Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук

Наші сусіди, зрештою, протягом багатьох століть - після того, як упала могутня Київська Русь - ніколи не були зацікавлені у відродженні української державности. Бо існування незалежної України не тільки докорінно змінює вже призвичаєну для імперіялістичних кіл геополітичну ситуацію в переділеній ними Європі, але й впливає на розвиток усієї світової цивілізації, ламаючи насильно усталені традиції, повертаючи споконвічні загальнолюдські права як українському, так і десяткам інших народів.

Так було, зокрема, в середині XVII ст., а особливо ж на початку XX, коли за мовчазної згоди й відвертого потурання тодішньої «демократії» Заходу, а то й прямого заохочення Антанти до відтворення «єдиної і неділимої» Росії, не змогла утвердитися Українська Самостійна Соборна Держава.

Але український народ ніколи не припиняв боротьби за своє одвічне право бути господарем на власній землі. Навіть тоді, коли большевиками була збройно звойована Українська Народня Республіка, і її законний уряд опинився на чужині, кращі сини нашого народу продовжували національно-визвольні змагання.

Особливого розмаху набули вони в роки Другої світової війни, коли збройну боротьбу проти большевицького і гітлерівського режимів очолили Організація Українських Націоналістів і створена нашим народом Українська Повстанська Армія. Саме ОУН-УПА була єдиною політичною і військовою силою, яка в той надзвичайно важкий час продовжувала боротися за незалежність України.

Справді, через десять років після розгрому фашистської Німеччини збройний опір ОУН-УПА був придушений. Але не припинялася боротьба за ту ж високу мету, якщо кращі сини й дочки нашого народу і далі йшли на сибірську каторгу з готовістю покласти і своє життя на вівтар свободи України: Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин...

Ця їхня жертовність важила для українців і представників інших народів, що живуть серед нас, більше, аніж умовляння англійського прем'єра й американського президента бути в Союзі, відмовившись від незалежности. І віковічне прагнення нашого народу до свободи, підтримуване десятки років саме націоналістами, вилилося в могутнє «Так!» на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Такий результат подивував і політиків, і тих, хто на Заході і на Сході вперше почув про Україну та її народ. Але його одностайність у виборі своєї долі не тільки заскакувала відвертих ворогів відродженої держави, але й противників усього українського, особливо тих, хто багато років переконував світ, що українці тільки й думали постійно про возз'єднання зі «старшим братом», бо ні нашим батькам, ні нам ніколи не було притаманним прагнення мати власну державу, а національно-визвольні змагання українців у 1940-50 роках оголошував виключно злочинними акціями українських націоналістів, і то в першу чергу проти свого народу.

Запеклих ворогів українства особливо занепокоїло те, що в незалежну Україну повертаються ті, хто боровся все життя за її самостійність - чи зі зброєю в руках на українській землі, чи політичними акціями в еміґрації. Саме ті, хто завжди несхитно вірив у відродження держави своїх предків на власній землі, і хто наближав цей день. Ці патріоти, пізнавши можливості демократичного світу, готові допомогти рідному народові якомога швидше увійти в коло вільних народів, а відтак утвердити справді багату й незалежну Україну.

Чи могли з цим змиритися ті, ідеологія яких у своїй суті не допускає права українському народові на самостійне життя? Вони й почали вживати відчайдушних зусиль, аби всіляко паплюжити українських патріотів перед власним народом, що опинився в складній економічній ситуації через те, що через політичну недосвідченість віддав владу в руки тим, хто і вчора мав її. Кінцева мета цієї широкомасштабної акції - підірвання основ української держави з наступною її повною ліквідацією. А перший крок до цього - відмежувати ОУН-УПА від українського народу, знову, тепер уже за нових політичних реалій, представити йому цю орга­нізацію злочинною. А тоді й можна буде нав'язати українському суспільству стару концепцію: ідея самостійности України не має перспективи, оскільки, мовляв, її носієм постійно виступала «злочинна» ОУН-УПА.

І ще краще, за цим сценарієм, якщо українців у цьому переконуватимуть самі українці. А таких знайти, на жаль, покищо немає проблеми. Особливо з тих, хто українцем себе заявляє тоді, коли це вигідно і їм, і їхнім закулісним ідеологам.

Одним з таких виявився нібито українець з Канади Віктор Поліщук, котрий торік своїм коштом видав у Торонто-Варшаві-Києві книгу під претенсійною назвою «Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)».

Присвятивши «пам'яті жертв ОУН-УПА труд цей», автор найперше попереджає читача: «Нехай ніхто, хто почуває себе українським націоналістом, не кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки».

Я прочитав дуже уважно «сповідь українця», і хоч не належу до націоналістичних організацій, народився у повоєнний час на історичній Київщині, але повинен відповідати Вікторові Поліщуку: на відміну від нього, я не тільки ознайомлений з писаннями ідейних противників ОУН-УПА, але й переглянув велику кількість документів з колишніх таємних архівів. І саме це змушує мене не мовчати у зв'язку з появою книги Віктора Поліщука, який, не попрацювавши в тепер відкритих учорашніх спецхранах (таку можливість сьогодні мають усі дослідники), узявся з чужого голосу «змити з українського народу пляму ганьби за злочини ОУН-УПА», бо, мовляв, «існує потреба правди. Це треба сказати. Бо гірка правда краще лікує, ніж солодка брехня» (ст. 26).

І за оголення цієї «гіркої правди» автор узявся, з усього видно, оскільки в Україні «навіть найчесніші, як-от Олесь Гончар, не наважуються на явне засудження націоналістичної потвори» (ст. 22).

Справді, Олесь Гончар, якого і Віктор Поліщук уважає совістю нації, мав зовсім іншу думку, ніж він, і це чомусь не насторожило автора «Гіркої правди», не змусило з усією відповідальністю братися до висвітлення такої серйозної проблеми.

Віктор Поліщук гадає, що цю «гірку правду» зміг би написати Михайло Стельмах, коли б жив: «Він, мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних братів треба було б писати. Але він вірив у перемогу Добра над Злом, правди над кривдою» (ст. 12).

Я теж вірю, що Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливости сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися й сам Віктор Поліщук, коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 p.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха "Над Черемошем".

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 p.p., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого клясового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою "Українську головну військову раду", яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями - на зразок медалі "За боротьбу в особливо важких умовах".

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників совєтської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України - ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 24. Спр. 1566. Арк. 144).

Але, як ми вже знаємо, Віктор Поліщук не знає, як відчиняються двері архівів. Йому простіше повторювати все те, що протягом принаймні півстоліття писали недобросовісні історики, вихоплюючи з документів лише відповідно вигідні їм факти. А тому з-під пера заанґажованих і оплачених за антиукраїнство й антиісторизм, з дозволу сказати, вчених виходила потрібна «гірка правда», як у «сповіді українця». Що ж можна сказати про все це, коли є можливість ознайомитися з корпусом совєтських, німецьких, польських та українських документів у світлі звинувачень Віктором Поліщуком ОУН-УПА?

Перш за все треба дати роз'яснення читачам, чи і справді ідеологія ОУН-УПА була спрямована як проти рідного, так і представників інших народів, що проживали в Україні, шануючи право українського корінного населення. І красномовнішим тут буде документ Української Повстанської Армії, поширений у роки війни:

«Українська Повстанча Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах, - це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання в цілому світі.

УПА бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької "нової Європи".

УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціялістичних програм та політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму.

УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіялістичні цілі, "визволяв", "брав під охорону", під "опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст - поневолення, насильство, грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить Україну від усіх "опікунів" і "визволителів", поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, в якій селянин, робітник і інтеліґент могтиме вільно, заможно і культурно жити та розвиватися.

УПА за повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма, за побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів.

В українській державі влада вважатиме за найвищий свій обов'язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолення країн і пригноблених народів у своїй державі, народня влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енерґію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу.

В лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів, за УССД, за національне і соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий суспільний лад:

1. За знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народня влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян.

2. а) За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською.

б) За участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у керівництві.

3. а) За загальний 8-годинний робочий день. Понаднормова праця може бути тільки вільною, як і кожна праця взагалі, і робітник отримуватиме за неї окрему зарплату.

б) За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибуткових підприємствах. Робітник отримуватиме таку зарплату, яка потрібна для забезпечення матеріяльних і духовних потреб цілої його сім'ї. При річних підсумках господарського стану підприємств кожний робітник одержуватиме: у господарсько-кооперативних підприємствах дивіденд, а в національно-державних - премію.

в) За вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці.

г) За свободу профспілок. За знищення стахановщини, соцзмагань, підвищування норм та інших способів експлуатації працюючих.

4. За вільне ремесло, за добровільне об'єднування ремісників у артілі, за право ремісника вийти з артілі та індивідуально виконувати працю і вільно розпоряджатися своїм заробітком.

5. За національно-державну організацію великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю, за вільні базари.

6. За повну рівність жінки з чоловіком у всіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку в шахтах, руднях чи на інших важких промислах і внаслідок цього не руйнувала свого здоров'я. За державну охорону материнства. Батько сім'ї одержуватиме, крім плати за свою працю, додаткову платню на утримання жінки і неповнолітніх дітей. Лише в таких умовинах жінка матиме змогу виконувати свій важливий, почесний і відповідальний обов'язок матері і виховательки молодого покоління.

7. а) За обов'язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народньої маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо.

б) За поширення вищого і фахового шкільництва, за невпинний ріст висококваліфікованих кадрів фахівців на всіх ділянках життя.

в) За вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, помешканнями та навчальними приладдями.

г) За всебічний гармонійний розвиток молодого покоління - моральний, розумовий та фізичний. За вільний вступ до всіх наукових і культурних надбань людства.

8. За пошану до праці інтелігенції. За створення таких матеріяльних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійним про завтрішній день та про долю сім'ї, міг віддатися культурно-творчій праці: мав потрібні умовини до праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень.

9. а) За повне забезпечення всіх працюючих на старість та на випадок хвороби чи каліцтва.

б) За широке запровадження охорони народнього здоров'я, за поширення сітки лікарень, санаторій, курортів та будинків відпочинку. За збільшення лікарських кадрів. За право працюючих на безплатне користування всіма закладами охорони здоров'я.

в) За особливу державну опіку над дітьми і молоддю, за поширення сітки дитячих ясел та садків, санаторій, таборів відпочинку, за охоплення всієї дітвори та молоді державними закладами опіки та виховання.

10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти офіційного насаджування суспільності світоглядних доктрин і догм.

б) За вільне визнавання і виконування культів, які не суперечать громадській моралі.

в) За відокремлення церковних організацій від держави.

г) За культурні взаємини з другими народами, за право виїзду громадян за кордон для навчання, лікування та пізнавання життя і культурних надбань других народів.

11. За повне право національних меншостей плекати свою власну за формою і змістом національну культуру.

12. За рівність усіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов'язках, за рівне право на заробіток і відпочинок.

13. За вільну українську за формою і змістом культуру, за героїчну духовість, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 111. Арк. 8).

Я тому повністю подаю цей документ, що засвідчує програмові засади ОУН-УПА, оскільки Віктор Поліщук, на жаль, цього не робить, послуговуючись, як правило, чужими ідеологічними гаслами. Особливо ж тоді, коли йдеться про так званий український колябораціонізм з гітлерівським фашизмом.

Тепер уже широко відомо, що в німецькому ув'язненні вже в липні 1941 року опинилися Степан Бандера та Ярослав Стецько. Згодом у концтаборі Саксенгавзен до них приєднується і Андрій Мельник. Що ж стосується сотень рядових оунівців, то вони були розстріляні фашистами. Німецьке командування в спеціяльно виданій інструкції від 9.11.1941 р. поруч з вказівками про боротьбу з партизанами, комуністами і військовиками Красної армії визнало вважати «надалі небажаними особами українських політичних аґентів руху Бандери (пропагандистський матеріял і показання надсилати окремо у відділ АО головного командування), за якими вести спостереження і на випадок здійснення політичної діяльности - арештувати» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 115. Арк. 7).

Окупаційна влада, крім того, застерігала: «По Україні роз'їжджають під виглядом артистів і бандуристів групи людей, які проводять роботу, спрямовану проти німецького командування, за створення "Самостійної України", і що за вказівкою районного німецького коменданта такі люди підлягають затриманню і направленню в комендатуру» (Там само: Арк. 10).

Якщо в наказі Сталіна (ч. 00189 від 5.09.1942 р.) передбачалося «особливо підбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу і вкорінювати їх на службу в місцеві управління і установи, створені німцями, на заводи, депо, станції, пристані, телеграф, телефон, летовища, бази і склади, в охорону німецьких посадових осіб, в ґестапо та його школи, а також в усі інші установи й органи, що обслуговують армію чи місцеву адміністрацію німецьких властей» (ЦДАГОУ: Ф. 62-Оп. 1. Спр. 275. Арк. 3), то чому ОУН-УПА не могли скористатися на власній землі такими ж формами боротьби з окупантами, якими послуговувався Кремль на насильно приєднаній території України?

Тим більше, як це засвідчував партизанський командир Сидір Ковпак 28.9.1943 p., коли «українське населення винятково підтримує бандерівців, Совєтську владу ненавидить» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 248. Арк. 161).

Часто противники ОУН звинувачують її в тому, що нібито вона сприяла вивезенню українського населення до Німеччини. Але це не відповідає дійсності, бо ось що свідчить документ ОУН, перехоплений Гестапо: «Ніхто не повинен їхати до Німеччини. Ніхто не повинен іти на організовані німцями курси, оскільки там цих людей переловлять і знищать. Ніхто не повинен іти на військову службу. Ми не можемо боротися в рядах чужої армії за чужі інтереси. Ми будемо вступати тільки в українську армію, яка бореться за суверенну українську державу. Всі, де б ви не перебували, на яких постах і посадах, - всі на службу України» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 52).

Ще одне звинувачення українських націоналістів у колябораціонізмі полягає в тому, що їх, мовляв, озброювали німці.

Справді, в УПА було багато німецької зброї. Але її українські повстанці здобували в бою з фашистами або ж у них ... вимінювали.

Так, у середині червня 1943 року, як стверджують совєтські партизани, «німецькі солдати під Рівним за сало і масло продали населенню 6 штук гвинтівок з патронами. Таке ж становище було і в Сарнах, коли солдати продали 4 Гвинтівки з набоями (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254. Арк. 16).

До речі, тоді ж польське населення в Рафаловці за 16 кілограмів сала купило у гітлерівців 2 ручних кулемети (Там само: Арк. 15).

Інший партизанський командир, Петро Вершигора, в донесеннях (ч.ч. 1287, 1345/25 від 30.01.1944) засвідчував: німці в обмін на продукти звіль­нили з тюрми націоналістів (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 70. Спр. 899. Арк. 23).

Можна додати, що особливо багато зброї воїни УПА вимінювали за продукти в угорських, словацьких, румунських та інших національних підрозділах, що були у складі вермахту і які погано постачалися.

Перейшовши до рук українських повстанців, вона спрямовувалася проти окупантів.

Важливим аспектом порушеної Віктором Поліщуком проблеми є широке представництво національно-визвольного руху по всій українській землі, а не в одному західньому регіоні. Бо, постійно плекаючи ідею відродження своєї державности, українські націоналісти ставили собі за мету побудову Української Самостійної Соборної Держави на всіх наших власних етнічних землях - від Сяну до Дону. А тому невипадково, що провідники ОУН, плянуючи проголошення української влади після приходу німецьких військ, особливу увагу звертали на ту частину України, яка після 1920 року була в складі УССР.

Звичайно, існування тут зовсім іншого соціяльно-економічного та політичного ладу протягом двох десятків років відповідним чином відбилося і на свідомості широких мас. Тут, зокрема, вже значною мірою були придушені поривання населення до створення власної національно-демократичної держави, не існувало такого скоординованого антисовєтського підпілля, як це було в Галичині та на Волині.

Своєрідним імпульсом, який мав би оживити і підштовхнути українське життя на східноукраїнських землях, стали похідні групи ОУН. Вони в прискореному темпі повинні були опанувати організаційно і пропаґандивно східньоукраїнські землі та створити і використати там усі можливі обставини для побудови української державности.

Зрозуміло, що в часи комуністичного тоталітарного режиму ні совєтська преса, ні совєтська історична наука і словом не згадували про діяльність оунівського підпілля на сході та півдні України, в тому числі і про похідні групи ОУН. Відкриті нині спецхрани дають можливість заповнити цю прогалину в історії визвольних змагань нашого народу, віддавши данину шани тим українським патріотам, які в умовах фашистської окупації мужньо боролися з ворогом на цих теренах. Особливо важливими для нас є документи самої ОУН, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВ-ОВУ). Так, звіт «ОУН на СУЗ від 1941 до 1943 р.» дає нам досить детальну характеристику обставин, у яких формувалися і рушали на схід похідні групи, умов, у яких їм доводилося працювати там. (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 210. Арк. 2-10).

Рушили похідні групи в червні 1941 p., будучи організовані головним чином в еміграції. Посилалися вони нелегально або напівлеґально, використовуючи справжні чи фальшиві німецькі документи. На західньо-українських землях (Галичина, Волинь) групи були частково переорганізовані та доповнені. З Буковини, наприклад, вислано окрему групу, що прибула на Вінниччину і там залишилася. З самого початку вони були розподілені на краї та області, просувалися одразу ж за лінією фронту, вели в селах і містах широку самостійницьку пропаганду, підшукуючи на СУЗ організаційні кадри. Прибувши на призначені місця, займались організацією адміністрації, господарського управління, а найперше - створенням організаційної мережі з місцевого елементу. Кадри на місцях жили легально, працюючи в установах окупаційної влади чи нелегально. А до місць призначення члени похідних груп добиралися пішки, велосипедом, кінно, підводами, автами, поїздами; в основному користувалися підводами. Організовано обминаючи великі міста і німецькі поліційні центри, групи на третій місяць дійшли до лінії Дніпра. (Там само: Спр. 210. Арк. 6).

Архівні фонди зберегли, зокрема, звіти провідника третьої групи Тимка Семчишина, в яких детально викладається питання з вирушенням оунівців на схід, наводиться поіменний реєстр кожного роя з вказівкою на те місто східньої чи південної України, де вони мали в майбутньому дисльокуватися, а також перші інформаційні повідомлення з походу (Там само: Спр. 14. Арк. 10-73).

Можна сказати, що німці спочатку не звернули достатньої уваги на похідні групи українських націоналістів, по суті не знаючи про їхню справжню мету, коли ж усвідомили собі їх роботу, почали арешти, розстріли, а в пресі пропаганду проти самостійницького руху (Там же: спр. 210. Арк. 7).

До речі, цей факт підтверджується і донесеннями агентури НКВД, яка повідомляла восени 1941 року: «Німецькі розвідувальні органи з метою покласти край аґресивним намірам українських націоналістів звернулися до командування армії з проханням дозволити їм "прибрати цих людей до рук"». (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 3).

За повідомленням тоді виконуючого обов'язки наркома внутрішніх справ УССР Савченка, «в січні 1942 р. Гестапівці провели масові арешти серед українських націоналістів. Частину арештованих було розстріляно...» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 179. Арк. 130). До них, до речі, належать і такі відомі члени ОУН, як Олена Теліга, Іван Рогач, Іван Ірлявський, сестри Суховерські та багато інших, яких фашисти знищили в Бабиному Яру в Києві.

Документи НКВД УССР свідчать, що на початку 1942 р. «у м. Вінниці і на периферії з'явилися націоналістичні листівки», в яких повідомлялося: «німці розпустили ОУН, арештували в Києві до 60 осіб активних діячів ОУН...». У зв'язку з цим українське населення закликалося до боротьби з німцями та до організації підпільної роботи. Причому після цього в листівках вказувалося, що Німеччина є вічним ворогом українців (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 51).

А в документі гітлерівської служби безпеки від 7.08.1942 р. ствер­джується: «У Вінниці знову поширилися написані від руки листівки Українського руху опору. Більш точних свідчень про зловмисників покищо немає. В Харкові арештовано ще 3 службовців з української поліції. Арештовані підбурювали інших міліціонерів до дезертирства, яких удалося затримати (34 особи)» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 34).

Діяльність ОУН на східноукраїнських землях під час німецької окупації можна розділити на два етапи: підготовчий, який тривав до весни 1942 року, що включав період походу груп ОУН на схід і вивчення цього терену; підпільно-революційний.

Основна робота підготовчого етапу спиралася на кадри, що прийшли із ЗУЗ. Дехто з них жив нелегально, більшість працювали леґально. В цей період націоналістичні кадри усвідомили собі справжню мету німців щодо України. Утвердилася свідомість тільки революційної підпільної боротьби, виключаючи легальну форму, німців трактовано як окупантів. В кадрах, що їх тоді організовано на СУЗ, були колишні «націонали», переважно люди старшого чи середнього віку, в малій кількості молодь. В цьому періоді, виражаючись мовою оунівських документів, наступила селекція кадрів: нездібні до революційної боротьби відпали, деякі, що походили із ЗУЗ, повернулися назад, частина злеґалізувалась. Боротьбу продовжували справжні революціонери.

Вони і продовжили логічно другий етап націоналістичної діяльности - підпільно-революційний. ОУН перейшла в повне підпілля, оскільки ґебітскомісаріяти і СД одержали інструкцію знищувати безоглядно українських націоналістів, у першу чергу бандерівців, застосовуючи до них гостріші заходи, ніж до комуністів. Організаційна робота на цьому етапі опиралася на підпільників-революціонерів, які жили з фальшивими документами на нелегальному становищі. В цей час починається уста­лення організаційної мережі на районному рівні людьми, які жили леґально. Обласну мережу, зв'язки з Проводом, різні важливі організаційні доручення виконували, як правило, підпільники, що на практиці обері­гало від провалів. Також у цей період з'являються підпільники з місце­вого елементу, що займали різні посади в організаційній мережі на різних рівнях. З місцевих середовищ уже виростають у цей час тверді й відважні націоналісти. Крім чоловіків, до підпільної націоналістичної боротьби починають прилучатися жінки. Організація охоплює села, міста, заводи, адміністрацію, пронизуючи дуже глибоко все громадське життя. Ідеєю роботи була ідея української самостійности, що випливала з клича «Воля народам, воля людині!», який став генеральним кличем україн­ської революції. І цим Україна на тлі зудару двох імперіялістичних ідей вийшла на перше місце як носій нового суспільного ладу, нових прогресивних ідей (ЦДАВОВУ: ф. 3833 Оп. 1. Спр. 210. Арк. 7-8).

Необхідно зазначити, що большевицькі документи підкріплюють таку оцінку діяльности підпільної ОУН в східніх областях. Так, у донесенні наркома держбезпеки УССР Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед при­хильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а нав­паки, перейшовши в підпілля, значно посилили її.

Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УССР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні; готує кадри для збройної боротьби.

Про діяльність ОУН у східніх областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоград­ської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інш. облас­тей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелеґалами, які прибули із західніх областей України.

У звітній доповіді ґестапо м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: «Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін, їхній клич - «Свобода без Совєтів і без німців» нині у багатьох на язиці». (ЦДАГОУ: Фонд 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 22-24).

Старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін 30 жовтня 1943 року засвідчував: «Протягом трьох місяців ідуть арешти членів ОУН. Арештовано до 3.000 осіб, з них у Сумській області - до 280 осіб. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко - колишній головний бухгальтер Краснопільського млина, головний інспектор школи - Сасунін, Поґляділов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Красної армії. Арештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з Української поліції». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 182. Арк. 114).

Детальніше про діяльність українських націоналістів проти гітлерівських загарбників розповідають спеціяльні донесення органів державної безпеки УССР з Харкова (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 1-21), Дон­басу (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 75-85), Полтави (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 572. Арк. 8-12), Кіровограду (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 49), Вінниці (Там само: Арк. 51), Дніпропетровська (Там само: Арк. 55-56) тощо.

Самі ж гітлерівці діяльність, яку вели проти них на окупованій території України оунівці, в серпні 1942 р. оцінювали так: «Під головним керівництвом ОУНівського бандерівського руху перебувають дві групи, а саме: одна у Волинському генерал-губернаторстві, а друга - в Східній Україні. Остання охоплює Київську, Харківську області й Південну Україну. Ряд областей і Південна Україна в організаційному відношенні ще значно відстають від Київської области, де вже нараховується близько 1000 осіб.

ОУНівські мельниківські групи створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але в дійсності стосовно пропаганди і методів здійснення цілей їх можна порівняти з бандерівським рухом. Якщо врахувати ту обставину, що вони намагаються бути льояльними, то фактично вони є більш небезпечними, аніж бандерівський рух, який з самого початку виступає відкрито проти Німеччини. Останнім часом і мельниківський рух також почав вести відкриту пропаганду проти Німеччини» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 77. Арк. 52-53).

Щодо військової роботи ОУН на СУЗ, то вона фактично не була організована зовсім у першому періоді. Тільки в другому, коли на СУЗ зросла і зміцніла організаційна мережа, виникає потреба цієї справи, тим більше, що німці посилили репресії. Перешкодою сильному розвиткові цієї ді­лянки були брак зброї, командирів, а з початку 1943 року і наступ Красної армії. Однак улітку 1943 року вдалося організувати перші боївки на Київщині, Вінниччині, Полтавщині, Дніпропетровщині. Щоправда, довго вони не проіснували через брак кадрів з місцевого населення до національної партизанки - застрашував багатьох ріст большевицьких партизанських загонів перед приходом Красної армії.

Але творення військової сили на СУЗ зовсім не припинилося, особ­ливо після того, як здійснили сюди свої пропаґандивні рейди відділи УПА із ЗУЗ. Під осінь 1943 року появилися боївки ОУН під Уманню та в Холодному Яру, розпочалася акція в цьому пляні на Одещині. Та в розпалі розгортання військової роботи на СУЗ довелося припинити її - перешкодив довести справу до кінця швидкий наступ большевиків. Збройні відділи УПА на сході, які нараховували до сотні бійців, розпалися, крім тих, що до кінця 1944 року діяли на Уманщині та Холодно-ярщині (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 210. Арк. 8-9).

Таким чином, про військову збройну боротьбу на СУЗ ми можемо говорити як про початкову і підготовчу. Але вона також вплинула пропаґандивно на населення цього регіону в справі національного самоусвідомлення. Зрештою, діяльність ОУН на СУЗ під час німецької окупації залишила глибокий слід у свідомості жителів цього регіону, вона допомогла їм зробити в 1991 році правильний вибір, голосуючи за незалежність України. А тому повна правда про націоналістичне підпілля на східноукраїнських землях, його жертви від рук фашистів сприятиме утвердженню нашої державности на цих теренах, які политі кров'ю і потом українців.

Так, дуже багатьом сьогодні ще важко усвідомити все це з огляду на ту шалену пропаганду комуністичного режиму, яка протягом півстоліття монопольно подавала спеціяльно спрепаровану, тенденційну інформацію про українських націоналістів.

І цей спотворений образ українського патріота, підсилений час від часу гучно організованими процесами над бандерівцями, так глибоко вкарбований у суспільній пам'яті, особливо старшого покоління, що доведеться ще довго відновлювати справжнє обличчя ОУН-УПА.

Справді, не можна викинути з пам'яти народу ті криваві події, що супроводжували страшне післявоєнне лихоліття на нашій землі. Але вже час від емоцій перейти до серйозної аналізи документальних джерел усіх воюючих сторін, що може дати об'єктивну картину, а не висмикування вигідних для когось тих чи інших фактів.

Такі документи, що дають можливість дати об'єктивну оцінку діяльності ОУН-УПА, на щастя, збереглися в українських архівах, пролежавши не один десяток років під Грифом «цілком таємно». Передусім, це донесення совєтських партизанів і розвідників, агентури НКВД з окупованої фашистами території України, в яких подано невідому досі широкому загалові інформацію про діяльність ОУН-УПА - її свідомо приховували, оскільки вона багато в чому суперечила офіційній лінії комуністичної пропаганди.

Саме совєтські партизани залишили нам конкретні свідчення про бойові дії УПА проти німців. Так, про це йдеться в донесеннях штабів партизанських загонів Кам'янець-Подільської та Житомирської областей. (ЦДАГОУ: ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 70-77).

Новим для широких мас є й те, що наскок на Рівне в 1942 році, коли гітлерівці розбіглися, був організований саме націоналістами (Там само: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 27). Такі дані підтвердив для совєтського командування командир одного із загонів червоних партизанів Шитов. Саме він передав до свого Центру, що «двісті січовиків увірвалися до Рівного». Командир партизанських загонів Рівненщини Бегма 9.7.1943 року повідомляв про бій націоналістів з німцями в селі Хараїмівка Деражнянського району 26 червня, в результаті якого було вбито 11 німців і 19 українських патріотів. (Там само: Арк. 101).

І саме активні бойові дії українських повстанців проти фашистських окупантів змусили совєтське командування піти на переговори з ОУН-УПА з метою залучення її підрозділів для скоординованої боротьби. Зокрема, генерал-майор Сабуров доручав переговори з цього приводу командирові чехословацького батальйону, який перейшов на бік червоних партизанів, Янові Налєпці. (Там само: Спр. 253. Арк. 20-27). Але до домовлености восени 1943 року не дійшло, бо комуністична влада і слухати не хотіла про можливість побудови в післявоєнному світі незалежної Української держави. До речі, з цієї причини не закінчилися успішно переговори між ОУН-УПА та червоними партизанами бриґади Бринського в лютому 1943 року. (Там само: Спр. 258. Арк. 20-26).

Зрештою, про бойові дії УПА проти фашистів було відомо і командуванню Красної армії. Так, 4.04.1944 один з її генералів, Баландін, звертався до українських повстанців у Прикарпатті: «Нам відомо, що ви боретеся збройним шляхом з німецьким окупантом». (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 197. Арк. 181).

А ось про що йдеться в розвідувальному зведенні Українського штабу партизанського руху (УШПР) ч. 57 від 12 червня 1943 року: «За даними на 5.6.43 p., Кременецька округа (Кременець - 60 км на півн. від Тернополя) у квітні 43 р. була оголошена на надзвичайному становищі через те, що німці в цій окрузі зазнали нападу українських націоналістів-"бандерівців". Німці з багатьох населених пунктів були витіснені, і їм вдалося відновити становище за допомогою великих каральних загонів». (Там само: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 41. Арк. 25). До речі, вже згаданий Бегма повідомляв 27 липня 1943 року, що в містечко Олика Волинської области прибули 2500 гітлерівців, знятих зі східнього фронту для боротьби з націоналістами. (Там само: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 253. Арк. 115).

Українські націоналісти розповсюджують серед місцевого населення листівки за підписом Семена Рубана (йдеться, очевидно, про Максима Рубана, псевдо Миколи Лебедя - В. С.), в яких пишуть: "Ми за свободу всього народу, польська нація нам не ворог, але польський уряд. Російський народ нам не ворог, але Москва - наш кровний ворог. Ми з ворогами будемо боротися"». (Там само: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 41. Арк. 54).

Крім того, важливими є для нас свідчення Сємьона Руднєва, комісара партизанського з'єднання Ковпака. В його щоденнику, який мною повністю надрукований 1992 року в київській газеті «Независимость», є досить чіткий наголос: українські націоналісти воюють з німцями (Там само: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 85. Арк. 30). Це саме ті слова, що були викинуті з тексту щоденника, коли він друкувався 1967 року в Ужгороді.

Що стосується оцінки бойових дій УПА проти фашистів, то необхідно, на мою думку, навести ось такий документ ОУН: «22.03.43 відділ УПА звільнив з Луцької тюрми 40 полонених. Всі вони вступили в УПА.

У березні 1943 р. відділи УПА зайняли Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровиця. Німці розбіглися зі своїх станиць.

В останніх днях березня відділи УПА зайняли Деражню. В місті й околиці встановлено українську національно-революційну владу. Все радгоспне майно роздане населенню. Більше трьох тижнів ані німців, ані німецької влади немає. В той час тільки в одному німецькому відділі в бою під с. Чудви загинули 18 німців, дуже багато ранених. Решта німців розбіглась.

Під кінець березня і в перших днях квітня ц. р. відділи УПА зайняли в боях з німцями містечка: Людвипіль, Олика, Цумань і Горохів. Після доведеного перебування відділи УПА самі вийшли з цих містечок з тактичних міркувань.

В перших днях квітня 1943 р. відділ УПА розбив німецький табір, який складався з кільканадцяти підвід, що везли награбоване в селян майно. Українські повстанці всіх німців перестріляли, а майно повернули селянам.

В часі від 15 березня до 10 квітня 1943 р. відділи УПА розбили в'язниці і звільнили в'язнів у містах Крем'янець, Дубно, Рівне, Ковель і Горохів. В'язні вступили в ряди УПА. В тому числі розбито концлаґер у Любачівці, Горохівщині і лаґер воєннополонених у Ковлі. В містечку Ківерці відділ УПА розбив збірний пункт, на якому були люди, що їх половлено і призначено на виїзд до Німеччини. Всіх людей звільнено. Багато з них зразу вступили у відділи УПА.

В перших днях квітня 1943 р. під Берездовом на Житомирщині один з відділів УПА провів успішно бій з німецькою поліцією. По німецькому боці 7 вбитих, решта розбіглась. Відділ УПА не поніс ніяких втрат.

В тому самому часі в Шепетівських лісах відділ УПА розбив німецький транспортний поїзд з амуніцією. Амуніція перейшла у власність Української Повстанської Армії.

В першій половині квітня 1943 р. в районах Мізоч, Остріг, Крем'янець, Верба поширився дуже великий повстанський рух. В цих районах знищено всіх німецьких співпрацівників і сексотів. Районові та Сільські управи, складені з місцевих, розігнано. Після кількох днів німці кинули цілу дивізію для знищення повстанців. Дивізія складалася з двох мадярських полків і з одного полку німців разом з СС-ами, жандармерією, та одного полку узбеків і казахів. Після 3-х денних боїв мадяр розбито і розігнано. Німці зі страху не скрізь в боях приймали участь, а посилали узбеків. В боях вбито 120 німців у Вербі, 24 в Шумську, 32 в Острозі, 11 в Мізочі.

Втрати повстанців невеликі: в одному відділі - 13 вбитих, в другому - 5, а в третьому втрат не було.

В Крем'янці був великий Гарнізон, який захоплено повністю для УПА. У вислід - німців погромлено. В районі Бережці вбито ляндвірта і німецьких жандармів. В селі Новостав Шумського р-ну робили німці облаву на щуцманів, що втекли. Відділи УПА прийняли бій, в якому вбито 38 німців, знищено 2 автомашини. Решта німців в паніці відступила. Під час боїв знищено 10 дворів. Серед цивільного населення загинуло кілька осіб. З боку УПА не було жодних втрат.

Німецькі відділи напали на село Сніжок Угорського району й ограбили його за здогадану співпрацю з УПА. Повертаючись із здобиччю, німці попали в засідку, влаштовану відділом УПА. В бою знищено 9 німецьких автомашин, вбито 62 німців, а 18 німців тяжко поранено. З нашої сторони поранених 3, вбитих немає. Для успішного переведення бою відділ УПА зірвав міст і загородив німцям шлях до втечі. В селі Смига Вербського району знищено фабрику меблів і лісопильний завод. В бою вбито 40 німців, 15 взято в полон. З нашого боку 1 вбитий.

За здогадану співпрацю з УПА німці напали разом з польською поліцією (силою в 100 чоловік) на українське поселення Дворище (10 дворів). Цивільне населення встигло без втрат вчасно сховатися. Відділ УПА, що перебував поблизу, зробив засідку і знищив 40 німців і польських поліцаїв без жодних втрат зі свого боку.

Біля села Замчисько Вербського району обеззброєно мадярську варту залізничного мосту в складі 6 чоловік: здобуто 1 кулемет, гвинтівки і ґранати.

Біля с. Білогородка Вербського району відбувся бій між відділом УПА і німцями. В бою вбито 22 німців і знищено 2 авта. З нашого боку 3 вбитих і 2 поранених.

На с. Студіяка Вербського району напали німці (2 танкетки і 7 авт з німцями). Селян за здогадану співпрацю з УПА пограбовано. По дорозі заїхали ще в с. Голуби і також почали грабувати.

Під цим селом відділ УПА влаштував засідку. В бою вбито 33 німців, 2 танкетки і 1 легкове авто знищено. Тому, що надійшли нові німецькі підкріплення, наш відділ швидко відступив, не зазнавши жодних втрат.

Операції в Рівненській окрузі

Німецькі і польські поліційні відділи, повертаючись з грабіжницької мандрівки по українських селах, потрапили під с. Жуків (р-н Клевань) в засідку. Табір ворогів був розгромлений. 35 було вбито і 10 поранено по ворожім боці. На допомогу їм прийшли нові частини і один літак. Відділ УПА припинив бій і відступив. З нашого боку - 5 вбитих, 2 поранених. Здобуто 1 кулемет, рушниці і 2 навантажені майном вози.

В с. Телікруго Рівненського р-ну було вбито ляндвірта. Німці зробили напад на ліс, в якому перебував відділ УПА. Німці попали в заздалегідь підготовлену засідку і під перехресним вогнем панічно втекли, залишивши 8 вбитих і двох поранених. Відділ УПА втрат не мав. Здобуто 1 кулемет, зброю і амуніцію. Полонених німців після допиту звільнено.

Під с. Буша Мізочського р-ну заатакували німці разом з мадярами і поляками відділ УПА. Наш відділ з боєм вирвався з окруження, проломивши перстень на мадярському відтинку. В часі бою вбито 20 мадярів і кількох німців (точного числа вбитих німців не встановлено). Відділ втрат не мав.

Операції в Костопільській окрузі

Під с. Бігаль Деражнянського р-ну трапилася сутичка між відділом УПА і німецькою поліцією в складі 200 чоловік. Ворог в страшній паніці розбігся, залишивши багато зброї і амуніції, 2 вбитими і 7 полоненими. Відділ УПА втрат не мав. Полонених солдатів звільнено.

На терені базальтових копалень в Івановій Долині біля Костополя відбулися великі бої. В боях здобуто німецькі укріплені пункти. Розгромлені ворожі сили попали ще в засідку і були повністю знищені. На стороні ворога впало вбитими багато німців і поляків. До рук відділу УПА дісталась велика здобич у виді зброї і амуніції. Терен ґрунтовно очищено від фольксдойчів і цивільних німців, що працювали на базальтових копальнях і фабриках як доглядачі і погоничі над українським робітництвом. По стороні відділу УПА 5 вбитих і 7 поранених.

Інші бої були менші, але їх було багато. Програних боїв не було (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 164. Арк. 2-2а, 15-17).

УПА вела бойові дії проти гітлерівців активно на інших теренах Західньої України. Скажімо, 28 липня 1944 р. в Бистриці (Дрогобицька обл.) сотня УПА під командуванням хорунжого Р. звела бій з німцями, в якому впало близько 150 гітлерівців. Здобуто 35 підвід зброї, амуніції, одягу і харчів.

6.7.1944 ця сама сотня звела бій з німцями в Ясінці Мальовій (Турчанщина), де вбито 15 і взято в полон 120 німецьких вояків, здобуваючи при тому 20 кулеметів, багато амуніції і 40 підвід з одягом, харчами та іншим військовим майном. (Там само: Спр. 197. Арк. 34 зв.).

Необхідно підкреслити, що в бойових діях УПА проти нацистів брали участь представники інших народів. Так, 1 жовтня 1943 року відділ азербайджанців, що напередодні перейшли на бік українських повстанців, разом з УПА прийняв бій з гітлерівцями біля села Точовики Острізького району на Рівненщині. П'ятдесят німецьких зайд у цьому поєдинку були вбиті, багато поранених. (Там само: Спр. 188. Арк. 19).

До речі, в цьому пляні є досить цікаве свідчення ще одного червоного партизанського командира - Сабурова (ч. 2120/815 від 15.2.1944 p.): «40% УПА не є українцями.

Зі складу 46% національностей Сходу: інґуші, осетини, черкеси, турки, є і росіяни... Військовополонені Красної армії різних національностей ведуть серед них роботу, спрямовану на об'єднання цих народів під керівництвом ОУН» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк. 67).

І ось такий антигітлерівський фронт, розгорнутий УПА, змусив ні­мецьке командування створювати спеціяльні гарнізони для боротьби зі збройною силою українського народу. В своїй доповідній записці начальник штабу совєтського партизанського руху на Рівненській области генерал-майор Бегма зокрема підкреслював: «Гітлерівські гарнізони Дубно (180 осіб), Олики (1 500), Клесово (180) спеціяльно призначені для боротьби з націоналістами (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254. Арк. 2,4).

В дослідників бойових дій УПА проти нацистів ще дуже багато роботи. Однак, слід сподіватися, що об'єктивна аналіза документів дасть можливість уже в найближчі роки заповнити цю прогалину в історії нашого народу.

Цього вимагає історична справедливість. Бо українські націоналісти творили Українську Повстанську Армію як відповідь на німецький терор і насильство, як відповідь на грабунки і вбивства з боку большевицьких партизан і як доказ того, що український народ умів і вміє відстояти своє життя і права зі зброєю в руках.

А протиставитись теророві, винищенню, зберегти своє життя в умовах тогочасної кривавої війни можна лише зі зброєю в руках. Не благання про людяність, не слова і сльози, а лище енергійна відповідь на терор українського народу своїм лютим ворогам творила єдиний шлях до рятунку, до життя, до свободи.

Ось чому УПА як клітина цього народу і як єдиний його захисник та визволитель у той трагічний час залишилася в історії гордістю і славою, силою і надією великого українського народу.

Сьогодні, коли ще раз засвідчується історична правда про УПА як воюючу сторону проти гітлерівських окупантів, стає незаперечним фактом і те, що ця тривала боротьба стала можливою саме завдяки матеріяльній і моральній підтримці нашого народу - скрізь, де він обсідав свої прабатьківські землі. Саме на етнічних українських територіях повстанці могли твердо стояти на ногах, заявляючи водночас про своє право зброєю боронити свою землю від усякого поневолювача. Акт 30 червня 1941 року, яким у Львові проголошено відновлення Української державности, дав сильний поштовх до розвитку цього процесу. І не тільки в межах УССР, але й скрізь, де компактно жили наші кровні брати біля кордонів Вели­кої України.

Однією з таких прилеглих до матері-України територій виявилася Берестейщина, яка, до речі, згідно з Берестейським договором 1918 року, входила до складу Української Народньої Республіки.

Прихід німецьких військ на Берестейщину, насильно приєднану Сталіном 1939 року до Білорусії, дав поштовх до відродження тут україн­ства, усвідомлення поліщуками своєї приналежности до українського етносу. Найбільш свідомими були Кобринщина і Дорогоччина, де за­явила про себе ОУН. Активність ОУН у Кобринщині пояснювалася тим, що ще перед початком гітлерівського нападу на СССР тут діяла під­пільна націоналістична організація. Викриті НКВД і кинуті до Берестей­ської тюрми, Григор Шварко (с. Болото), Леонтій Кватерук (м. Кобрин), Василь Пархотик (с. Здишів), Бойтик (с. Дивин) і Юліян Шумінський (с. Табинка) витримали всі знущання, а після звільнення німцями з цієї катівні продовжали свою патріотичну працю.

На Берестейщині тоді ж починають утворюватися Українські комітети. І так, у Бересті його керівництво складалося з Олександра Гнатіва (голо­ва), Івана Микити (заступник) та Володимира Криницького (секретар). Членами комітету були: Іван Кобилко, Борис Олесіюк, Василь Яців, ІІетро Шалунчук.

Крім того, Українські комітети виникають і в інших містах цієї етнічної української території: Кобрині, Янові, Дорогочині, Пинську та Столині. До Кобринського комітету входили: Иосиф Сацевич (голова), Петро Рафалович (заступник), Ярослав Жилавий (секретар), Василь Пархотик, Кватерук, Володимир Магерта та Дмитро Рафалович - члени.

Треба враховувати той момент, що на початку війни Сталіна і Гітлера українське населення Берестейщини і Пинщини значною мірою було зденаціоналізоване внаслідок того, що в умовах Польщі воно мало віль­ний доступ лише до польської школи, а в 1939-41 роках навчання здій­снювалося лише російською і білоруською мовами.

Українські школи відкрили лише за німців. І хоч у них заборонялося викладати історію та географію України, але ці навчальні заклади дали багато для національного самоусвідомлення серед української молоді цього регіону.

Складність національного відродження полягала ще і в тому, що міс­цева українська інтелігенція в містах послуговувалася в більшості російською та польською мовами. Але, попри все це, український національний рух поволі набирав сили.

Свідчення про діяльність ОУН-УПА на Берестейщині та Пинщині до речі підтверджується німецькими документами. Так, 23 березня 1943 року служба безпеки в Столині провела акцію проти прибічників Бандери в селі Теребежеві. Як виявилося, керівником українського націоналістичного руху тут був місцевий староста Олексій Ярошевич.

Під час обшуку в нього були знайдені листівки, а також списки інших прихильників Бандери. Ярошевич пробував утекти, але під час цього був убитий (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 528. Арк. 3).

Необхідно зазначити, що українське населення цього терену симпати­зувало УПА і хоч жило бідно, але радо давало матеріяльну допомогу, зокрема на всі райони, контрольовані УПА, а також під час рейдів відділів останньої.

Українські повстанці намагалися в силу своїх можливостей захищати поліщуків від нападів гітлерівців і червоних партизанів та поляків, що тероризували мирне населення. Інформативний звіт УПА зафіксував ось такі операції окремих боївок на терені Берестейщини 1943 року: «На Кобринщині група повстанців наскочила на відділ СС, що провадив пограбовану в селі худобу. Розпочався бій. Убито 15 німців, 10 важко поранено. Повстанці відбили біля 100 шт. худоби, здобули зброю та амуні­цію. ССівці в паніці розбіглися.

Між Карпелівкою і Лєнчином (Полісся) розбив відділ УПА 14.VI. 1939 табір червоних, спалив бараки, взяв у полон большевицький штаб, здобув зброю, амуніцію та кільканадцять підвід з майном, награбованим у селян. Большевиків впало понад 60, а поранено коло 30.

15. і 16.VI.1939 подібну несподіванку зробила большевицьким партизанам група УПА в селі Вечовці (Пінщина). Тут убито біля 80 червоних, здобуто аптеку, радіо, 4 ґранатомети, захоплено канцелярію штабу, де були списки свідомих українців з околиці. Багато большевиків попало в полон» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 191. Арк. 4).

Незважаючи на терор німецький, а з 1944 р. НКВД, українство Берестейщини і Пинщини підтримувало боївки УПА і в повоєнний час. А їх присутність тут, очевидно, підтримувала його, бо воно (українство) навіть ставило питання про відкриття українських шкіл у «Совєтській Білорусії». Але такі патріоти потрапляли в лабети сталінської каральної машини.

Саме завдяки «нечисленним, свідомим і повним запалу одиницям», як зазначається у звіті ОУН, з 1941 року і в Криму почало відроджуватися українське національне життя. Зокрема, 2 червня 1942 року в Сімферополі новостворений Український музично-драматичний театр під керівництвом Петренка показав оперу «Запорожець за Дунаєм».

На той час у Сімферополі працювала вже українська початкова школа, плянувалося заснування українських початкової і жіночої гімназій та кількох народніх шкіл (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 85).

Досить промовистий і той факт, що за рік часу в Сімферополі 4000 українців, записаних росіянами, повернулися до рідної національности. І це незважаючи на те, що прибулі до Криму російські емігранти з Німеччини розгорнули шалену агітацію за відродження «єдиної і неділимої», поєднуючи це з махровим антиукраїнством.

В таких обставинах українці об'єднали свої зусилля з місцевими патріотами. Між іншим, саме під впливом українців кримські татари почали боротися проти російщення (Там само: Арк. 85).

Звичайно, найбільш активно діяли ОУН-УПА на Закерзонні, тобто на історичних українських землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя. Промовистим, на наш погляд, є той факт, засвідчений документами, що «москалі і нацмени неприємно, але з застановою дивувалися, що і в Польщі «є також бандерівці» (ЦДАВОВУ: ф. 3833. Оп. 1. Спр. 131. Арк. 28). Цьому й не треба дивуватися, оскільки політруки на політичних заняттях розтлумачували красноармійцям, що: «Бандерівці - це банда, створена з українців, поляків, жидів» (Там само: Арк. 28).

Що спонукало УПА вести активну боротьбу на Закерзонню? Передусім проти німців, а також і поляків, які намагалися витіснити українців з цього реґіону.

Доводилося сходитися в збройних сутичках з німцями, що не бажали допустити, щоб УПА зміцнила свої позиції в цьому регіоні. В боях з гітлерівцями сотні Морозенка і Жовтівська зазнали відчутних втрат.

Незважаючи одначе на це, відділи УПА продовжували поширювати свій вплив на Холмщині. В другій половині травня 1944 р. вони перейшли річку Гучву і витіснили польські загони з сіл Гостинне, Гонятички, Гонятичі, Черемно та ін. Слід зазначити, що аж до наближення совєтсько-німецького фронту до Холмщини, цей терен по суті був під контролею УПА. Це дало можливість зменшити терор польських боївок і певною мірою заспокоїти українське населення.

Прихід Красної армії в Польщу поставив перед УПА нові завдання: захистити українське населення, яке змушували до так званого «добровільного» переселення в совєтську Україну. Як воно відбувалося - свідчать численні документи, що сьогодні стали доступними для істориків.

Передусім необхідно зазначити, що українське населення не хотіло покидати свої батьківські землі на Лемківщині, Сяніччині, Холмщині та Підляшші і рішуче виступало проти цієї варварської акції. Оборонцем прав тутешнього автохтонного українського населення виступила УПА. Насамперед її відділи розладнували комунікаційні системи, висаджували в повітря і спалювали мости, знищували залізничне полотно і телефонні лінії. Ліквідовувалися Переселенські комісії на чолі з енкаведистами і поборювалися польські військові сили, залучені до насильного переселення українців.

До найважливіших актів УПА на Закерзонні слід віднести в цей час розгром залог у с. Тисовій, Богатин, Кузьмин, Кристинопіль, здобуття і знищення залізничних станцій із залогами в Олешичах, Сокаль-Забужжі, Новій греблі і т. д., напади на Бірчу, Перемишль, рейди «Вовків» на Підляшшя. На окрему згадку заслуговує знищення сотнею командира Хріна віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського.

Незважаючи на те, що постійні бої і хвороби десяткували вояків УПА, вони продовжували діяти на терені польської держави, завдаючи великої шкоди регулярним армійським формуванням, кинутим проти українсь­ких повстанців. «Наші солдати, - визнає командир польського стрілецького полку, - казали, що не можуть вертатися додому, що війна для них триває. Ховали забитих, скрегочучи зубами, відвозили до шпиталів поранених, але потім знову робили все, що могли, аби скінчити з бандами. Однак це не було легко. Шукання такої банди в горах нагадує приповідкове ловлення шпильки в стіжку сіна».

А там діяли відділи таких прославлених командирів УПА, як Хрін, Стах, Бір та багатьох інших. Окремо слід згадати і про командира цього з'єднання, що воювало на Лемківщині, Рена. Це саме завдяки цьому з'єднанню польсько-большевицьким каральним загонам не вдалося здійснити поголовного виселення українців з їхньої батьківської землі. Незважаючи на те, що за період 1944-1946 pp. вдалося виселити 482 тис. українців, нинішня Південно-Східня Польща ще надалі залишилася етнічною територією українців.

Це добре розуміли в Москві й у Варшаві. І власне тоді розроблено плян нової підступної операції. Акція «Вісла», що була спрямована на підрив життєвої бази УПА, нічим не відрізнялася від Геноцидних актів совєтського уряду проти народів СССР в 30-х і 40-х роках - виселення німців з України і Поволжя, кримських татар, чеченців, інгушів, кабар­динців, калмиків. Виселення української людности із Закерзоння, звичайно, різко погіршило становище УПА. Відтепер гостро постають проблеми харчування, а також здобуття розвідувальної інформації. Ця обставина змушує відділи УПА залишати густо политі їхньою кров'ю землі Закерзоння: одні повертають в Україну, Другі пробують податися за вивезеним на західній терен Польщі українським населенням. Деякі загони пробилися через Чехо-Словаччину на Захід.

Усе це, а також спроби АК пробити так званий Львівський коридор, розрізаючи етнічні землі українців, змусило командування УПА прийти на підмогу тим збройним відділам самооборони, які ставили опір польським боївкам. У середині березня 1944 року на терені Холмщини з'являються перші відділи УПА («Галайда», «Тигри»). З половини квітня з Волині було перекинуто загін УПА імені Богуна (ком. Острійський), курінь командира Наливайка, а з Карпат - «Сіроманців» командира Яструба. Всі збройні сили були об'єднані командуванням Холмського фронту під проводом Степана Новицького. Починаючи з 28 березня 1944 p., ці відділи УПА повели наступ проти тих польських сил, які були базою озброєних польських боївок. Ідеться про Острів, Жанрики, Посадів, Стенятин. 15-20 квітня відділи УПА проводили бойові операції в Південній Грубешівщині, де було очищено території до річки Гучви. Саме під охороною збройних відділів УПА тамтешні українські селяни дістали можливість повернутися у свої села і почати наново господарювати.

Треба відзначити, що ці дії УПА викликали широкий відгук на Холмщині. Наприкінці квітня 1944 р. в Холмі зібралися представники української громади, які високо оцінили зусилля УПА щодо захисту місцевих українців.

Але не тільки довелося УПА воювати на Холмщині з польськими боївками і тими відділами АКА, які тероризували українське населення.

Аналізуючи діяльність УПА на теренах тодішньої Польщі, слід згадати і про те, що саме звідси, з Перемищини, передусім, організовувалися свого роду пропагандистські рейди українських повстанців в інші країни.

Містком до цих широкомаштабних акцій послужили контакти зі словацькими прикордонниками. Зокрема в тих документах, які мені довелося бачити в київських архівах, є звіт про дві такі зустрічі: Районового провідника ОУН «Соковика» про розмову з комендантом словацької прикордонної застави 26 жовтня 1945 p., а також його другу зустріч з ним 30 жовтня 1945 р., на якій були присутні також командир Хрін, пор. Спартак, кущовий Омелько і зв'язковий сотник Забіга (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 159. Арк. 2-3).

Але коли йдеться про антифашистську боротьбу українських націоналістів поза межами УССР, то мусимо вказати і на ті документи НКВД, які підтверджують, що члени ОУН вели її і на території Третього райху. Так, у вже згаданому донесенні наркома Савченка зазначається: «У нас є показання військовополоненого красноармійця Маловика, котрий утік з Німеччини, де працював у Ляйпціґу на заводі "Адлер Верке", що свідчить про здійснювану українськими націоналістами активну роботу серед військовополонених українців, вивезених до Німеччини. Маловик показав, що українські націоналісти створюють у таборах військовополонених підпільні повстанські групи. Ці групи є в багатьох українських таборах у Ляйпціґу, пов'язані зі собою і очолені націоналістами, які йменують себе представниками "українського уряду". Крім того, повстанські групи підтримують зв'язок з підпільними організаціями у французьких таборах» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 31-32).

Цю інформацію НКВД УССР повністю підтверджують матеріяли гітлерівської служби безпеки від 20.11.1942 p.: «Після здійсненої у вересні минулого року операції проти нелегальних бандерівських груп, у результаті якої були арештовані, крім провідника Степана Бандери, також майже всі керівні діячі цієї організації, діяльність бандерівських груп в імперській області майже припинилась. Однак протягом останніх місяців прихильники Бандери в імперії, залишившись без керівництва, знову поступово збираються і починають знову організовуватися. Окремі органи ґестапо все частіше й частіше повідомляли про те, що відновлюється діяльність бандерівських груп в імперії. Так, у вересні поточного року перш за все Гестапо Бравншвейгу і в жовтні Гестапо Дрездену вказували, що в їхніх округах виявлені нелегальні бандерівські групи. Вказаним органам ґестапо було доручено арештувати ці бандерівські групи, оскільки в ґестапо було цілком достатньо достовірних даних про діяльність і склад цих груп. У результаті негайно проведеної операції було арештовано в Бравншвейґу 48, а в Дрездені 10 функціонерів та інших членів нелегальних бандерівських груп. У результаті допитів стало зрозумілим, що вони підтримують зв'язок з центром, який знаходиться в Берліні. Завдяки стеженню за зустрічами і явками в Берліні вдалося затримати керівника організації нелеґальних бандерівських груп в імперській області. Його прізвище Клим. Завдяки розшифруванню записів, зробле­них ним в одній книзі, вдалося розкрити структуру всієї бандерівської організації в імперії. Згідно цих заміток, організація в імперії ділилася на 10 областей, а області в свою чергу - на райони, а ці - на групи по 5 осіб. Відповідні органи ґестапо негайно провели арешт осіб, прізвища яких були вказані, і розпочали допитувати їх. На даний час арештовано понад 210 осіб у Ляйпціґу, Берліні, Ганновері, Гамбурзі, Гельдесгаймі та Потсдамі. На черзі арешти в округах Гестапо в Гамбурзі, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бресляві, Познані, Данціґу, Франкфурті-над-Одерою, Франкфурті-над-Майном, Бремені, Гемніці, Дюссельдорфі, Касселі, Кельні, Кенігсберзі, Карльсруге, Нюрнберзі, Маґдебурзі, Оппельні, Райхенберзі, Штутґарті, Ваймарі і Вюрцбурзі.

В Берліні поліція безпеки, оточивши приміщення (явочні квартири), арештувала 4 кур'єри з Галицької области. У них знаходилося багато різноманітного матеріялу. Крім великої кількости антинімецького дру­кованого матеріялу, один з кур'єрів мав дуже багато фальшивих пере­пусток, виданих начальником поліції міста Берліну і ляндратом у Ґаслері. Далі, в одного прибулого зі Львова кур'єра виявлено фальшиві бланки «Керівник Німецького інституту для чужоземців при Берлінсь­кому університеті». Вони заготовляли ці документи для мети: той, хто вивчав мову в цьому інституті, одержавши названий документ, міг пред'явити його контролі на кордоні в якості дозволу на проїзд замість посвідчення про відпуск.

Другий кур'єр мав явно фальшиві хлібні карточки на 110 хлібів. Далі, гідним згадки є той факт, що в одного з кур'єрів був документ україн­ської таємної установи.

Гестапівський документ від 11.12.1942 р. називає й конкретні імена арештованих українських націоналістів, що діяли на терені третього райху: Кузьма Качмар, Василь Сахнович, Василь Маняк, Іван Комаринський, Федір Шпилькон, Федір Кобельник, Іван Дутко, Микола Солонина, Антон Сікорський (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 78. Арк. 27-28). Повідомлення служби безпеки з Берліну від 23.12.1942 р. підкреслює, що в столиці «Третього райху» затримано «українського студента Васи­ля Безхлібника, який керував у Німеччині нелегальною бандитською групою і мав безпосередній зв'язок з бандерівським центром у Львові» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 81. Арк. 53).

Однак ці репресії не знищили оунівського підпілля в Німеччині. 21.1.1943 чергове повідомлення гітлерівських спецслужб засвідчує, що «в результаті операції, проведеної ґестапом Бравншвейґу спільно з орга­нами ґестапо Маґдебурґу і Ґоти проти нелеґальних бандерівських груп, арештовано ще 25 бандерівців. Серед арештованих знаходиться район­ний керівник у місті Ватештадті Йоган Федорус, народжений 13.9.1915 р. в Димитрові, районний керівник у Ґоті Михайло Ступка, народжений 19.9.1916 р. в Черняхові, а також українець Володимир Костик, народжений 31.1.1919 р. в Надвірній. У Бравншвейґському районі (керівник) нелегальної бандерівської групи Костик мав крамничку, де продавав сир. Крамничка водночас служила місцем явки для зв'язківців.

Далі органами Гестапо у Франкфурті-на-Майні були затримані насту­пні особи: Осип Котельницький, народився 16.4.1920 р. в Гаях, який керував бандерівською групою у Франкфурті-на-Майні і в прилеглих районах та підтримував зв'язок з берлінським «шпигуном» Михайлом Румещаком; Павло Леник, народжений 9.11.1920 в Дрищеві, який керував п'ятіркою; Степан Ковалишин, народжений 16.5.1919 р. у Вощанцях, який був також керівником п'ятірки.

Один з керівників п'ятірки, а саме Микола Величко, народжений 23.3.1922 р. в Ойтулі, а також керівник Політичної просвіти Володимир Леник, народжений 14.6.1922 р. в Дрищеві, втекли. Ґестапо Праги за­тримало обласного керівника нелегальної бандерівської групи Василя Іванчука, народженого в Дюкюсні-Галла (США), а також п'ять україн­ських студентів, що проходили курс навчання в німецькому Карловому університеті в Празі. Ось прізвища цих студентів, які віддавна були бандерівцями: Михайло Марунчак, Олександер Лятишевський, Богдан Околот, Олександер Сидоряк, Євген Кравчук. Розшуки продовжуються» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 81. Арк. 60-62).

Про розширення антигітлерівської діяльности українських націона­лістів у Німеччині свідчить і ще один документ німецьких спецслужб від 12.2.1943 р.: «У ході операцій ... проти Організації Українських Націоналістів бандерівської групи органами Гестапо в Берліні останнім часом арештовано 136 осіб за підпільну діяльність. Арешти продовжу­ються. Допити дали нові свідчення про організацію, що діє в маштабі імперії (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 79. Арк. 32).

Цей документ зокрема інформує, що «розкрита берлінська жіноча орга­нізація бандерівської групи: 1. Вітюк Олена - кличка Дарка-Хмара, на­роджена 8.5.1921 р. в Микалевичах, здогадно керівник тієї жіночої групи бандерівського руху; 2. Укарма Лідія, народжена 1.4.1920 р. в Бартадемицях, міжрайонний керівник і фінансовий референт; 3. Білик Олена, народжена 31.8.1921 р. в Стрию, районний керівник. (Там само: Арк. 33).

Зрештою, скрізь, де була можливість, українці в роки Другої світової війни об'єднувалися для боротьби проти гітлерівців. Зокрема про це свідчить і організація в складі французького руху опору українських ку­ренів імені Івана Богуна і Тараса Шевченка (Небелюк М. «Під чужими прапорами», - Париж-Ліон, 1951. С. 113-192).

Звичайно, відповідаючи Вікторові Поліщуку на його паплюження ролі ОУН-УПА в історії українського народу, мусимо розглянути й проб­лему українсько-польського збройного конфлікту в Західній Україні в роки Другої світової війни, особливо на Волині, яку автор узяв за фор­мальний привід для написання своєї книги. Але, розмахнувшись на висвітлення цього болючого питання, автор, по суті, повторив поверхові пропаґандивні тези польської сторони.

І замість того, аби дослідити глибокі коріння українсько-польського непорозуміння, не кажучи вже про уважне вивчення документів з архів­них сховищ, що безпосередньо стосуються, скажімо, подій на Волині 1943 року, Віктор Поліщук повторює з чужого голосу вимоги до україн­ців про вибачення за нібито скоєні ними злочини.

Доводиться тільки дивуватися з автора, який не вважав за потрібне, взявшись давати рекомендації українському народові про вибачення, заглянути в підручники історії. А з них він міг би елементарно довіда­тися, що Волинь і Галичина, як і Надсяння, Холмщина та Підляшшя ще з часів Київської Руси належали державі наших предків, і українці ніколи не відмовлялися від своїх етнічних земель, що їх поляки почали загарбувати з 1349 року, користаючи з ослаблення Галицько-Волинського Князівства.

Але за кожним разом, коли починала відроджуватися власна держава, українська суспільність, усвідомлюючи себе соборно, обов'язково нага­дувала світові про межі свого етнічного розселення на заході. Так, у лютому 1649 року Богдан Хмельницький заявив польським комісарам у Переяславі: «Виб'ю з лядської неволі народ весь руський! Поможе мі то всяя чернь по Люблін і Краків... А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: Сидіте і мовчіте, ляхи!» («Воссоединение Украины с Россией». Москва, 1954. Т. II. Ст. 118).

I через сім років гетьман пояснював московському послові Василеві Кікіну, що історичне розмежування між українцями і поляками має бути таким, «як за давніх князів руських». При цьому останньому роз'ясню­валося, що «від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу й угорський кордон» («Документи Богдана Хмельницького». Київ, 1961. Ст. 502).

То що вже говорити про Волинь і Галичину, які завжди залишалися в запіллі найзахідніших регіонів українського автохтонного розселення.

За даними професорів польського університету в Кракові Крижановського і Куманецького («Статистика Польщі». Краків, 1915) етнографіч­ний склад населення Волині перед Першою світовою війною був таким:

1. Ковельський повіт: поляків - 4,59%, росіян - 3,83, українців - 78,49, німців - 0,90, жидів - 11,48, інших - 5,79; 2. Кременецький повіт: поля­ків - 3%, росіян - 3,37, українців - 82,72, жидів - 12,23, інших - 0,68; 3. Луцький повіт: поляків - 9,7%, росіян - 5,19, українців - 56,96, нім­ців - 12, жидів - 14,13, інших - 2,02; 4. Острозький повіт: поляків - 6,61%, росіян - 2,54, українців - 76,68, німців - 1,48, жидів - 10,80, інших - 1,89; 5. Рівненський повіт: поляків - 9,9%, росіян - 3,48, україн­ців - 60,48, німців - 8,94, жидів - 15,97, інших - 1,94; 6. Володимир-Волинський повіт: поляків - 8,37%, росіян - 2,74, українців - 72,09, німців - 5,66, жидів - 10,42, інших - 0,72; 7. Дубнівський повіт: поля­ків - 6,51%, росіян - 4,46, українців - 68,22, німців - 3,54, жидів - 11,48, інших - 5,79.

Якщо брати кількісний склад населення, то на Ковельщині поляків нараховувалося лише 4.100 на загальну кількість 279.900, на Крем'янеччині - відповідно 9.800 на 288.200, на Луччині - 13.300 на 340.000, на Острожчині - 15.500 на 224.900, на Рівненщині - 19.600 на 376.100, на Володимир-Волинщині - 22.000 на 365.900, на Дубнівщині - 9.900 на 152.074 (ЦДАВОВУ: ф. 3696. Оп. 2. Спр. 322. Арк. 126 зв.).

Справа ж якраз у тому, що саме постійна аґресія Речі Посполитої на схід не тільки витісняла значною мірою український етнос із західніх регіонів, але й заполоняла польським осадницьким елементом інші землі наших предків - Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, По­лісся. Тому хотілося б почути відповідь від Віктора Поліщука: яка вина українців у розширенні польсько-української міжусобиці, якщо історія не називає нам фактів збройної боротьби цих двох етносів за межами споконвічного розселення нашого народу?

І чи треба було українцям Галичини просити в поляків дозволу на створення на своїх землях після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році Західньо-Української Народньої Республіки? Чому поляки виступили збройно проти творення державности українців на їхній землі, де їх завжди було більше кількісно? Невже галичани збиралися включити до складу ЗУНР Краків і Познань?

А коли Польщі, зламавши дане Петлюрі слово, вдалося шляхом політичних комбінацій з большевиками та західніми країнами вклю­чити Галичину і Волинь до свого складу, то чому ж замість автономії українці одержали знищення їхніх храмів і пацифікацію на початку 1930 років?

Хіба це могло пройти українцям безслідно, над почуттями і спокон­вічним правом яких брутально топталися у їхній же хаті?

Чомусь про все це забувають ті, хто став джерелом «вигідної правди» про вину українців для Віктора Поліщука.

Не хочеться їм згадувати і про ставлення поляків західньоукраїнських земель до відродження української державности влітку 1941 року в цьому терені.

А хіба українців не зачепило за живе, коли в серпні 1941 року в околи­цях Львова поширювалися підтримувані гітлерівцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, по­здирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши на їх місце німецькі? Чи відомо Вікторові Поліщуку та його ідейним надхненникам, як у ті дні у Вирнянах Глинянського району також по­дерто українські прапори, а на портреті Тараса Шевченка виколено очі» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 50)?

Як до подібного поставилися б поляки, коли б українці ось так позну­щалися над їхніми святинями і над портретом Адама Міцкевича?

Чи не з таких ось «дрібниць» і почав розгорятися українсько-польський конфлікт у роки війни? Я вже не кажу про польський терор над україн­цями Холмщини з 1941 року, що вилився 1942 року в масове фізичне винищення в першу чергу свідомих провідників.

Я розумію, що мені відразу ж можуть нагадати: мовляв, кровопролиття почалося не в Галичині, а на Волині.

Так. І це має свою закономірність. І не тому, що на Волинь поширили свою діяльність бандерівці, як хоче переконати читачів Віктор Поліщук. А тому, що там раніше почався збройний виступ українців проти німецьких загарбників. І фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між собою українців і поляків Волині після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла в підпілля і влилася в УПА.

З цього приводу заступник командира партизанського з'єднання в Житомирській области Нирко доповідав у свій «Український штаб» 26.4.1943 року: «1. Всі шуцманські районні сільські дільниці мали стар­ших, що були членами підпільної організації, які готували людей, щоб з першого наказу бандерівського штабу піти у визначені місця для фор­мування національної армії. 2. В 20 числах березня був одержаний наказ Бандерівського штабу (із Закарпатської України): Всім поліцаям зали­шити свої шуцманські дільниці і піти на формування національної армії. 3. Дізнавшись про те, німці негайно почали арештувати всіх укра­їнських поліцаїв, обеззброювати і розстрілювати. Але зробити це (повні­стю) німцям не вдалося, тільки поліція с. Повурїї Маневицького району в складі 2 постерунків була арештована і розстріляна. При спробі ареш­тувати й обеззброїти поліцію міста Ковеля остання вступила в бій з нім­цями. В результаті вбито 18 німців, поліцією випущені всі арештовані, а табори "трудової повинности" розпущено». (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк. 75-75 зв.).

Головним місцем формування української армії мали стати Волоцькі і Свинарські ліси. Сюди, стверджував Нирко, «справді рухалися всі полі­цаї і цивільні націоналісти західніх областей... кожної ночі доводилося зустрічатися і ховатися від сил шуцманів, що рухалися групами по 50-70, 100-150 і навіть до 400 осіб. Особливо це в Колківському і Голобському районах (Там само: Арк. 75 зв.). І тоді гітлерівці вирішили вико­ристати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, розгортаючи бойові дії з окупантами.

Це також добре усвідомлювали большевики, зафіксовуючи такий поворот політики фашистів у Західній Україні. Зокрема Нікіта Хрущов, аналізуючи в червні 1943 р. загострені українсько-польські відносини на Волині, заявляв чітко: «Моя думка, що все це - справа рук німців» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1287. Арк. 83).

А заступник командира партизанського з'єднання Житомирської области Нирко зокрема доповідав 26.4.1943 року Тимофієві Строкачу: «В даний час спостерігаються запеклі бої між бандерівцями і німецькими військами, в результаті чого Степанський район Рівенської области майже повністю звільнений від німців, а в районі є до 3.000 осіб добре озброє­них бандерівців.

Дуже характерний факт, вияснений нами, що... основний їх ворог - Німеччина, яка в багато разів своїм терором переважає совєтську владу, а тому їх (нацистів - В. С.) треба бити в першу чергу.

Одночасно великі бої відбуваються між польськими групами і націо­налістами. В даний час німці вирішили створити польську народню армію і доручити їй вести боротьбу з українськими націоналістами, добре її озброївши (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 192. Арк. 78-78 зв.).

Розвідувальне зведення партизанських загонів Кам'янець-Подільської области (ч. 7 від 1.6.1943 p.) засвідчує, що у Славуті гітлерівці мобілі­зують поляків, яких відправляють до Рівного, де, переодягнувши в німецьку уніформу, навчають військової справи» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 239. Арк. 19).

Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокована ви­ступити проти націоналістів. У Корці польським поліцаям надано право самостійного розстрілу мирних жителів (Там же: арк. 34).

На Костопільський кущ німці вислали добре навчений і озброєний батальйон поляків з-за Бугу, яких призначили «для боротьби з банде­рівцями і бульбівцями» (там же: арк. 24).

З донесень совєтських партизанів довідуємося, що «багато поляків ідуть до німців добровільно, вступають у поліцію і разом з німцями зни­щують українські села і населення. Ведуть боротьбу з націоналістами.

У місті Колки Волинської области вся поліція - польська. В середині серпня на ст. Михневичі 150 поляків добровільно пішли в поліцію, з них уже 30 осіб одержали зброю. В поліцію німці приймають поляків до 45-річного віку.

У Сарнах німці озброюють усіх чоловіків-поляків до 16-річного віку, що там перебувають, причому багатьох озброєних поляків відправляють на Захід.

...В околицях міста Рівне поляки спільно з німцями знищують україн­ські села. Поляки спільно з німцями повністю знищили село Парцеревичі Степанського району, вбили багато українців, які не мали ніякого відношення до націоналістів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 254, арк. 36).

І в той час, коли українське населення північно-західніх земель, зокрема Волині, доведене до краю німецькою окупаційною політикою і терором большевицьких партизан, перейшло до збройних форм само­оборони, польська шовіністична верхівка підбурила все своє населення до боротьби проти тих, хто був автохтоном у цьому краї. «В час, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько-гітлерівськими імперіялістами і коли кривавився в боротьбі за вільне життя, - підкреслювалося в матеріялах ОУН, - польські колоністи, що налізли на українські землі і жили там як меншина, не то не дали допомоги українському населенню, ані не зберегли невтра-літету, а навпаки - взяли активну участь у боротьбі по стороні сталін­сько-гітлерівських бандитів. Разом з німцями польські шуцмани пускали з димом цілі українські села, визначуючись особливою жорстокістю у вбивстві українських безборонних жінок і дітей. Рівночасно польські колонії на Волині стали головним осідком і прибіжищем для большевицьких парашутистів і аґентів, так що в такій обстановці український народ, який виповів нещадну боротьбу Сталінові й Гітлерові, мусів бо­ронитися також і перед їхніми вислужниками та агентами» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 163 зв.).

Природньо, поляки, затягнені в большевицьку партизанку, засуджу­вали тих представників свого народу, хто одягнув німецькі мундири. У спеціяльному зверненні до них командування об'єднаного польського партизанського загону заявляло: «В українського і польського народів один кат: кривавий Гітлер. Хай же ніхто з вас не заплямує чести поляка братовбивчою боротьбою в ім'я інтересів нашого споконвічного ворога! Зброю, яку ви дістали від німця, скеруйте в груди німця» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 212. Арк. 91).

Однак далеко не всі поляки прислухалися до цього. В архівних фондах зберігаються спеціяльні реєстри ганебного прислужництва гітлерівцям: в Бережанщині - 1) Добрувка Вінценти, працює в кріпо та є членом польської організації. Він подав список 21 українців, яких розстріляно в Бережанах; 2) Петрикув Рудольф, працює в кріпо, є шефом сітки конфі­дентів. Розстрілював сам українських політичних в'язнів. Убив українця Заяця зі Свистільник; 3) Клецор Станіслав, донощик кріпо. Видав німцям Теренчука Василя з села Підвисоке; в Рогатинщині - Ґольдштайн Ян, видав НКВД (до війни - В. С.) Ониська Миколу, Штуцького Миколу із Зелібор і Трохима Афтанаса з Кунова, тепер є донощиком гестапо. На до­нос поляків німці арештували в с. Людвиківка Фігурку Василя і по дорозі до Рогатина розстріляли; в Підгаєччині - 1) Біла Євгенія, полька з Новосілок, донощиця жандармерії. Видала Кардаша Василя; 2) Мушинський Теофіл, аґент кріпо і рівночасно провідник польської місцевої організації. Виготовив «чорний список» українців і дав на ґестапо; 3) Рац Ґустав, аґент кріпо та член польської організації. Видав Крив'яка Дмитра з с. Шумлян; 4) Цівінський Адам і Новак Стефан з с. Боків, донощики кріпо та члени польської організації. На їх донос арештовано 2 українців у с. Бокові. Під час арештів поляки Крупа Казімеж і Цєсля Ян водили німців по хатах. Таких фактів можна навести сотні.

А тепер про терор польських боївок: дня 21.Х.43 польська боївка в числі 5 осіб вбила в с. Стриївці (Збараж) двох свідомих українців: Крука і Щербатюка. Дня 6.1.43 польська боївка вбила в с. Чагарі (Збараж) двох українців - Литвинчука і Бриґідера та спалила господарство Даниловича. Дня 7.ІІ.43 польська боївка вбила в с. Чернихові священика о. Василькова, а його жінку важко ранила. 25.Х.43 польська боївка вбила в с. Деренівка (Теребовля) Кліщуру Теодора і Сердечного Олексу. 19.XII.43 польська боївка вбила двох синів солтиса Луцького з с. Хатки (Теребовля). 19.ХІІ.43 польська банда в Переголовичах (Грубешівщина) вбила 18 осіб, у тому числі 2 жінки. Також на Грубешівщині поляки вбили в Старому Селі цілу родину: Костянтина Мілевича - 56 р., Адама Мисика - 33 p., Євдокію Мисик - 30 p., Софію Мисик - 2 p., Володимира Мисика - 6р. і Ніну Фукель.

Тут треба зазначити, що одна з польських банд, що у весняних місяцях 1943 р. виїхала з Варшави на Грубешівщину в числі 350 осіб, знищила понад 500 українців. Пересилка банд з Польщі на ЗУЗ стала в цьому часі системою польських організацій.

Для прикладу наведемо: на основі зізнань одного з польських бандитів, затриманого органами ОУН, стверджено, що на Зборівщину в березні

1943 р. приїхали з Варшави 600 бойовиків, з Волині - 400. До них при­ділено ще 500 місцевих бандитів. Завдання цієї групи було в першу чергу ліквідувати українців у повіті» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 164-164 зв.).

До речі, гітлерівці використовували поляків не тільки проти українців, але й проти совєтських партизанів. Так, за свідченням агента оперативно-чекістської групи 4 управління НКҐБ УССР «Тучіна», Гестапо широко використовувало арештованих поляків для масового засилання своєї агентури в партизанські загони. Скажімо, «Люблінське гестапо навесні

1944 року звільнило з тюрми 257 арештованих, у більшості своїй поляків, які попередньо пройшли спеціяльну підготовку в розвідувальній школі.

Ця агентура одержала від ґестапо спеціяльне завдання влитися в пар­тизанські загони, що оперують на Люблінщині, та підставляти їх під удари німецьких каральних загонів.

В одязі кожного такого агента зашитий особистий поліцейський номер.

Направляється ця аґентура на виконання завдань ґестапо невеликими групами під виглядом учасників "Армії Крайової"» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 285. Арк. 30-30 зв.).

Командир з'єднання совєтських партизанів Шанґін доносив, що «6.5.44 р. в м. Тарногруд німецький капітан жандармерії вів переговори з представниками польських збройних формувань з питання боротьби з партизанами. Від польського командування в переговорах брав участь поручник під кличкою "Вар".

Згідно з заявою командира загону «БХ» (батальйони хлопські) - «"Сосни", у квітні 1944 р. загони ПЗП (польські звьонзек повстанчи) з допомогою німців організували засідку на партизанський загін "дяді Петі", в результаті чого був убитий офіцер штабу партизанського загону майор Фьодоров» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 274. Арк. 34-35).

Зрештою і німецькі документи дистрикту Люблін від 7.5.1944 р. засвід­чують: «Польські бойові групи вели себе за звітний період стримано. За даними Ф. М., вони перебувають частково поза округою, ведуть боротьбу з українськими бандами чи знаходяться в окрузі в стані готовости зай­няти оборону проти українців чи українських банд» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 297. Арк. 113).

За таких обставин большевицька влада вирішила перетягнути поля­ків на свій бік і використати їх не тільки проти гітлерівців, але й проти українських формувань. З цією метою комуністичні керівники поставили завдання створити польські партизанські загони на Волині. Для цього дозволялося директивою від 5.5.1943 p.: «Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, - назвати поляком» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1281. Арк. 210). Ось яким чином створювалася «база» польських червоних партизанів, а тому й не дивно, що потрібним «керівним матеріялом» могли бути лише ті, хто мав довіру з боку НКВД. Тож не випадково, що один з таких керівних діячів, Коханський, який «виховував доручену йому головну розвідку в дусі мародерства, пияцтва і націо­нальної ненависти до українців, розстрілював невинних білорусів і українців без розбору, а в п'яному вигляді кричав публічно, що він ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому» (там само: Спр. 236. Арк. 111).

Інший польський партизан - Стефан Антонович - просив дружину Роберта Сатановського, який мав велику довіру навіть з боку Хрущова, «не говорити полякам на окупованій німцями території Польщі, що він співпрацює в органах НКВД» (там само: Спр. 261. Арк. 134).

На такі керівні кадри польського партизанського руху й розрахову­вали большевики. Начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач 8.5.1943 p., маючи директиву від ЦК КП(б)У, передав по радіо в ліси Волині: «Польські загони організовувати можна, і чим більше, тим краще» (там само: Спр. 1282. Арк. 39).

А критикуючи командира рівненських партизанів Бегму за недо­оцінку цієї справи, Хрущов вимагав від нього 24.9.1943 p.; «Всіляко сприяти організації польських загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 1296. Арк. 114).

І ця робота здійснювалась усіма партизанськими з'єднаннями. Так, командування партизанськими загонами Кам'янець-Подільської области в спеціяльно підготовленій для Москви 8.8.1943 р. доповідній записці «Про настрої й дії польського населення в районах Західньої України» зокрема засвідчувало: «У районі нашої дисльокації, тобто в селі Стара Гута Людвипільського району (Рівненщина - В. С.) нами організовано місцевий партизанський загін ім. Дзержинського, командиром якого призначений командир групи партизанського загону ім. Кірова нашого з'єднання тов. Ситайло, комісаром тов. Разуваєв і заступником командира з розвідки тов. Осинський, за національністю поляк, котрий працював до війни з німцями співпрацівником УҐБ Станіславського обл. управління НКВД, добре знає польську мову та звичаї поляків» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 239. Арк. 49).

Руками польських червоних партизанів большевики вели боротьбу і з польським національно-визвольним рухом. Скажімо, 6.11.1943 року Стро­кач давав ось таку вказівку Сатановському: «Від "Чорного" через слідство добийтесь признання, [з] якою метою влився [у] Ваш загін. Передайте по радіо можливості його вербування, підстави польським націона­лістам. Впроваджуйте агентуру [в] польські націоналістичні загони шляхом вербування надійних, наново прибуваючих з вказаних загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 266. Арк. 8 зв.).

Наприклад, 28 березня 1944 р. за вказівкою Строкача до групи «Чор­ного» було передано Домініка Залєвського та Степана Залєвського (там само: Спр. 264. Арк. 49). А 17 березня 1944 р. нова вказівка: «Організувати агентуру [в] керівництво ТАП, ПСЗ, встановити їх структуру, закордонні зв'язки, озброєння, ставлення до ППР - "Гвардії Людової"» (там само: Спр. 264. Арк. 42).

17.3.1944 р. Сатановському «запропоновано негайно вжити заходів для посилення військової та агентурної розвідки в районах Забужжя. Вкорі­нити агентуру в керівництво ТАП, ПСЗ, Санацію, Стронництво людове. Встановити структуру цих організацій, їх зв'язки, озброєння, кількість озброєних людей, місця зберігання зброї, що відійшли до ППР і гвардії Людової. Запропоновано також організувати одержання підпільних ви­дань, документів режиму» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 236. Арк. 110).

Особливо відзначало командування совєтських партизанів поляка «Гострого», солтиса одного з сіл Білгорайського повіту Люблинського воєвідства, який розробляв діяльність польського націоналістичного руху. Зокрема, він передав червоним партизанам: «а) списки команд­ного та політичного складу ПЗП і АК Люблинського воєводства; б) копії директив і вказівок лондонського еміграційного польського уряду Соснковського про проведення повстанської діяльности на території СССР; в) матеріяли, що підтверджували факти надання допомоги польськими націоналістами німцям у справі ліквідації совєтських партизанських загонів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1., Спр. 275. Арк. 29-30).

Доречним буде додати й таке: якщо хтось з «червоних поляків» пере­ставав влаштовувати большевицьке командування, то його «прибирали». Намагалися це зробити під виглядом націоналістів (аби ще більше розпалити українсько-польські суперечності) або німців. Під виглядом останніх загін Медведєва убив поляка Осецького, що викликало велике обурення серед його друзів (там само: Спр. 212. Арк. 76).

Справжнє обличчя совєтських захисників польського населення в західніх областях України досить яскраво змалював у своєму зверненні від 28.7.1943 р. Волинський окружний делегат уряду Польської Респуб­ліки: «Большевики приходять у польські села, пропонують допомогу в самообороні і взамін забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо ж це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, що обороняються, зброю і людей, потихеньку втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налі­тають на те ж саме польське населення» (там само: Ф.1. Оп. 22. Спр. 75. Арк, 109).

У цьому ж документі зазначається, що «німець і москаль... роздму­хали антипольську пропаганду. Вони множать, збільшують у стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеликі непорозуміння і поль­сько-українські суперечки. Нацькувати, роздразнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовий кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід до боротьби. Запрягли і використали найманих злочинців і злочини. В поляках і українцях вони зміцнюють почуття образи, розпалюють у їхніх душах ненависть, жагу помсти і відпору. Тим самим вони завдають удари по історичній польській ідеї - ідеї дружнього, братнього співжиття з сусідніми народами. І при тому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять кловнські жести, представляючи, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити. Німці висилають у райони каральні експе­диції, які спалюють українські поселення, вбивають жінок, дітей і невинних - справжніх же вбивць вони навіть не намагаються спіймати, бо справжній убивця потрібен їм і є їхнім спільником» (там само: Арк. 109).

А чи відомі Вікторові Поліщуку й інші рядки з цитованого документу, автор якого, поляк, був безпосереднім учасником подій. Скажімо, він свідчить, що «большевики ... хочуть, щоб наприкінці війни слово "українець" було рівнозначним зі словом "убивця". Вони хочуть, щоб наприкінці війни світ побачив замість піднятих в гору вільних україн­ських знамен, дикунські, обагрені кров'ю невинних лапи злочинців, призначених тільки для кайданів, щоб замість солдатських лав, що б'ються за власну вільність і вільність інших народів, по затоптаній українській землі пройшли банди з начепленими на коси, вила і сокири головками по-звірячому вбитих дітей.

Вороги, розпалюючи жагу крови, вбивств, насильств, підпалів і гра­бунків, хочуть подавити в українському народі почуття любови, бра­терства, свободи, людської гідности, хочуть завдати оглушливого удару українському народові, викреслити його з середовища народів, що мають право на повний, вільний розвиток і власне незалежне державне існування» (там само: Арк. 110).

Ось чому поляків закликалося «ні в якому разі не сприяти німцям. Вступ до німецької поліції і жандармерії є тяжким злочином стосовно польського народу. Міліціонери-поляки, які беруть участь у руйнуванні будинків, а також у вбивстві українських жінок і дітей, будуть викинуті з рядів польського народу і суворо покарані.

Співпраця з большевиками є таким же тяжким злочином, як і спів­праця з німцями. Вступ у совєтські партизанські загони є злочином. Жоден поляк не повинен там перебувати» (там же, арк. 111).

На жаль, до цього застереження не всі поляки на Волині прислуху­валися. На допомогу їм у боротьбі з українцями німці перекидали «під­кріплення» з Польщі, а совєтські партизани робили глибокі рейди аж за Буг. Чи ж треба тоді дивуватися, що з боку українців відбувалися оборонні акції. Ось про одну з них: «Від 16-18.VII (1943 року - В. С.) зліквідовано остаточно большевицькі гнізда, якими були польські колонії в Степанському районі (Костопільщина). Кілька тисяч повстанців з гарматами і Гранатометами окружили одної ночі цілий ряд колоній (Мала і Велика Мельниця, Борок, Вербче, Степанське, Седліско) і вибили всіх большевицьких загарбників і їх прихвоснів». Повстанці наскочили із засідки на 2 авта німців між Вількою і Яполоттю. В бою згинуло 19 німців, кількох ранили, лише двом удалося втекти. Здобуто 3 кулемети, 16 крісів, 6 МП., пістолі й 15 скринь амуніції. Така сама доля зустріла і другий відділ, що їхав у напрямі Степань з Рафалівки на допомогу німцям у Степані.

Звичайно, українські повстанці добре розуміли підступність большевиків. Тим більше після того, як УПА відмовилася вести переговори про підпорядкування своєї збройної сили Москві в боротьбі з фашистами. В одному з документів так оцінювала УПА ситуацію: «Сьогодні, коли слабне німецький окупант, коли зближається розвал німецьких армій на сході, знову в Україні підносять голови московські аґенти. Москва знову готу­ється окупувати Україну. Інструментом большевицької політики в Україні в сучасну пору є комуністична партія й диверсійні відділи. Завдання партії і т. зв. червоних партизан в Україні зводиться в першу чергу до боротьби з українською національною революцією... Комуністична пар­тія в Україні організовується отже не так для боротьби з німцями, як у першу чергу йде на боротьбу з визвольним рухом українського народу.

Окрему ролю в цій роботі грають т. зв. большевицькі партизани, диверсійна робота яких розрахована на нищення населення німецькими руками» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 252. Арк. 72-73).

Про те, що командування УПА не помилялося в оцінці дій большевиків, засвідчують і документи останніх. Так, про це чітко говориться у звіті партизанського з'єднання Сабурова: «Ставлення (до націоналістів, - В. С.) партизанських загонів нашого з'єднання визначалося, виходячи з вказівок, одержаних від т. Хрущова. В листівках, що видавалися редак­цією газети «Партизанська правда» керівники українських націоналістів розвінчувалися як вороги українського народу і як німецькі аґенти. Рядових учасників націоналістичних загонів закликалося переходити до червоних партизанів для боротьби за звільнення української землі від німецьких загарбників. У листівці націоналістів попереджувалось, що хто буде продовжувати боротьбу з партизанами, той буде знищений. За одного загиблого партизана буде знищено 15 націоналістів» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 252. Арк. 73).

А ще 6.11.1942 р. головнокомандувач партизанським рухом К. Воро­шилов та начальник Центрального штабу партизанського руху П. Пономаренко дали ось таку директиву: «Здійснювати агентурні комбінації з метою компромітації перед німцями командного складу антисовєтських формувань, добиваючись таким шляхом їх фізичного винищення. Кожен випадок знищення німцями осіб командного складу "добровольчих" загонів і частин використовувати в наших пропагандистських цілях» (ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 175. Арк. 11).

І все це большевикам вдалося.

На жаль, претендуючи на об'єктивність, Віктор Поліщук нічого з цього з якихось причин не зрозумів, свідомо чи несвідомо. Але, обійшовши причини виникнення та розпалювання українсько-польського конфлікту на Волині, що витворилися зусиллями німців і большевиків, автор «сповіді українця» не згадав і про другу форму польської боротьби проти українського народу. Поруч з вислуговуванням німцям і большевикам, українські націоналісти уважали, що «це був безпосередній терор поль­ських боївок супроти українського населення, здійснюваний на українських землях, себто на землях з переважною українською більшістю. Польським шовіністам неважно, що, напр., у Галичині живе три і пів-мільйона українців, а поляків біля 900 тис. Вони до перевтоми співають свою пісню про «креси всходнє» і скріплюють свій терор над україн­ським населенням. При цьому треба ствердити, що вся так зв. боротьба польських організацій проти німців велася на ЗУЗ на практиці тільки проти українців. Ми посідаємо документальні дані -інструкції і вказівки польських підпільних організацій, які безсумнівно стверджують цей факт.

Що ж торкається терору польських боївок на українських землях, то треба зараз зазначити, що він є дуже застарілої дати. Це треба підкреслити в ім'я історичної правди та з огляду на польські намагання перекинути відповідальність за польський терор на українців. Отже, масові знищення провідних українців почали поляки на Холмщині вже в квітні 1942 p., себто дослівно тоді, коли з українського боку на II Конференції ОУН було стверджено право польського народу на власну державу та вияв­лено стремління до порозуміння з поляками. У списку помордованих поляками на Холмщині передовиків нашого організованого життя начислено за 1942-43 pp. 394 особи. При тому треба зазначити, що сюди входять тільки визначні постаті нашого громадського життя, себто провідники народу, проти яких пляново був направлений терор польських терористів...» (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. Оп. 3. Спр. 2. Арк. 163 зв.).

Треба визнати, що застереження польського делегата на Волині сто­совно большевицької ідеологічної акції проти українського національ­но-визвольного руху, «щоб наприкінці війни слово "українець" було рівнозначним зі словом "убивця"», на жаль, ствердилося. В середовищі польського населення ця пропаганда мала успіх, у зв'язку з чим поши­рювався геноцид проти українців на Закерзонні. Керівництво УПА зму­шене було видати спеціяльну відозву до польського населення:

«Польська преса, керована інструкціями і наказами большевицької пропаганди, дуже часто подає статті й інформації, повні наклепів на УПА і взагалі на український визвольний рух. Найбільш заялозена брехня большевицької пропаганди в польській пресі зводить наклепи на українських повстанців такими вигадками: 1. Нібито український визвольний рух є фашистський; 2. Нібито він був зорієнтований на гітлерівську Німеччину та співпрацю з нею; 3. Нібито теперішніми військовими операціями УПА керують німецькі старшини; 4. Нібито українці помагали придушувати варшавське повстання; 5. Нібито українські повстанці вбивають поляків, палять польські села, гноблять польське цивільне населення.

Хто знає ближче нашу діяльність і політичну літературу, для того справа ясна. Одначе не всі читачі польської преси знають дійсний стан речей, а тому дозвольте дати короткі вияснення:

1. Український визвольний рух у формах діяльности УПА і репрезен­тований УГВР (Українською Головною Визвольною Радою), не є і ніколи не був рухом фашистівського типу. Він у своїй ідеології, політичній і соціяльній Програмі, у своїй діяльності є національно-визвольним рухом, соціяльно прогресивним, антиімперіялістичним, протидиктаторським і з цих причин протибольшевицьким. УПА бореться в першу чергу: проти імперіялістичної політики Москви, проти її зажерливости, проти невільництва диктатури, тиранії, експлуатації, нужди, терору, - за волю для України і всіх інших червоним імперіялізмом поневолених націй, за волю народів і людини, за рівність і соціяльну справедливість.

Це все є демократичні антифашистські гасла, що висловлюють най­кращі людські ідеали. А в большевизмі бачимо російський націоналіс­тично-фашистський, імперіялістичний, диктаторський, тоталітарний, соціяльно-реакційний рух, що без уваги на свої заклики до соціяльного прогресу, приносить у практиці нужду і невільництво широких народніх мас.

2. Український визвольний рух ніколи не орієнтувався на гітлерівську Німеччину. Від початку німецької окупації України він боровся проти гітлеризму. Вже 30 червня 1941 р. український визвольний рух продеклямував відновлення Української Незалежної держави та утворив уряд з п. Я. Стецьком на чолі. Це був ясний протинімецький акт, що розпочав трирічну героїчну боротьбу українського народу проти німецької окупації. Саме в цій боротьбі виросла й організувалась у поважну силу Українська Повстанча Армія (УПА). Вона зліквідувала десятки тисяч гітлерівських окупантів і визволила цілком з-під німців декілька областей України. Німецькі окупанти, в свою чергу, криваво переслідували український визвольний рух. Найвизначнішого його керівника С. Бандеру ув'язнили німці у концтаборі, а його двох братів замордували в концтаборі Освєнцім, вони розстріляли десятки тисяч українських патріотів. У всіх селах і містах України висіли плякати з повідомленнями про розстріли за приналежність до УПА, до "збройних банд", до українського руху спротиву. Десятки тисяч інших українців згинули в німецьких концтаборах. Гітлерівська пропаганда запевняла під час війни, що український визвольний рух - це замаскований, підтримуваний Москвою комуністичний рух. Сьогодні большевицька, а з нею і варшавська пропаганди говорять, що український визвольний рух був зв'язаний з німцями. В обох випадках це велика брехня, бо він був і є зовсім незалежний від яких-будь зовнішніх впливів, не орієн­тується на жодну зовнішню потугу, але є висловом найвищої волі української нації, що позитивно бореться проти всіх загарбників. Так було під час німецької окупації, так є сьогодні під совєтською кормигою.

Питання українців-"коляборантів", що співпрацювали з німцями, є зовсім відсепароване і не має нічого спільного з УПА і взагалі з українським визвольним рухом. Були такі українці, але їх було менше як між росіянами, поляками чи французами, де вони перебували в постатях т. зв. фольксдойчів. Український визвольний рух плямував їх і поборював як національних зрадників так, як сьогодні поборює нових зрадників - большевицьких коляборантів.

3. Не відповідають правді і вістки большевицької пропаганди, що, мовляв, німецькі старшини керують ще тепер частинами УПА. Жодний німецький старшина не був і не є командиром будь-якого відділу УПА. Большевицьким, як і деяким польським чинникам соромно, що в боях проти УПА зазнають неславних поразок, тому й намагаються виправдати свої невдачі видуманою наявністю добре вишколених німецьких старшин у рядах УПА.

4. Версія про здогадну участь українського відділу в придушенні варшавського повстання - не відповідає реальним фактам і не спира­ється на конкретні докази. Український народ уважає таке твердження за одну з найбільш злосливих брехень. Нікому з українських політичних діячів невідомо про яку-небудь участь українців у цій соромній акції. В пресі появилося звідомлення головного винищувача і погромника Варшави ген. Фон дем Баха та інших. Всі вони стверджують недво­значно: Варшаву знищили німецькі відділи СС, кримінальні і власівсько-російські з'єднання на німецькій службі. Ніде досі, одначе, не було конкретної згадки про українців. Принциповим у цій справі є: україн­ський визвольний рух, жорстоко винищуваний німцями, мусів зустріти симпатіями варшавське повстання. Ми не знаємо українців, що допома­гали б німцям у пацифікації Варшави. Коли б однак такі були, то це поодинокі звичайні німецькі агенти й служаки, подібні до польських фольксдойчів або теперішніх Осубка-Моравских чи інших зрадників. У серпні й вересні 1944 p., коли Варшава кривавилась у повстанні (метою якого було також завдати політичного удару совєтській окупації), УПА майже в цілості вже боролася поза совєтським фронтом проти цього нового, тепер уже червоного окупанта. Місце щирих українських патріотів було там, на власній землі, серед борців за волю рідного краю, а не у Варшаві чи деінде на німецькій службі.

5. Найбільш поширеною большевицькою брехнею є вістки совєтської пропаганди, що нібито українські повстанці палять польські села, вбивають цивільне населення, навіть жінок і дітей. Такі, нібито кон­кретні, інформації приносить майже щоденно польська преса. В цьому ні крихти правди. УПА, хоча є формацією повстанського характеру, старається придержуватись точно всіх приписів людського ведення війни як щодо ворожих збройних сил, так і до цивільного населення. Тому УПА звільняє усіх полонених вояків Красної армії, Польського Війська, на яких індивідуально не тяжать обвинувачення за вчинені акти насильства або вбивства. УПА в першу чергу поборює большевицьку партію і її терористичні поліційні формації (НКВД, НКҐБ, УБП тощо). Що ж до цивільного населення, то УПА застосовує принципи найбільшої толеранції та гуманности, дарма що в деяких випадках воно ставиться вороже до УПА. Бо всі наші цілі, за які ми боремось, уся наша ідеологія спирається на загальнолюдські гасла й прогресивні гуманні ідеали, що в основі противляться всякому теророві. Тому й ніде і ніколи не застосовуємо терору, бо самі боремося проти большевицького насильства, як боролись і проти гітлерівського.

Основною точкою зору УПА є спільна боротьба поневолених Москвою націй. Стоячи консеквентно на такому становищі спільного проти-большевицького фронту, УПА не тільки не тероризує польського насе­лення, але ще й уходить з ним в контакт на польсько-українському пограниччі та шукає з польською нацією можливостей порозуміння для цілей спільної боротьби проти спільного ворога. В більшості випадків вдається їй досягти цього. З'єднання УПА дуже часто при потребі квар­тирують у польських селах, де польське населення радо відкриває двері своїх домів і сердець для українських повстанців, а перед большевиками і своїми червоними втікають у ліси. В багатьох випадках польські пар­тизанські відділи і незалежницькі організації співпрацюють з УПА. Таким чином, всі обвинувачення большевицької пропаганди є безпід­ставні і фальшиві.

Нема сумніву, що під час боїв з УБП, большевиками, червоною мілі­цією деколи й цивільне населення, як польське так і українське, зазнає втрати. Це неумисні, а самозрозумілі наслідки боротьби, що їх неможливо обминути. Бували випадки, що наші відділи карали деяких осіб або й місцевості за бандитизм, грабежі, чи вбивства українського населення. В деяких околицях польське населення допомагало червоним плюндрувати і вбивати українців. У таких випадках були застосовані оборонні заходи і після попередження і вичерпання інших способів запобігання протиукраїнському теророві - винуватців карано. Одначе це були виняткові випадки, коли особи чи села піддавалися большевицькій цькованій агітації та брали участь у масових грабежах і вбивствах українців. Але і в цих випадках не йшлося про протипольську акцію, а про оборонні дії проти большевиків. Саме з цієї причини большевицько-варшавська адміністрація в пресі підносить голос, бо наші удари звернені проти большевиків і їх вислужників.

Між українським і польським народами були в минулому численні непорозуміння, і вив'язувалась важка боротьба загарбницької політики Польщі супроти України. Сьогодні перед лицем спільного ворога, мос­ковського імперіялізму в його скрайній большевицькій формі, польсько-український конфлікт мусить відійти на дальший плян, а згодом зовсім счезнути. Ми - українські повстанці - провадимо послідовно політику порозуміння і співпраці з польським народом на плятформі спільної визвольної боротьби. Віримо, що й серед польської громадськости така політика найде зрозуміння, бо московське поневолення Польщі й боль-шевицький терор буде постійно зростати. Тяжкий досвід, здобутий Польщею в останній війні, і теперішнє політичне становище спонукають усіх польських патріотів змінити дотеперішній курс польської політики. Зміна в напрямі визнання природніх прав українського й інших народів Східньої Европи на політичну незалежність уможливлювала б нашим народам співпрацю з порозумінням, до якого щиро прямуємо.

Всі отже обвинувачення, що український визвольний рух веде антипольську політику, є большевицькою роботою для своїх цілей. Всі політично свідомі українці й поляки повинні протиставитись такій практиці большевицької пропаганди.

Цій пропаганді треба приписати названня українських повстанців "бульбівцями", "власівцями", із закидами антисемітизму включно. Напевно немає в цілій Україні й сліду по «бульбівцях» чи інших подібних окремих отаманських групах, але напевно є тільки Українська Повстанська Армія (УПА) під керівництвом найвищого політичного органу українського народу - Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

З групами «власівців» український визвольний рух не мав і не має нічого спільного. "Власівці" є російським політичним рухом, що спів­працював з німцями і досі не спрецизував свого позитивного ставлення до питання самостійности України та інших поневолених Москвою народів. Ми ж щодо російського народу займаємо позитивне і приязне становище, але з умовою визнання наших безспірних прав до волі і незалежности в етнічних межах. Боремося проти імперіялізму і зажерливости Росії, а не проти російського народу.

Ніколи й ніде українські повстанці не брали участи в протижидівській акції. В українській підпільній пресі, що появлялася цілими десятками органів під німецькою окупацією і сьогодні виходить в умовах боль­шевицької дійсности - нема слова, спрямованого проти жидів. Народ, що веде визвольну боротьбу, не може ставити до своєї ідеології шалені гітлерівські расистські теорії. Загально відомий факт, що за німецької оку­пації в рядах УПА боролися поруч українців і жиди, в більшості лікарі.

Ворог, проти якого боремося сьогодні, це - терористична большевицька кліка, репрезентант і організатор російського грабіжницького імперіялізму.

Ми боремося за прогресивні ідеали гуманности, за свободу для всіх народів і кожної людини».

До слова, порозуміння шукали й представники польського націо­нально-визвольного руху, які ще в 1943 році проголошували: «Поляки поважають устремління українців до незалежности. Вони не хочуть і не мають підстав виступати проти цих стремлінь і ослаблювати їх. З чес­ними українськими організаціями ми завжди готові співпрацювати най­тіснішим братерським чином» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 22. Спр. 75. Арк. 111).

І це порозуміння, як відомо, було досягнуто 18 травня 1946 року, коли підпільні національно-визвольні організації українців і поляків під­писали угоду про боротьбу проти спільного ворога - окупаційного комуністичного режиму.

У книжці Віктора Поліщука звертається увагу на підрахунок жертв польського населення на Волині від рук українських націоналістів, як він пише. Але те, що він лише повторює твердження недобросовісних дослідників, і викриває його, оскільки голими гаслами серйозної аналізи не можна замінити. Це може зробити тільки спільна українсько-польська комісія незалежних істориків на основі ретельного вивчення документів, які враховують і депортації большевицької влади напередодні нападу Гітлера на Совєтський Союз, і кількість поляків, знищених фашистами та червоними партизанами, і примусово вивезених у 1944-1946 роках як у східні райони СССР, так і до Польщі.

До речі, не українці виганяли поляків на захід, а польський комуніс­тичний уряд просив СССР прискорити переселення їх навіть суворої зими 1946 року, аби встигнути засіяти німецькі землі на Помор'ї та в Східній Прусії (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 23. Спр. 2615. Арк. 10).

Намагаючись представити українських націоналістів перед світом як різунів, Віктор Поліщук навіть не висловив одного слова про їхні втрати в боротьбі за волю України. Якщо його болить душа за поляків, то чому не згадує і про втрати українців? А такі дані сьогодні вже відкриваються. Бо коли комуністична пропаганда оголошує, що від рук ОУН-УПА в 1944-1955 роках впали 23 тисячі совєтських громадян (довгий час ця цифра замовчувалася), то треба й сказати, як про це писав 1956 року тодішній перший секретар ЦК КПУ Микола Підгорний, що «у резуль­таті вжитих заходів по розгрому збройного підпілля було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103.828 учасників ОУН та іншого націо­налістичного елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей (203.662 особи) націоналістів та їхніх посібників» (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 24. Спр. 4297. Арк. 4).

Наведені факти, на мою думку, переконливо засвідчують, що українські націоналісти бандитами не були. Їхня кров - на своїй землі.

З цього приводу дуже правильно сказав свого часу поет Олесь Доріченко у вірші, який комуністична цензура заховала до спецхранів (ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп. 25. Спр. 17. Арк. 87):

Чи той бандит, хто край свій захищає,

Хто за свободу гине у бою,

Хто кулаками ворога стрічає

У рідній хижці, рідному гаю?

Чи той бандит, хто любить батьківщину,

Той, хто колін в покорі не згина,

Той, хто боронить неньку та дитину,

Скажіть мені, яка його вина?

Ні, не бандитами були ви! - Хай долоні

Стискала аж до крови чесна лють,

Бандити ж ті - грабіжники законні,

Яких визвольниками інколи ще звуть.

"Визвольний шлях" №4, 5, 6.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ