Ж-Л "ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ" Червень 1966 р. Ч.6

Проф. Д. НИТЧЕНКО

З того часу, як були написані перші українські книжки, як були створені перші літературні скарби, що збереглися і дійшли до нас, минуло понад 900 років. За цей час український народ перейшов довгий і тяжкий шлях національного й культурного розвитку. Кожний визначний твір, чи то писаний ще літописцями гусячими перами в ті роки сивої давнини, чи в пізніші століття нашими українськими клясиками і науковцями, чи навіть створені сучасними письменниками і діячами різних ділянок культури, - все це національний скарб нашої української скарбниці.

Ми, як і кожен нарід, гордимося такими скарбами і їх творцями. Такі твори не вмирають, бо вони правдиво змальовують різні періоди буття нашого народу, його боротьбу проти ворогів за свою окремішність, пока­зують рівень культури, мистецтво, ідеї, якими жили наші люди. З історії відомо, що протягом згаданих тих дев'ятьох соток років Україна була не один раз під ударами різних загарбників і багато разів складала свій героїчний іспит в обороні своєї землі, своєї мови, своєї культури.

Коли візьмемо статистичні відомості зокрема про видання книжок, що були й є чи не найголовнішим показником культурного розвитку кожного народу, бо в них завжди відбиваються усі галузі культурних надбань, то побачимо, що від 11 стол., себто від появи першої рукописної книги - "Остромирової євангелії", написаної у 1056-57 роках, до 14 стол. нараховано 700 рукописних книг, а з 15-го до 17-го стол. випущено друком 25 тисяч книг. Щоправда, ці цифри стосуються не тільки до України, а до всієї тієї території, що була тоді під Росією. До того ж і підрахунки зроблено вже 1897 року російським урядом без зазначення, скільки переписано чи надру­ковано книг в Україні, а скільки на іншій території колишньої московської імперії. На жаль, мало з тих видань дійшло до наших часів. Проте з певністю можна сказати й без підрахунків, що в Україні було переписано й надруковано в минулому багато більше книжок, ніж у Московії, бо освіта в Україні в ті часи стояла значно вище, ніж у Московії, бо й перші академії, і перші друкарні були відкриті в Україні. Серед слов'ян першими в дру­куванні книг були чехи, що стояли ближче до Заходу. Вони випустили свою першу друковану книгу 1468 року, а вже слідом за ними стоїть Україна. Перша українська книжка вийшла 1491 року, а перша російська книжка вийшла в Москві аж через 73 роки, себто в 1564 році. Надрукував її першодрукар Іван Федоров із допомогою білоруса Мстиславця. Але Московщина була в ті часи ще настільки темна, що після виходу третьої книжки, москалі спалили друкарню Федорова і його самого хотіли забити. Рятуючись, він утік до Білорусії, а потім переїхав до Львова, де організував нову друкарню.

Що Україна культурно стояла вище ніж Московщина, видно й з того, що тоді, коли Київ уже був великим культурним і торговельним центром, то Москва 1147 року була ще невеликим хутором чи селищем.

Отже, доки Україна була самостійною - князівською, козацькою чи гетьманською - державою, ішов широкими кроками і її культурний розвиток. Відомо, як багато виходило видань у Києві, у Львові, в Острозі та в багатьох інших містах. По кінець 18-го століття лише одна київська друкарня випустила 250 книг. Українські видання ширились по всіх слов'янських землях, навіть у Молдавії, Румунії, Угорщині та по всій Московщині. Так Україна виконувала важливу культурну місію серед слов'янських народів. Не було тоді в Україні й цензурних обмежень, але чим далі чужа Московщина все ворожіше сприймала українські видання, навіть суто церковні.

Цар Олексій Михайлович навіть склав з поляками договір, щоб усі "слаґатєлі кніґ" були смертю казнені, себто, щоб були покарані на смерть, а їхні книги щоб були спалені. Після середини 17-го століття, себто після горезвісного Переяславського договору, ситуація в Україні почала швидко гіршати: Москва запровадила суворий нагляд над друкарнями і вимагала, шоб усі рукописи надсилати насамперед в Москву до цензури. Особливо домагався цього московський патріярх, який писав до Києва грізні листи, але Києво-Печерська Лавра не дуже потурала їм. Київський митрополит довго не хотів підпорядкуватися московському патріярхові й відстоював незалежність у справах церковного друку. Проте по 1720-му році майже все було вже заборонене і українська книжка не могла вийти в світ без благословення Москви. Накладалися штрафи за порушення, а Чернігівську друкарню цілком сконфісковано і перевезено до Москви. З тих причин такі визначні праці, як Величка, Самовидця, навіть Сковороди, з'являються спершу в рукописах у 18 столітті. Навіть перші частини "Енеїди" Котля­ревського виходять спершу в Петербурзі.

Таким чином протягом 18-го і 19-го століть видавнича українська справа в Україні з волі Москви була спаралізована. Навіть перший "Кобзар" і "Гайдамаки" Шевченка виходять у Росії.

У 1847 році в Україні українською мовою вийшла тільки 1 книжка, в 1848 році - 3, в 1849 р. - 2, в 1850 р. - 1, в 1851 р. - 2, 1852 р. - 3, в 1853 р. - 1, в 1854 р. - 3, 1855 р. - 4, в 1856 р. - 5. І це в той час, коли в підросій­ській Україні було понад 10 міл. населення. З цього бачимо, яку ганебну ролю відогравав в Україні московський режим, як він сковував увесь український культурний процес, у якій темряві тримав наш народ. А російські історики тим часом писали, що приєднання України до Росії мало прогресивний характер. Це саме повторюють і сучасні совєтські історики.

З 50-60 років 19-го століття, після скасування кріпацтва, тиск на україн­ську книжку трохи зменшується, і протягом кількох років появляється по 20-30 видань, але 1863 року з'являється зловісний наказ царського уряду про заборону друкувати підручники та інші видання українською мовою. Міністер внутрішніх справ Російської імперії, Валуєв, від імені уряду заявив, що "нікакого особєнного малороссійского язика не било, нєт, і бить не может, а нарєчіє іх, употребляємоє простонародієм, єсть тот же русскій язик, только іспорченний вліянієм на нєго Польші". Заборонено друкувати українською мовою навіть євангелію. Цей наказ поновлено 1876 року. Заборонено і ввозити українські книжки з-за кордону, а також ставити українські вистави. Цього наказу не оголошено в пресі, він був таємний по лінії цензури і жандармерії. Згаданий закон існував аж до 1905 року. Тільки Галичина, що була під Австрією, мала більше національної свободи. Тут друкувалися українські книжки і багато українських письменників із Наддніпрянщини висилали свої твори в Західню Україну, де виходили й українські газети та журнали.

1905 рік трохи полегшив обставини в Україні, але небагато. Зате бачимо, яким розквітом забуяло українське життя з вибухом революції і з утворен­ням молодої Української держави. Уже 1917 року в Україні вийшло з друку 747 книжок, 1918 р. - 1084, але 1919 р. тільки 665, бо на Україну вже сунула з півночі московська збройна навала.

Коли в Україні запанувала московсько-большевицька влада, українські видання знову зменшуються. В 1920 році українською мовою вийшло 457 книжок, а російською - 369, в 1921 р. українських книжок вийшло тільки 214, а російських - 448, в 1922 р. українських - 385, а російських аж - 927.

Крім цього, Україну заливає російська література, яку навмисне привозять з Росії і продають по значно нижчих цінах, ніж українські видання. Наприклад, підручник з мікробіології українською мовою коштував 5 карб., а російською - 2 карб. 50 коп. Така різниця в ціні була й на інші видання. Ішла плянова насильницька русифікація українського населення через книжки, пресу, кіно. Крім того, і розподіл продукції та постачання папером робила Москва. Тож, наприклад, одне з видавництв у 1933 році заплянувало видати 230 книжок, а паперу Москва дала тільки на 88 книжок. Це був теж один із засобів, яким Москва душила українську мову, літературу і взагалі розвиток усього культурного українського життя. Щоб швидше зломити опір українського народу проти московської окупації, з наказу московського уряду в 30-ті роки заарештовано понад 250 українських письменників і літературознавців. Більшість із них загинула в концтаборах. Багато з них розстріляно за вироком колеґії найвищого суду. Ось один з документів того часу, що був опублікований 18 грудня 1934 року: "З 13-го по 15-го грудня цього року Виїзна Сесія Військової Колеґії Найвищого Суду СССР під головуванням тов. Ульріха, членів Ричкова та Горячева, розглянула справу: Крушельницького Івана, Крушельницького Тараса, Сказинського Романа, Лебединця Михайла, Шевченка Романа... Косинки-Стрільця Григорія, Фальківського Дмитра..." - в списку лише за цим одним вироком засуджено до розстрілу 28 осіб і тут же зазначено, що вирок виконано. Таких масових наступів на Україну і нищення як провідної верстви, так і населення було три: перший - з 1929-го по 1934 рік, себто часи колективізації і створення штучного голоду, коли згинуло сім міл. українських людей; другий - у часи єжовщини, 1937-38 роки; третій - після вибуху німецько-большевицької війни. Що оскарження підсудних були безпідставними свідчить, напр., і те, що згадані у вироку суду засу­джені на смерть тепер майже всі посмертно реабілітовані, хоч творів їхніх і далі не друкують.

Наслідком цього наступу на українську літературу та її творців було й те, що до списка заборонених українських видань потрапило 5000 книжок.

Другим об'єктом наступу московського окупанта було українське шкіль­ництво. Щоб підготувати ширший курс русифікації, між 1933 і 1937 роками проведено чистки учительського складу. Згідно з повідомленням газет усунено тоді 24 тисячі найсвідомішого елементу серед учителів. Майже всі вони були заарештовані й заслані, бо їм закидали націоналізм і шкідництво. І, як наслідок, до 1941 року всі вищі навчальні заклади в Україні були русифіковані, лише в університетах залишились деякі окремі предмети, як українська мова і література, що викладались українською мовою.

Масове винищення української інтелігенції під закидом націоналізму досягло такого розміру, що в місті досить було розмовляти українському інтеліґентові українською мовою, щоб стягнути на себе небезпеку обвину­вачення у націоналізмі. Після ліквідації українізації на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, де було 250 українських шкіл, два педагогічних техні­куми, педагогічний інститут, українська газета, український відділ при Робітфаку, український відділ при Спілці Письменників за межами України, та низка українських установ, - НКВД таємно збирало відомості навіть по книгозбірнях, хто позичає українські книжки. В 1933 році в Інституті Т. Шевченка в Харкові з наказу НКВД знято з вистави книжок відділ "Українські письменники на Північному Кавказі", бо саме тоді большевики зліквідували все українське на Кавказі і розстріляли проф. Шалю, Боклаженка та кількох інших.

Русифікація вищих і середніх навчальних закладів дійшла так далеко, що у Львівському університеті в 1953 році студенти, не витримавши, під­писали прохання до уряду, домагаючись української мови у викладанні лекцій. У відповідь на це, з наказу Москви, розстріляно 33 студенти, що підписали прохання. Про це писали швайцарські та інші газети. Всі ці згадані репресії та пляни Москви русифікувати найперше українців, біло­русів та інші національності підтвердив колишній співробітник Київської кінофабрики Бродський, що втік на Захід і надрукував свої спогади в американській і англійській пресі.

Незаперечним фактом плянового нищення українських культурно-мистецьких скарбів є і спалення українського відділу в державній публічній бібліотеці Академії Наук у Києві, що сталось 24 травня 1964 року. Там загинуло 6 тисяч томів найцінніших видань і матеріялів, як старих унікатів з історії України, так і ввесь архів актів української державности. Найно­вішим злочином окупанта є знищення вітражу в Київському музеї.

Згадуючи спалення Наукової Бібліотеки в Києві, слід одночасно згадати, що практику вилучення і нищення цінної україніки окупант провадив із самих початків свого панування в Україні. Адже і всі ті згадані 5000 книжок, що їх заборонили і вилучили московсько-большевицькі окупанти, знищені. У 1933-34 роках після відомого листа Сталіна до журналу "Пролетарская революція" про ідеологічні "ухили" на літературно-видавничому фронті, відбулися чистки всіх книжкових баз книгоцентру та видавничих портфелів. Тоді вилучено тисячі готової книжкової продукції і віддано на знищення. Тоді ж вилучено з друку безліч цінних видань, як ось "Кобзар" Т. Шевченка німецького і польською мовами, "Чорну Раду" Куліша, "Кармелюка" Старицького в перекладі на німецьку мову, "Українські Думи" з коментарями Катерини Грушевської, романи Підмогильного, Досвітнього та багато інших. У ті ж часи вилучено з Харківського Обласного Історичного Архіву біля 200 примірників рідкісного видання минулого століття - журналу "Кієвская Старіна", де систематично друкувались українські матеріяли про минуле, листи Шевченка та багато суто українського патріотичного матеріялу. Це рідкісне видання наказом "згори" теж було знищене.

Нечувана дискримінація щодо України провадиться на всіх ділянках української культури. Навіть за совєтською статистикою у 1963 році на 10 тисяч населення Росії припадав 161 студент, а в Україні на ту ж саму кількість населення тільки - 129 студентів. Погляньмо й на кількість наукових робітників. Кількість населення Росії порівняно до цілого Совєтського Союзу становить 54 відсотки, але докторів наук там, порівняно до кількости докторів наук у цілому СССР, аж 70 відсотків, кандидатів наук - 67%. В той же час, коли населення України в СССР становить 20%, то докторів наук в Україні, порівняно, тільки 12,6%, а кандидатів - 13,9%.

Отже бачимо, що на 10 тисяч росіян припадає 33 наукові робітники, а на 10 тисяч українців - лише 16. Так Москва пляново гальмує освіту в Україні. Це бачимо й з того, що за царського режиму в тодішній Росії було 11 університетів, з чого - 5 в Україні. Тепер в СССР є 40 університетів, з чого в Україні тільки 7.

Не краще і з літературно-видавничою справою. В 1963 році на одного росіянина в СССР припадало 9 виданих книг, а на одного українця лише дві книжки українською мовою. До того ж у самій Україні російською мовою друкують значно більше книжок і газет, ніж: українською. В 1963 році надруковано в Україні всього 7599 книжок, але з них українською мовою тільки 3321, себто менше ніж половина. Тиражі українських видань щороку зменшуються. За згаданою совєтською статистикою бачимо, що в 1962 році загальний тираж усіх українських видань в Україні становив 87 міл. 58 ти­сяч, а в 1963 році тільки 76 міл. 667 тисяч примірників. Отже зменшилось за один рік на 10 мільйонів, а в той же самий час у Росії тираж російських книжок зріс на 15 мільйонів.

Все це показує, яку нищівну політику русифікації провадить Москва у відношенні до інших націй. Такий самий стан і з театрами. З доповіді голови президії Верховної Ради УССР Коротченка бачимо, що в Україні 1960 року був 61 професійний театр, але з них тільки 30 українських, а решта - російські. В самій Одесі з шести театрів - тільки один україн­ський. Ось так виглядає московський "інтернаціоналізм" на практиці в "найдемократичнішій" країні світу. За межами України в СССР не виходить українською мовою жодна книжка, жодна газета, немає і жодної україн­ської школи, в той час, як навіть в Австралії українці мають десятки своїх шкіл та до двох тисяч учнів і студентів.

Наші протести не принесли б бажаної користи, якби сам наш нарід в Україні не провадив боротьби з тою лютою політикою окупанта. Лист, пересланий за кордон з України про знищення бібліотеки, протести сту­дентів проти русифікації навчальних закладів, вселюдний З'їзд учителів у Києві, що в своїй резолюції вимагали запровадження української мови в усіх ділянках українського життя, численні статті в газетах, - все це незаперечні докази того спротиву, що його чинить Україна проти дії московського окупанта.

Коли простежити навіть за київською пресою, зокрема за "Літературною Україною", можна побачити, що - крім того, що більшість книжок в Україні друкують російською мовою, - велику частину відсотків україн­ських видань забирають переклади з російської мови. Так, напр., в статті А. Іщенка "Майбутнє дитячої книжки" ("Літ. Україна", 30. 5. 1961) читаємо, що в Дитвидав є 262 назви, але з них тільки 85 книжок творів українських письменників, а решта - переклади з російської мови. Головний редактор В-ва, заспокоюючи на нараді українських письменників, казав, що він хоче видати також багато творів-перекладів з української мови (певно, що на російську). Але письменники розгадали ці русифікаційні пляни ЦК партії, що стоїть за спинами редакторів, і зазначили, що це було б на шкоду завдання В-ва. А письменниця Марія Пригара сказала просто на тій нараді, що видавничий плян перетворює Дитвидав на перекладвидав. Виступаючи, письменники зазначили, що тиражі дитячих книжок все падуть. Раніше пересічний тираж був 90 тисяч, а тепер тільки 30 тисяч.

Гуморист Ковінька в тій же газеті писав, що в селі Лютеньки на Полтав­щині передплатили на 10 тисяч карб. українських журналів і газет, а їм прислали цілу купу російських журналів і газет. Іншим разом письменниці Наталя Забіла і Марія Пригара писали в "Літературній газеті", що твори орденоносця Гончара російською мовою, видані в Москві, можна дістати в Україні в кожній крамниці, а творів українською мовою того ж письмен­ника не можна дістати навіть у книгозбірнях поблизу Києва.

Максим Рильський у передмові до спогадів Садовського "Мої театральні згадки" писав, що він радий, що В-во погодилось видати цю книжку масовим тиражем (це мало бути 50-100 тисяч примірників), але насправді видали тільки три з половиною тисячі, бо це патріотична книжка про боротьбу за український театр у часи царизму. Ціла низка спогадів про минуле українського театру видана мізерними тиражами, наприклад, спогади Б. Тобілевича про свого батька - відомого артиста Саксаганського, видали тиражем 2 тисячі, монографію про автора опери "Катерина" Миколу Аркаса - одну тисячу. Минулого року вийшли спогади про Лесю Українку - чудова патріотична книжка, але тільки 7 тисяч примірників і її вмить розхапали. Такі малі тиражі видаються у той час, коли самих бібліотек в Україні є 30 тисяч. Чи таких спогадів не хотіла б мати в себе кожна бібліотека? До того ж усього приходить ще фальсифікація творів, викреслю­вання слів, рядків і т. д.

Хіба не показовими є колоніяльні обставини в Україні, коли навіть порівняємо видання сателітної Угорщини, що має 10 міл. населення, з кількістю видань в Україні? В Угорщині 18 видавництв минулого року випустило з друку 24 тисячі різних друкованих видань угорською мовою, загальним тиражем 80 міл. примірників, а в Україні, з її чотирикратно більшим населенням, позаминулого року випустили українською мовою 3325 назв книг і брошур, загальним тиражем 77 міл. примірників. Оце так виглядає московський "інтернаціоналізм" на практиці. Вже навіть не гово­римо про самий зміст тих видань. Адже за совєтською статистикою бачимо, що на видання пропаґандивної літератури припадає в пляні 33% назв, а на художню літературу тільки 9%. Такий самий трагічний стан і з кількістю українських газет і журналів в Україні. В 1962 році було в Україні 2132 українські газети, а в 1963 р. лишилось тільки 765 газет, отже, за один рік зліквідовано 1601 газету українською мовою, зате російських газет виходило аж 1591. А ось журнали: в 1958 році було в Україні 214 журналів україн­ською мовою, а в 1963 р. залишилось тільки 130.

Закінчуючи цей огляд про долю української книжки і взагалі української культури та нашої мови, мимоволі виникає питання: а які ж наші обов'язки перед Батьківщиною і перед собою? Живучи на рідних землях ми не мали змоги заглянути глибше в таємниці й статистику дій московського окупанта. Ніхто тих цифр у такому співставленні не розробляв. Це знали лише одиниці, а загал бачив тільки наслідки ворожої дії. Тут, у вільному світі, ваші науковці, маючи статистичні дані СССР, опрацьовують їх і показують нам у правдивому світлі нищівну політику Москви супроти України. Її мета - змішати всі уярмлені нею народи в один, як кажуть, "котьолок", перетворити в одну націю, з однією мовою, з одним мисленням, з однією московською імперіялістичною ідеєю. Цьому, як відомо, протиставляються всі поневолені в СССР, неросійські народи.

Отже нашим обов'язком є допомогти нашим науковцям у вільному світі видати цінні нефальшовані твори, які показували б правдивий стан України під московською стопою. Такі твори не тільки впливатимуть на дії вільного світу, не тільки озброюватимуть нашу спільноту, а й проникатимуть на той бік, стаючи доброю допомогою, зброєю, для нашого народу в Україні. Наша допомога врятує одночасно сотні цінних рукописів наших науковців, істо­риків і письменників, що живуть і працюють у вільному світі.

При цьому не можна забувати, що, протестуючи проти дій окупанта, проти винародовлення нашого народу, проти нищення нашої мови, мусимо тримати високо свій власний прапор. Протестувати має моральне право той, хто й сам допомагає тут зберігати культурні цінності, хто жертвує свої кошти на такі цінні видання як "Дипломатична Місія України", "Енци­клопедія Українознавства", твори неоклясиків, хто передплачує і читає наші газети й журнали, хто купує рідну книжку, хто вчить своїх дітей рідної мови й підтримує наше шкільництво, свої рідні організації.

* * *

З матеріялів Маніфестації Українців Мельбурну (Австралія) на захист української культури й народу в Україні. Доповідь прочитана під час Маніфестації 3 жовтня 1965 р. у залі Українського Народного Дому в Ессендоні.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ