немає і що вони вислані на заслання на кілька років без права листування.

4. У кількох випадках, однак, родичам недвозначно було сказано, що вони вже ніколи не побачать своїх близьких.

5. У час, коли розгорталися арешти й поширювалися пояс­нення про уявні заслання, у дворі НКВС бриґада з розстрілів безперервно провадила страти.

6. У той час, коли це діялося, на трьох ділянках масових могил під наглядом і постійним спостереженням за територією службовців НКВС викопувались ями. Крім того, Сад незадовго перед тим був конфіскований НКВС та оточений високим парканом.

7. Після встановлення охорони НКВС і викопування ям розпочались нічні поїздки вантажних машин з тілами. Як правило, наступного дня на місцях масових поховань з'являлись службовці НКВС високої ранґи й перебували там протягом певного часу.

8. Ордери НКВС на арешт, документи про ув'язнення, а також посвідчення особи жертв, датовані виключно періодом до арешту, - усі знайдені на місцях масових поховань, - чітко вказують на безпосередній зв'язок в'язниці НКВС з масовими могилами.

Котрі саме із службовців НКВС особисто вчинили злочин, тепер установити неможливо, оскільки відсутні прямі свідки розстрілів, а винні учасники злочину, рятуючись від полону, покинули територію, окуповану німецькими військами.

Передусім за масові вбивства у Вінниці відповідають, без сумніву, старші на той час керівники НКВС. Абсолютно зрозуміло, що масові вбивства, з усіма потрібними для цього приготуваннями й ресурсами, не могли чинитись без відповідних указівок службовців НКВС найвищих ранґ.

У проханнях про перегляд справ у всіх випадках було відмовлено, а на запити надходила все та сама брехлива відповідь, яку вже давав НКВС, а саме, що запитувана особа вислана на довгий час без права листування. На листи, адресовані безпосе­редньо Сталіну чи Калініну, надходила така сама відповідь. Тільки один свідок, Ганна Годованець, одержала відповідь на своє прохання, адресоване Сталіну, від Генерального Прокурора СРСР Вишинського, де було сказано, що її чоловіка звільнено. Однак, ця відповідь була неправдою, оскільки п. Годованець не бачила свого чоловіка від його арешту. Проте вона знайшла його одяг у масовій могилі, переконавшись таким чином, що насправді він був убитий.

МОТИВИ ЗЛОЧИНУ

Щоб виявити й зрозуміти мотиви масових убивств, треба розглянути звинувачення, висунуті під час арештів. Щодо цього одержано такі результати.

Абсолютна більшість жертв не мала за собою ні кримінальних, ані політичних злочинів. У дійсності вони вважали себе цілком невинними, і для членів їхніх родин досі незрозуміло, за що в них відібрано свободу, а пізніше - і життя. Пояснення, яке давалося під час арешту, зводилося до того, що вони були «ворогами народу».

У кількох випадках арешти ґрунтувались на явно випадкових повсякденних подіях. Жертви були начебто відповідальні за хворобу коней або змінили місце праці, щоб краще забезпечити свої сім'ї. Інші, своєю чергою, були звинувачені в тому, що продавали на базарі сільськогосподарські продукти, які виявилися зіпсованими чи пересоленими. Навіть листування з родичами, що жили в Румунії, Польщі, Німеччині, Англії чи Сполучених Штатах, було достатньою причиною для арешту.

Однак, частіше за підставу для арешту правили доноси, зроблені особистими ворогами.

Порівняно велика кількість жертв терпіла також за свою віру. Крім чотирьох упізнаних священиків, не менш як 30 інших духовних осіб були заарештовані й убиті в той час. Тільки в містечку Калинівці 8, а через півроку - ще 16 колишніх духовних осіб, що заробляли на прожиття працею лісорубів, заарештовані разом із священиком Мискієвичем, який був знайдений забитим. Частини риз, як і церковні печатки та хрести, виявлені в масових могилах, дають усі підстави вважати, що й ці духовні особи були вбиті. Крім того, немало й мирян було заарештовано за їхні релігійні переконання та діяльність. Деякі відмовились перестати ходити до церкви або брали участь у молитовних зібраннях та співали в церковному хорі, в інших просто було Святе Письмо або вони підтримували стосунки з колишнім священиком. Тільки в одному селі Лозна Уланівського району було заарештовано й начебто вислано 19 осіб за їхню приналежність до секти, яка мала назву «Істинно Греко-Православні Селяни Архангела Михаїла та Святого Духа». Багатьох з них упізнали члени родин серед забитих жертв. Немає жадного сумніву, що решту спіткала та сама доля.

Велика кількість вервиць, релігійних амулетів та рукописних релігійних текстів, знайдених серед тіл, свідчить про те, що ще більше людей було знищено за відданість своїй вірі.

Загалом можна дійти висновку, що в кожному окремому випадку будь-які обґрунтовані підстави для позбавлення волі й життя громадян цивілізованого суспільства, яке керується кон­ституцією і законом, були повністю відсутні. Таємність убивств і поховання жертв також свідчать, що ці останні не вчинили ніякого переслідуваного законом злочину, а отже, їхні справи не могли розглядатися звичайним судовим порядком. Таким чином дії НКВС щодо українського населення слід розглядати як холоднокровне вбивство й тероризм, єдиною метою якого було довести населення до стану страху й стероризованости, щоб тримати його таким чином у покорі.

[Підпис] Клясс (Class),

державний радник,

суперінтендант поліції

Протокол дослідження боєприпасу дрібного калібру, знайденого в масовій могилі, у Технічному Інституті Кримінології Управління Кримінальних Розслідувань Райху

Технічний Інститут Кримінології Поліції Безпеки Управління Кримінальних

Розслідувань Райху

Щоденник № 1/4467, 1943 ТІК

Берлін С 2, 19 листопада 1943 р.

Werderscher Markt 56, Tel.

При листуванні посилатись на зазначений нумер

До: Центрального Державного Управління боротьби з тяжкими злочинами, Берлін

Стосовно: Дослідження боєприпасу малого калібру

Запит від 9 листопада 1943 р.

Додаток: Один набій малого калібру

Доданий набій був ретельно досліджений. Він являє собою до-вгоцівковий набій калібру 22, яким можна стріляти як з дрібнокаліберної гвинтівки, так і зі спортивного пістолета та іншої ручної зброї. У зв'язку з відсутністю на набої будь-яких міток від заряджання зробити які-небудь висновки щодо типу застосовуваної зброї неможливо.

Вага дрібнокаліберного набою становить 3,477 г. Куля, вагою 2,554 г, зроблена з олив'яно-стибійового стопу з умістом стибію 0,9 %. У порожнині набою містяться сірувато-зелені довгасті кристали бездимного пороху загальною масою 67 мг. Непошкоджена капсуля, виготовлена сухим штампуванням, складається з фульмінату ртуті. Гільза виготов­лена з лятуні й не має ніяких позначок на своїй основі.

Німецькі збройові фабрики не виготовляють боєприпасів дрібного калібру з капсулями з фульмінату ртуті від березня 1930 р., застосовуючи лише синоксид, що запобігає окисленню металю. Латунні гільзи вже протягом довгого часу застосовують тільки в набоях з надслабим пороховим зарядом, призначених для стрільби в приміщенні Для багатозарядної зброї використовують дрібнокаліберні нікельовані мідяні набої. У деяких моделях однозарядної зброї застосовують мідяні набої. Крім того, набої дрібного калібру, виготовлені в Німеччині, мають на основі торговельну марку фабрики-виготовлювача. Тільки у виняткових випадках торговель­на марка не позначається, наприклад, при закордонних поставках, коли замовник наполягає, щоб на основі гільзи не було торговельної марки.

Вищенаведені результати дослідження переконують, що розглянутий дрібнокаліберний набій не є продукт німецького виробництва. Інформація, одержана на наш запит з Rheinisch-Westfalischer Sprengstoff AG (Райн-Вестфальська Корпорація Вибухівки) стосовно наявних відомостей про російські боєприпаси дрібного калібру, близька до результатів дослідження розглянутого набою. Отже, немає підстав для сумніву в тому, що надісланий нам набій виготовлено в Радянській Росії Дані про рік виготовлення дістати неможливо, бо додаткових відомостей про зміни в технології виробництва дрібнокаліберних боєприпасів у Радянській Росії в нас немає.

[Печатка]

За [підпис] д-р Шаде (Schade).

Протоколи поліційного розслідування

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українець, Василь Козловський, робітник, народився в 1923 р. у Вінниці, проживає з батьками у Вінниці на Підлісній вул., 1, на допиті засвідчив таке.

Я живу поруч з цвинтарем НКВС по Літинській дорозі. Стосовно історії цієї ділянки землі можу сказати таке. Я досі пригадую з шкільних років, що на цій землі був фруктовий сад, який охороняв сторож. На його території жив муляр на ім'я Мазлов. Робітників у сад присилали з міської ради. Я не знаю, чи сад належав Мазлову. Можливо, ця земля колись належала родичам чи друзям Мазлова, і той пізніше лишився жити на ній. Мазлов часто бував дуже п'яний. Усі свої заробітки він пропивав. Заробляв він добре. На запитання, чи вистачало Мазлову заробітків, щоб сплачувати свої видатки, я б сказав, що це цілком можливо. На одяг він не витрачав нічого. Ходив у лахмітті. Мазлов був одружений. Його перша дружина померла приблизно в 1935 р. Після цього він жив неодружений з різними жінками. Часто він бив їх, коли був п'яний, і вони покидали його. Про його особисті схильності я не знаю нічого.

Мазлов залишив сад близько 1937 р. і переїхав у місто ближче до Бугу. Його точної адреси я не знаю. Після того, як Мазлов звільнив ділянку, НКВС привезло дошки й побудувало навколо неї високу огорожу. Її зробили так, що поверх щілини між сусідніми дошками була набита третя, тож заглянути в обгороджену територію іззовні було неможливо. Отже, спостерігати, що відбувалося всередині, не можна було. Єдине, що можна було бачити, це комісарів НКВС, які приїжджали на машинах на ділянку вдень. Що вони робили там, я не знаю. Оскільки зсередини час від часу чувся собачий гавкіт, було відомо, що ділянку охороняє сторож із собакою. Сторожа я знав в обличчя. Імени його не знаю. Він був неприємний чоловік. Обличчя його було вкрите віспинами та ластовинням. Раніше він служив у міліції, потім у НКВС. Він носив форму НКВС і пістолет. Він жив на цій землі і не був одружений. У всякому разі я ніколи не бачив ніяких ознак того, що він мав дружину. Я не думаю, що він зараз у Вінниці. Я не бачив його два роки.

Стосовно того, що я знаю про мету, з якою цю землю використовував НКВС, то можу сказати, що загальна думка була така, що там, мабуть, ховають людей, оскільки після спорудження огорожі стояв сильний сморід, особливо навесні. Можна було також бачити, що землю всередині дезинфікували, бо під огорожу протікали великі калюжі вапна. Про рух у цьому районі я знаю лише те, що вантажні машини приїжджали ввечері та вночі. Я, проте, не можу сказати, чи були вони навантажені чи порожні, відкриті чи закриті. Ніхто не наважувався підходити до входу, щоб роздивитися більше. Я також чув, що на ділянку вдень приходили робітники із заступами та іншими інструментами. Сам я ніколи цього не бачив. Хто саме сказав мені це, я не пригадую. Я повинен також додати, що ніколи не чув ніяких пострілів з ділянки. Я не знаю нікого, хто працював у НКВС і зараз перебуває у Вінниці чи поблизу. Я був тоді ще малий і тому не знаю імени жодного з працівників НКВС. Не знаю я також нікого, хто мав би більше відомостей про ділянку, бо ніхто не відважувався виявляти особливе зацікавлення, боячись бути заарештованим і розстріляним НКВС. Може, мої батьки краще пригадають окремі подробиці. Більше мені нема чого додати.

Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Козловський

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідуваня вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українець, Олекса Козловський, санітар психіятричної лікарні, народився в 1884 р. у Вінниці, проживає у Вінниці на Підлісній вул., 1, на допиті засвідчив таке.

За царя земля так званого цвинтаря НКВС належала громаді людей, що становила якусь релігійну секту. Переважно це були члени сім'ї Стрилових, які й досі живуть у місті біля двох мостів через Буг. Сторожем у них працював якийсь Мазлов. Коли владу захопили Совєти, землю в цих людей відібрали. Мазлову дозволили жити там далі.

Десь навесні 1938 р. землю конфіскував НКВС. Мазлов також мусив покинути ділянку. Була споруджена дощана огорожа, яка не давала змоги бачити нічого іззовні. Після цього ночами на ділянку почали приїжджати криті брезентом вантажні машини. Я ніколи не чув ніякого шуму. Я також ніколи не чув ніяких стогонів чи пострілів з ділянки. Вантажні машини приїжджали, як правило, між 11-ю вечора і 4-ю ранку. Вдень я не раз здалеку бачив, як людей з лопатами під охороною приводили й привозили на машинах на ділянку. Це були в'язні, очевидно з міської тюрми. Я не знаю, чи мав Мазлов щось з НКВС. На запитання, чи не знаю я когось, хто знав би більше про те, що відбувалося на ділянці та навколо неї, я можу назвати Скрепку, який живе на Підлісній вулиці. Скрепка працював сторожем за ділянкою і мусів щось бачити звідти між деревами. Він був також єдиний, кому дозволялося ходити вздовж огорожі цвинтаря НКВС. Я не знаю нічого про теперішню долю жадного з тих, хто бував на цій ділянці

Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Козловський

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українка, Надія Козловська, народилася 28 липня 1912 р. у Вінниці, проживає з батьками у Вінниці на Підлісній вул, 1, на допиті засвідчила таке.

Навесні 1938 р. Мазлов був змушений покинути цю ділянку. Після цього НКВС поставило огорожу. Я ніколи не цікавилася, що там робилось. Удень я працювала бухгалтером і вдома ніколи не бувала Рано ввечері я лягала спати, бо маю слабке здоров'я. Звичайно, кілька разів уранці я бачила, як на ділянку приїжджали машини. Я ніколи не чула ніяких стогонів чи пострілів. Діти казали, що часом при нагоді їм удавалося заглянути понад огорожею і вони бачили гру в м'яча Я нічого не можу більше додати з цього приводу. Я не знаю нікого, хто належав би до НКВС і досі перебуває в місті чи поблизу.

Прочитала, з написаним згодна, підписала [підпис] Козловська

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українка Олена Амосова, дівоче прізвище Глухенька, народилася в 1899 р. в Літині, проживає у Вінниці на Літинській дорозі, 42, на допиті засвідчила таке.

Я живу за цією адресою з чоловіком протягом 23 років. Наше помешкання розташоване біля так званого цвинтаря НКВС. Такий собі Мазлов, який раніше жив на цій ділянці, був змушений покинути її, я точно пригадую, у 1938 р., приблизно навесні 1938 р. Землю конфіскував НКВС. Поставили огорожу, крізь яку нічого всередині роздивитися не можна була

Будували огорожу в'язні. Скоро після того почали приїздити на ділянку вантажні машини, зокрема і вночі Що в машинах - роздивитися було неможливо.

Удень я також бачила людей з лопатами, які прибували на ділянку. Комісари НКВС з'являлися на ділянці вдень. Я також чула постріли, про які мій син сказав, що там є стрільбище. Ні я, ні мій син цього не бачили. Я ніколи не чула стогонів чи голосних криків людей.

Я також не знаю нікого, кому могло б бути відомо про події на цій ділянці. Я хочу додати, що якось чоловік у цивільному зайшов до мене і питав за житло. Тоді він також розпитував мене, що це там будується та що саме відбувається на цій ділянці. Раніше я ніколи цього чоловіка не бачила. Пізніше я кілька разів зустрічала цього чоловіка в місті, однак, вже у формі НКВС. Отож тепер я розумію, що тоді він тільки хотів випитати, чи ми знаємо про те, що там відбувається. Мені більш нічого додати.

Прочитала, з написаним згодна, підписала [підпис] Амосова

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 29 червня 1943 р.

Українець, Трохим Амосов, комірник на цегельному заводі, наро­дився у Вінниці в 18% р., проживає у Вінниці на Літинській дорозі, 42, на допиті засвідчив таке.

Я живу за названою адресою біля так званого цвинтаря НКВС з дружиною протягом 23 років. Раніше на цій землі був фруктовий сад. Навесні 1938 р. він був конфіскований НКВС і навколо нього побудували огорожу. На запитання «навіщо?» відповідали, що діти крадуть фрукти й цьому треба запобігти.

Після того, як побудували огорожу, у темряві, часто під ранок, почали приїжджати вантажні машини, які заїжджали на ділянку, не засвічуючи фар. Я ніколи не чув ніякого шуму, стогонів чи пострілів. Я також не знаю нікого, кому могло б бути відомо, що відбувалося на цвинтарі.

Я не знаю нікого з працівників НКВС, хто залишився б у місті. Ця нічна діяльність, про яку я вже розповів, тривала постійно до 1941 р. Я не можу сказати, чи це відбувалося кожної ночі, бо я також працював ночами. Я ніколи не бачив, щоб удень хтось приходив на ділянку з лопатами.

Я хочу додати, що після дощу й навесні від ділянки йшов страшенний сморід, тож можна уявити, що там діялось. Щодо того, як реаґувало населення на припущення про можливу діяльність там, то мушу сказати, що ніхто не зважувався говорити про це, а всі тримали свої здогади при собі. Більше мені нічого додати.

Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Амосов

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Шредер (Schroder) [підпис] Лянґе (Lange)

За правильність попередніх протоколів:

Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 30 червня 1943 р.

Українець, Петро Зівак, поденний робітник, народився у Вінниці в 1908 р, проживає на Літинській дорозі, 46, на допиті засвідчив таке.

Я живу з матір'ю в будинку № 46 на Літинській дорозі від самого народження. Цей будинок стоїть на віддалі приблизно 50 метрів од місця, де знайдено тіла. Десь у кінці 1937 - на початку 1938 pp. сад росіянина Стрелкова оглядали люди з НКВС. Зараз я не можу точно вказати час. Трохи пізніше сад обгородили майже чотириметровим парканом. Тоді ж було виставлено охорону, тому ніхто не міг навіть наблизитись до ділянки. Я тоді працював у П'ятничанському лісництві, так що сам з вартовими не розмовляв. Однак, люди казали, що, як розповідала охорона, там буде розпляновано парк. Пізніше ділянку охороняли двоє вартових, які лишалися всередині огорожі. Звідти часто також було чути собачий гавкіт. Я працював у названому лісництві аж до приходу німецьких військ. Отже, мені доводилось виходити з дому рано-вранці й повертатися пізно вночі. Тому я не бачив ніяких машин, що приїжджали б на ділянку. Проте раз я чув, як якісь люди, що виходили з кіна і чиїх імен я не знаю, казали, що якісь вантажні машини приїжджали на ділянку після настання темряви. Я мушу поправитись: на початку 1939 р. я захворів і тимчасово залишив лісництва На той час я працював візником. Отже, одного разу я вів коня, якого тримав біля дому на випасі, і той поскакав у напрямку огорожі. Розгублений, я побіг наздоганяти його, і коли біг, чув, як на повороті з Літинської дороги до ділянки стала вантажна машина, посигналила і в'їхала на ділянку, не засвічуючи фар. Ворота були відчинені, і я чув, як машину розвантажували і як невдовзі вона від'їхала до міста. На питання, які саме звуки я чув під час розвантажування, я зараз уже точно відповісти не можу. Тоді в мене просто склалося враження, що з машини щось скидають. У неділю, коли я не працював, бачив високопоставлених службовців НКВС, які кілька разів в'їжджали на ділянку в машинах. Вони лишалися там протягом 15-20 хвилин. Тоді ж я чув постріли з дрібнокаліберної зброї за огорожею.

Більше мені нічого додати і я присягаюсь, що розповів усю правду.

Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Зівак

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Нойманн (Neumann) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 30 червня 1943 р.

Українець, Опанас Скрепка, оцінювач на ринку, народився в 1886 р. в Полтаві, проживає у Вінниці на Підлісній вул, 10, на допиті засвідчив таке.

Я живу у Вінниці з 1921 р. За фахом коваль. З 1923 до 1933 р. я працював ковалем при пожежній дільниці у Вінниці. З 1934 р. я сторожував від міста фруктовий сад на Літинській дорозі перед цвинтарем НКВС. Там я був аж до приходу німецьких військ. Зараз працюю при фінансовому відділі збирачем плати за місце на ринку. Я одружений, дітей не маю. До комуністичної партії я ніколи не належав. Я ніколи не брав участи в політичній діяльності. Як і всі, хто працював, я тільки мусів бути членом профспілки.

На запитання, що я бачив за час моєї служби сторожем фруктового саду біля цвинтаря НКВС, можу відповісти, що в березні 1938 р. ця земля була обгороджена дерев'яним парканом, побудованим НКВС. Я був цікавий і розпитав столяра, який його робив. Той мені відповів, що там має бути дитячий будинок чи майданчик. Через місяць я заліз на дерево біля огорожі, що оточувала ділянку. Зразу біля огорожі, з того боку, що далі від міста, я побачив шість ям приблизно по три квадратні метри кожна. Майже через рік я ще раз заліз на дерево й побачив далі новий ряд ям, який ішов під кутом до огорожі, що виходила до міста. Тут я повинен додати, що я бачив, як ночами приїжджали машини і щось розвантажували на ділянці. Я чув звуки падіння чогось важкого, з чого дійшов висновку, що в ями кидали якісь тіла. Що робилось на ділянці, я бачити не міг. Уранці після приїздів вантажних машин на ділянку я бачив сліди крови на Літинській дорозі, що вели до ділянки НКВС. Після цього на світанку підрозділ вартових НКВС засипав криваві сліди піском. Я ніколи не простежував, звідки ці сліди йдуть. У будь-якому разі сліди вели за межі цвинтаря. Вдень я тільки міг бачити кількох комісарів НКВС, які в'їжджали на ділянку в машинах Охорона пильнувала внутрішню і зовнішню територію. Перебувати біля ділянки нікому не дозволя­лося. На питання, як же мені вдалося залізти на дерево, можу відповісти, що це було вночі і що я тоді скористався з того, що вартовий не обходив ділянку, як належало.

Хочу також додати, що після того, як після приходу німецьких військ паркан повалили, я помітив, що вздовж огорожі, яка йшла ближче до міста, був викопаний новий ряд ям. Було видно ще свіжі могили. Копати їх могли в 1940 чи 1941 р. Чи копали могили в центрі ділянки, я сказати не можу.

Я не знаю службовців НКВС на імена, тільки кількох - в обличчя. Я не знаю, чи хтось із них лишився в місті. Я тільки бачив кілька разів у місті декого з міліції, що підлягала НКВС. Я не знаю ні їхніх імен, ні де вони живуть.

На ваше запитання я заявляю, що служив в армії Петлюри, яка боролась у 1917 та 1918 pp. за незалежність України та проти більшовиків. Я потрапив у полон і був засуджений до п'яти років в'язниці. Я відсидів два з половиною роки і був звільнений у 1922 р. Більше я у в'язниці не був. Одного разу в 1938 р. мене затримав НКВС і я провів дві години в будинку НКВС. Я не давав людям НКВС викопувати сосонки з ділянки, яку охороняв, і пересаджувати їх на цвинтар. Мені тільки сказали, що я не можу забороняти їм це робити, а мушу мовчати. Більше мені нічого сказати.

На запитання, чому я не повідомив про події на цвинтарі, я повинен сказати, що вже інформував міського голову під час розкопів у тюрмі Чому з цієї інформації не було зроблено висновків раніше, я не знаю. Мені більше нема чого додати.

Прочитав, з написаним згоден, підписав [підпис] Скрепка

Перекладач: Свідка відпущено:

[підпис] Гаваленко (Havalenko) [підпис] Лянґе (Lange)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бригада з розслідування вбивств «Вінниця» 30 червня 1943 р.

Українка, Марія Пономарчук, заміжня, народилася 8 лютого 1895 р. в Мармуліївці, проживає у Вінниці на Літинській дорозі, 44, викликана для свідчень і, будучи ознайомлена з предметом розслідування, посвідчила таке.

Я живу на Літинській дорозі у винайнятому помешканні з 1927 р. Моє житло міститься приблизно на віддалі 300 метрів од цвинтаря НКВС. До початку квітня 1938 р. це був сад українця Мазлова. У квітні 1938 р. він переїхав до старого міста. Обгороджування саду почалося на початку березня. За роботою наглядали працівники НКВС. Працювали, мабуть, в'язні НКВС. Я не раз бачила, що ділянку охороняли вдень і вночі люди у формі НКВС. Місцеве населення не знало, що саме будується за огорожею. Проте навіть тоді казали, що коли НКВС будує щось, то напевно нічого доброго. Хоча поширювалися чутки, що будується дитячий майданчик, але люди не вірили цьому. Я сама бачила багато разів, як дві вантажні машини, повністю завантажені, в'їжджали на цвинтар. Я не знаю, що саме вони везли, бо машини були криті брезентом. Іноді начальство з НКВС також приїжджало на машинах. Я ніколи не чула ніяких пострілів. Але ще тоді була впевнена, що там ховали тих, кого розстріляв НКВС. Після приходу німецьких військ огорожу з ділянки розібрали. Могил тоді видно не була Хоча багато людей казали солдатам, що там, мабуть, є могили, вермахт нічого не робив.

Більше мені нема чого сказати з цього приводу. Все, що я розповіла, - щира правда.

Прочитала, з написаним згодна, підписала +

Перекладач: Vakh. Bratiur Ґроте (Grote)

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бригада з розслідування вбивств «Вінниця» . 1 липня 1943 р.

Старша куховарка, Євгенія Пролінська, дівоче прізвище - Андрохович, народилася 23 березня 1897 р. в Станиславові, Галичина, Австро-Угорщина (тепер м. Івано-Франківськ в Україні. - Ред.), римо-католичка, полька за національністю, колишня піддана Австро-Угорщини, від заміжжя - радянська громадянка, проживає на вул. Котлярев­ського, 10-а, будучи ознайомлена з предметом розслідування, засвідчила таке.

...Перед тим, як закінчити свідчення, я хочу коротко викласти деякі відомості стосовно масових могил. Восени 1938 р. я працювала медсестрою в місцевій лікарні на вул. Пирогова. Лікарня розташована безпосередньо побіля російського цвинтаря, у передмісті Каліча. Тоді я мала переважно нічні чергування. Під час таких чергувань я спостерігала таке.

Близько півночі лікар з в'язниці НКВС нерідко з'являвся в лікарні й викликав могильника, який мав приміщення в лікарні, де й мешкав. Тюремний лікар був у формі НКВС, поверх якої носив цивільний плащ. Очевидно, він не хотів бути впізнаним. Лікар наказував могильникові взяти кілька заступів, і обидва вирушали на цвинтар. Оскільки тоді я вже втратила свого чоловіка - він був заарештований НКВС 20 грудня 1937 p., - була більш ніж цікава до таємної діяльности НКВС та його поплічників. Аби переконатись, що тюремний лікар прямував на цвинтар, одного разу о другій чи третій ранку я скинула свій білий сестринський халат, одягла темне пальто, щоб не бути поміченою в темряві, і крадькома пішла до кладовища. Лікарня стоїть приблизно на віддалі 100 метрів од цвинтаря. Я стала, не доходячи десь 20 метрів до кладовища, почувши зовсім близько розмову. Однак, вона була така тиха, що я нічого не могла зрозуміти. Я гадаю, що розмовляло до десяти осіб. На відстані кількох метрів від них я побачила дві вантажні машини. Вони були криті брезентом. Що було в машинах, не знаю. Я думаю, однак, що це була партія в'язнів, які померли у в'язниці НКВС і яких тепер ховали на цвинтарі. Мушу поправитись. Я не вважала, що ці в'язні померли в НКВС, але були замучені на смерть або страчені. Якби ці в'язні померли від природних причин, їх можна було б ховати відкрито, а не потай уночі. Коли я помітила, що люди, які розмовляли, наближаються до вантажних машин, перелякалася, що мене буде викрито. Тому повернулася до лікарні.

Наступного дня - це було десь у жовтні 1938 р. - рано-вранці я йшла на роботу повз цвинтар, як звичайно. Щоб пересвідчитись у тому, що я бачила, того ранку я пройшла прямо через цвинтар. Тут я повинна завважити, що цю частину цвинтаря охороняв міліціонер, а не НКВС. Усе ж таки я могла ясно бачити з віддалі близько десяти метрів, що площа приблизно в три квадратних метри була свіжоскопана й розрівняна з навколишньою землею. За кілька днів до того я бачила на цьому самому місці викопану могилу. Того дня я запитала в могильника, що відбувалося на цвинтарі попередньої ночі. Він одповів мені щось на зразок: «Це не ваша справа і вас не стосується!» Мушу сказати, що я вже боялася розпитувати його про це далі, бо він міг запідозрити, що я цікавлюсь такими речами. Я ніколи не чула жадних пострілів на кладовищі. Описане повторювалось на цвинтарі багато разів.

У зв'язку з цим хочу також додати, що я уважно приглядалась до подібних масових могил навпроти, через вулицю. Точніше, це було місце, де стоять гойдалки. Наскільки я тепер можу пригадати, був січень, лютий та березень 1939 р. На питання, чи не чула коли-небудь, щоб в'язнів розстрілювали на згаданих цвинтарях, мушу визнати, що своїми вухами я ніколи не чула стрілянини. А проте чула від інших, хто жив позаду цвинтаря, де мішаний цвинтар, що там розстрілювали в'язнів починаючи з травня і до кінця 1938 р. Сама я ніколи цього не бачила. В'язнів ніколи не розстрілювали на російському цвинтарі, про який ішла мова, бо інакше люди, що жили поруч, знали б про це.

Виходячи зі сказаного, я переконана, що мій чоловік не може бути в Сибіру. Радше можна дійти висновку, що він серед забитих в'язнів на одному із цвинтарів.

Я була б рада розповісти вам докладніше про діяльність НКВС, якби знала більше.

Прочитала, з написаним згодна, підписала [підпис] Євгенія Пролінська

Свідка відпущено: Люкс (Lux)

Слідчий та перекладач

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 2 липня 1943 р.

Пам'ятна записка

1 липня 1943 р. українець, Петро Бокан з Вінниці, вул. Садков-ського, 2, з'явився на військовому цвинтарі й зробив заяву стосовно додаткових могил НКВС. Бокана було викликано на 3 липня 1943 р.

Петерс (Peters)

Секретар кримінологічної групи

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 3 липня 1943 р.

Бухгалтер, Петро Бокан, народився 1 липня 1899 р. в Пикові Пиківського району, проживає у Вінниці на вул. Садковського, 2, засвідчив таке

Про себе.

Я - українець. Закінчив чотири кляси початкової школи. Після школи працював у різних місцях. У 1918 р. тут, у Вінниці, я одружився з українкою, Катериною Омельчук. У мене двоє дітей. Майже до самої війни я працював секретарем на бензосховищі.

Після приходу німецьких військ я займав різні посади в німецькій адміністрації. Зараз працюю бухгалтером у Вінницькій міській управі.

Про політичні погляди та військову службу.

Я ніколи не був політично активний. Я також ніколи не був членом комсомолу.

З березня 1919 до липня 1920 р. я служив у війську Петлюри. Я також брав участь у різних діях проти більшовиків. У бою біля Старокостянтинівки я потрапив у полон. Разом з іншими полоненими мене ув'язнили в таборі. Більшовики якраз тоді формували армію, і в'язням була надана можливість вступити туди. Щоб дістати свободу, я також записався добровольцем.

У 1920 р., відслуживши в російській армії сім місяців, я за станом здоров'я звільнився.

Під час теперішньої війни мене не призивали.

Стосовно даної справи.

У 1937 р. я жив на вул. Рози Люксембург. Батьки моєї дружини жили тоді на Слов'янці, передмісті Вінниці. Тоді я часто відвідував їх. Найчастіше я ходив через цвинтар, оскільки це була набагато коротша дорога. Я не раз бачив, як на місці, де тепер знайдено тіла, були викопані ями. Часто я повертався близько 8 години вечора, коли робота біля ям ще тривала. За кілька днів я бачив ту саму картину. Коли я проходив через цвинтар уранці, всі ями були засипані. Я не знав, що ями ці були на цвинтарі НКВС. Ніхто з людей не наважувався розвідувати подробиці. Усі боялися арешту.

У березні чи квітні 1938 р. я якось ішов по Літинській дорозі. Біля стіни парку помітив трьох людей у довгих гумових чоботях, які перелазили через огорожу. Вони мали з собою лопати. Поведінка людей здалася мені підозрілою, і я, прослідкувавши за ними, побачив, як вони накидали землю в різних місцях Як я тепер чув, там тепер знайдено могили НКВС. Доти я нічого не знав. Я не знаю, чи е десь ще могили НКВС.

Я не знаю нічого про методи роботи НКВС. Я також не знаю, де розстрілювали людей і як їх ховали.

Мені нічого не відомо про додаткові могили біля залізничної станції. Про них я нічого не знаю.

Як уже казав, я ніколи не намагався довідатись більше про ці справи, бо боявся арешту. Коли тут працювало НКВС, нікому не можна було довіряти.

Я також не знаю нікого, хто був би зв'язаний з НКВС. Я думаю, що ці люди покинули Вінницю.

[Підпис] Петро Бокан

Перекладач:

Нойманн (Neumann)

Свідка відпущено після того, як переконались, що Бокан не міг подати ніяких нових конкретних відомостей. Інформація про ями в парку підтверджена Досі виявлено близько 14 ям. Деякі з них почали розкопувати, і вже знайдено кілька тіл. Бокан більше не знає інших могил НКВС

Петерс (Peters)

Секретар кримінологічної групи

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 19 липня 1943 р.

З матеріялів слідства.

Радянська громадянка, Олександра Сендерова, росіянка, народилася в жовтні 1891 р. в Нижньому Новгороді, проживала у Вінниці на вул. Грушевській, 55, зараз ув'язнена в тюрмі поліції безпеки, засвідчила таке.

З 30 червня 1943 р. я перебуваю у в'язниці таємної поліції у Вінниці. Мене заарештували за підозрою у зв'язках з колишніми аґентами НКВС у Вінниці. Крім того, мене вже двічі допитували тут слідчі в кримінальних справах.

Я народилася в Нижньому Новгороді другою дитиною в родині ливарника Миколи Серебренікова. Батько помер у Нижньому Новгороді в 1905 р., мати - у Вінниці в 1940 р. Шкільну освіту я скінчила в 1912 р. Курс церковної школи пройшла в батьківському домі. Цей курс був підготовкою для вчителювання в сільській школі. Після закінчення освіти я дістала місце сільської вчительки в Сарелі Нижегородської губернії, де я й перебувала до 1917 р. Під час революції повернулась до матері в Нижній Новгород і в 1918 р. вийшла там заміж за моряка Аркадія Семеновича Сендерова. Мій чоловік був у Червоній Армії до 1921 р., доки не звільнився зі служби після поранення в бою на Волзі. Пізніше я перебралась разом з ним і матір'ю у Вінницю. Мій чоловік працював тут електриком. Він помер у 1939 р. від туберкульозу. Ні я, ні чоловік ніколи не брали участи в політичній діяльності. Доки була заміжня, я працювала - з 1921 по 1933 - друкаркою в дорожньому відділі обласного управління, який пізніше був переданий у відання Наркомату Шляхів. У 1933 p., коли ДПУ (Державне Політичне Управління) почало широке полювання на політичних противників на Україні, у його розпорядження було переведено багато працівників різних установ. У результаті я опинилася в ДПУ як друкарка, в економічному відділі того, що пізніше стало НКВС.

До 1937 р. НКВС, тоді ще ДПУ, складався з таких відділів:

1. Відділ І, що називався Особливий відділ (Особый отдел), скорочено ОО. Це був спеціяльний військовий відділ. Я не знаю нічого про подробиці його роботи.

2. Відділ II, під назвою Економічний відділ (Экономический отдел), скорочено ЭКО. Він займався господарськими справами.

3. Відділ III, який звався Секретно-політичний відділ (Секретно-пол­итический отдел), скорочено СПО. Його завданням було стежити за політичними противниками.

4. Відділ IV, який називався Обліково-статистичний відділ (Учётно-статистический отдел), скорочено УСО. Цей відділ вів облік арештованих, висланих та засуджених осіб.

5. Відділ V, Фінансовий відділ (Финансовый отдел), скорочено ФИН.

6. Відділ VI, Відділ кадрів (Отдел кадров), скорочено ОК. Він займався роботою з персоналом. У 1937 р., коли ДПУ перейменували на Народній Комісаріят Внутрішніх Справ (НКВС), додалися ще інші відділи: Пожежний відділ (Пожарный отдел), Дорожній відділ (Дорожный отдел) та ЗАГС (скрочення Запис Актів Громадянського Стану - Запись Актов Гражданского Состояния) .

Помітка:

Допит перервано о 1035 у зв'язку з іншими невідкладними справами.

Крупке (Krupke)

Секретар кримінологічної групи

Вінниця

20 липня 1943 p.

Продовження матеріялів слідства.

Олександра Сендерова, мені особисто відома, була викликана й засвідчила таке.

Після нагадування не тільки відповідати на запитання, а й добровільно повідомляти про факти, що стосуються розгляданого питання, я заявляю про свою готовість без вагань подати всі відомі мені дані.

На продовження своїх учорашніх свідчень. Окремо від шести відділів існував Відділ VII, Закордонний відділ (Иностранный отдел), скорочено ИНО, який також був у приміщенні НКВС. Цей відділ займався шпигунською і комуністичною діяльністю за кордоном. Цьому відділові підлягали всі керівники шпигунських підрозділів, комуністичних осе­редків і Комінтерн за кордоном. Пожежний, Дорожній відділи й ЗАГС були розташовані в приміщеннях у місті - де саме, я не знаю. Відомості, які я досі давала щодо галузі діяльности окремих відділів, стосуються адміністративного поділу ДПУ до 1937 р. Після переходу ДПУ в НКВС відділи перестали називатися скорочено, а просто за нумерами. Водночас змінилося призначення окремих відділів. Я, наприклад, працювала в Третьому відділі, який замість своїх попередніх обов'язків набув функцій Економічного відділу. Ще навіть до його перейменування я працювала в Економічному відділі ОКО) друкаркою. Мій робочий час був від 10 ранку до 4 дня та від 8 вечора до 12 ночі. Ми, друкарки, часто мусіли працювати й значно пізніше, до 3 ночі.

Примітка: Сендеровій було надано можливість показати приміщення, де вона працювала друкаркою. Вона вказала на кімнату на другому поверсі, яку зараз займає старший ляйтенант Бавмґартнер (Baumgartner).

У кімнаті сиділо від чотирьох до п'яти друкарок з різних відділів. Ми не обговорювали свою роботу, це було заборонено. Заборонялось також розмовляти в коридорі. Якщо нам доводилося йти поруч у коридорі, ми повинні були якнайшвидше минути його. Озброєні охоронці НКВС вартували в кожному коридорі будинку. Для допитів в'язнів були призначені спеціяльні стенографістки, прикріплені до окремих кабінетів. В'язнів приводили з цією метою в кабінет того, хто допитував. Допити відбувалися переважно вночі. Я часто чула з коридору або кабінетів голосні крики чи зойки від болю. Як правило, це бувало після звичайних робочих годин, по півночі. Ми, друкарки, чули, звичайно, як проводили в'язнів, по брязкоту кайданів, у які вони, очевидно, були закуті. На питання, чи не обговорювали друкарки випадки, коли чули крики болю, я можу тільки сказати, що ми лише обмінювались одна з одною порозумілими поглядами, проте не говорили про це ні слова. Крім того, ми часто ночами почали чути гучний шум двигунів і, часом, постріли в проміжках. Шум долинав з двору, але я не чула, з якої саме частини. Постріли я чула двічі в 1937 р.; я не можу зараз сказати точно, коли. Проте я мушу завважити, що шум двигунів я чула майже щоночі Швидше за все це були працюючі двигуни вантажних машин. Шум тривав від півгодини до півтори години. Оскільки раніше я вже знала про чутки, що в'язнів ДПУ (пізніше НКВС) розстрілюють, вважала, що страти завжди відбуваються, коли працюють двигуни. Остаточно я переконалась у цьому, як почула залпи пострілів крізь шум двигунів. Я ніколи не чула пострілів з кабінетів, де провадились допити. Друкарки, з якими я сиділа в кімнаті, також ніколи не брали участи в таких допитах. Моя робота переважно полягала в передруку рукописних свідчень і протоколів допитів та копіюванні їх. Записи, що їх робили службовці нашого відділу, стосувались звичайно протоколів та свідчень у справах економічного шпигунства й саботажу. Ці папери майже всі пересилались голові НКВС для подальшого вирішення. Я ніколи не бачила жадного з таких рішень. Моїм обов'язком було також передру­ковувати донесення таємних агентів для слідчих, які вели відповідні справи. Слідчі, своєю чергою, з цих матеріялів вибирали відомості для заповнення ордерів на арешт. Наприкінці 1937 р. я звільнилась з роботи в НКВС на власне бажання, мотивуючи це потребою доглядати чоловіка, у якого була важка форма туберкульозу. А вже на початку 1939 р. я знову вчителювала в школі - викладала російську мову та літературу в п'ятій і сьомій клясі середньої школи № 17.

Відповідаючи на ваше запитання, я можу ще додати, що багато доносів таємних агентів стосувалося антисемітських зауважень. Досить було, наприклад, назвати єврея жидом. Це розглядалось як образа і часто призводило до суворого покарання.

Ще я хочу додати, що на особливо таємних та засекречених засіданнях були присутні не звичайні друкарки відповідних слідчих, а тільки ті, хто був надійним членом партії.

Відповідаючи на запитання, чи не бачила я коли-небудь, щоб розстріляних вивозили з приміщення або двору НКВС, можу лише сказати, що чула, звичайно, як після тривалого шуму ревіння двигунів починало швидко віддалятись од двору й будинку НКВС. Цілком можливо, що таке перевезення відбувалося, але я не бачила цього жадного разу.

Я прошу також записати, що після приходу німецьких військ, приблизно в серпні 1941 р. я наткнулась на донощика НКВС, якого знала, на прізвище Галецький, ім'я, здається, Федір, псевдонім НКВС - Самсонов, працівника обласного управління кооператив (нині - будинок поруч з міською управою, де видають харчові картки). Я негайно повідомила про це міського голову Вінниці професора Севастьянова, який записав тоді ім'я Галецького. Що трапилось потім, я не знаю. У кожному разі, через три місяці я бачила Галецького знову. Масове виявлення розстріляних НКВС мене не здивувало, бо я розуміла, що десь же повинні ховати жертви. Я не знала де саме, доки могили не були виявлені.

Я хочу також додати, що ми всі мусіли жити ненормальним життям під владою більшовиків. Ми бачили жорстоку дійсність, тоді як уголос мали вихваляти режим як рай, щоб донощики, які кишіли серед нас, не видали нас НКВС як ворогів народу. Кожен вів подвійне життя - для себе і для навколишнього світу.

Я хочу тільки ствердити, що працювала в НКВС з примусу лише як платний канцелярський працівник, не належачи до цієї організації в повному розумінні.

З перекладом ознайомилась, згодна, підписала Сендерова

Олександра Селешко

Слідчий за перекладача

Крупке (Krupke) Свідка відпущено:

Секретар кримінологічної групи Реедер (Reeder)

Комісар поліції за старшого слідчого

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бриґада з розслідування вбивств «Вінниця» 10 липня 1943 р.

З матеріялів слідства.

В'язень, Никифор Адамович Мишук, народився 1 червня 1914 р. в Копіюватому Монастирищенського району, зараз ув'язнений у міській тюрмі Вінниці, засвідчив таке.

Коли мені було дванадцять-тринадцять років, я ходив до школи в рідному містечку Копіюватому, навчившись трохи читати й писати. З 1934 до 1937 р. я працював на машинно-тракторній станції, вивчившись на водія. У травні 1937 р. мене призвали в армію, і я служив у моторизованій бригаді. У квітні 1938 р. мене призначили водієм до генерал-полковника Куркіна. 16 травня 1938 р. генерал був заарештова­ний Особливим відділом НКВС як ворог народу. 10 травня 1938 р. я був заарештований тим самим відділом НКВС, щоб свідчив проти генерала. 10 днів мене протримали в Проскурові, а потім перевели до цієї ж тюрми у Вінниці. Під час ув'язнення мені заборонялося писати чи одержувати листи. Моя родина - я маю дружину та двох дітей - не знала, що я був заарештований. Після свого звільнення в липні 1938 р. я дізнався, що під час мого ув'язнення комісар з Особливого відділу НКВС приїжджав у моє місто й розпитував про мене жителів. Коли мене перевели до тюрми у Вінниці, я потрапив до камери, де нас було тридцять двоє. Це була камера № 83.

Примітка. Камеру виміряно кроками, площа її становить близько 54 м .

Тільки деякі з нас могли лежати на дощаних нарах, прибитих до стіни, а більшість мала спати на голій цементній підлозі. О 7 ранку мені давали просяну кашу або хліб на сніданок. Близько 7 вечора я одержував теплу воду й 100 г хліба. Для випорожнення в камері стояла катеринка; її спорожняли двічі на день, уранці і ввечері, спеціяльно виділені в'язні. Матраців і ковдр не було ні в тих, хто спав на нарах, ні в тих, хто на підлозі. Площа була така мала, що лише 6 в'язнів могли лягти, інші мали стояти й спиратись на стіни. Час від часу в'язні, що стояли, мінялись з тими, що лежали. У камері було два вікна, які, однак, не відчинялися. Провітрювання відбувалося тільки крізь маленький отвір (близько 20 см2) над дверима в камеру. За три місяці, що я був ув'язнений, люди з НКВС допитували мене у в'язниці близько 16 разів. Допити починалися вранці після сніданку й відбувалися в спеціяльній камері. Часто вони тривали цілий день. Слідчі НКВС змінювали один одного звичайно через кілька годин. Ставлячи запитання, вони часто тикали мені пістолетом у ребра, погрожуючи застрелити мене, якщо я не відповім. Крім того, у них був пристрій з металю, який пристібався до зап'ястка і яким вони мене часто били. Це було дуже боляче, у мене на тілі досі невеликі шрами від тих ран.

В'язнів, яких забирали з камери о 7 вечора, завжди або висилали, або розстрілювали. Такі в'язні мусіли також забирати з собою всі свої речі з камери. Серед в'язнів було загальновідомо, що такий виклик з речами означав, як правило, шлях на заслання або смерть. В'язням не повідомляли вироків. Коли когось із в'язнів виводили на допит чи для переміщення, кожен мав стати обличчям до стіни перед тим, як у камеру зайдуть люди з НКВС. Це завжди відбувалося на команду службовця НКВС, яку той давав, наближаючись. Приблизно за чверть години після того, як в'язнів забирали ввечері з камери, ми завжди чули роботу двигунів, тож могли зрозуміти, що в'язнів перевозять. Ніхто з тих, кого забирали ввечері, ніколи більш не повертався в камеру. Я ніколи не чув жадних пострілів, які б свідчили про розстріли в тюрмі. Коли я там був, охоронець тричі стріляв у камеру крізь вічко. Раз це було за голосні розмови, раз - за спів і раз - за куріння, яке заборонялося. Ніхто не був поранений. Ні я, ні ті, що сиділи зі мною, не знали нічого про розстріли НКВС у тюрмі чи ще десь у Вінниці. Я мушу додати також, що нас тримали повністю відокремленими од навколишнього світу та інших в'язнів.

Протягом тих двох місяців, що я відсидів, очікуючи суду за крадіжку, я також не чув нічого про розстріли чи поховання розстріляних у Вінниці.

За винятком часу, проведеного у в'язниці, я ніколи не був у Вінниці й не знаю нікого із службовців НКВС чи людей, якось пов'язаних з НКВС.

Прочитав, з написаним згоден, підписав Мишук Никифор

Перекладач: Свідка відпущено:

Селешко Кудір (Kudir)

Комісар поліції за слідчого

Управління Кримінальних Розслідувань Райху Вінниця

Бригада з розслідування вбивств «Вінниця» 11 липня 1943 р.

З матеріялів слідства.

Українець, Борис Дашин, народився 21 січня 1893 р. в Гарматському Оргіївського району Задніпрянщини, ув'язнений у міській тюрмі Вінниці, засвідчив таке.

У 1934-1935 pp. я перебував у міській тюрмі Вінниці як політичний злочинець, чекаючи на суд. Звинувачували мене в тому, що я належав до дрібної шляхти, був царський офіцер і, займаючи посаду відповідального завідувача складу сільськогосподарської продукції, так погано зберігав насіння, що воно втратило 20 % вартости. Проти мене також було висунуто звинувачення в шпигунстві й одержанні харчів від родичів з Басарабії. Я провів 14 місяців у спеціяльному відділі для політичних злочинців. У камерах там було переважно по дві-три особи. Тільки незадовго до вислання мене на Далекий Схід я провів сім днів у центральному корпусі тюрми, де були переважно пересильні в'язні. Я перебував у камері № 11. Камера була розрахована приблизно на 16 осіб, але містила 200. Стиснуті докупи, ми мусіли стояти або сидіти навпочіпки. Тільки на знак одного з в'язнів можна було кожному змінити положення. Коли комусь треба було дістатись до катеринки в камері, його підіймали й передавали над головами інших в'язнів у потрібному напрямку.

Усі без винятку в камері були політичними в'язнями. Серед нас перебувало близько десяти чи дванадцяти священиків, чия релігійна діяльність розглядалася як протидержавна. Крім того, близько 20 % в'язнів було заарештовано за антисемітизм. В іншому випадку 14-річний син працівника залізничної станції Гайворон - Мурашко - був заарешто­ваний за те, що розшифрував скорочення СССР як «смерть Сталіна - спасіння Росії». Малого Мурашка засудили до десяти років заслання на Далекому Сході.

За час мого ув'язнення тоді я ніколи не чув ні про які розстріли в НКВС. Не чув я також і пострілів чи стогонів.

Харчування у відділі для політичних в'язнів було трохи краще, ніж у центральному корпусі. Після підйому о 6 ранку ми одержували на особу 20 г колотого цукру, 600 грамів хліба й гарячу воду в казанку. Між полуднем і 1-ю годиною нам давали трохи більш як чверть літра супу (овес, гречка). Після цього була також тарілка з кількома ложками грубої вівсянки, а ввечері тільки кухоль окропу. У центральному корпусі вівсянки вдень не давали, а суп був рідкіший.

В'язні, що виконували якусь корисну роботу, діставали краще харчування.

Я не знаю імен нікого З працівників НКВС чи когось, хто був би якось пов'язаний з НКВС.

Прочитав, з написаним згоден, підписав Дашин Борис

Перекладач: Свідка відпущено:

М. Селешко Реедер (Reeder)

Унтерштурмфюрер СС

та комісар поліції як старший слідчий

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ