III. ЮРИДИЧНИЙ ЗВІТ

Звіт д-ра Ціґлера, президента Сенату, юри-дичного експерта, призначеного Міністерством Юстиції Райху

У масових могилах, виявлених в околицях Вінниці на Україні, лежать тисячі й тисячі українців - зі зв'язаними за спиною руками й кулями в потилиці. Усі деталі цієї масової різанини ніколи, звичайно, не стануть відомими. Однак не слід випускати нічого, що могло б пролити світло на ці події. Одразу ж було розпочато ретельне кримінологічне розслідування, яке триває ще й досі. Але з метою забезпечення якнайбездоганнішого збору відомостей було проведено також юридичне розслідування - завдання, яке покладене на мене. На завдання Міністерства Юстиції я опитав більш як 50 найважливіших свідків - деяких з Вінниці, деяких з довколишніх сіл. Збір інформації був настільки безпосереднім, наскільки давали для цього можливість обставини. У мене не лишилося ні найменших сумнівів у правдивості показів свідків.

Свідки, яких я опитав, належать до двох груп: 1) ті, що давали свідчення загального характеру, особливо стосовно часу й маш-табів арештів, а також поміченого в підозрілих обставинах, та 2) члени родин заарештованих.

Численні свідки вказували, що арешти постійно тривали від середини 1936 року до початку війни та що наприкінці 1937 й на початку 1938 pp. кількість їх особливо зросла. Тюремні машини НКВС, так звані «чорні ворони», часто з'являлися на вулицях Вінниці. Та навіть на дорогах в околицях Вінниці, як близьких, так і далеких, не раз можна було бачити вантажні машини з в'язнями під охороною вартових НКВС. Важко знайти сім'ю, яку б не зачепили арешти. За рідкісними винятками про заарештованих нічого вже ніколи не чули. Крім того, як розповідали свідки, завжди була підозра, що декого із заарештованих розстріляно й закопано в околицях Вінниці. Але тільки навесні 1943 р. ці чутки поступово прибрали форму інформації, що уможливила ґрунтовніше розслідування. Спершу з'явились свідки, які твердили, що був так званий цвинтар НКВС у саду на Долинках, передмісті Вінниці по дорозі на Літин. Зокрема, з цього приводу вони розповідали таке.

Наприкінці 1937 чи на початку 1938 р. частина приватного саду була конфіскована й обгороджена особливо щільним триметровим парканом, за яким перебувала варта НКВС. Часто ночами бачили криті брезентом вантажні машини, які заїжджали на цю ділянку і з яких розвантажували щось важке. З іншого боку, вантажні машини із землею постійно виїжджали з ділянки в напрямку на Літин. Кілька свідків повідомили, що випадково бачили сліди крови й чули трупний запах поблизу огорожі. Один свідок твердив, що якось він заліз на дерево біля огорожі, звідки побачив кілька викопаних ям, деякі з них - з трупами. Інший свідок, що працював поблизу саду і звичайно був там в обідню перерву, розповів, як одного разу заглянув крізь дірку в огорожі й побачив викопані ями та купу вже почорнілих трупів біля паркану. Він був так вражений побаченим, що кинувся тікати й повернувся на роботу кружним шляхом. Були також свідчення, що двох людей, які намагалися зазирнути за огорожу, арештували й відтоді вони безслідно зникли. Ніхто також уже ніколи не чув про підлітка, який переліз через огорожу накрасти фруктів.

Уже коли ряди масових могил у саду були виявлені, з'явилися ще свідки, які спостерігали підозрілу діяльність на цвинтарі, розташованому при тій таки дорозі, але трохи ближче до міста. Ці свідки, двоє з яких працювали в лікарні Пирогова біля самого цвинтаря, а третій жив поруч, незалежно один від одного засвідчили, що на початку 1938 р. на ділянці кладовища, де вже звичайно не ховали, вони часто бачили свіжі ями. Ці ями, більші за звичайні могили, наступного ранку завжди були засипані. Маючи в результаті певні підозри, вони почали стежити за цим місцем і встановили, що туди ночами приїжджають криті машини, з яких щось розвантажують і скидають у ями. Один із свідків також твердив, що раз помітив криваві сліди на свіжому снігу, а також знайшов на цвинтарі ґумову рукавицю. Нарешті знайшлись свідки, які зробили подібні спостереження в громадському парку навпроти цвинтаря по інший бік дороги. Негайно розпочате розслідування підтвердило покази свідків. На всіх трьох згаданих ділянках було виявлено прямокутні заглибини в землі. Під час наступних розкопів усюди виявлено спершу одяг, а потім і тіла.

Щождо свідків з другої групи, то майже всі вони були дружинами, які втратили своїх чоловіків. Коли поширилися чутки про розкрите, ці жінки поприходили звідусіль, часом з місць, віддалених на 100 кілометрів, щоб пошукати тіла своїх чоловіків серед ексгумованих трупів. Значній кількості з них це справді вдалося, навіть якщо це сталося лише завдяки розпізнанню речей, що належали колись їхнім чоловікам. У двох випадках дружинам удалося розпізнати й самі трупи за фізичними відхиленнями. За допомогою цих свідків і на основі документів, таких, як ордери на арешт, де зазначено імена заарештованих, уже розпізнано близько 280 трупів, і число це раз-у-раз зростає. З опитання свідків майже завжди вимальовувалась та сама картина

Одного дня, здебільшого пізньої години, службовці НКВС приходили до помешкання, проводили обшук і, крім посвідчення особи, забирали речі, що, очевидно, вважалися речовими доказами. Заповнювався протокол обшуку, який підписували ті, хто прова­див його, і затриманий; копію протоколу, зроблену під копірку, віддавали цьому останньому. Потім провадився арешт. Жертву доправляли у в'язницю НКВС, звідки пізніше переводили у Вінницю, до в'язниці НКВС чи міської тюрми. Дружинам дозволяли приносити чоловікам білизну й одяг, але побачення заборонялись. Трохи згодом, коли вони хотіли черговий раз передати одяг, їм казали, що їхніх чоловіків у Вінниці вже нема і що вони вислані з суворою ізоляцією на десять років без права листування на Крайню Північ. Відтоді жінки нічого не чули про своїх чоловіків, не знали ні де ті, ні навіть чи живі вони. Згідно зі свідченнями, здебільшого їм не давали жадних пояснень, або просто казали, що їхні чоловіки були «ворогами народу». Як наголошували з цього приводу жінки, це були майже виключно прості селяни, які ніколи не займалися політичною діяльністю. Тільки в кількох випадках повідомлялося про підстави для арешту, такі, як заборонене спілкування з іноземцями. Для звинувачення в цьому було цілком досить, якщо знайдуть іншомовну книжку, включаючи й шкільний підручник, чи листа з-за кордону, навіть коли це просто лист від родичів. В одному випадку підставою для арешту стало звинувачення в тому, що дав загинути коневі. Серед заарештованих було багато священ­нослужителів. Такий висновок зроблений передусім на основі показів свідків, які твердили, наприклад, що в 1937-1938 pp. у Калинівці, містечку поблизу Вінниці, куди висилали священиків після заборони виконувати свої обов'язки, було заарештовано не менш як 24 священнослужителі, а також на підставі знахідок численних речей з церковного начиння в могилах. Крім того, особливо значну групу заарештованих становили ті, хто навіть після заборони релігії і далі дотримувався своєї віри. Так, різні свідки з невеличкого села Лозна Вінницької области розповідали про чоловіків і жінок з цього та інших місць, що об'єдналися в громаду під назвою «Істинно Греко-Православні Селяни Архан­гела Михаїла». Членів цієї громади, які носили на грудях хрест і збиралися разом читати Біблію, завжди переслідували; у 1937 р. близько 20 з них, включно з чотирма жінками, були заарештовані тільки в Лозні. Відтоді про них нічого не чути. Лише двох з них не було знайдено серед відкопаних і розпізнаних членами родин трупів.

Виходячи зі згаданих свідчень, можна дійти висновку, що розстріли відбувалися у в'язницях, звідки тіла вантажними машинами перевозили до масових могил. На це також указує той факт, що деякі частини одягу, очевидно, відібрані у в'язнів у тюрмі й закопані разом з ними, лежали поверх тіл. Розстріли чинилися за допомогою дрібнокаліберної зброї, так що, згідно з медичною експертизою, потрібно було звичайно три-чотири постріли, щоб спричинити смерть. В одному випадку навіть виявлено землю в трахеї, а це свідчить про те, що поранену жертву кинули в яму живою.

Моє розслідування може бути підсумоване таким чином.

Починаючи з 1936 р. і до початку війни, особливо впродовж 1937 - початку 1938 p., багатьох українців з Вінниці й околиць було заарештовано і відтоді вони зникли. Досі знайдено близько 2000 тіл. Беручи на увагу кількість виявлених, але ще не розкопаних ям, можна орієнтовно очікувати, що загальна кількість їх буде становити не менш як 10000. Жертви майже всі походили з селян чи робітників і були переважно віком близько 40-50 років. Арешти не мали жадних підстав; їх радше слід розглядати як прояв неприхованого тероризму з метою залякування населення, щоб тримати його в покорі.

Вінниця, Україна

18 липня 1943 р.

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Президент Сенату

Протоколи опитування

Вінниця

3 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Викликаний для свідчень перед нижчепідписаними, з'явився Опанас Скрепка, працівник ринку, який повторив ті самі свідчення, що й під час поліційного допиту 3 червня 1943 р. Йому був прочитаний по-російському записаний тоді протокол, з приводу чого він заявив таке.

Мої свідчення правдиві, я повторюю їх і сьогодні. Тільки в одному місці мене, очевидно, неправильно зрозуміли. Я залазив на дерево заглянути через паркан тільки раз. Це було навесні 1938 р. До того я вже бачив, як криті брезентом вантажні машини ночами заїжджають на ділянку. Зацікавлений цим, я й виліз один раз на дерево. Навіть після того, як частина саду була обгороджена, я далі працював сторожем, оскільки значна частина саду лишалася поза огорожею. Рух машин тривав від 1938 р. до приходу німецьких військ. Звичайно за ніч приїздили дві-три машини, після чого наставала перерва на кілька ночей, а потім знову приїжджали дві або три машини. Сліди крови я бачив кілька разів. Навіть до того, як роздивився все з дерева, я був переконаний, що вантажні машини перевозять тіла Бачте, я часто чув сильний трупний сморід у дні після приїзду машин. Тоді, з дерева, я також побачив відкриті ями з тілами в них. Очевидно, вони були ще недосить заповнені й тому ще не закриті.

Одного разу двоє людей, що йшли до центру міста, зупинились біля огорожі й намагались зазирнути крізь неї. Охорона негайно схопила їх, і відтоді цих людей не бачили.

Паркан, поставлений навколо фруктового саду, простояв до приходу німецьких військ. Обгороджену частину саду зайняла кавалерійська частина. До молодих акацій і ялинок, посаджених НКВС над ямами, були прив'язані kohl Коли кавалеристи відходили, вони забрали частину огорожі з собою на палива Penny розібрали навколишні мешканці з тією ж таки метою.

Після приходу німецьких військ люди говорили солдатам, які розмовляли по-польському, що в саду, очевидно, е масові могили. Але, мабуть, їх неправильно розуміли. У всякому разі, нічого не відбувалося.

Після вступу німецьких військ я, на пораду міського голови, розкопав кілька ям біля залізничної станції, неподалік від міської тюрми. Там було три ями, про які я вже тоді знав. В одній ямі ми знайшли тіла 60 цивільних, зв'язаних докупи по п'ять чи шість. У другій ямі також були виявлені тіла цивільних, розпізнані по одягу та документах, знайдених при них, як буковинці.

Прочитано по-російському, погоджено, скріплено законною присягою й підписано: Скрепка

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

29 червня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Мюллер (Muller), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bander), перекладач

Викликаний для свідчень перед нижчепідписаними, з'явився Юрій Клименко з Боблова Немирівського району Вінницької области, який засвідчив таке.

Мені 59 років, колись я був куркулем у Боблові. У 1934 р. в мене відібрали все майно й вислали до Сибіру на три роки. Вирок був оскаржений, бо виявилося, що я не мав стільки землі, скільки спершу вважалося.

У той час, як моя сім'я лишалася в Боблові, я переселився до Вінниці, де працював сторожем при лікарні Пирогова, оскільки не мав на що жити. Лікарня була розташована поруч з головним цвинтарем Вінниці. Вікна моєї сторожки виходили на церковне подвір'я. Звідти я бачив, як восени 1937 чи в 1938 р. на цвинтарі щодня копали ями, а вночі під'їжджали вантажні машини. Це здалося мені підозрілим, і я кілька разів підглядав подробиці через шпарку в паркані, встановивши таке. Ями були близько двох квадратних метрів, глибину я не міг установити. У вантажних машинах, критих брезентом, привозили неру­хомі об'єкти, які скидали в ями. Я не міг роздивитись, що то таке, оскільки мені доводилося бути дуже обережним у зв'язку з небезпекою викриття. Це тривало близько двох місяців. Протягом цього часу ями викопували двічі чи тричі на тиждень, так само часто приїздили й машини. Ще тоді я думав, що то були тіла з в'язниць НКВС. Машини приїжджали не з боку, скажімо, лікарні, а з міста.

Прочитано no-російському, погоджено й підписано:

[Підпис] Клименко Юрій

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Лозна

4 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Викликана для свідчень, з'явилась Люся Сидорук з Лозни. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.

Мій брат Михайло, 1906 р. народження, українець за національністю, дорожній робітник, був заарештований у 1939 р. за свою віру, бо він належав до громади «Істинно Греко-Православних Селян». Раніше його вже двічі заарештовували на тій самій підставі. Його забрали до Уланова, а звідти - до Вінниці. Я відносила йому туди одяг двічі на тиждень. Коли я хотіла зробити те саме втретє, мені сказали, що візьмуть лише частину. Відтоді я вже ніколи не чула про свого брата. Пані Килина Бобик упізнала тіло мого брата, її небожа, на місці злочину по його одягу. Помилка виключена. Тіло вже поховали.

Прочитано по-російському, погоджено, скріплено закон­ною присягою й підписано: [Підпис] Сидорук

За точність перепису: Ціґлер (Ziegler)

Стенограма засвідчена:

[Підпис] Житомир

Стенографіст [печатка] 10 липня 1943 р.

Вінниця

4 липня 1943 p.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Викликана для свідчень, з'явилась Марта Українець з Лозни. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.

Мій чоловік, Петро, за національністю українець, 1890 р. народження, робітник, був заарештований у 1933 р. і засуджений до заслання на десять років. Через три роки його звільнили й він повернувся додому. На Великдень 1937 р. його знов заарештували й забрали до Уланова. Пізніше його перемістили до Вінниці, де наші родичі відвідували його. Трохи згодом нам сказали, що його вислано.

Мій чоловік був заарештований, бо належав до громади «Істинних Греко-Православних Селян Архангела Михаїла». Це була спілка тих, хто всупереч забороні церкви лишився вірним своїй релігії. Вони часто збиралися в помешканні когось із членів. Там хто-небудь письменний читав Біблію. Мій чоловік був одним із тих, хто вмів читати. Я не можу сказати, скільки всього членів було в громаді. Однак, вона була досить велика й охоплювала також інші села.

У Лозні всього було заарештовано 18 чи 20 членів цієї громади, включаючи чотирьох жінок. Серед інших заарештовані також мій брат, Дорохтей Сидорук, та його дружина Манька. Ми нічого не чули відтоді ні про мого чоловіка, ні про брата з дружиною. Наші родичі шукали серед речей, виявлених під час розкопів у Вінниці, проте не змогли знайти нічого, що їм належало.

Під час обшуку й арешту в нашій хаті забрали папери мого чоловіка, а також пальто й релігійні книжки.

Прочитано по-російському, погоджено, скріплено закон­ною присягою й підписано.

За правильність перепису:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Засвідчено:

Авх (Auch), службовець адміністрації

[Печатка]

Вінниця

2 липня 1943 p.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Євдокія Соломон з Вінниці, вул. Садківського, 8, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Станислав С., українець німецького походження, швець за фахом, працював на взуттєвій фабриці у Вінниці 19 листопада 1937 р. о першій годині ночі його заарештували, не називаючи причин. Було проведено трус у нашому помешканні й складено протокол. Чоловіка мого забрали у в'язницю НКВС. Оскільки тоді я була прикута до ліжка, то змогла довідатися про свого чоловіка тільки через десять днів. Я дізналась, що він перебуває в міській в'язниці. Там він лишався приблизно сім тижнів, протягом яких я носила йому щось з одягу. Після цього мені сказали, що його вислано. Я звернулась до прокуратури і дізналась, що мого чоловіка вислано за політичним звинуваченням на Північ - на десять років з суворою ізоляцією без права листування.

На місці вбивств я без вагань упізнала по плямах клею спеціяльний робочий одяг свого чоловіка. Знайшла і його хутряну шапку, яку я впізнала по шнурках від черевиків, що їх сама пришивала туди. Протокол обшуку зберігається в мене.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано.

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Настасія Коцак з Вінниці, Старе Місто, Ямпільська вул., 14, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Василь К, українець, бухгальтер з «Віненерґо» у Вінниці, 1890 р. народження, був заарештований удома вночі 26 жовтня 1937 p. Тоді ж був учинений трус у нашому помешканні. Після цього мого чоловіка забрали до в'язниці НКВС у Вінниці, звідки, однак, перевели до міської тюрми. Там він був вісім місяців. Я носила йому туди щось з одягу. Проте невдовзі начальник тюрми сказав мені, щоб я більш не приносила передачі, бо мого чоловіка там уже немає, а я ризикую опинитись у в'язниці сама Приблизно за два місяці я почула від сусідки, чий чоловік також був у тюрмі (в одній камері з моїм чоловіком), що мій чоловік усе ще там. Я негайно принесла одяг і їжу знову, і передачу прийняли; мені навіть дозволили побачення. Усього я бачилась і розмовляла з чоловіком тричі від його арешту. При повторному побаченні мій чоловік розповів мені, опріч усього іншого, що донесла на нього та на інших Анастасія Головінська, дівоче прізвище Четверик, яка живе зараз у Старому Місті на колишній Петрівській вулиці. Крім того, якийсь Тютюнник, колишній начальник житлової контори, як кажуть, також послав на смерть багатьох людей, тобто доніс на них НКВС. Цього Тютюнника вивезла з Вінниці німецька влада, однак я недавно зустріла його по дорозі до місця вбивств. Він був на велосипеді.

Я розпізнала свого чоловіка на місці вбивств без усяких сумнівів, оскільки він був інвалід і замість правої руки мав куксу. Підставою для арешту мого чоловіка стало звинувачення в підтримуванні стосунків з сусідським священиком, хоча це зовсім неправда. Мого чоловіка було засуджено на десять років заслання на Крайній Півночі без права листування та з суворою ізоляцією.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано.

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Марія Михайловська з Соколівки Уланівського району Вінницької области, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Альбін Михайловський, 1900 р. народження, був заарештований 18 листопада 1937 р. під час роботи на колгоспному току. Після цього вчинено трус у нашій хаті, під час якого вилучили фотографію мого чоловіка. Його забрали до в'язниці НКВС в Уланові, де протримали чотири дні. Кілька разів я бачила його там крізь огорожу, коли в'язнів випускали на прогулянку, але поговорити з ним не могла. Далі його перевезли в Бордечі, куди я кілька разів носила йому одяг. Коли я повторно прийшла туди 2 лютого 1938 р., то мені сказали, що він висланий. З того часу я вже нічого про нього не чула. На місці вбивств у Вінниці я знайшла жакет мого чоловіка, який безпомилково впізнала по смугастій підбійці. Звинуваченням при арешті було те, що він - ворог народу, хоч мій чоловік ніколи не займався ніякою політичною діяльністю. Мабуть, на нього хтось доніс, хоч я й не можу сказати, хто саме.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано: Михайловська Марія

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Марія Пацанівська з Соколівки Уланівського району, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Степан, 45 років, колгоспник, був заарештований опівночі 1 січня 1938 р. Тоді ж забрали його папери, куртку й 209 карбованців. Мого чоловіка перепровадили до в'язниці НКВС в Уланові, куди мій син приніс йому дещо з одягу. Через два тижні його забрали з Уланова, але я не змогла довідатись, куди саме його перевели. Ні у Вінниці, ні у Бондичах відшукати мені його не вдалось. З часу його арешту я нічого про нього не чула Сказали, що причиною арешту було те, що він - ворог народу. Деякий час після того мого сина не призивали до Червоної Армії.

Я не могла знайти ніякого одягу мого чоловіка на місці вбивств. Проте я впевнена, що його так само розстріляно, як і інших.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано.

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bander)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Ганна Осадчук з Петриківців Уланівського району, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Степан О, 1913 р. народження, колгоспник, був заарештований у нашому помешканні 19 квітня 1938 р. на основі того, що він е ворогом народу. Його забрали до в'язниці НКВС в Уланові, а за кілька днів перевели до Вінниці. Мені один раз удалося передати йому туди якийсь одяг. Коли я знову прийшла до Вінниці майже через місяць, мені сказали, що його вислали на Крайню Північ. Відтоді я вже нічого не чула про свого чоловіка.

Я була на місці вбивств, але не змогла знайти нічого, що можна було б розпізнати як власність мого чоловіка

Мій старший брат, Йозеф, був заарештований того самого дня, що й чоловік, і його також спершу забрали до Уланова, а згодом - до Вінниці. Він також був колгоспник і ніколи не займався політикою. І про нього ми нічого не чули. Мабуть, його розстріляли так само, як мого чоловіка. ;

Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] Ганна Осадчук

Свідка відпущено:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 p.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних пані Заварева з Вінниці, вул. Богдана Хмельницького, 25, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Заварев, росіянин, 72 років, колишній полковник царської армії, викладав балістику в місцевому інституті. 16 березня 1938 р. його викликали до міліції, начебто для уточнення якихось списків, і він уже ніколи не повернувся. Тільки через десять днів з великими зусиллями мені вдалося дізнатися, що мого чоловіка ув'язнено в міській тюрмі. Кілька разів я носила йому туди одяг. Коли я прийшла туди черговий раз 3 травня 1938 р., мені сказали, що мого чоловіка заслано на Крайню Північ. Відтоді я про нього нічого не чула. На пізніший запит мені надійшла відповідь, що мій чоловік помер від серцевого приступу 17 квітня 1938 р. Причиною його арешту було названо контрреволюційну діяльність. Справжня причина, очевидно, полягала в тому, що він був офіцер царської армії. Крім того, мій чоловік вивчав німецьку мову на заочному відділенні Московського Інституту Іноземних Мов, хоча й вільно володів як французькою, так і німецькою. Коли я пізніше продовжувала розсилати запити, мені відповіли, що його заслання могло бути помилкою; більше мені додати нічого.

Мені не вдалося знайти нічого, що належало б моєму чоловікові. Моя донька, однак, і далі шукає там кожного дня.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано:

[Підпис] п. Заварева

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Марія Зоріна з Подорожньої, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Яків Зорін, 39 років, народжений у Латвії, робітник на заводі, був заарештований 14 грудня 1937 р. і ув'язнений у тюрмі НКВС в Уланові. Один раз я приносила йому туди одяг. Через три дні його перевели до Вінниці. Коли я спробувала передати туди якийсь одяг, мені було сказано, що його не можуть там знайти. Та пізніше я одержала листа з в'язниці від мого чоловіка й знову прийшла туди з листом. Тоді мені сказали дістати дозвіл з НКВС в Уланові, щоб передати одяг для чоловіка. Коли я знову повернулась до Вінниці 28 березня 1938 р., мені було сказано, що мого чоловіка вислано на Крайню Північ. Я послала запит до голови НКВС Берії, після чого через НКВС надійшла відповідь, що мій чоловік засланий на десять років у віддалений табір з суворою ізоляцією і без права листування.

Під час трусу в нашому будинку, який відбувся одночасно з арештом, були вилучені листи мого чоловіка, які він одержував з Латвії, і його звинуватили в незаконному закордонному листуванні. У відповідь на мої повторні запити про причини його арешту мені відповідали, що мій чоловік знає ці причини дуже добре, а мене вони не стосуються.

Я ще не знайшла на місці вбивств нічого, що належало моєму чоловікові, але я шукатиму далі.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] Марія Зоріна, Уланів

Свідка відпущено

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилась до нижчепідписаних Тамара Борисівна Вансецька з Вінниці, Моравська вул., 20, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Борис Джеванецький, народився 2 лютого 1902 р., українець, був заарештований 9 травня 1938 р. Він був головним бухгальтером Вінницького Державного банку. Про причини арешту не повідомили. Тільки приблизно через півроку мені сказали в НКВС, що його засуджено на підставі § 54 пп. 2, 10 та 11, а на мої пізніші запити про нього мені дали відповідь, що його вислали.

Коли почула про розкопи, які провадяться тут, я пішла на місце вбивств і впізнала там на тілі шкарпетки, кальсони, штани та черевики, які, без усякого сумніву, належали моєму чоловікові. Крім того, я також знайшла капці мого чоловіка з тієї ж ями, де було його тіло. Помилка виключена.

Мій батько, Борис Вансецький, українець, був заарештований одночасно з моїм чоловіком 22 березня 1938 р. І про нього мені сказали, що його заслано. На місці вбивств я не знайшла нічого з його одягу.

Я досі живу під моїм дівочим прізвищем, бо одержала новий (внутрішній) пашпорт незадовго до свого заміжжя і могла поміняти його лише через п'ять років.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано:

Свідка відпущено:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

2 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Добровільно зголосилась до нижчепідписаних Ганна Павлюк з Петриківців Уланівського району, яка засвідчила таке.

Мій чоловік, Григорій П, українець, 1906 р. народження, колгоспник, був заарештований під час роботи на току 14 квітня 1938 р. і забраний до НКВС в Уланові. Під час обшуку в нашій хаті, одночасно з арештом, були вилучені тільки його папери. Трохи пізніше забрали також одяг і білизну мого чоловіка. Мого чоловіка зразу перевезли з Уланова у Вінницю. Один раз я приносила йому туди одяг. Коли я хотіла зробити це ще раз, мені сказали, що його вже там немає, бо його вислано. Як причину подали те, що він був ворогом народу. Відтоді я вже нічого не чула про свого чоловіка. Я не можу робити ніяких розшуків на місці вбивств, бо мої нерви не витримають цього.

Мій брат, Андрій Андрусюк, був заарештований у 1937 р. Раз я дістала звістку від нього з міста Термез Термезької области. Другий брат, Остап, був заарештований тоді ж, коли й мій чоловік. Про нього розповість його син, який є тут. Третій брат, Трохим, також був заарештований одночасно з моїм чоловіком і його спіткала така сама доля. Усі три мої брати були українцями за походженням і колгоспни­ками.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано.

Свідка відпущено:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] Нойдгардт (Neidhardt)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

1 липня 1943 p.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Службовець адміністрації Нойдгардт (Neidhardt), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Ваhdеr), перекладач

Зголосилась до нижчепідписаних Олена Северина з Вінниці, Моравська вул., 21. Вона дала свідчення, наведені в долученій стенограмі.

Мій батько, Олександр Северин, українець німецького походження, з 1933 р. працював бухгальтером на сільсько-господарській ділянці цукрового виробництва. 5 листопада 1937 р. його заарештувало НКВС на підставі того, що він був ворогом народу. Його забрали у в'язницю НКВС у Вінниці, де він перебував до 5 лютого 1938 р. Побачити його мені тоді не вдалося. Пізніше, коли його перевели до міської тюрми, у мене прийняли передачу з одягом і білизною для нього. Розписки за неї мені не дали. 26 лютого 1938 р. мені сказали, що його вислано на десять чи п'ятнадцять років з суворою ізоляцією у віддалений табір на Крайній Півночі. Під час арешту о другій годині ночі був зроблений опис усього нашого майна. Усе наше рухоме й нерухоме майно конфісковане 23 лютого 1938 р. 25 лютого 1938 р. ми послали поштою 150 карбованців на тюремну адресу батька. 26 лютого 1938 p., коли, як я вже згадувала, мені сказали, що його вже вислано 25 лютого 1938 р., відповідь була, що він одержав мої гроші, як належить, проте це було аж ніяк не можливо.

У 1940 р. до нас прийшов чоловік, який твердив, що був з моїм батьком у таборі. Коли ми дали йому групову фотографію і попросили знайти нашого батька, він дуже уважно роздивився знімок і справді показав на нашого батька. Цей чоловік докладно розпитував про нашу сім'ю і заспокоював нас; він також, за його словами, відсидів п'ять років і щойно повернувся. Крім нас він заходив до кількох інших родин. Без сумніву, він був з НКВС і перевіряв настрої в сім'ях.

Мій батько насправді має бути серед тих, розстріляних. Бачте, ми знайшли серед викопаних речей дві сорочки, рушник - усі з вишивкою (дещо з якої я робила сама), а також плащ з вишитим на ньому його іменем. Нема сумніву, що все це належало моєму батькові. На сільсько-господарській ділянці начальником особливого відділу працю­вав такий собі Володимир Рушницький, який був одночасно й таємним аґентом НКВС. Цей Рушницький підписував протокол обшуку, а зараз і досі живе у Вінниці, працюючи головою ремонтного відділу Управління Електропостачання. Він був член партії, але потім його демонстративно виключили, щоб обілити в очах людей. Тюремний касир Нікітін, який приймав гроші, також зараз є десь поблизу Вінниці. Однак, я не знаю точно де саме. Василь Демиденко, який працював з моїм батьком на насінній ділянці, передав НКВС компрометуючі матеріяли на батька. Сьогодні він працює там таки і на тій самій посаді.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] О. Северина

За правильність перепису:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Егон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач .

Зголосилась до нижчепідписаних Олена Ольховська з Вінниці, вул. Івана Мазепи, 27. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.

Мій чоловік, Петро Ольховський, 26 років, був заарештований у нашому помешканні у Вінниці в листопаді 1937 р. За національністю він українець, працював у пекарні. У день арешту був проведений також обшук нашої квартири, під час якого забрали його папери. Протягом наступних кількох днів я ходила до в'язниці НКВС, але мене не пропускали. За тиждень я прийшла до міської тюрми, куди тим часом перевели мого чоловіка, але мене й туди не пустили. Тільки через місяць мені вдалося передати пальто й валянки для чоловіка. Сама я його не бачила. Після цього мені сказали, що він висланий на Крайню Північ на десять років без права листування.

Коли тут почалися розкопи, я дивилася щодня знахідки й невдовзі впізнала чорний піджак, шкарпетки, дві пари штанів і сорочку на тілі, що належали моєму чоловікові. Їх витягли прямо при мені. Крім того, я впізнала і саме тіло свого чоловіка за викривленням правого мізинця. Помилка виключається.

Підставою для арешту було названо те, що мій чоловік - ворог народу. Насправді ж він ніколи не займався політикою. Мабуть, на нього донесла посудниця з пекарні, а також євреї, які працювали там.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано.

За правильність перепису. [Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bander), перекладач

Зголосилася до нижчепідписаних Дарія Білецька з Широкої Греблі Вінницького району. Свідчення її відображені в долученій стенограмі.

Мій чоловік, Леонід Білецький, священик, 35 років, був заарештова­ний удома вночі 24 вересня 1937 р. Тоді ж забрали і весь церковний одяг, книжки, начиння та документи. Він вчився в семінарії у Волхінії і до 1935 р. був священиком у Пиляві, селі у Вінницькому районі. У 1935 р. церкву в Пиляві закрили, після чого ми перебралися до містечка, звідки я родом, Широкої Греблі. Там мій чоловік працював лісорубом. Коли його заарештовували, йому заявили: «Ти, собако, досить уже прожив!» Ніякої причини арешту не повідомили. Спершу мого чоловіка забрали в міліцію, де я часто бачила його через огорожу, хоч розмовляти з ним було заборонено. За 14 днів мого чоловіка перевезли до в'язниці НКВС у Вінниці. Коли я хотіла передати йому кілька речей, прийняли тільки носовички та рушник. Коли я знову прийшла через місяць, мені сказали, що його вже там немає, бо його вислано. Після того я написала прохання в Москву, і приблизно через півроку з НКВС надійшла відповідь, що мого чоловіка вислано на Крайню Північ на десять років без права листування.

Я прочитала про тутешні розкопи в газеті й прийшла пошукати щось з одягу свого чоловіка Я знайшла брунатний піджак, що належав моєму чоловікові, який, без усякого сумніву, впізнала, оскільки сама пошила його для нього. У мене вдома збереглися навіть клапті цієї тканини.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Підпис] Білецька Дарія

За правильність перепису: [Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилась до нижчепідписаних Марія Андрієвська з Салики Уланівського району. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.

Мій чоловік, Франц Андрієвський, українець, віку близько 50 років, який працював сторожем колгоспного саду, заарештований у жовтні 1937 р. вночі під час роботи. Наступного дня був проведений обшук, під час якого забрали документи мого чоловіка, а також піджак та кожух. Про причини арешту не повідомили. Я також не питала про них. Арешт провів Уланівський НКВС. Мого чоловіка відвезли машиною до Уланова. Я приносила йому туди харчі та одяг. Також я змогла побачити його там. Одного разу, коли я знову прийшла туди, його вже там не було, і мені не вдалося дізнатись, де він.

Відтоді я вже про свого чоловіка нічого не чула. Коли я дізналася про розкопи у Вінниці, то прийшла сюди й навіть знайшла чоловіків піджак. Я впізнала його по трьох широких зав'язках з боку грудей, які сама пришивала Впізнала я також тканину та ґудзики. Помилка неможлива, тим більш, що я також знайшла в кишені хустинку з його ім'ям. Одночасно з моїм чоловіком було заарештовано ще вісім чоловік.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано:

[Підпис] Андрієвська

За правильність перепису:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Вінниця

1 липня 1943 p.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилася до нижчепідписаних Катерина Годлевська зі Жмеринки. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.

Я прийшла сюди разом з п. Берфт на розшуки. Серед викопаних речей я знайшла плетену сорочку й ватянку з хутряним коміром, що, як впізнала, належали моєму чоловікові.

Мій чоловік народився в 1898 р., за національністю був українець. З фаху залізничний інженер. Його заарештували в Жмеринці 13 травня 1938 р. - викликали запискою в НКВС, і він уже ніколи не повернувся. Вдома в нас наступного дня вчинили трус, але нічого не забрали. Причиною арешту було начебто те, що мій чоловік - ворог народу. Насправді ж він ніколи не займався ніякою політикою. За три місяці до арешту він навіть дістав премію 1500 карбованців за те, що завжди утримував свій льокомотив у зразковому стані. Через два тижні мого чоловіка перевезли зі Жмеринки до Вінниці. Я їздила у Вінницю що два тижні, щоб передати йому речі, але мені ніколи не дозволяли розмовляти з моїм чоловіком. Коли я приїхала до Вінниці в черговий раз, мені сказали, що мого чоловіка перевели в Київ. Коли я почала розпитувати там, мені сказали, що його там ніколи не було, його вислано на Північ без права листування.

Невдовзі після 1 Травня 1938 р. в Жмеринці було одночасно заарештовано й вивезено 60 осіб, усі залізничні працівники віком од 35 до 58 років Більшості було близько 40 років.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано:

[Підпис] Годлевська

За правильність перепису:

[ПІДПИС] Ціглер (Ziegler)

Засвідчено:

Службовець адміністрації

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилася до нижчепідписаних п. Антоняк з Широкої Греблі Вінницького району. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.

Моє село лежить на віддалі близько 60 кілометрів од Вінниці. Мого чоловіка, Григорія А., українця, заарештовано 26 березня 1938 р. Він був водієм на машинно-тракторній станції. Заарештували його під час роботи в полі й одразу ж замкнули в сільській міліції. Після цього вдома зробили обшук, забравши лише документи чоловіка. Коли я спитала за причини арешту, мені сказали, що мої брати на прізвище Завицькі, з того ж села, листувалися з іноземцями. Їх уже заарештували в листопаді 1937 р. їх було заслано, і я навіть одержала вістку од них - з Монголії. Мого чоловіка протримали в міліційній тюрмі півмісяця. Після цього його перевезли до міської в'язниці у Вінниці. Коли його ще тримали в міліції, я часто бачила його крізь садову огорожу. Розмовляти з ним мені не дозволяли. Не дозволяли мені й передати йому що-небудь. Коли я прийшла на побачення після переведення його до міської тюрми у Вінниці, щоб довідатись про нього, мені сказали прийти за десять днів. Коли я прийшла знову, мені було сказано, що мого чоловіка вислано. Через два роки після того, як я написала запит, мені сказали, що мого чоловіка заслано на Крайню Північ без права листування.

Колись у нас було п'ять гектарів землі. У 1931 р. нас силою приєднали до колгоспу.

З газети я дізналася про розкопи і прийшла сюди пошукати щось з одягу мого чоловіка. Я навіть знайшла його сорочку, яку без сумніву розпізнала по вишивці, латках та пропалинах від цигарок як таку, що належала моєму чоловікові.

Я не знаю причин арешту мого чоловіка. Він ніколи не був політично активний.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано:

[Підпис] Антоняк

За правильність перепису:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Засвідчено:

Службовець адміністрації

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилась до нижчепідписаних п. Берфт із Жмеринки. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.

Я народилась у Кенеберзі (Волхінія) 11 листопада 1888 р., зараз мешкаю в Чубарівці. Я дізналась про розкопи з газети й прийшла сюди на розшуки. Серед знайдених речей я без вагань упізнала рушника, якого сама пошила.

Мій чоловій був лісоруб і колгоспник, народився в 1882 р. Обидва ми німці з походження, що народилися в Кенеберзі (Koneberg). У 1938 р. його було заарештовано в Чубарівці разом з одинадцятьма іншими чоловіками німецької національности, після того, як раніше вже забрали двох німців. Село лежить на віддалі 9 кілометрів від Жмеринки. Арештованих чоловіків забрали до в'язниці в Жмеринці, а за три дні - до Вінниці. Ми приносили їм білизну й одяг. Коли 14 з нас приїхали 12 вересня 1938 р. черговий раз до Вінниці, щоб побачити своїх чоловіків, нам було сказано, що їх вислано на Крайню Північ без права листування. Крім мого чоловіка, було заарештовано також п'ятьох братів Марквардт, а також Леске, Германа Ваґнера, сина брата мого чоловіка Ґустава Берфта та п'ятьох з родини Клют.

Я хочу також додати ще таке: двоє чоловіків, яких заарештували, але потім випустили, розповідали нам, що їх піддавали тортурам, щоб примусити говорити. Від них хотіли, щоб вони обмовили себе. Коли ж вони відмовились, їм заганяли цвяхи під нігті. Пальці їм прищемлювали дверима. Тоді один з них справді визнав, що хотів висадити в повітря міст, що, однак, було неправдою. Тоді його випустили.

Прочитано, погоджено й підписано: [Підпис] Берфт (Berft)

За правильність перепису:

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Засвідчено:

Службовець адміністрації

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилася до нижчепідписаних п. Соловйова з Сітківців. Свідчення її наведено в долученій стенограмі.

Мені 52 роки, живу в Сітківцях Вінницької области, я мати шістьох дітей, найменшому з котрих лише шість років.

Мій чоловік, Андрій Соловйов, був заарештований на роботі, у відділенні державного банку в Сітківцях, яким він керував, 17 квітня 1938 р. . Йому було 47 років, за національністю українець. До 1935 р. він працював за своїм фахом учителем, але мусів покинути цю працю в наслідок хвороби горла. Його заарештували о 12.30 ночі, а о 2 ночі вже відвезли потягом до Вінниці, до в'язниці НКВС. Коли я приїхала до Вінниці на третій день після його арешту, мені сказали, що його перевели до міської тюрми. Там мої розпитування також були безуспішні. Пізніше мені сказали, що його заслано 5 травня 1938 р. на Крайню Північ на десять років без права листування. Від того часу я не маю відомостей про нього.

У 47-му числі вінницької української газети був описаний вишитий рушник з монограмою «А. С.», знайдений під час розкопів. Я негайно ж приїхала. Я ще не бачила рушника, але за цим описом можу твердити, що він належав моему чоловікові.

У Сітківцях жив прокурор на ім'я Фельд, який винаймав помешкання в нашому будинку й мав намір заволодіти всім будинком. Приблизно за вісім днів до арешту мого чоловіка цей прокурор хотів позичити в мого чоловіка 2000 карбованців, щоб послати свою дружину на курорт. Мій чоловік відмовив. Я переконана, що цей прокурор доклав руку до арешту мого чоловіка

Мій чоловік ніколи не займався ніякою політичною діяльністю. Одразу після його арешту в нашій квартирі зробили обшук. Тоді конфіскували мисливську рушницю. Крім того, забрали срібло, яке я збирала собі на зуби, а також маленький хрестик.

Усе село було здивоване арештом мого чоловіка. Через два роки після його арешту мені наказали з НКВС здати весь одяг мого чоловіка, бо той був ворогом народу.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано:

[Підпис] Соловйова

За правильність перепису

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Засвідчено:

Службовець адміністрації

Вінниця

1 липня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосився до нижчепідписаних Петро Кузьмич з Вінниці, вул. Петра Могили, 18, який засвідчив таке.

Мені 77 років, колись я був куркулем у Брицькому Липовецького району. Тоді в мене відібрали все майно, і я з родиною перебрався до Вінниці, де й живу дотепер. Мій син, 1894 р. народження, ходив до художньої школи в Києві, вивчившись на художника. Він жив з нами у Вінниці, заробляючи на життя малюванням плакатів.

8 лютого 1938 р. в нашому помешканні був зроблений обшук, під час якого забрали дві англійські й дві французькі книжки, а також пашпорт мого сина. Був заповнений протокол обшуку, з якого мені лишили копію. Я приніс її з собою, але прошу її повернути. Саме тоді заарештували й забрали до міської в'язниці мого сина. Чоловік, який сидів разом з ним і якого пізніше звільнили, розповідав мені, що мого сина часто відводили ночами до будинку НКВС, де жорстоко знущалися з нього, примушуючи його говорити. Він казав, що пальці синові прищеплювали дверима. Він також розповідав, що сина били важкою праскою в щелепу, так що повибивали зуби. На запитання, що від нього хочуть почути, він, як казав його товариш, дістав відповідь, що все, що він знає і не знає. Я не можу назвати вам ім'я його товариша. Я хотів принести у в'язницю якийсь одяг синові, але мені сказали, що той відмовився; мені відповіли, що він сказав, наче не потребує його. Мені не дозволили передати йому якісь харчі. Приблизно через три місяці мені сказали, що ного сина вишлють з першим в'язничним конвоєм. Після цього я ходив на залізничну станцію кілька разів, коли відправляли в'язнів, але ніколи не міг знайти свого сина Коли ж пізніше я знову запитав у міській тюрмі, мені відповіли, що він висланий на Крайню Північ на десять років без права листування. Моя дружина померла через п'ять місяців від тривоги за нашого сина.

Я не знайшов нічого серед викопаних речей, що міг би розпізнати як власність мого сина. Однак я припускаю, що його вбили так само, як і інших заарештованих.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано.

Свідка відпущено.

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

28 червня 1943 р.

Присутні:

Президент Сенату Ціґлер (Ziegler), урядовий слідчий

Віллемс (Willems), протоколіст

Еґон фон Багдер (Egon von Bahder), перекладач

Зголосилася до нижчепідписаних Ольга Сергіївна Білецька, яка засвідчила таке.

Я народилась у селі Бабчинці Ямпільського району 12 квітня 1895 р. в сім'ї священика Сергія Лященка. Там ми й жили, доки мені не виповнилось сім років. Після цього ми перебрались до Кам'янця-Подільського, а звідти в 1927 р. до Вінниці. У 1927 р. я вийшла заміж за свого першого чоловіка, Дмитра Мискевича, і жила з ним до 1937 р. У грудні 1937 р. мого чоловіка заарештувало НКВС, і за кілька днів його було вислано з поміткою «без права листування та з суворою ізоляцією на північ країни». Мене позбавили вінницької прописки. Я переїхала до Сибіру, поблизу Свердловська, де жив мій кузен, як і чоловік, на вигнанні. Коли я там працювала в їдальні на алюмінійовому заводі, я зустріла свого другого чоловіка. Оскільки під час мого виселення з Вінниці в НКВС мені сказали, що я не повинна сподіватись побачити знову мого чоловіка, я вийшла заміж удруге за Білецького, і ми повернулись до Вінниці. У НКВС мені дали зрозуміти, що оскільки я тепер заміжжю за іншим чоловіком, я можу дістати прописку, спершу на місяць, потім на два і т. д. У 1939 р. ми переїхали з Брацлава, який лежить на віддалі близько 60 кілометрів од Вінниці, на Задністрянщину, де й живемо тепер. Приблизно тиждень тому я довідалася, що у Вінниці знайдено трупи тих, хто, як і мій перший чоловік, був начебто висланий до Сибіру. Я припускала, що мого чоловіка могли тоді розстріляти, й тому приїхала сюди, щоб пошукати на місці. І справді, тоді я знайшла серед відкопаних речей овечий кожух, який можу розпізнати як власність мого чоловіка. Я точно впізнала його, бо він залатаний латкою з моєї власної телячої жакетки.

Я не була при арешті мого першого чоловіка. Ми жили тоді у віддаленому хуторі Калинівка, і мій чоловік працював лісорубом поблизу Вінниці, хоча й був священиком. Одного вечора в грудні 1937 p., коли ми були вдома, мого чоловіка покликали до селищної ради. Після його довгої відсутности я пішла туди й дізналась, що його забрали до Калинівської ради. Там я щодня відвідувала його. Коли я прийшла туди на четвертий день, мені сказали, що його забирають до Вінниці. Я також бачила, як його посадили в машину й кудись повезли. Наступного вечора я пішла до Вінниці Там я почула, що мій чоловік уже там, але що його ще немає в списках, тож не змогла ні про що довідатись. Я повинна була прийти через два дні. Коли я прийшла знову, мені сказали повернутись наступного ранку. Коли ж знову прийшла, мене повідомили, що чоловіка там уже немає, і я прочитала довгий список висланих, які, як і він, були вже вивезені. У відповідь на моє запитання, за що його арештували, мені відповіли, що він був агітатором і ворогом народу.

Мій чоловік скінчив духовну семінарію і був висвячений на священика. Він міг виконувати обов'язки священика до серпня 1937 р. Тоді йому заборонили це. Разом з ним у Калинівці було заарештовано вісім інших духовних осіб, а за наступних півроку - ще шістнадцять. Те, що в Калинівці було так багато духовних осіб, пояснюється тим, що в цьому місці збирали небажаних осіб. З цієї причини там зібралось особливо багато священиків, яким заборонили займатись своїм ділом і які були змушені заробляти собі на прожиття фізичною працею. Зі списку тих, кого начебто вислали до Сибіру, я досі пригадую два імени, а саме священиків Мислиборського та Радзієвського. Разом з моєї і чоловікової рідні було заарештовано приблизно в один час одинадцять осіб. Серед них було чотири священики.

Вони, однак, жили не тут, а деінде, далі на південь аж до Харкова.

Прочитано по-російському, погоджено й підписано: [Ольга] Сергіївна Білецька

Свідка відпущено.

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

25 червня 1943 р.

На місці знайдення тіл з'явилася Марія Михайлівна Корсик, полька, 30 років, мати доньки 5 років, колгоспниця, мешкає в Семках Хмельниківського району Вінницької области, яка засвідчила таке.

Я дізналася про виявлення тіл у Вінниці й негайно приїхала сюди залізницею, щоб пошукати серед знайдених тіл свого чоловіка, Лонко Корсика, робітника цукроварні, ЗО років, який був заарештований Хмельниківським НКВС у грудні 1937 р. й ніколи більш не повернувся. Я не знайшла свого чоловіка, але відшукала його пальто серед викопаних частин одягу. Я не могла помилитись, пальто справді належало йому, я впізнала кілька місць, де його зашивали.

Коли я хотіла дізнатись про долю свого чоловіка в НКВС у Вінниці в січні 1938 р., начальник сказав мені, щоб я тієї людини не знала, що мого чоловіка вислано до Сибіру на 12 років, і що я повинна вдруге вийти заміж. Але я заміж не вийшла, сподіваючись, що мій чоловік повернеться. Тепер я переконана, що він був розстріляний НКВС. Я не можу сказати, за що мого чоловіка заарештовано й хто доніс на нього НКВС. Я ніколи не допитувалась.

Прочитано, погоджено й підписано: [Підпис] Корсик

Свідка відпущено.

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Перекладач

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

25 червня 1943 p.

На місці виявлених могил з'явилася Текля Іванівна Іванюк, українка, колгоспниця, 51 року, троє дітей, проживає в Глухівцях Махнівського району Вінницької области, яка засвідчила таке.

Я дізналася про знайдення тіл у Вінниці й сьогодні прийшла сюди пошукати свого чоловіка, Данила Іванюка, селянина, 48 років, який жив у Глухівцях і був заарештований Махнівським НКВС 27 лютого 1937 р.

Я не знайшла його тіла, але відшукала пальто. Я не помиляюсь щодо цього одягу. Я тепер переконана, що мій чоловік був убитий НКВС.

Його арешт спричинило те, що він відмовився вступити до ко­муністичної партії на вимогу сільського старости Кирила Кузюка. Коли я запитувала про свого чоловіка в НКВС у Вінниці, мені сказали, що його вислали до Сибіру на десять років. Тоді ж мені порадили вдруге вийти заміж.

Той, хто доніс на мого чоловіка в НКВС, такий собі Арсеній Гуманюк, утік. Його брат Павло, який також був присутній при арешті, працює в Махнівці, але живе в Глухівцях. Я розповіла щиру правду.

Прочитано, погоджено й підписано: [Підпис] Іванюк

Свідка відпущено.

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Перекладач:

[Підпис] фон Багдер (von Bahder)

Вінниця

25 червня 1943 p.

На місці знайдення тіл з'явилась Софія Павлівна Подгородецька, полька, селянка, 67 років, мешкає в Семках Хмільницьського району Вінницької области, яка засвідчила таке.

Я дізналась про знайдення тіл і вчора прийшла сюди пошукати свого сина, Альбіна Подгородецького, некваліфікованого робітника, 30 років. Його забрали з Хмільника комуніст Антон Маринкевич і міліціонер, якого я не знаю, на Різдво 1937 р. і відтоді він не повернувся.

Серед відкопаних частин одягу я знайшла пальто свого сина . Я знаю це пальто дуже добре, воно, без сумніву, належало моєму синові, бо я впізнала латки й шитво в тих місцях, де я зашивала його. Я принесла це пальто моєму синові у в'язницю в Хмільник, де він був в'язнем НКВС. Я не знаю, за що мого сина було заарештовано. Мені не вдалось поговорити з ним.

З 1932 до 1935 p. він також був ув'язнений ДПУ. Причиною його арешту тоді було його польське походження й відмова як сина куркуля вступити до колгоспу.

Той, хто доніс на мого сина, Маринкевич, сьогодні ще й досі в селі, але не працює. Його знали як прихвосня НКВС та активіста

Прочитано, погоджено й підписана [Підпис] Подгородецька

Свідка відпущено.

[Підпис] Ціґлер (Ziegler)

Перекладач

[Підпис] фон Багдер (von Bander)

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ