Василь Овсієнко
Доля і історична вага постаті останнього кошового Січі Запорізької досі по-справжньому не досліджена і не осмислена. Однак, безумовно, він залишив глибокий слід в українській історії. Як і гетьмана Івана Мазепу, ми не можемо покищо перепоховати його у рідній землі. Та й де ж таки правдешнє місце спочину Петра Калнишевського?..
Тим часом образ Калнишевського продовжує творити український духовний простір. Ось і при в'їзді в Петриківку на Приоріллі, що була заснована як один з численних його козацьких зимівників (неподалік біля Дніпра ще один - Курилівка), з проголошенням незалежности України з'явився придорожній знак-напис з портретом кошового, виконаним у стилі славетного петриківського розпису. Отже люди його не забули...
Нині, у 200 річницю з дня смерти Петра Калнишевського, пропонуємо матеріяли, в яких, попри "білі плями", щось однак вельми істотне постає вже рельєфно.
КАЛНИШЕВСЬКИЙ ПЕТРО (1990 -1803), ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО НИЗОВОГО (1765 - 75). Здібний адміністратор і дипломат, Калнишевський багато зробив для економічного та культурного піднесення Запоріжжя й оборони його державної автономії; він дбав про кольонізацію Запорізької території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів був послом Коша в Петербурзі, де обстоював територіяльні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду та оселених ним на півдні України чужоземних військових колоній. Але відвернути остаточного знищення Запоріжжя йому не вдалося. 1775 р. Калнишевський був засланий до Соловецького манастиря, де перебував ув'язненим до 1801 р. Після звільнення постригся там у ченці й незабаром помер.
"Енциклопедія українознавства", т. З
200 років тому, 31 жовтня (12 листопада за н. ст.) 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський. Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 pp. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин генерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський генерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проєктом її ліквідації. 4 червня (17 за н. ст.) за схваленим пляном 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отамана Петра Калнишевського, а разом з ним військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військового старшину Андрія Порохоню, полковників Чорного, Степана Гелеха, Івана Кулика, Івана Ґараджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мусія Головка та інших було заарештовано.
3 серпня Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более сечи Запорожской в по­литическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запо­рожців у захопленні та присвоєнні чужої власности та в намаганні створити незалежне управління. Байдуже, що Запорозька держава фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративний поділ на паланки.
Частина запорожців пішла на Кубань, частина - під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському манастирі в Тобольську, Іван Глоба - у манастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.
На Соловках я вже бував п´ять разів - у Дні пам'яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив кошовий.
Це ми тепер знаємо, що одним із «ослушників» супроти волі царя російського був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого «вража баба» Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали:
- Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти,
Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам вісти.
- Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти,
Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти.
Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся - ніхто не знав. Знав генерал-губернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про «милосердну» заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони «по всем гражданским й политическим законам заслужили», ув'язненням і просив «по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого - в Соловецкий, а прочих - в состоящие в Сибири монастыри». (Данило Кулиняк. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис. К. Рад. Письм., 1991, с. 47.) До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав «нерозлучним другом».
Щойно аж 1862 р. засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від се­лян поморського села Возгори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 р. він знайшов в архіві Архангельської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Він опублікував про це статтю в XIV книзі журналу «Русская Старина» за листопад 1878 року.
Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. (Див.: Яворницький Д.І.. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К: Веселка, 1995. -447 с.:іл.,с. 376-391).
На Соловках показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ще 1999 р. я протискувався до тієї камери. Дно в підземеллі нижче рівня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі -сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. Наступного року лаз уже замурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію манастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але цього року кількоро з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Богдан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникнути в ту камеру з середини кремля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Калнишевського, а кимось привезену та залишену кілька років тому. Набили її свіжим тютюном і поклали на місце.
Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до «святців» і мушу вибачатися перед моїми читачами за опубліковану раніше в деяких в газетах не в усьому достовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Калнишевського. Скоріше всього, сидів він не під вежею Сушило
У манастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини II, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький манастир. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імени. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті - майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.
У відомості 1780 року під № 14 записано, що в'язня слід «содержать безвыпускно из монастыря и удалять не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат» (Яворнщький Д. /., с. 387).
Далі Д.Яворницький пише:
«За переказом, приміщення для Калнишевського спершу було призначене в камері Головленкової Архангельської вежі, а згодом в камері вежі Прядильної» (с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п'ятикутного кремля, Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна - біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.
Обидві камери схожі на піч, арко-подібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин - близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок - ширина долоні). Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев'яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.
Біограф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці «В пошуках скарбів», яка вийшла 1965 року у видавництві «Дніпро», пише: «Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М. А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув'язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: «Житло в'язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до го­лови, з'являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: «Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?» (І.Шаповал, с. 30).
Лише один-два рази на рік - у Великий та Успенський пости - під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.
У таких ямах, окрім іншого, нещасному ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали йому вуха, ноги. А щоб дати палицю - зверталися за дозволом аж до столиці. Камера протікала, є дані, що коштом П. Калнишевського її ремонтували.
У таких камерах старий козак провів близько 12 років. Приблизно 1778 року він був переведений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує.
На утримання П.Калнишевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Проте за їх одержання завжди розписувалася охорона.
Новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний «Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре». Цар ніби запропонував йому повертатися у свій край, але 110-літній кошовий відмовився, став простим послушником і через два роки помер 31 жовтня 1803 року (за новим стилем - 12 листопада).
Тоді ж Петро Калнишевський придбав для манастиря Євангелію в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Д. Яворницький її бачив і наводить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом.
Що П. Калнишевський був чоловік побожний, свідчить його благодійність на користь церкви у часи урядування на Запорожжі. Будучи заможним він, суддя війська Запорозького, 1760 року подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангелію, яка тоді коштувала 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер вона зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. А вже кошовим будучи, 1773 р. заклав у рідному селі дерев'яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Большевики переобладнали її під клюб. У 90-х роках її рештки перенесено на Хортицю.
Коштом П.Калнишевського збудовано величну дерев'яну Покровську церкву в Ромні, яку освячено 1770 року, її 1908 року перенесли до Полтави, де 1941 року вона згоріла.
Ще в 30-х роках XX ст. в знаменитому Межигірському манастирі під Київом стояли дві церкви (одна з них Петра і Павла), збудовані коштом Петра Калнишевського. Знищені большевиками. (В смт Петриківка на Січеславщині, яке було засноване Калнишевським як козацький зимівник, також ще в XX ст. стояла збудована ним церква, він фундував і будову славетного Троїцького собору в Новоселиці, теперішньому Новомосковську. - Ред.).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 року за № 367-р "Про заходи щодо вшанування пам'яті Петра Калнишевського" передбачено провести реставраційно-ремонтні роботи Троїцької церкви в с. Пустовійтівка та розпочати відтворення Покровської церкви в Ромні.
Цього року о. Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому манастирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезенням та перепохованням. Але Д.Яворницький вказує:
«Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Івановича Калнишевского над его прахом сооружена была плита архиманд­ритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом"...
Могили архимандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам'яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково большевики не пустили його на «стройку социализма» в часи «Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения» (СЛОН/СТОН, 1920-1939). У 1999-2001 pp. надгробок лежав у ряду інших під західньою стіною Спасо-Преображенського собору. 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею.
За 400 років існування манастиря в'язнів під соловецькими вежами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім'я Божої обителі. Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в'язнів. І довгожителів серед них уже не було: половина в'язнів наклала тут головами...
Г-та «Наша віра» № 11, 2003 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ