Додаток

МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ Й СУЧАСНИЙ СТАН

проф.Ю.Шаповал

проф. Ажнюк

Історичні передумови й чинники виникнення проблеми мовного питання в Україні

Мовне питання є важливою складовою ширшої проблеми - проблеми української ідентичності, позаяк багато хто вважає мову підґрунтям цієї ідентичності. Саме тому це питання в ретроспективному плані «намертво» вплетене в історію пошуків, обстоювання та відстоювання згаданої ідентичності/тожсамості українців.

1. Від XVII століття до 1917 року

Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності, яку Росія розпочала після 1654 р. Нині часто згадуваний циркуляр міністра внутрішніх справ імперії Павла Валуєва від 18.07.1863 р. був своєрідним симптомом того, що попри всі перешкоди українська мова існувала й розвивалась. Інакше П.Валуєву не довелося б посилатися на тих «малоросів», які, мовляв, самі «досить ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і не може бути, і що говірка їх, яку використовує простолюд, є та сама російська мова, тільки зіпсута впливом на неї росіян, і навіть більш зрозуміла, ніж українська мова, яка тепер вигадана для них деякими малоросіянами і особливо поляками».

Мовне питання тісно ув'язувалося з політичним, з тими «сепаратистськими» задумами, у яких звинувачували українців, підбурюваних (на переконання багатьох поколінь московських політиків, чиновників і аналітиків) поляками, австрійцями і німцями з ворожими намірами щодо Росії. Примітним етапом у розвитку антиукраїнської політики стала поява в 1876 р. Емського указу. Цим документом, підписаним царем Александром ІІ у німецькому місті Емсі, вимагалося: «1) Не допускати ввозу в межі Імперіїі і без особливого на те дозволу Гол. Упр. у Справ. Друк. будь-яких брошур, що видавалися за кордоном малоросійською говіркою; 2) друкування і видання в Імперії оригінальних творів тією самою говіркою заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток і б) творів художньої літератури, але з тим, щоб під час друкування історичних пам'яток обов'язково зберігався правопис оригіналів; у творах же художньої літератури не допускати жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису, і щоб дозвіл на друкування творів художньої літератури давався не інакше, як після розгляду рукописів у Гол. Упр. у Спр. Друк. Заборонити також різні сценічні вистави і читання малоросійською говіркою, а також друкування нею ж текстів до музичних нот; припинити подальше видання газети «Кіевскій телеграф». У 1881 році царський уряд дещо модифікував Емський указ, зробив певне полегшення, дозволивши друкувати українські словники, тексти до нот, ставити українські театральні вистави. Останнє було особливо важливо, оскільки український театр, по суті, був єдиною публічною трибуною, з якої у той час можна було почути українське слово.

Утиски українського слова тривали і у ХХ столітті. Під час революційних 1905-1907 рр. подій українці виступили з вимогами щодо розвитку шкільництва та викладання рідною мовою. У деяких вузах було відкрито українознавчі кафедри. Однак навіть царський маніфест 17.10.1905 р. і «Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того самого року не змінили ситуацію. Емський указ офіційно не був скасований, посадовців переслідували за вживання української мови і передплату українських видань, уможливлених згаданим маніфестом.

Після 1907 року українці набули більшої можливості видавати твори, журнали і газети українською мовою. Вже 1908 р. заборона Сенатом діяльності Полтавської «Просвіти» ознаменувала початок нового туру антиукраїнських акцій. 02.02.1910 р. Міністерство внутрішніх справ видало циркуляр, яким губернаторам наказувалося перешкоджати заснуванню українських і єврейських товариств, незалежно від того, яку мету вони перед собою ставлять. На початку 1911 р. згадане міністерство в доповіді Сенатові підкреслило, що метою державної політики є недопущення національного відродження українців.

Закриття реґіональних «Просвіт», заборона урочистостей (як, наприклад, скандальна заборона відзначення у 1911 р. 50-річчя смерті Тараса Шевченка) - такими були прояви антиукраїнської політики. З початком Першої світової війни утиски української мови були продовжені.

Загалом між 1798 і 1916 рр. включно в Російській імперії було видано 3 214 найменувань україномовних книжок і брошур. Майже дві третини з них були надруковані після революції 1905 р. Цензурні закони утримували при цьому україномовні публікації в межах белетристики: близько трьох чвертей усіх видань, що з'явилися до 1917 року, належали до цієї категорії. Лютнева революція 1917 р. кардинально змінила окреслену вище ситуацію. Її зазвичай описують, за дефініцією В.Скуратовського, як своєрідний кадастр, каталог, номенклатуру національного болю, травм, недуг, шоків, нарешті, марних ілюзій і потому тяжких розчарувань, завданих Україні її сусідом.

2. Мова в період «українізації» в УНР і УСРР (1917 - 1933)

Створення Української Центральної Ради (УЦР), а згодом і Української Народної Республіки (УНР) відкрило нові можливості для зміни статусу української мови. Хоча вона не набула статусу державної, але нею писалися всі державні та урядові акти. 07.03.1918 р. був виданий циркуляр Ради Народних Міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови. Він вимагав перекласти українською мовою ті постанови Тимчасового уряду, що не були скасовані урядом УНР, і наголошував: «Всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові».

Історія відвела УЦР не так багато часу, але ситуація не змінилася кардинально і з постанням гетьманату П.Скоропадського. Українською мовою друкувався «Державний вісник», видавалися закони тощо. Відчутною стала «українізація» книговидавничої справи. Всього у 1917-1918 рр. з'явилася 1 831 назва україномовних книжок загальним накладом 16,2 мільйона примірників, що становило 70% усієї книжкової продукції.

Проте і в короткий час існування гетьманату проявилася задавнена тенденція. Її виразно сформулював у своїй записці до прем'єр-міністра Ф.Лизогуба у вересні 1918 р. правник, педагог, письменник (за гетьманату - член Державного сенату) С.Шелухін. Він констатував, що з деякого часу проти української мови «почалися всякі підкопи, як проти відомої національної ознаки української державної самостійности і окремішности од Росії. Не можна не завважити, що похід проти української мови зростає одночасно з ростом походу проти української державності…». До учасників цього «походу» Шелухін відносив більшовиків, а також російських централістів, шовіністів, русифікаторів, тих, хто прагне «знищити українську державність і утворити знову ними ж розваляну «єдину неділиму» Росію з поневоленням України». За таких умов, вважає він, «безперечно треба видати закон про те, що в українській державі державна мова українська і тільки одна українська».

УНР зазнала поразки, але самим фактом свого існування вона демонструвала прагнення українців до державності. Цього не змогли проіґнорувати більшовицькі лідери, які пішли на створення формально суверенної УСРР/УРСР. Вони запровадили політику «коренізації», а відтак і «українізації», за якої мовне питання неминуче мало постати знов.

Розпочалася ця політика офіційно у квітні 1923 р. Її основним завданням було «вкорінення» влади на місцях, підготовка, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів у формуванні партійно-державного апарату. Для неросійських народів тодішнього СРСР «коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того або іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей - це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер вирішувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику двома напрямами, додержуючись лінії на «українізацію» і одночасно на максимальне сприяння розвиткові національних меншостей. Практично цю лінію реалізував, насамперед, наркомат освіти УСРР.

Незважаючи на те, що «українізація» була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була сприйнята представниками інтеліґенції. Зрозуміло, в першу чергу прокомуністично налаштованими, але також і тими, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік М.Грушевський (він повернувся в Україну у березні 1924 р.) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поряд з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Не варто переоцінювати наслідки офіційно започаткованої «українізації», але не слід водночас ігнорувати її здобутки, до яких можна віднести розвиток мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення писемності та освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивчення гуманітарних, природничих та технічних наук. З кінця 1921 р. почав працювати Інститут української наукової мови (ІУНМ). У 1920-х рр. інститутом було підготовлено 15 словників із різних галузей науки.

У 1925 р. за сталінською рекомендацією ЦК КП(б)У очолив Л.Каганович, який з притаманним йому адміністративним тиском взявся «українізувати» партійно-державні кадри, оскільки саме такою була лінія Москви. Слід визнати, що під час перебування Кагановича на цій посаді у справі «українізації» було досягнуто помітних зрушень. Якщо у 1924 р. тираж усіх українських газет дорівнював 90 тис., то у 1927 р. - 500 тис. примірників. У 1929 р. в УСРР виходило 54 українські газети (20 російських і 11 мовами національних меншин). Українські газети становили 65% загального накладу.

Підтримка Кагановичем «українізації» була мотивована винятково вимогою Сталіна забезпечити йому підтримку української компартії в боротьбі з опонентами. Тобто «українізація» була тактичним тимчасовим маневром, а не стратегічним курсом.

Поступово кампанія цькування української інтелігенції переростає в терор проти неї. З 1930 р., навесні якого відбувся процес «СВУ» (вже на цьому процесі були обвинувачені співробітники ВУАН, а також Інституту української наукової мови - ІУНМ, комісії «Словника живої мови»), можна говорити про ще офіційно недекларований, але цілком зрозумілий поворот у політиці «українізації». Влада починає вбачати в її прибічниках «п'яту колону». Проте навіть усунення О.Шумського з посади наркома освіти не призвело до повної русифікації, оскільки «українізація» вже встигла змінити співвідношення сил між комуністичним режимом і українським національним рухом.

Важливий етап мовної політики пов'язаний з діяльністю наркома освіти УСРР у 1927 - 1933 рр. - одного з найвідоміших лідерів українського «націонал-більшовизму» М.Скрипника, який виступав активним захисником української культури, вірячи в можливість синтезу просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Він, твердо обстоюючи власну позицію, проявив надзвичайну активність у ході підготовки та видання українського правопису, який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 04.09.1928 р. і під назвою «скрипниківського» діяв до 1933 р., тобто до року загибелі його ініціатора. Нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити близько 500 українських шкіл та 2 технічні вузи (хоча в цьому було чимало формалізму і, безперечно, спротиву). Гостро відреагував він на збірник «Власть советов за 10 лет», що вийшов друком у Ленінграді 1927 р. Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші успіхи, ніж російські. Можна було б наводити й деякі інші приклади, що підтверджують: для Скрипника не було сумніву в тому, що Україна повинна і в змозі мати свою власну мову, літературу, мистецтво не гірші від мов, літератури й мистецтва інших народів.

Радикальна зміна партійної лінії відбулася між 1930-1934 рр. - у всіх неросійських республіках було розгорнуто чистку місцевих комуністів і безпартійної інтелігенції, знищено значну частину кадрів, санкціоновано боротьбу з різного роду «національними ухилами» та проявами «буржуазного націоналізму». В Україні Сталін не довіряв не лише окремим керівникам, а й цілій партійній організації УСРР загалом. Це засвідчив його лист до Кагановича, написаний 11.08.1932 р. У ньому Сталін вказував на погану роботу партійних і державних працівників, незадовільну роботу ҐПУ УСРР у боротьбі із «контрреволюцією». Однак унікальним у цьому листі було не те, що він з недовірою поставився до українського селянства. Безпрецедентним було те, що Сталін поставив під сумнів лояльність всієї партійної організації України, в якій, за його твердженням, домінували «петлюрівці» і агенти Пілсудського.

Це був виразний антиукраїнський сигнал. Зрозуміло, евфемізми щодо «справжньої фортеці» і «зразкової республіки» мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала на меті:

1) вичавити з України максимальну кількість хліба (що мотивувалося потребами модернізації і необхідністю годувати міста);

2) здійснити репресивну «чистку» всіх суспільних сфер (що мотивувалося засиллям латентних «українських націоналістів» та інших ворогів).

Невипадково в Україні голод перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики. 14.12.1932 р. Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв'язку з проведенням хлібозаготівель. Цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими й іншими «контрреволюційними» елементами.

Це означало не тільки кінець хоча і контрольованої, але все-таки «українізації». Це була вирішальна фаза приборкування «українізованої» самими більшовиками України, ліквідація того «націоналістичного» потенціалу, який вже ніколи не повинен був відродитися. Ось чому сам голод і брехливі версії про його винуватців стали для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для зміни лінії в національному питанні, для могутніх репресивних кампаній, що згодом органічно «вписалися» в єжовський «великий терор» 1936 - 1938 рр. Усе це вплинуло і на мовну політику, зокрема, призвело до «сталінізації» української мови.

3. «Контрукраїнізація» (1933-1941)

Важливим етапом у мовній політиці стало зняття М.Скрипника з посади наркома освіти УСРР 1933 р. На його місце був призначений В.Затонський, який невдовзі став членом політбюро ЦК КП(б)У. Першим заступником наркома освіти було призначено А.Хвилю, відомого по боротьбі з «націонал-ухильниками» в середині 1920-х рр. З 6 квітня почала діяти очолювана ним комісія для перевірки стану на «мовному фронті». 24.04.1933 р. Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства, в якій Скрипника було звинувачено в сприянні буржуазно-націоналістичній лінії в питаннях створення української наукової термінології.

Згодом журнал «Більшовик України» вмістив велику статтю Хвилі «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті». Основним її пафосом стало обвинувачення в нібито свідомо насаджуваному протиставленні української мови російській. Ця відверто погромна публікація містила наступні висновки:

1. На мовному фронті ми маємо проведену націоналістичними українськими елементами шкідницьку роботу.

2. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування термінології, спрямування української термінології на буржуазно-націоналістичничні шляхи.

3. В Українському правописі, особливо 3-й розділ, це відгороджування української мови, термінології від російської мови продовжено вже в правописній формі та при запозиченні чужоземних слів.

4. Проти цієї роботи Наркомос України не вів будь-якої боротьби, а навпаки, сприяв цьому.

5. Отже, потрібно:

а) припинити негайно видання всіх словників,

б) переглянути словники і всю термінологію,

в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,

г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,

д) переглянути український правопис,

е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,

ж) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін.

Наслідком цих інвектив стало створення спеціальних груп, що мали переглядати заборонені термінологічні словники і заміняти «націоналістичні» терміни «інтернаціональними». Результатом цих мовних ревізій стала низка виданих у 1934-1935 рр. термінологічних бюлетенів, що визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період. Авторитарно впроваджена зміна низки інших норм Харківського правопису загрожувала розвитку української літературної мови як незалежного мовного утворення.

Скрипник зрозумів, що його загнали в глухий кут, а тому 07.07.1933 р., коли на політбюро ЦК КП(б)У почалося обговорення його листа, пішов із засідання і застрелився у своєму робочому кабінеті. Це був знаковий акт у контексті згортання політики «українізації». Це, зокрема, засвідчила робота об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся 18 - 22.11.1933 р. Цей пленум став не тільки апофеозом політичної кампанії проти «скрипниківщини», а й однозначно констатував у резолюції, що «в даний момент головна небезпека є місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами».

Об'єктом атаки під час проведення кампанії боротьби із «скрипниківщиною» став насамперед наркомат освіти та вся система культури, освіти та науки. Протягом лише 1933 р. в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних - 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 тисячі вчителів були увільнені із шкіл України як «класово-ворожі елементи». Розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вишів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів. За неповними підрахунками лише за період з грудня 1932 по травень 1937 рр. було репресовано 71 українського письменника. Загалом під час сталінських беззаконь піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні.

Нагадаємо, що в цілому у 1920 - 1950 рр. в СРСР репресій зазнали 2 000 літераторів, близько 1 500 з них загинули у тюрмах і таборах, так і не дочекавшись свободи.

Справа не обмежилася лише сферою освіти. Як уже було зазначено, у 1933 р. було прийнято новий «Український правопис». Це прийняття супроводжувалося пошуками націоналістів у Інституті мовознавства при ВУАН (його створили в 1930 році на базі ІУНМ та інших мовознавчих установ ВУАН), а висновки термінологічних комісій і відповідні резолюції Народного комісаріату освіти УСРР у 1933 - 1934 рр. забороняли впроваджувати в українську термінологію будь-які нові терміни поза посередництвом російської мови. Комісія для перевірки роботи на «мовному фронті» ухвалила спеціальну резолюцію в питанні термінології. У цьому документі було визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження».

Резолюції проголошували, що відтепер дотримання «правильних методологічних засад» діяльності мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково-дослідної роботи «на базі глибокого опрацювання і усвідомлення їх у світлі марксистсько-ленінської методології», переглянуто склад науково-дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів та іншого мовно-літературного персоналу видавництв і «очищено його від націоналістичних класово-ворожих елементів», посилено «політичне виховання мовних робітників».

Таке виховання продовжилось і після того, як у січні 1938 р. в Україні на заміну репресованому Станіславу Косіору з'явився новий лідер КП(б)У - Микита Хрущов. З його приїздом політика «коренізації» зійшла нанівець. Зокрема, постановою політбюро ЦК КП(б)У від 10.04.1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» такі школи та інші навчальні заклади мовами національних меншин ліквідувалися, а учнів переводили в школи з українською і російською мовами навчання. Провину за «шкідництво» у сфері народної освіти було покладено насамперед на колишнього наркома освіти В. Затонського, заарештованого у листопаді 1937 р., та на апарат наркомату, а також на колишнього Голову Раднаркому УСРР/УРСР П.Любченка, який покінчив життя самогубством у серпні 1937 р.

Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 1930-х рр. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники і посібники для вищої школи. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови.

20.04.1938 р. було ухвалено спільну постанову Раднаркому СРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Ця постанова виникла у розвиток рішення Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей». 08.05.1938 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «Про складання нового українського правопису», у жовтні 1938 р. розглядалося питання про роботу реорганізованих національних шкіл, а у квітні 1940 р. спеціальною постановою регулювалося викладання російської мови в національних школах УРСР.

Після розгрому мовознавчих інституцій, що плідно працювали з 1920-х рр., фізичного знищення або довготривалого ув'язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних» партійно-державне керівництво запровадило в УСРР/УРСР вироблену у Москві мовну політику. Вона, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 1980-х рр. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі головні постулати: теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності; теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР; вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилася російській.

Змінилася ситуація і у книговидавничій справі. У 1930 р. українською мовою було видано 6 394 назви, у 1933 - 3 472, у 1937 - 2 566, у 1938 - 2 159, у 1939 - 1 895. Поза сумнівом, у цій ситуації першорядну роль відігравала політика, спрямована на підрив ролі української мови в житті суспільства. Проте, з іншого боку, як зауважує Ю.Шевельов, це відбивало певні настрої серед україномовної частини населення: люди вважали непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали, соціальний престиж якої невпинно падав.

4. Війна, мир і мовна війна без миру (1941-1989)

Під час Другої світової війни сталінський режим пішов на певні поступки, санкціонувавши апелювання пропагандистів до патріотичних почуттів різних народів СРСР. Це мало насамперед мобілізаційне значення. В листопаді 1941 р. в Саратові було скликано перший мітинґ представників українського народу, який прийняв звернення «До українського народу». У ньому йшлося про «священну землю українську». Тут містився заклик до боротьби проти німецького рабства, адресований до «вільнолюбних українців, нащадків славних борців за рідний край - Данила Галицького і Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Богуна, Тараса Шевченка і Івана Франка, Боженка і Миколи Щорса».

Після смерті Сталіна в березні 1953 р. в Україні спостерігається посилення руху на захист української мови. Хрущовська, нехай і обмежена, але все-таки - «лібералізація» принесла обнадійливі зміни, що торкнулися і мовної сфери. В УРСР збільшується кількість видань українською мовою.

У 1956 р. в журналі «Комуніст України» з'явилася стаття, автор якої наполягав на розширенні прав української мови, її впровадження у всі сфери «державної, партійної та економічної структури республіки». Понад те, саме під час «відлиги» було зафіксовано найвищу вимогу щодо статусу української мови.

На початку 1960-х р. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалося лише російської мови. Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання лінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов.

Відповідну спрямованість роботи згаданої ради виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р. Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі далі доводилося, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялися на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних. Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову.

Це стало найбільш помітно із середини 1960-х р., особливо після зміщення М.Хрущова. Українська та білоруська мови стали першими кандидатами на те, щоб бути поглиненими в ході утворення «радянського народу», по суті, цілковитої русифікації.

Саме тоді з'явився памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який написав літературний критик І.Дзюба. Він заходився переконувати партійно-державних владоможців, що «сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так - ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити». Дзюба апелював до частини російського і русифікованого населення в Україні, насамперед з-поміж інтелігенції, яка не бачила справжнього стану справ у національній сфері в Україні і слугувала режимові у здійсненні русифікаторської політики.

Дзюба добре вдокументував свою працю, звертаючи, зокрема, увагу на те, що у 1963 році в СРСР друк російською мовою становив 75% назв і 81,4% тиражу, а мовами всіх неросійських народів - лише 25% і 18,6% тиражу. «Маємо, - доводилося у праці, - вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов'язані з цим ненормальні наслідки для суспільства». На цю ситуацію звернули увагу влади учасники Всеукраїнської наукової конференції з питань української мови, проведеної 10 - 15 лютого 1963 р. у Києві. Саме тоді було запропоновано проголосити українську мову державною мовою в державних і громадських установах. Проте влада на це не пішла.

Новий етап наступу на українську мову розпочався з приходом до влади у травні 1972 р. В.Щербицького. Симптоматично, що у своїх численних статтях, книгах і виступах він завжди уникав вживати вислів «український народ», надаючи перевагу терміну «народ України». Та й українську мову підкреслено ігнорував, і оскільки для місцевої номенклатури був приклад за номером 1, то це вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, а й на національну політику в УРСР загалом.

У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Вона стала плацдармом у наступі на національну школу. Його посилила Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22 - 24 травня 1979 року). Рекомендації конференції були обов'язковими для виконання в системі народної освіти і культури. Згідно з ними, запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачам, які переходили на російську, підвищували заробітну плату. Їх заохочували, пропаґували, нагороджували як вчителів-новаторів. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл в УРСР зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилося жодної такої школи.

В. Щербицький та його оточення неухильно виконували рекомендації центру. Кількість книжок, що видавалися наприкінці 1970-х рр. українською мовою, впала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня «українізації», а співвідношення російських і українських книжок, виданих в УРСР, становило 3:157. Переважна більшість газет і книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР, більшість була російськомовною. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (тільки за кількістю назв), але за кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу.

Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. У середині 1980-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п'ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті імені Тараса Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.

У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити питання про справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р. починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у різних реґіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські організації. З кінця 1980-х років проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс.

11 лютого 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови імені Т.Шевченка. На її відкритті виступив О.Гончар. Він оцінив стан української мови як «мовний Чорнобиль». У наступних виступах на конференції лунала критика політики денаціоналізації, внаслідок якої українська мова втратила державну, об'єднувальну та суспільну функції, висувалися вимоги конституційного захисту української мови, надання їй статусу державної.

23 вересня 1989 року працював об'єднаний пленум правлінь Спілки письменників України і Товариства української мови з порядком денним «Українська мова: реальність і перспективи». Робота цього форуму не лише ще раз засвідчила наростання дискусій про статус і становище української мови, а й передувала важливій політичній події. 28.09.1989 р. пленум ЦК Компартії України увільнив від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ В.Щербицького. Рівно за місяць, тобто 28 жовтня, Верховна Рада УРСР прийняла закон УРСР «Про мови в Українській РСР». У цьому документі підкреслювалося, що УРСР «забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, ґарантування його суверенної національної майбутності». Разом з тим закон підтверджував статус російської мови «як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР».

Невдовзі СРСР зазнає краху, замість УРСР постане самостійна Україна, яка візьме у майбутнє не лише плани і сподівання на реальні (а не лише декларовані) зміни статусу української мови, а й успадкує тягар втрат, перешкод, недоліків, детермінованих її довготривалим нерівноправним становищем у русифікованому культурному просторі.

5. Мовна ситуація в незалежній Україні (1991 р. й до нині)

Нинішня мовна ситуація в Україні є результатом незавершеного в радянський період асиміляційного процесу - перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок - незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського суспільства. Серед етнічних росіян двомовними є лише 13%, в той час як серед українців цей показник складає 34,4% при тому, що 19% українців взагалі спілкуються тільки російською. Навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу у Конституції України не зупинили її витіснення з багатьох сфер життєдіяльності й поступового зменшення кількості носіїв української мови.

Наприкінці 1990-х рр. активізувалася полеміка щодо можливості надання російській мові статусу офіційної мови при збереженні за українською статусу державної. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. визнав, що в українському законодавстві поняття державна (офіційна) мова має єдине значення: «мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя в Україні». Він дав офіційне тлумачення статті 10: «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом». Суд відзначив, що українська мова символізує державотворчу роль української нації і є невід'ємним атрибутом поняття «конституційний лад», змінювати який може тільки народ шляхом всеукраїнського референдуму.

Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами спрямованими на подолання деформованої мовної ситуації. Як за президентства Л. Кравчука, так і за президентства Л. Кучми та В.Ющенка українська влада не спромоглася розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, створити дієвий механізм відродження і підтримки української мови і протидіяти мовно-культурній експансії Росії.

Однією з причин недостатньої ефективності мовної політики в розширенні сфери вживання української мови стала непослідовність і хаотичність дій влади щодо визначення інституційної відповідальності за проведення й наслідки цієї політики. Наприкінці 1990-х рр. у складі Державного комітету в справах національностей та міграції діяв окремий мовний департамент, що виконував функцію центрального органу виконавчої влади в цій сфері. У 2000 р. у зв'язку з проведенням адміністративної реформи його було ліквідовано, натомість, у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів утворено сектор моніторингу мовної та національної політики і релігій, що проіснував менше року. За указом Президента Л.Кучми, з квітня 2001 р. відповідальним за проведення державної мовної політики став Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Однак лише в серпні 2003 року в його складі створено Департамент мовної політики. З вересня 2005 головним органом із забезпечення реалізації державної мовної політики в системі центральних органів виконавчої влади стало Міністерство культури і туризму України, в якому створено мовний сектор (з трьох співробітників). Як консультативно-дорадчий орган при Президентові України в 1997-2001 рр. існувала Рада з питань мовної політики, однак її можливості впливати на мовну ситуацію були незначними.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики, про який ідеться в указі президента В. Ющенка від 20.02.2008 «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», так і не було створено. В останні дні свого перебування при владі (15.02.2010) В.Ющенко підписав указ №161/2010 про затвердження Концепції державної мовної політики, в якому зазначено, що «пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації й українського народу - громадян України всіх національностей». Указ не скасовано і він перебуває на офіційному сайті чинного Президента України в рубриці «офіційні документи», проте реальні кроки політичної сили, що перебуває при владі, скеровані в протилежному напрямку.

Ще навесні і влітку 2006 року деякі районні, міські та обласні ради Сходу та Півдня України, покликаючись на ратифіковану Україною 15.05.2003 Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, прийняли рішення про надання російській мові статусу регіональної. Хартію було використано, всупереч її духові й букві, як знаряддя витіснення української мови з суспільного життя та роздмухування конфлікту на мовному ґрунті. Як зазначив Генеральний Секретар Ради Європи Террі Девіс на конференції в Більбао 20 квітня 2009 р., завданням Хартії є «збереження політичної стабільності при територіальній цілісності». Адже зменшення конфліктного потенціалу міжмовних стосунків передбачає не тільки безперешкодне використання мов та говірок усіх національних спільнот, але й створення сприятливих умов для реалізації об'єднавчого потенціалу державної мови.

Глобалізація, що несе зростаючу проникність міжнародних інформаційних кордонів, комерціалізація змі й масової культури, - це новітні загрози для незахищених мов. Привабливі, на думку багатьох сучасних теоретиків, ідеї європоцентризму та євразійського регіоналізму можуть ставати знаряддям етнокультурної агресії, зокрема й щодо України. Вона дедалі більше стає ареною поширення виробів російської кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Виразне домінування російської мови зберігається в періодиці. На україномовні газети припадає тільки 31% разового тиражу, а на російськомовні - 64%. У 2003 році, на сто українців припадало 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, - 386 примірників або у 8,4 разів більше. За цей самий період відсоток річного накладу україномовних журналів скоротився з 70% в 1995 до 19% в 2005. Мережа розповсюдження російськомовної преси охоплює всі без винятку області України, тоді як у деяких регіонах Півдня та Сходу україномовна преса майже відсутня. Подібну ситуацію спостерігаємо й у сфері книгорозповсюдження: відсоток російських книжок на українському ринку складає приблизно 80% до 20 % українських.

З приходом до влади коаліції, очолюваної Партією регіонів України, у мовній політиці дедалі помітнішим стає повернення до ідеології і практики радянських часів. Постановою Кабінету Міністрів України № 507 від 23.06.2010 р. скасовано екзамен з української мови при вступі в аспірантуру та кандидатський екзамен з української мови. Це крок до зниження реального статусу української мови як державної, при збереженні такого статусу де-юре. Внесені в 2010 р. Міністерством освіти і науки України зміни в режим зовнішнього незалежного оцінювання випускників середніх шкіл також зменшують прагматичну мотивацію до опанування українською мовою.

Фактична дискримінація української мови на її власній батьківщині створює напруженість у міжетнічних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані вимоги окремих політиків надати російській мові статус регіональної на умовах, що по суті прирівнюють її до другої державної мови. Як наслідок українська мова перестає бути обов'язковим атрибутом державності на більшій частині України. Запропонована в законопроектах О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького демаркація кордонів мовних груп за принципом «мова, яку людина переважно вживає» може спричинити мовну сегрегацію з неминучим відчуженням мовних груп. Такі законодавчі ініціативи ведуть не до консолідації держави й народу, а до їх фрагментації.

Прийняття закону, від якого залежить доля народу і долі окремих людей не має безпосередньо пов'язуватися з політичним моментом чи політичними зобов'язаннями. Робота над мовним законодавством повинна вестися в деполітизованій атмосфері із залученням провідних фахівців з соціолінгвістики, етнології, політології, юриспруденції та державного будівництва.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ