Василь Іванишин, Ярослав Радеаич-Винницький

Прикметно, що чисельність росіян за останнє століття зросла втричі, зокрема й за рахунок асиміляції (1897 року було 55 млн., 1959 року - 114 млн., 1989 року - 145 млн.), тоді як українців залишилося майже стільки, скільки було. (...). За століття частка українського населення в країні (Росії - СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часів Переяславської угоди, коли українців було значно більше, ніж росіян.

В. Радчук

"...На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова - велика мова ве­ликого народу".

М.Горбачов

Як же так сталося, що до багатовікового катуван­ня української мови, бажання вбити її, Солженіцин залишився цинічно-байдужим, навіть більше - схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?

П.Кононенко

1. Лінгвоцид (мововбивство) - це свідоме, ціле­спрямоване нищення певної мови як головної оз­наки етносу - народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не гено­цид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

2. Лінгвоцид є передумовою масової денаціона­лізації та манкуртизації: без нього неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного іму­нітету, національної самототожності, а без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція - поглинання одного народу іншим. Ось чому поне­волювачі ніколи не забували про необхідність ни­щення мови поневолених народів.

3. Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утвореннях, багатонаціональних де­ржавах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи за­камуфльованими, однак це не міняє ні суті, ні кін­цевої мети лінгвоциду.

У стародавній Індії носії неарійських мов не ма­ли надії вибратись із нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти іспит з ієрогліфічного письма, і хто не знав китай­ської мови, не мав у житті найменших шансів.

В окупованій іспанськими фашистами Каталонії один із перших заходів режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах і вузах, публікувати нею газети, журнали і книги, правити Службу Божу, листува­тись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими іменами, вживати рідні географічні наз­ви, у тому числі слово Каталонія.

4. У науковому світі вважалось, що каталанська мова - найбільш значна із європейських мов, яка не є офіційною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носіїв якої більше, ніж носіїв усіх мов Іспанії (кастільської, галісійської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних міркувань до уваги не брали.

5. Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погор­дою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров'ю їхньої жертви - нашого народу. Торкнемось лише окремих сторін та епізодів цієї історії.

6. Лінгвоцид через заборону мови чужою дер­жавою (Церквою).

- 1690 р. Собор російської православної Цер­кви осудив "кіевскія новыя книги" С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклав­ши на них "проклятство и анафему, не точію су­губо и трегубо, но и многогубо".

- 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справля­ти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було".

- 1753 р. Указ про заборону викладання ук­раїнською мовою в Києво-Могилянській академії.

- 1769 р. Заборона Синоду Російської право­славної Церкви на друкування та використання українського "Букваря".

- 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.

- 1786 р. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу "голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію". Те ж саме було заведено і в школах України.

- 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (україн­ських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

- 1808 р. Закриття Руського інституту Львівсь­кого університету, на двох факультетах якого (фі­лософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

- 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польскою мовою.

- 1862 р. Закриття українських недільних шкіл - безоплатних, для навчання дорослих.

- 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, лі­тературу для народного читання та книжки релі­гійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети "Мета".

- 1864 р. Статут про початкову школу: навчан­ня має провадитись лише російською мовою.

- 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літера­тури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Забо­ронялись також сценічні вистави й читання та дру­кування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боя­лись розголосу. Прийняття таємних указів "з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого - таємністю громадяни позбавлялися можливости оскаржень" (С.Шелухин).

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету "Слово" - "для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей". (В.Маяковський).

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М.Здзєховський закликав "порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити україн­ський дух, який не дає спокою галицьким поля­кам".

- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей ук­раїнською мовою. М.Костомаров у статті "Малорусское слово" ("Вестник Европы", 1881, № 1) писав, що з забороною церковних проповідей ук­раїнською мовою "скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви ... якесь вороже ставлення до духовенства". Народ прагне сприй­мати святе у рідних йому, природних формах.

- 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

- 1892 р. Заборона перекладати твори з росій­ської мови на українську.

- 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, "хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренны­ми)".

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотриму­вались у повному обсязі. Що ж до заборони ук­раїнської мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим "вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки" (П.Стебницький).

- 1908 р. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголо­шена шкідливою, бо "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці".

- 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську Цер­кву.

Бобринський - губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і "великополяками", що одер­жали директиви нищити українців, яких вони на­зивали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: "Східна Галичина і Лемківщина - дав­но невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки".

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути пере­ведені на російську мову викладання, а для почат­ку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до біблі­отеки Наукового товариства імені Т.Шевченка - і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Га­личині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чі­пала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська лю­бов до України!

А річ у тому, що "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 році.

- 1924 р. Закон Польської республіки про об­меження вживання української мови в адміністра­тивних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30 - їх залишилось 749.

- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчен­ня російської мови в національних республіках СРСР".

- 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома до­кументами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. "Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської - кримінал" (Є.Сверстюк).

- 60-ті - 80-ті p.:

- Соціалістична Польща: кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.

- Соціалістична Чехословаччина: кількість ук­раїнських шкіл зменшилась із 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе ук­раїнцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися при­знаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.

- Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прізвища немож­ливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну при­належність лише 159 тисяч. Крім національності "українець", румунський уряд запровадив ще інші "офіційні національності": "гуцул", "русин", "хо­хол".

- Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 мільйонів осіб.

Висновок: чи феодалізм, чи капіталізм, чи со­ціалізм - доля поневоленого народу однакова: лінгвоцид, етноцид, а часами - і геноцид.

"Етноцид не може обійтися без геноциду: укра­їнець, якщо він не маскувався хоч трохи під пере­вертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі" (Л.Кіпніс).

7. Лінгвоцид через приниження статусу й пре­стижу мови.

Н.Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". Це все одно, що назвати "варварською" італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопід­даним нацменам, до яких і належав цей історик.

"...Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоро­сійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя", - писав В.Бєлінський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І.Срезневський, А.Шляйхер, П.Шафарик, Ф.Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджу­ють відмінність наріч - намагаються зробити наріччя мовою", - обурювався М. Горький, висловлюючи сумнів у доцільності перекладати роман "Мать" українською мовою.

Коли так оцінювали нашу мову "світочі" брат­нього народу, то чого можна чекати від "тієї іс­тинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ?" (В.Ленін). Чи набагато кращими були на українських землях польські, угорські, ру­мунські бюрократи? І чи далеко втекли від них знахабнілі на українських харчах зайди-обивателі?

"Поетична мова України стала предметом зне­ваги і насмішок", - писав у минулому столітті М.Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?" - демонструвало свою дотепність "рус­скоязычное население" радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі не­угодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що "всяка власть от Бога", ба­тюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?

І польські, і російські україножери люблять по­вторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у "вищих сферах" - науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідо­мості. На такі стереотипи неважко натрапити в ху­дожній літературі наших етнічних родичів і сусідів.

Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, нео­ковирні пасажі українською мовою і т.п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М.Булгакова, В.Тендрякова, і в опусах без­дарних заробітчан типу москвича А.Мінкіна чи одеситки Є.Риковцевої.

І нині можна почути, що українська мова в по­рівнянні з російською бідна, недорозвинена, навіть "курдупельна" (В.Лобановський). Що ж, якась до­ля правди в цьому є, і добре відомо, чому в нашій мові бракує слів і виразів науково-технічного, вій­ськово-спортивного, офіційно-ділового та под. характеру.

З цього приводу визначний діяч єврейського на­ціонального руху В. Жаботинський ще десь 80 років тому писав, маючи на увазі українців: "Це наша національна мова, а російська - це ваша націо­нальна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам від цього ані тепло, ані холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебічну й повноцінну культуру, мати можливість учитися від дитячого садка і аж до університету власною мо­вою і потребувати вашої допомоги не інакше і не більше, ніж ви потребуєте допомоги з боку німців або французи - з боку італійців".

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О.Пушкін: "... але ученість, політика і філософія ще по-російськи не по­яснювались; метафізичної мови у нас зовсім не іс­нує ... лінощі наші охоче виражаються мовою чу­жою, якої механічні форми давно готові і всім ві­домі". Додамо до цього, що, працюючи у Русь­кому інституті при Львівському університеті, док­тор філософії І.Земенчик викладав експеримен­тальну фізику, а професор П.Лодій - теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?

А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатності мов, той же В. Жаботинський зауважив: "Але на­віщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все ми­нулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інородницьких культур? Нічогісінько ці успіхи не дово­дять, крім старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квіт­ку".

Тому не вірте тим, хто, маючи на увазі укра­їнську мову, нині по-фарисейськи запевняє: доб­рий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була "високоякісною", то і сама пробила б собі дорогу в освіті, науці, спорті, на виробництві і т.д. Так говорять лицеміри, шахраї, невігласи та по­дібна шовіністична і манкуртська погань.

Між іншим, ця публіка у свойому російському мовленні замість виразу "украинский язык" вжи­ває (очевидно, для "сатиры и юмора") українське слово "мова". Чи через багатолітню звичку гово­рити замість "коммунистическая партия" просто "партия", чи тому, що по-російськи "язык" - це не тільки "мова", а й "рухомий м'язовий орган у по­рожнині рота"? Зрештою, шукати в їхній мовле­ннєвій поведінці логіки, як і в їхньому ставленні до української мови елементарної порядності, - справа безнадійна. Недарма сказав поет:

Мов поганих не існує в світі,

Є лише погані язики.

(А.Бортняк)

8. Лінгвоцид через оголошення мови неприрод­ною.

Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А.Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ - польський і що русини говорять польським діалек­том. Однак, коли греко-католицький митрополит М.Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, від поля­ків до папи римського і австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між наро­дами імперії Габсбургів (вже тоді цінували "друж­бу народів"), бо українська мова є "породою московської". Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М.Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

У Росії теж була поширена думка, що українська мова - діалект польської. Так уважав, наприклад, відомий мовознавець німецького походження Н.Греч. Згодом тут перезорієнтувались: українсь­ка мова - це наріччя російської, зіпсоване поль­ськими впливами.

Щоб дискредитувати це "наріччя", яке вперто завойовувало місце серед слов'янських мов, була придумана нова версія, що її дружно підхопили і польські і російські україножери: українську мову буцімто створили австрійські німці, зосібна герцог Франц Стадіон, призначений 1847 року губернатором Галичини.

Ще в двадцяті роки нашого століття деякі поль­ські вчені мали нахабство стверджувати, що існу­вання русинів (слово "українці" вони принципово не вживали) - це вияв "загарбницької інтриги" німців і австрійців.

Ця примітивно-безглузда версія і нині гріє душу не лише білогвардійським покидькам на кшталт графа Гагаріна, але й славному письменникові-дисидентові А.Солженіцину.

9. Лінгвоцид через оголошення мови неавтохтонною.

У середині минулого століття з'явилась "погодінська теорія", за якою територію Києва і при­леглих до нього земель Середнього Наддніпров'я до татаро-монгольської навали заселяли "велико­роси", котрі були частково винищені, а частково переселилися на північ, тобто на терени сучасної Росії. "Етнічний вакуум", що утворився таким чи­ном у Середньому Наддніпров'ї, згодом був запов­нений вихідцями з басейну Карпат - малоросами. З приводу подібних фальсифікацій історії Т. Шев­ченко саркастично писав про російських правите­лів, яким ніби-то Україна належала і в минулому:

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам...

Хоча російський академік Н. Погодін був відомий з "надмірної пристрасті до фантастичних побудов" ("Словарь Брокгауза и Ефрона"), його "теорія" от­римала публіцистичну підтримку в статтях М. Кат­кова і філологічну - в працях академіка А.Соболєвського. Останній дещо її модифікував: "велико­роси" заселяли Київщину аж до кінця XV століття, а малоросійське "наріччя" за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.

Позаяк українська мова на Наддніпрянщині ви­явилась, таким чином, "прийшлою", то вона не має "історичного права" на існування в цій частині України. Це твердження стало одним із стереоти­пів не тільки побутового україножерського мис­лення. І хоча облудність та цілковиту неспромож­ність шовіністичної концепції Погодіна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столітті блискуче, а головне - фактуально і аргументовано довели професори М.Максимович, В.Антонович, академі­ки А.Кримський, А.Шахматов, В.Ягич, ця "теорія" й донині затуманює мозок не одного "ревнителя російської словесності і вітчизняної історії". Пись­менник дисидентсько-монархістського штибу А.Солженіцин у палкому бажанні "облаштувати Росію" договорився до того, що заперечив існу­вання української мови навіть там, звідки, за Погодіним-Соболєвським, вона бере свій початок - у районі Карпат. На його думку, це вже зовсім не­давно тут було "вирощено спотворену українську ненародну мову" на "спокусу відлучити карпаторосів від російської мови".

А коли так, то і тут треба: "Вашу Україну з Ук­раїни - геть!" (Е. Драч). Бо яка може бути Ук­раїна без української мови? Це добре знають ті, що заперечують останню, щоб заперечити першу.

10. Лінгвоцид через "зближення" і уподібнен­ня.

Втручання у структуру та функціонування ук­раїнської мови розпочалося ще в царській Росії. "Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкра­їнської мови, - вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь куль­турні розуміння..." (І.Огієнко). У п'єсах допуска­лося вживання української мови лише персона­жами-селянами. Друкувати українські тексти, до­зволені цензурою, можна було тільки російським правописом, "єрижкою". Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілен­ня цієї догми у життя взялись російські більшо­вики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду "язичницького ідола, котрий не бажав пи­ти нектар інакше, ніж із черепів убитих" (А.Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки "доля утопії - у служінні цинізмові" (А.Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Українська мова була поставлена в центрі по­лігону, де проводився експеримент "злиття мов". "Зливали" саме її, відціджуючи з неї самобутні, специфічні ознаки і перетворюючи її на "бліду й незграбну копію російської мови" (С.Караванський) зі слідами ерозії та ознаками примітивізму.

Деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. Коли вживали "ва­ліза", а не "чемодан", "фотель", а не "крісло", "від дня народження", а не "з дня народження", то це вже трактувалось як інакомислення (Л.Кореневич).

Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, "дорога", "вода", "ліс", а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: "Україна", "Київ­ська Русь", "козак", "Запорізька Січ", "рідна мо­ва", "українська нація". Не прийнято було вжи­вати і слова типу "денаціоналізація", "асиміляція", "русифікація" тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. "Перед війною редакція "Ко­муніста" розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, - слова, яких уживати" (Ю.Шевельов). Внаслідок такої політики мова бу­ла "редукована до газетного словника, як музи­ка - до маршів, а живопис - до портретів вождів" (О.Пахльовська).

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П.Стебницький писав, що цензурою "виключаються такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "укра­їнський", "Січ", "Запоріжжя".

Якщо в Польщі, Румунії, Чехословаччині, Угор­щині українську мову душили лише ззовні - шля­хом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР - і ззовні, і зсередини: втручанням у внут­рішню структуру. За допомогою методу, відомого у медицині як вівісекція (живорізання), намагались зробити українську мову копією російської, а оскільки копія завше гірша за оригінал, то для чого вона потрібна, тим більше, що оригінал - до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба по­слуговуватись. "Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин" (В.Маяковський). "Зливання" мов призвело до розквіту мовної химери - суржика, що знайшло своє відображення в київському фольклорі шістдесятих років:

Говорила баба дєду:

- Ти купи мінє «Побєду»,

Я поєду к Бєлодєду.

Хай він дасть мінє отвєт:

є в нас мова ілі нєт?

Учені теоретики "дружби мов", зокрема згада­ний у цитованому вірші академік І.Білодід, науко­во обґрунтували, а поети навіть оспівували суржикізацію:

Спочатку так: немов підкова,

в руках у тебе гнеться, бідна,

а потім раптом - мова! мова!

Чужа звучить мені, як рідна...

І позичаєш тую мову

в свою - чудову, пребагату...

(П. Тичина).

З часом "позичене" починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферії мови або й цілком виганялось із неї. Не дарма ж про деякі російсько-українські словники саркастично гово­рять, що вони подають переклад російських слів на ... російські. Ці словники називають "могильниками української лексики", що "збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні по­коління" (С.Караванський).

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова - малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

11. Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови.

За статтю "О педагогическом значении малорус­ского языка..." М. Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П.Галагана видатний український філолог П.Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував "прийняти як загальне прави­ло", щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 пе­дагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. "Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українсько­му, виявить себе як українця, - то реакція воро­жа" (А.Вінценз).

Найбільш повне уявлення про ставлення до ук­раїнської проблеми на "місцях" дає доповідь пол­тавського губернатора міністрові внутрішніх справ Росії (1914 рік):

"1. Призначати на посаду вчителів, по можли­вості, тільки великоросів.

2. На посади інспекторів і директорів народних училищ призначати виключно великоросів.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильність до українського, негайно звільняти. (...)

7. ...на чолі єпархій ставити архиєреїв винятково великоросів, причому твердих, енергійних; вияв­ляти найкрутіший тиск на священиків, заражених українофільством; парахіальних наглядачів за школами призначати виключно великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії і стави­ти ректорами виключно великоросів, усуваючи інших; навчальний персонал має бути тільки з великоросів; за семінарії треба взятись і викорінити дух українства, що гніздиться в них.

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Херсоні, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою бо­ротьби проти українців; у газетах показувати то­тожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова утворилась шляхом поло­нізації російської в минулі часи...

...старатись, щоби євреї не прилучились до ук­раїнського руху - виселяти їх із сільських міс­цевостей, не утворювати нових містечок і заважати економічному зростанню єврейства. (...).

12. Узагалі на різні посади не допускати людей, котрі коли-будь, хоча б і в далекому минулому, мали стичність із українським елементом".

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи та­ємну "референцію" про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: "Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ гово­рить на малорусскомь наречіи". Подібна, тільки більш жорстока політика прова­дилась і в пізніші, "пожовтневі", часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, істо­рії. Не диво, що й нині, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрі народної творчості з 26 співробітників українською мовою володіють тільки шість" ("Культура і життя", 1991, 29 липня).

12. Лінгвоцид через освіту.

Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги україн­ського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. "Кінцевою метою освіти всіх інород­ців, що проживають у межах нашої вітчизни, без­перечно, повинно бути обрусіння", - писав, на­приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д.Тол­стой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові.

"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові - він стане учитися на чужій - і наша народність загине з освітою народу", - писав на початку 60-их років минулого століття М.Косто­маров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І ро­били все для того, щоб українці "загинули з ос­вітою", тобто за допомогою російськомовної ос­віти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, "значно утруднюючи поширення серед малорусь­кого населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає під­несенню нинішнього низького його рівня". Звертаємо увагу читача на слово "нинішнього": на по­чатку XX століття серед українців 87 відсотків бу­ло неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть - "на сміх" (!) - єврейською. "Але українцям і на сміх не схотіли позволити" (М.Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що "укра­їнські селяни самі не просять української школи". Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твер­дить, що українці півострова не потребують укра­їнської школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Се­вастополі.

П.Струве писав, що "створення середньої і ви­щої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтра­тою психічних сил населення". "Населення" ж до подібних застережень не прислухалось. Воно зна­ло, що "відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Ро­сійську Україну, - це безпосередній наслідок ру­сифікаційної політики царського режиму" (С.Сірополко). Тому "населення" вперто домагалося національної школи, на що російський уряд від­повідав у своїй звичній манері - заборонами і пе­реслідуванням. Так, лише куратор П.Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учи­телів "перевів" до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали пе­тицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет - це "загально­державна інституція" і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І.Сікорський поширю­вав думку: українська і російська мови нібито різ­няться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є роз­кіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами на­справді ніколи не буває, то в радянські роки ук­раїнську мову почали "паралелізувати" до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

"Та ось я перед вами російськомовний украї­нець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним", - пише відомий публіцист Во­лодимир Коваленко.

На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25% українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв бать­ків. Щоб відкрити польську школу (при костьолі) достатньо було двох польських сімей на село.

У відносно ліберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985-1986 навчаль­ному році українською мовою навчалось 48,2% ді­тей республіки, то в 1990-1991 році частка таких дітей зменшилась до 47,9%. За п'ять років "пере­будови" приріст контингенту російськомовних уч­нів перевищив приріст українськомовного контин­генту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українці складають нині майже 73 % населення України, то кожна третя ук­раїнська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським ''Законом про освіту" обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримсько­татарська, вивчатиметься "за бажанням". Задо­вольнити це "бажання" можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури - на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав "русскоязычного населения"! Укра­їнці ж мовчать. Мовляв, не те було - в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Мо­же, й справді "хто терпен - той спасен"?

Немає або майже нема українських шкіл у міс­тах Сходу і Півдня України, що зовсім не заважає російським ура-патріотам лякати публіку україні­зацією і боротись за ... права російської мови, або, як вони делікатно висловлюються, "за пропорційність мов".

Хай би вони краще звернули увагу на таку про­порцію. У Донбасі серед науковців українці ста­новлять лише 15% (Р.Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана ро­сіянами) .

У 30-і роки були ліквідовані всі без винятку ук­раїнські школи, середні спеціальні та вищі на­вчальні заклади (факультети) на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході і т.д. Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з "молодших братів". І мало хто з синів "старшого брата" вбачав у цьому несправедливість. "У своїй свідомості росіяни розчинили Україну давно" (А.Стрєляний).

До зниження престижу української мови спри­чинилася й радянська педагогіка. Викладання рід­ної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. "В уяві постають по­творні картини уроків мови, які деформують ди­тячу свідомість. Саме тут корені нашого "малоросійства", національної "неповноцінності", національної закомплексованості. ...Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності" (М.Турчик, учителька). Може, і не "саме тут" ко­рені нашого малоросійства, але що і "тут теж" - то це безперечно.

Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Мі­ністрів видали постанову "Про заходи щодо даль­шого вдосконалення вивчення і викладання росій­ської мови в союзних республіках", у 1983 р. (тра­вень) вийшла постанова "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загально­освітніх школах та інших навчальних закладах со­юзних республік". У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої шко­ли" писалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у ІІ-ХІ (ХІІ) класах на вивчення російсь­кої мови". На основі цих та багатьох інших поста­нов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало ви­тіснення мови корінного населення.

Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, кош­том самих українців. Значною мірою це продов­жується й досі.

"Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто - і антиукраїнську) освіту" (Б.Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводить­ся констатувати: за моє жито та ще й мене бито.

13. Лінгвоцид через демографічну політику.

Демографічна політика щодо нашого народу здійснювалась за принципом, відомим із фольк­лорного гасла: "хай живе москаль на Україні, а хо­хол на Сахаліні".

Зараз захисники прав "русскоязычного населе­ния" вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні про­живає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно.

У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян - "великороссийских торговых людей".

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II ви­дала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іно­земну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на 30 років від под­атків, наділяли всілякими пільгами, зокрема пра­вом на купівлю українських кріпаків, яке перехо­дило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то во­ни мали безплатно виділяти підводи для переве­зення своїх майбутніх поміщиків.

1777 року дипломат Бакунін розробив план: за­селити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а та­тар "вон из Крыма". У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А.Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).

У 1820 році маркіз Фабріель де Кастельно писав про українців: "... Численна ця нація простягаєть­ся, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини - і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах". Сьогодні ж нам доводять, що Харків - "исконно русский город", що до Одеси "понаехало хохлацкое быдло" ("Голос України", 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що укра­їнсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року "В десяти Південно-Західних гу­берніях особам російського походження, виключа­ючи, однак, місцевих уродженців, надаються до­плати...". Це була плата за русифікацію. "І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона...", - писав у 1918 році І.Огієнко.

А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут про­живало 64,1 % українців і лише 26,1 % росіян. Решту біля 10 % становили інші народи. У 1939 році українці становили 59 %, а росіяни - 31 %. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м'якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7 %, а росіян - 43,6 %. За 63 роки відносна кількість українців в області змен­шилась на 13,4 %, натомість кількість росіян зрос­ла на 17,5 %.

Про етапи і наслідки демографічної політики в Радянській Україні дає уявлення така статистика:

Рік

населення

українців

росіян

інших

1926

29019747

23218860

2677166

3123721

80%

9,2%

10,8%

1959

41869046

32158493

7090813

2619740

76,8%

16,9%

6,3%

1970

47126517

35283857

9126331

2716329

74,9%

19,3%

5,8%

1979

49609333

36488951

10471602

2648780

73,5%

21,1%

5,4%

1989

51452034

37419053

11355582

2677399

72,7%

22,1%

5,2%

У 1926 році в Радянській Україні (а це без Га­личини, Закарпаття, Волинської і Рівненської об­ластей, без української Буковини і Бесарабії (південної) та без Криму) співвідношення росіян до українців становило пропорцію 1:8,7, тобто на од­ного росіянина припадало майже дев'ять статистичних українців. Далі пропорція змінювалась та­ким чином: 1959 рік - 1:4,5, 1989 - 1:3,3. Як бачимо, співвідношення змінилось майже в три ра­зи не на користь корінної нації.

І ще два кількісні показники. Від 1926 до 1989 року російське населення України збільшилось із 2 677 166 до 11 355 582 осіб, тобто на 8 678 416 осіб ( у 4,2 раза), а українське - після всіх воз­з'єднань! - з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).

До таких наслідків, звісно, призвів не тільки ге­ноцид 30-40-50 років, а й лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи.

Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: "План переве­зення колгоспників на Україну виконано на 104,7%". Оперзведення йшло під грифом: "Сроч­но. Секретно". Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, "не було таємниць від народу", боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.

Про характер національної політики більшо­вицької імперії в Україні свідчить і ставлення Мо­скви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кіль­кості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті "чистки" за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що "члени Комуністичної пар­тії України почали деукраїнізуватися і навіть пе­рестали розмовляти українською мовою" (О.Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуніс­тами України керували "дети разных народов".

Наші західні сусіди, маючи не менший апетит на українські землі, на щастя для нас, не мають ні свого Сахаліну, ні Сибіру, ні хоча б Півночі, щоб за їх допомогою звільняти для себе життєвий простір в Україні. В іншому ж їхня демографічна політика щодо українців суттєво не відрізнялась від політики нашого "старшого брата".

Так, на "східні креси", тобто на загарбані Поль­щею українські землі, за двадцять міжвоєнних ро­ків було переселено десятки тисяч поляків із наданням їм землі та всіляких привілеїв. Тільки у 1919 - 1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичині і на Волині поляки володіли 50 % землі; українці ж не мали ніякої можливості для працевлаштування і змуше­ні були масово емігрувати з рідного краю.

Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що ру­сини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.

З етнічної групи лемків поляки робили окремий народ, для чого звільнили з роботи всіх учителів-нелемків, а 1938 року запровадили у школах за­мість української літературної мови вивчення лем­ківської говірки.

Після другої світової війни в Польщі залиши­лось 19500 кв. км території, споконвіку заселеної українцями: Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українців. Із них біля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операція "Вісла") на західні землі, які відійшли до Польщі від Німеччини. Ук­раїнські родини насильно розміщували "врозсип" між поляками, не більше 3-4 родини в одну міс­цевість, щоб вони (українці) не мали можливості спілкуватись, організовувати школи, церковні громади і т.ін. Так здійснювався принцип "етнічної однорідності Польської держави" (В.Мок­рий).

У 1924 році в Румунії вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрі "загубили матірну мову", мають давати дітям освіту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогада­тись, що тими забудькуватими "румунами" вважа­лись українці.

На Закарпатті, що в міжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять років кіль­кість чехів зросла від нуля до 19 тисяч, і в 1931 році тут уже було 158 чеських шкіл (на 425 русинських, тобто українських). "Заносилося на перспективу чехізації краю" (Ю.Шевельов).

А ось приклад з території, що тепер належить до "східної діаспори". У пореволюційні роки на Кубані було більше як 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після ста­лінського голодомору 1932 - 1933 років (голодо­мор був і в РРСФР, але тільки в тих районах, де проживали українці) все це було ліквідовано. В обезлюднені станиці завезли селян із російських закутків. А із запровадженням у сільській місце­вості паспортизації всі кубанці були записані ро­сіянами (Л.Угрюмов, "Українське слово", 1992, 2 квітня). Українців масово записували росіянами в Криму, в Донбасі та інших місцях.

14. Лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв.

"Дивне відчуття охоплювало тут (у Молдові. - В.І., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав із Росії! Бувши навіть часто хоч і дурнем, він виявлявся в пошані. Йому російську не треба було вчити" ("Огонек", 1990, № 52, с. 13). А хіба в Україні було не так?

Будь-які спроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому чис­лі й філологів. Для прикладу наведемо слова мо­вознавця, члена-кореспондента АН СРСР О.Трубачова: "Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона "не є держав­ною" (з листа Ю.Заплетіна, Ужгород) ? Чи не ви­магає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова ?" Бач, чого етім хахлам захоті­лось!

Зовсім недавно, у першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей диск­римінаційний захід посилив відчуття другосортності рідної мови, її упослідженості.

Не лише у нанайців "молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!" ("Огонек", 1991, № 4, с. 17). Не лише іжорець Гур'єв відчуває мазохістські радощі від того, що його мова невдовзі відімре ("Литературная га­зета", 1989, 1 березня). На таких манкуртів не бід­на й ненька Україна.

Коли минулого століття наш краянин Н.Кукольник тільки вимагав заборонити малоросійську мо­ву (заодно, правда, польську і німецьку - в остзейських губерніях), то на очах нашого покоління Щербицький і вся піраміда, яку він вивершував, доклала максимум зусиль до її ліквідації. "Дотепер пече встид при згадці, як у 60-і роки мовчки взяли новий мовний курс на Україні, коли один із пер­ших керівників республіки почав демонструвати свою відданість "інтернаціоналізмові" читанням промов виключно російською мовою. (...). За ко­мандою згори російською заговорили апаратники всіх рангів, голови райвиконкомів і вузівські професори, голови колгоспів і бригадири" ("Правда", 1990, 11 лютого).

Сумнівно, щоб "один із перших керівників ре­спубліки" запустив механізм прискорення русифі­кації з власної ініціативи. Йому це було "рекомен­довано". А не проявити належної запопадливості він не міг - як зі страху перед небезпекою по­збутися становища намісника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за "українофіль­ство" зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так і з уродженого холуйства.

І що ж? Завалилася піраміда, щезла дешева "калбаса", задля якої жертвували рідною мовою, а мова таки встояла і вистояла. Дякувати Богові, не всі українці сприймають світ через шлунок.

15. Лінгвоцид через "свободу вибору" мови.

Справжня свобода вибору можлива тільки за по­вної паритетності, рівноправності мов, чого не бу­ває в жодній багатонаціональній державі, де "не­минучими є ущемлення, а то й нищення інших на­ціональних культур, мови, національного характе­ру, провідних мислячих людей" (Ю. Мушкетик).

У житті мов теж спостерігається "воля до влади" (Ф. Ніцше), і незахищені мови опиняються в ролі попелюшки або й щезають з лінгвістичної карти світу.

Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, Румунії, Угорщини, Польщі, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього "вибо­ру" теж відомий: великі масиви нашого етносу бу­ли денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних від­носин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із клю­чових було слово "добровільно". "Добровільно" неросіяни відмовлялись від своїх "національних" мов, "добровільно" на роль засобу міжнаціональ­ного спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: "На прохан­ня громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою". Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена держав­ною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись ук­раїнською мовою. "Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора, і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора" (Л.Кіпніс).

Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови по­дібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються ко­лишні громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канаді, коли їм, щоб улаштуватись, на­приклад, лікарем, доводиться складати екзамен з англійської (у Канаді - англійської і французь­кої) мови?

"Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської кра­їни і зажадайте від громадян, аби розмовляли з ва­ми "по-человечески", тобто лише вашою мовою... І щоб у дитсадку та в школі тубільці - французи чи німці навчали ваших дітей також тільки на "че­ловеческом языке" (І. Драч).

"Свобода" вибору мови в нинішній Україні оз­начає свободу невибору української мови. Демок­ратичне гасло прийшло на місце колишніх гласних і негласних заборон.

16. Лінгвоцид через звуження соціальної при­належності мови.

Вороги української мови, отже - і українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонізаторів, нею розмовляють лише "поп і хлоп", за словами обрусителів, це мужицька (у новіші часи - колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі на­носили по вищих, освіченіших верствах українсь­кого народу, щоб його таким чином обезголови­ти, залишити без проводу. "Перш усього укра­їнське панство, почасти куплене Москвою, поча­сти вирізане нею, потрохи заслане, стероризова­не або приголублене, швидко покинуло свій на­род, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало "руським". (В.Винниченко).

"Несамовитий Вісаріон" (Бєлінський) уважав, що малоросійське наріччя - селянське і водночас твердив, що твори малоросійської літератури "не­зрозумілі простому народові". Елементарна логіка підказує, що саме народові й повинні були бути зрозумілі ці твори. Адже, за словами Бєлінського, вищі верстви, з яких складається "публіка, котра читає", "переросли малоросійську мову" і вислов­люють почуття російською або навіть французь­кою.

Звідки були відомі Бєлінському літературно-мовні уподобання малоросів? А це не суттєво: "що ж стосується до суцільної маси чорного народу, то його не належить про це і питати, тому що він не може відповідати, будучи неуцьким у державних питаннях" (М.Костомаров).

Знав "шалений Вісаріон", чому і як відбувалось "переростання малоросійської мови" вищими вер­ствами. Знав і підтримував політику "батога і пря­ника" рідної "татарсько-німецької московщини" (М. Костомаров): довідавшись про царський вирок для Шевченка, він сказав, що присудив би йому не менше. Слово "гуманність", яке запровадив до російської мови Бєлінській, певно, до малоросів застосовувати не належало.

Ще в минулому столітті було відомо, що укра­їнська мова - "Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бу­ти зайняте ніким іншим" (М.Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М.Грушевський писав: "Український нарід, як по­рівняти його до московського приміром, - був то­ді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, біб­ліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених" (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-під селянської стріхи мало далекосяжну мету - мовно розчлену­вати український народ, позбавити його природно­го зв'язку між окремими суспільними верствами. Це "прирекло б на темноту народні маси або при­вело б врешті-решт до існування двох мов: укра­їнської для народу і (велико) російської для інте­лігенції" (М. Грушевський).

Така "двомовність" часто використовувалась як засіб боротьби проти української мови: "...дехто з промовців навіть указував, що й селянство зовсім відмовно ставиться до українізації, бо то, мовляв, знову хочуть піддурити мужиків, а для панів буде мова панська" (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснюва­ти відродження української мови саме її "народ­ністю", тобто тим, що вона була мовою просто­люду: "Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції" (А.Фрішке). Ніби цією мо­вою не говорили свого часу князі, гетьмани і на­віть польські королі.

У радянські часи серед керівництва українських більшовиків були теоретики, які вважали впровадження української мови - мови нижчої культури села" змаганням супроти "вищої культури міста", отже, явищем реакційним. Адже в майбутньому передова російська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д.Лебедь).

Навіть у період "українізації" у виробничих школах і вузах важливі предмети викладались ро­сійською, а другорядні та політосвіта - українською.

Щодо використання української мови для агіта­ції та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідео­логам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інфор­маційного простору. Це своєю чергою повинно оз­начати і єдність мовного простору. У цьому "прос­торі" українській мові відводиться, за всіма озна­ками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була "національною" мовою. Якщо вже входити у якийсь "простір", то хай би цей простір був не ре­гіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

"Другосортність" української мови у сфері нау­ки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Ви­датний учений І.Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав укра­їнської мовою і друкувався в українськомовних журналах. "Хохлов у науку не пущать"- золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не "проістєкало" (Д.Степовик).

Не домігшись мовного розколу України "по вер­тикалі", "заєдинщики" намагаються зараз зробити це "по горизонталі" - територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна - "по-дву­язычному", тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мо­ви, вимагають федералізації України. Мета зрозу­міла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, без­порадною і "оградить" населення східних та пів­денних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які по­любляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї ме­тоди, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київ­ські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові біб­ліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрап­ляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у До­нецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало по­служити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

17. Лінгвоцид через "розквіт" мови.

Однією з вершин марксистської діалектики є те­за про відмирання через розквіт. Не останньою чергою вона стосувалась і національних мов.

Їх відмирання велося з прискоренням, отож тре­ба було показати і їхній розквіт, щоб, бува, з те­зою не стався конфуз: мови спочатку відмерли, а тоді розцвіли. "Одним з яскравих прикладів роз­квіту мов соціалістичних націй СРСР є українська літературна мова", - писав академік І.Білодід у 1967 році.

"І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторікувати на теми... "русифікації України". (...). Радянські люди такої про­блеми не бачать, вона створена тими, хто, продав­ши рідну землю, погавкує на неї з європейських та американських смітників", - картали в 1973 ро­ці сановні київські мовознавці найвидатнішого ук­раїнського лінгвіста сучасності Юрія Шевельова. Самі ж вони, заявивши, що "лінгвістика повинна робитися чистими руками", про всяк випадок за­ховались за псевдонімом "Марія Тарасюк".

Згодом виявилось, що від 1926 до 1979 року в СРСР "щезли, перестали існувати десятки (конк­ретно 93. - В.І., Я.Р.-В.) етнічних груп" ("Коммунист", 1988, № 15, с. 63). Серед цих народів і мов, що пішли в небуття, багато хто хотів би бачити й українців з їхньою мовою: "Могила давно вже ви­копана. Й "інтернаціоналісти" - могильники ждуть не діждуться, поки ми ляжемо до ями, - закопать, затоптать, зрівняти з землею, щоб "от этих хох­лов" не лишилося й згадки" (АДімаров).

А таки не діждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. "М. Тарасюк" може це потвердити...

18. Лінгвоцид через боротьбу із "засиллям ук­раїнської мови".

Із "засиллям" української мови боролись під час "українізації" і після неї. Чим закінчилось це за­силля добре відомо: українська мова-"гвалтівниця" ледве дотягла до розпаду імперії "дружби на­родів - єдності мов".

Зараз, після прийняття "Закону про мови в Ук­раїнській РСР", знову посилено мусується брех­ливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У "Зверненні" ініціативної групи "Руху на захист прав російського населення Донбасу" серед іншого ставиться вимога "пропорційного розвитку мов". На перший погляд, можна подумати, що "пропорційності" вимагають ті, хто занепокоєний упослідженим становищем українсь­кої мови в Донбасі. Насправді ж, хоч як дивно, у "Зверненні" йдеться про російську мову! Все це нагадує класичну ситуацію, коли злодій вигукує: "Ловіть злодія!" Однак ця буфонада потрібна для шумового прикриття ліквідації останніх українсь­ких газет, шкіл, чинення перепон "Просвіті" і т. ін.

У Луганську виходили дві українськомовні газе­ти: "Молодогвардієць" (від 1939 р.) і "Прапор пе­ремоги" (від 1946 p.). "Тепер нема жодної", - сумно констатує журнал "Україна" (1991, № 20, с. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання ви­ходить одне українськомовне ("Огонёк", 1993, № 25-26, с. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: на­віщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є і такі, котрі радять відроджувати мову ук­раїнського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носіїв інших мов. Тут же пропонуєть­ся приділяти якомога більше уваги розвиткові мов неукраїнських народів України, аби вони із вдяч­ності за турботу про їхні мови приступили до вив­чення української. "Ніжно" відроджувати україн­ську мову радять нам і ті, що готові бути краще "погвалтованими, ніж українізованими", у яких від цієї мови алергія (див., напр.: "Огонек", 1991, № 48, стаття "Одесса: языковые баталии").

Обачність у цій делікатній справі, а тим більше турбота про інших, безперечно, потрібні й заслу­говують на схвалення і всіляку підтримку. Треба, однак, глядіти, щоб "провансальська" терплячість й обережність не призвели українську мову до ста­ну провансальської, що колись була квітучою мо­вою трубадурів, а з кінця минулого століття ого­лошена мертвою, хоча насправді продовжує жи­вотіти приблизно в такому вигляді, як українська десь на Білгородщині чи Курщині.

19. Інші форми лінгвоциду.

Лігвоцид здійснювався і багатьма іншими шля­хами та способами, яких не сила хоча б перелічити у нашій книжці. Однак не можемо не вказати тут на облудність художньої літератури, що "розми­нулась з духом і з душею народу" (Р.Миша), на безсоромність так званих суспільних та гуманітар­них наук, у тому числі перетвореної на слухняне знаряддя русифікації україністики.

Мовознавців-україністів було вимордовано ще в сталінські часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д.Соло­вей) , в тому числі лінгвістів. Були вилучені з на­уки такі блискучі мовознавці, як академік А.Кримський, професори Є.Тимченко, О.Синявський, О.Курило, учені Г.Голоскевич, В.Ганцов, Ф.Шумлянський... А пізніше, хоч "були талановиті люди, люди оригінального мислення і незаховуваних фактів, їх прирікали тікати до інших республік, мовчати в своїй чи сидіти у в'язницях, концтабо­рах або психушках" (Ю.Шевельов).

Часи, слава Богу, змінились, проте мало зміни­лись люди. "Упродовж останніх років кожен, хто вимушено чинив шкоду українській культурі і усвідомлює це, міг би висловитися і засудити минулу мовну практику і свою в ній участь. А проте таких голосів не чути" (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна від­нести іронічні рядки П.Глазового:

Дома в мене мова -

Засіб спілкування.

А на службі мова -

Засіб існування.

Як же рідну мову

Я забуду, тату,

Я ж за неї маю

Непогану плату?

Одним із головних напрямків здійснення лінгво­циду є боротьба з друкованим словом. Недостат­ньо було заборони на імена і твори. Ще - спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи - царські агенти підпалили приміщення Києво-Пе­черської Лаври, де знаходилася її бібліотека та ар­хів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 p.). Пізніше горіли в ос­новному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л.Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражі українськомовних видань: від 60% у 60-і роки до 19% у 1990 році.

А те, що друкувалось українською, являло со­бою головно пререклади класиків марксизму-ленінізму і вірних ленінців сучасності, агітаційно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалістичну художню літературу. Ця "продукція" здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тінь на мову, якою вона - і тільки вона - дру­кувалась.

"Десятками мов Союзу повинні були друкува­тися і читатися тільки повні зібрання творів Мар­кса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було заду­шити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції" (Г.Федотов).

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Чи поліпшились справи після проголошення Ук­раїною незалежності? "Комуністична система пла­номірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це "медленно, но верно"; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя" ("Літературна Україна", 1993, 31 березня). 1992 року газета "Друг читача" зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомов­них і 868 (38,1%) українськомовних видань, ти­ражем відповідно 54,4 мільйона (71,7%) і 21,5 міль­йона (28,3%) примірників. Російською мовою бу­ло видано 264 переклади (за тиражем - 95,7%), а українською тільки 24 - у 12 разів менше. Тіль­ки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.

Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності почуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли росій­ською), а головним чином через те, що цією мо­вою нічого було читати. Щоб не було чого читати (а в наші часи - ще й слухати і дивитись) українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть.

"Руйнування мови - основи національної куль­тури - це вже не просто вина, а злочин держави перед народом" (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.

У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. "А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бі­долаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи до­питів, у мертві доповіді на зборах, з'їздах, мітин­гах і конференціях, де вона поступово перетворю­ється у доходягу, що втратила гідність і здоров'я, випирають із неї Дух" (Ю.Олешковський).

Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.

20. Історія лінгвоциду, спрямованого в Росії, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині проти української мови, з абсолютною однозначністю свідчить, що єдиним і найпевнішим заборолом проти нього є державність мови і нації. "В свой хаті й своя правда, і сила, і воля" (Т.Шевченко).

21. Протистояти явному чи скритому лінгвоци­дові можна тільки з позиції знання, усвідомлення того, що являє собою мова, як і за якими законами вона живе, яка її роль у житті людини і народу.

М. Дрогобич

"Мова і нація"

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ