Матеріал з журналу "Універсум"

romanch_kapel.jpg«Як побачите Табачникова, то заплюйте йому всю його собачу морду. Дивно мені, що таку подлую гнусную тварь земля носить. Другим разом я Вам напишу, що він хотів зо мною зробить».

Шевченко Т. Г. Твори у п'яти томах.
К., 1971. Т. 5. Вибрані листи.

Віталій Бендер, український письменник, журналіст і громадсько-політичний діяч, у своїх споминах «Фронтові дороги» згадує, як в Ук­ра­їні перед війною на екрани вийшов фільм київської кіностудії «Вини­щу­вачі» (згодом у широкому прокаті він демонструвався як «Істрєбітєлі»), в якому рефреном звучала чудова пісня пілота, що відлітав:

В далекий край товариш відлітає,

Вітрець знайомий вслід за ним побіг.

І рідне місто в синяві зникає,

Зелений сад, знайомий дім, дівочий сміх.

Коли ж мій друг повернеться додому

З польотів дальніх, з бойових доріг,

В кварталах рідних він зустріне знову

Зелений сад, знайомий дім, дівочий сміх.

Пісня, як і кінострічка, швидко здобула шалену популярність на теренах СССР. Але звучали ці поетичні рядки вже в перекладі російською. Савєтскіє гражданє задушевно виспівували на общєпанятном: «В дальокій край таваріщ улєтаєт…». Не інакше, як хтось з очільників агітпропу чи реперткому з метою «нєдопущєнія проявлєній украінского буржуазного націоналізма» вирішив скористатись досвідом старорежимного одеського градоначальника адмірала Зельоного, який забороняв виконання на концертах народної пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», вимагаючи, щоб артисти співали «Ах, не хаді, Грішка, да і на пікнік». Хтозна.

Але ми не про це. Ми про факт реєстрації у Верховній Раді мовного законопроекту Єфремова-Гриневецького-Симоненка, якому передували численні діяння-нововведення міністра освіти й науки. У разі ухвалення цього вкрай небезпечного для української державності закону неминуче почнеться процес її послаблення - на українську мову чекає катастрофа, небуття, вона кане в Лету, бо мільйони громадян на законних підставах ігноруватимуть її, не вивчатимуть. Повториться сумна доля мови ірландської. А непокоїтись є чого: вже помітне згортання україномовної присутності в теле- і радіоефірі, вже зроблені конкретні кроки у напрямі повернення совєтського трактування історії в шкільних підручниках тощо.

Нерозуміння, сум, протест викликає озвучена паном Колесниковим антиукраїнська, антидержавна ініціатива «регіонала», комуніста і представника блоку Литвина: «Мы подготовили закон, который предоставляет областным советам право, по заявлению ро­ди­телей обучать ребенка всем предметам на русском языке в любой общеобразовательной школе при обязательном изучении государственного языка. По радио и телевидению мы готовим от­дельный закон. Мы хотели бы, чтобы университеты были переданы местным советам, чтобы ребенок, который за­кон­чил школу на русском языке, получил на нем и высшее образование».

Маємо наочний приклад елементарної підміни понять. З цього приводу влучно висловився мовознавець Віталій Радчук: «Є права особи - людські, є права нацменшин - спілок, а є державне право - право народу залиша­тися самим собою на своїй споконвічній землі. Це строге режимне право, порушників якого в цивілізованих країнах штрафують як хуліганів і злочинців».

Коли президент Франції Ніколя Саркозі стверджує, що Франція - це французька мова, то чому не маємо стверджувати, що Україна - це українська мова? Дружина Владіміра Путіна переконана, що «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». А чим гірші ми - українці? Чи передбачає цей русифікаційний за суттю своєю закон обов'язкове вміння володіти українською мовою такими як Колесников і Ко? Ото ж бо. Тим часом у разі ухвалення такого «прогресивного» закону українські школи перетворяться на двомовні, а виші - впереваж на російськомовні.

Ще раз наголошуємо: відбувається сакраментальна підміна понять. Будь-якій державі абсолютно байдуже, якою мовою між собою спілкуються громадяни. Але НОРМАЛЬНА держава добре розуміє, що коли йдеться не про етнічне гетто, то ВСІ громадяни мають отримати освіту саме державною мовою. Чи Українська держава зацікавлена в існуванні російського гетто, кримсько-татарського, єврейського, польського, угорського, ромського тощо? У жодному разі. Інакше це буде антидержавна політика.

З приходом до влади Партії регіонів московська телепродукція на «Інтері», на Першому національному, на «1+1», на ТРК «Україна» почувається більш ніж привільно. Очевидно, ті, хто відповідають за показ фільмів, розважальних програм, переконані, що всі українці без винятку розуміють російську, тож навіщо витрачати кошти на дублювання. Про права україномовних не йдеться. Про правову Українську державу не йдеться. Чому, приміром, на упаковках різноманітної продукції українського виробництва поряд з українською мовою часто сусідує російська? Тільки не треба пояснювати, що консерви «Кілька» експортуються в Росію, відтак на етикетці слід писати ще й «Килька». Особисто я ніколи не зустрічав імпортованих з Росії в Україну товарів з написами на етикетках українською. Дєйствітєльна: зачєм сєбя утруждать с переводом на украінскій. Паймут. Нікуда нє дєнуцца. «Наши народи связани нєразривно. Наши народи навсєґда астануца братскімі. Нас аб'єдіняєт савмєстная культура, общіє радості і горє. Мнє так і хочєца сказать: наш єдіний народ». Говорив це Дмітрій Мєдвєдєв, щоправда, не про нас, українців, а про білорусько-російські взаємини. Але хід думок російського президента зрозумілий.

Українцям постійно закидають: «какая разніца, на каком язикє разґаварівать». За цією логікою і ми можемо поцікавитись: якщо нема різниці, то чому не хочете розмовляти українською? Слабо вивчити через низький ай-кю чи, може, щось інше перешкоджає? Правильно. У підсвідомості квасних російських «патріотів» існує дещо ІНШЕ. Існує ІМПЕРСЬКЕ світосприйняття. У ньому Україні відведена незавидна роль.

На цьогорічному львівському книжковому форумі у розмові зі мною юна москвичка демонструвала дивовижне, аж до неприхованої ворожості з її боку, небажання розуміти мою українську мову: «Нє панімаю. Я масквічка!». Химерія якась. Українці розуміють поляків, словаків, чехів, росіян. Поляки на побутовому рівні також розуміють українців, росіян, словаків, чехів. Натомість росіяни НЕ РОЗУМІЮТЬ української, польської. Не кажучи вже про словацьку, хорватську…

Попри те, що в Україні 1200 середніх шкіл, 14 театрів функціонують державним коштом, з якогось добра-дива етнічні росіяни, українські громадяни, вперто вимагають від Української держави забезпечення свого навчання в школах і вузах російською мовою за рахунок бюджету.

Провокативні висловлювання/думки/твердження щодо насильницької українізації (насправді неіснуючої) можна зустріти і в побуті, і серед політиків, і в інтернеті на різноманітних сайтах. Мовляв, «украинцы (националисты) хотят уничтожить русский в угоду украинскому языку. Нам не хотят оставить возможность даже в местах компактного проживания говорить на родном языке, только на кухне и под подушкой. НЕ ДОЖДЁТЕСЬ!».

Чимало етнічних росіян (і не тільки), українських громадян за паспортом (упереваж з числа тих, котрі ніяк не можуть позбутися ностальгії за СССР, туги за привілеями для «самого вєлікого народа») щиро переконані, що Українська держава обов'язково має забезпечити їм здобуття освіти (середньої і вищої) саме російською мовою, має забезпечити перегляд російськомовних телепрограм і фільмів (сюжетно часом не зовсім лояльних до Української держави) на загальоноціональних телеканалах і в кінотеатрах і т. д. і т. п.

А ще їм до вподоби прагнення Дмитра Табачника втілити в життя ідею єдиного підходу до вивчення історії Росії та України, написання спільних підручників для шкіл і вишів…

Разом з тим, непоодинокі й приклади тверезого погляду на складні державотворчі проблеми і процеси: «Меня волнует судьба страны, в которой волей случая я оказался гражданином пос­ле развала Союза, и которая при этом гораздо лучше других стран СНГ дала мне возможность жить и развиваться. У нас не было Чечни, и я не попал на войну, у нас не было и нет скинхедов, у нас гражданских свобод, до прихода нынешней власти, было намного больше, чем в любой другой стране СНГ. Вот почему меня волнует этот этнос - он мирный и нормальный, и пока я гражданин страны Ук­ра­ины, то я и считаю, что язык должен быть украинский. Хотя мне это неудобно - я воспитан в семье, где все говорят и говорили на русском, да и будут на нем говорить. Так что проблема не в статусе языка, а в том, чтоб община сохраняла свою языковую самобытность без каких-либо статусов, почему-то болгары на юге Украины смогли, а мы вот, бедные, загнемся, если у русского не будет статуса государственного». Ці оприлюднені в інтернеті думки аж ніяк не належать нащадкові колоністів. Це щирі міркування українця російського походження.

Ще один промовистий коментар з інтернету: «Моя знакомая прожив в Киеве 18 лет увидев что я смотрю по телеку фильм на украинском языке удивилась (мы родом с России) - ты что, понимаешь? На что я удивилась, а ты что - нет? Зато когда она уехала в Сан-Хосе, то через год в разговоре по телефону уже иногда не могла подобрать русских слов для выражения мысли. Поедьте и Вы в любую демократическую страну - США, Францию и обучайте там детей на том языке каком хотите - русском. Посмотрим, что их будет ждать в плане карьеры».

Для тих громадян України, котрі конче прагнуть навчатися рідною мовою (у даному разі російською) перешкод немає: можна організувати недільні школи, а вищу освіту (вона практично в усіх країнах платна) здобувати у Владивостоці, в Южно-Сахалінську, в Рязані, Омську або в Москві. Якщо хтось вважає, що його права хтось утискає - можна виїхати в Росію, отримати російське громадянство, відбути військову повиннісь на Північному Кавказі, в Чечні.

22 червня 2006 р. Владімір Путін підписав Указ № 637 «Про заходи з надання сприяння добровільному переселенню в Російську Федерацію співвітчизників, які проживають за кордоном», яким було затверджено відповідну Державну програму, розраховану на 2006-2012 рр. (Указ Президента Российской Федерации «О мерах по оказанию содействия добровольному переселенню в Российскую Федерацию соотечественников, проживающих за рубежом») [http://www.document.kremlin.ru/doc.asp?ID=034305].

І що ж? Стали етнічні росіяни масово виїжджати на «історічєскую родіну»? Аж ніяк. Бо умови проживання в Україні значно кращі, ніж, скажімо, на Сахаліні, в Рязанській чи Тамбовській областях, на Далекому Сході. Але навіщо в такому разі вдаватися до поширення провокаційних заяв щодо запровадження другої державної мови (російської, звісна річ), запровадження подвійного громадянства? Є логіка життя, логіка природи: живеш в Україні - вивчай державну мову. Не подобається - спаковуй валізу («чємадан»), і на вокзал… Жодних образ.

Минулого року, позичивши у Сірка очі, російський глава держави у зверненні до українського Президента Віктора Ющенка заявив про «антиросійський курс» українського керівництва. Мовляв, в Україні «триває витіснення російської мови з громадського життя, науки, освіти, культури, ЗМІ, судочинства».

Тим часом «Радіо Свобода» (серпень 2009 року) повідомило, що в РФ за офіційної кількості українців у майже три мільйони осіб лише 205 людей вивчають українську мову як шкільний предмет i 100 людей - факультативно або в гуртках. Разом з тим «офiцiйна кiлькiсть росiян в Україні становить трохи більше 8,3 мільйона. При цьому в Українi iснує 983 дошкiльних і майже 1,2 тисячі загальноосвітніх навчальних закладів із російською мовою навчання та понад 1,7 тисячі шкіл із українською й російською мовою навчання. Російську мову як предмет у цих закладах вивчають майже 1,3 мі­ль­йона учнів і ще понад 165 тисяч - вивчають російську факультативноабо в гуртках» [http://www.radiosvoboda.org/archive/news/20090812/630/630.html?id=1798228].

За незбагненною логікою багатьох росіян, той, хто за Україну, за українську державну мову, той, виходить, проти Росії. Втім дивуватися даремно. Не дає імперськи стурбованим спокійно жити ідея «русскава міра». Дайош «русскій мір» і край. То як маємо діяти? Що маємо чинити?

Олег К. РОМАНЧУК

bigmir)net TOP 100

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ