Володимир Леник

Перші українці, що попали до концтабору Бухенвальд, були полонені ЧервонVol_Lenykої Армії. Можливо, що дехто попав сюди й раніше, але це були напевно випадки-одиниці, за проступки щодо расової політики Гітлера. Між полоненими було дуже багато українців: і між тими, що були розстріляні, як також між тими, що залишилися живими. Були це часто свідомі українці, які самі пішли в полон, щоб не воювати за ворога. Всі вони стали першою жертвою божевільної східньої політики Гітлера. Після них почали прибувати українці з "ОСТ"-таборів за оборону людських прав, спротив новим панам, утечу з транспортів в Німеччину і т.п. Між тими українцями було багато свідомої молоді, але всі вони були добрим матеріалом для комуністів.

По-перше, всі були молоді, часто з так званих "босяків". Життєвої практики не мали і були вражені Європою, що їм її приперчив Гітлер. Як між полоненими, так і між цивільними, можна було стрінути різних в'язнів.

Їх можна було поділити на кілька категорій: політичні, асоціальні та інші. Всіх їх перемішано і охрещено просто "русскими".

Німці не хотіли погодитися на існування українців. Тоді, коли всі народи носили трикутник з початковою літерою назви свого народу, українцям цього не дозволялося. Їх примушували носити літери інших народів, переважно росіян і поляків. Протести не допомагали. Внаслідок того постав такий парадокс, що в табірних реєстрах не було українців. Не видно їх було також в таборі, дивлячись на знаки, але з усіх національностей, українці були найчисельнішою групою.

Користаючи з такої політики німців, наші "добрі" сусіди - поляки і москалі, на кожному кроці переслідували українців. Вистачило заговорити по-українському, щоб стягнути на себе їхню увагу, а пізніше терпіти постійну нагінку, що нерідко кінчалося крематорієм для українців, або в кращому випадку висилкою на транспорт. Таке переслідування загнало українців у глибоку конспірацію своєї приналежності. Кожен старався заховати якнайглибше хто він є і боявся, щоб не бути розконспірованим.

Такий стан застали нові в'язні-українці - перші політв'язні табору, члени і прихильники Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Вони були прислані сюди внаслідок відомої акції 1942 року, коли Гестапо вислідило лінію зв'язку і заарештувало половину активу Організації. Члени ОУН були в'язнями німецьких концтаборів вже з 1941 року, але інших концтаборів, особливо Авшвіцу. Бухенвальд ще не мав наших.

Прихід нових українців спричинив деяке замішання в утертих шляхах таборової практики. По-перше, вони твердо обстоювали національність, не дивлячись на тортури. Не допомогли побої: на запитання про національність відповідь завжди була однозначна: українець! Тоді СС-и вирішили нотувати в документах "українець", але відзнаку все одно приписали "П" (поляк) або "Р" (росіянин). Про таке рішення в'язнів вони не повідомили, а після побоїв відправляли їх до табору.

У таборі новоприбулі українці попадали до поляків і москалів, які вже на них чекали. Починалося слідство. За що попав до концтабору, хто за національністю, і т.д. і знову побої. Це насторожувало новачків і вони почали шукати шляхів, щоб тому запобігти. Вони зайняли сильну поставу: коли почнуть когось бити - всі стають в обороні, не дивлячись на наслідки. Це мало свій вплив. Поляки і москалі, побачивши, що можуть наробити замішання, дали на деякий час українцям спокій.

Це дало в'язням можливість розглянутися, зорієнтувати ситуації і пристосуватися до неї. У виході з гіршого положення, допомогло незнання українських справ поляками і москалями. Мало хто мав у той час поняття про ОУН. Тому розконспіровані українці, що жили між поляками, вбрали маску комуністів, а ті, що між москалів - або поляків, або також комуністів. Це їх рятувало від ліквідації, бо втягнувшись у таборове життя, стали "старими асами". Так почалася вперта, послідовна праця для врятування життя і доброї слави українців.

Spilne_foto_mЧлени ОУН, прийшовши до концтабору, хоч і стрілися тут з людьми незнайомими, відшукували і між ними членів і симпатиків ОУН та єднали їх в одну громаду. Була вона сильно законспірована, але додавала сили і витривалості. Зустрічі, розмови, допомога і оборона перед лихом витворювали сильне братерство. В розмовах у глухому кутку часто можна було почути рідну мову.

Поволі до нашої громади приставали нові й нові українці з різних земель. Зростала кількість - зростала сила. Розмови рідною мовою ставали щоденним явищем. Страх відходив щораз більше. Кожної неділі можна було побачити гурт в'язнів з різними знаками: Р-росіяни, Ч-чехи, У-мадяри, Р-румуни, як також без жодних літер - німці або бездержавні. Все це були українці, об'єднанні духовно в один гурт.

З 1944 року почали в тих групах появлятися і однострої полонених. Незабаром до розмов почали долучилися співи. Спершу тихесенько, а згодом

на повні груди. Це не подобалося "сусідам", але вони вже боялися нас чіпати. Чули кулак. Один раз ще пробували поляки на 37 блоці бити українця, що викликало негайну реакцію: десятки українців прибігли зараз до блоку. До чинного виступу не дійшло, але поляки відчули, що чіпати українців не варто.

На переломі 1943-44 років почали привозити з України масові транспорти, що складалися виключно з українців. Тут було також багато членів ОУН і тоді почалися змагання між нами і комуністами. Комуністи почали вишукувати всіх національно свідомих українців і нищити їх, а ми також вишукували і давали допомогу та брали в опіку. Це була запекла, нерівна боротьба. Одначе українська підпільна громада врятувала дуже багато українців від неминучої смерті.

Spilne_foto_m2Та, на жаль, не всіх ми врятували. Багато борців за волю України були замучені комуністично-московськими чи польськими руками.

У 1944 році, принагідні зустрічі перемінилися у регулярні сходини, що, звичайно, відбувалися щонеділі, по обіді, під голим небом, або меншими групами по блоках. Сходини ті не мали організаційного характеру, тобто не було там вибраного чи інакшого керівництва, - була дружня розмова і дружні рішення, що їх всі виконували беззастережно.

1944 рік - це рік активного культурного життя в Бухенвальді. Тут наша громада вирішила взяти активну участь.

На одних сходинах вирішено одноголосно поставити українську п'єсу. На перший раз вирішено взяти "Мати Наймичка". Найбільшою трудністю був брак тексту п'єси. Але й на це знайшлася рада. Один з друзів - Павло Білоцерківський заявив, що може її пригадати і з памяті записати. Це скоро було зроблене. За тиждень тяжкої праці п'єса була з великою точністю відтворена і ми поділили ролі. Режисером був Павло Білоцерківський (з околиць Києва), суфлером - Іван Слободян (з околиць Львова), головні ролі виконували друзі з різних земель. Але, на жаль, пам'ятаю прізвища лише деяких виконавців: Дунько - Гайдук, Леник В. - Марія, Ульянів - Маруся, Легін - парубок в гурті. Щоб замилити комуністам очі - п'єса в кінці мала закраску політичну - боротьбу проти польського пана.

Почалася підготовка. Після дня тяжкої праці невтомні аматори сходилися в підвалі "Еффектенкамери" на репетицію. Щоб у п'єсу вмістити якнайбільше української культури, додано також одну дію, якої немає в оригіналі - весілля. Виконуючи весілля, ми повинні були показати красу наших звичаїв, танців, пісень. Це все було вдало виконано, включно з жіночими ролями. Успіх був великий. П'єсу поставлено вперше у 25 блоці, який був майже український. 16 липня її поставлено вдруге у 61 блоці малого табору.

Ця вистава зробила сильне враження як на всіх присутніх українців, так і на чужинців. Українцям це був цілющий лік. Вистава була виконана молодими українцями всіх земель. На грудях аматорів різні знаки, але кров і душа в них одна. В них б'ються українські серця і всі працюють для однієї цілі. Це було показано на ділі перед очима всіх.

У той майже час друга група українців, молодих хлопців з 8-го блоку (малолітніх) поставила "Сватання на Гончарівці". Але найбільшу активність проявляла група інвалідів і стариків 3 блоку. Вони поставили 30 квітня 1944 року "Наталку Полтавку". Дуети з "Наталки Полтавки" повторювано багато разів на різних концертах. 15 червня 1944 року цей блок поставив п'єсу "Невольник". Всі п'єси були повторювані кілька разів у різних блоках. Але особливо діяльним був хор стариків, між якими були славні співаки.

Той хор виступав з самостійними концертами у різних блоках, а також брав участь у міжнародних вечорах. Між іншим, він виступив 26 лютого 1944 року на міжнародному концерті у 60-му блоці з українськими піснями, де здобув перше місце. Це ясно підкреслювали всі чужинці. Хор взяв участь в міжнародному культурному заході в ліску коло лікарні. Там особливо мали успіх: "Ой, закувала та сива зозуля" і дует з "Наталки Полтавки". В основному, хор співав лише українські пісні. Вся партитура, вірші і п'єси були відтворені з пам'яті. Особлива заслуга в тому П. Білоцерківського і Ткаченка.

Москалі, занепокоєні успіхами наших імпрез, почали слідство і переслідування ініціаторів цієї культурної роботи. В першу чергу зроблено тиск на українців, які жили між москалями. До них приставлено комуністичних агентів, що злякало цих українців і деякі з них не захотіли більше брати участи у виставах. Тимчасом, одного з полонених, що був дуже запальний і, найголовніше, не вмів конспіруватися, комуністи прямо знищили. Був це офіцер Червоної Армії (прізвища на жаль не пам'ятаю). Він був свідомим українцем і завзятим націоналістом. Зв'язавшись з нами, він став частим гостем у нас, разом з кількома старшинами і підстаршинами. На кожному кроці він розказував про ОУН і її боротьбу. Також почав організовувати в таборі полонених-українців. Це помітив підпільний табірний НКВД і влітку 1944 року, коли він дістав чиряки і пішов до лікарні, його вже звідтіля не випустили живим. Там його вбили ін'єкцією отрути. Інші полонені були змушені сильніше законспіруватися і зв'язок з нами утруднився. Однак він тривав. Особливо активним з військовополонених був лейтенант Петро, родом з Умані.

Рівночасно зі слідством над українськими виставами та українцями-полоненими підпільне табірне НКВД застосувало жорсткі заходи щодо неповнолітніх українців, які розміщувалися у 18-му блоці. Сиділи тут хлопці віком від 5 до 18 років. Блок, відгороджений від цілого табору, був виключно український. Забрані з України діти мусіли тут каратися роками. Цей блок став обєктом комуністичного виховання. Тут зорганізовано школу, звичайно, все "на общепонятном" - московською мовою. Учителем наставлено москаля Яшку, який по звірячому ненавидів українців, а особливо українську мову. На цей блок ми звернули увагу, почали вишукувати молодих свідомих українців. Українське життя тут також почало жевріти. Тут була поставлена п'єса "Сватання на Гончарівці", тут можна було почути українські пісні.

Але рука табірного НКВД скоро почала це ліквідувати. Перш за все за атаковано українську мову. Потім почалися інші акції залякування. Але не всі вдавалося залякати. Особливо напсував багато крові москалям дев'ятилітній Борис (дітей по прізвищу ніхто не знав). Він вперто, не дивлячись на старання московських вихователів, говорив лише українською мовою. Не допомагали побої, які стали щоденним явищем. Нам про це донесли і ми заопікувалися хлопцем. Борис щоденно втікав з блоку і пересиджував в котрогось з нас. Коли москалі почали йому загрожувати стратою, тоді ми постаралися про переведення Бориса до іншого блоку, між українців. Так він врятувався. Інші старші хлопці, згідно з нашими вказівками, конспірувалися.

В кінці літа 1944 року підпільний НКВД закінчив слідство і виніс кілька присудів смерті українцям, кільканадцятьох - через свої таємні зв'язки з табірною адміністрацією - вислали на транспорт, а інших поставили під суворий нагляд. Засуджені були "старі" в'язні, а тому виконання присудів, звичайно, було утруднене. З другого боку, ми були вже сильно зорганізовані. Маючи своїх людей в комуністичній розвідці, нам було про все заздалегідь відомо і ми відповідно застереглися в щоденному житті, щоб протидіяти намаганням НКВД. Головне, треба було засудженим особам не йти до лікарні, не ходити по таборі одинцем і не виходити з блоку, коли кличе невідома особа. Внаслідок цієї остороги, присуду не вдалось виконати, теж ми повели акцію ревізії присуду через своїх людей, що були законспіровані і працювали в комуністичній сітці. Однак, щоб уможливити оборону засуджених на смерть, між якими був І.Слободян, вирішено частині засуджених виїхати на транспорт, між ними П.Білоцерківському і мені.

Так закінчилася одна ділянка нашої роботи. Та наша діяльність була багато ширша. Найголовнішим завданням було фізичне і моральне збереження якнайбільше друзів. Це не легко було виконати в таких страшних умовах. Для фізичного збереження було необхідно розмістити друзів на кращу працю. Для того треба було мати "плечі" в адміністрації табору і кращих командах. В 1943 році нам вдалося спільними зусиллями примістити кількох друзів на відповідні роботи та знайти приятелів між відповідальними працівниками. Маючи маленькі впливи, можна було помалу витягати з поганих умов праці наших людей і приміщувати їх в кращі місця.

Так ми врятували життя не одному українцеві. При тому зорганізовано матеріальну допомогу. Більшість українців-політв'язнів з власної ініціативи ділилися харчами, одягом та ін. з друзями, що були в більшій потребі. Ніхто не посмів би був комусь нагадувати про цей обов'язок, бо жоден не мав тих життєдайних благ забагато, але кожен був свідомий цього і ділився часом останньою картоплиною.

Ще тяжче було зберігати морально нашу громаду. Безперервний терор, брак літератури, брак новин з Краю і зв'язку з рідними чи братами по крові, приводив часто молодих, а ще скоріше старих до заламання. Однак ми не падали духом. Ми вірили в свій народ.

Душею ми були далеко... Там, в Україні, де б'ється УПА... Там, гинуть герої... Ми дістали газети, кілька книжок. А це була дорогоцінність. Це була зброя в боротьбі за духовний стан. Цю зброю ми діставали не раз через друзів, що працювали у місті і зустрічалися з цивільними робітниками. Зустрічі проходили тяжко, небезпека була велика, але ми діставали українські газети і книжки. Правда, було нам дуже гірко читати часто в них отруту для українського народу. Отруту, що її комуністи вливали в горло народу через вишивану українськими узорами трубку.

Але все таки, ті газети приносили нам хоч крихітку України, тієї України, що може й забула за своїх синів - борців за її волю. Той зв'язок часто переривався, бо не завжди була нагода стрінутися з українцями, що мали свої часописи і книжки, або відважувалися на передачу їх в'язням. Ті ділянки діяльності української групи, тобто: збереження якнайбільше українців фізично і морально і сильна організація, були виконувані до останнього дня неволі. Багато українців, що вийшли живими з того пекла, завдячують своє життя тій діяльності. Після розгрому комуністами нашого культурного життя, багато виїхали з Бухенвальду на далекі робітничі команди. На цих командах в більшості умови були для українців кращі, ніж в Бухенвальді: сюди рука табірного НКВД не сягала.

А тимчасом, Німеччина котилася до кінця. Помалу наближався фронт до центральної Німеччини і з ним ліквідувалися численні менші концентраційні табори і віддалені робітничі команди табору Бухенвальд.

До табору приїжджали знову старі друзі, часто зморені голодом, виснажені фізично і духовно. Тут їх всіх зустрічала громада організованих українців і давала допомогу. В цій акції особливо відзначилися друзі: Слободян Іван, Луковський Євген, Назола Володимир, Бараняк Іван, Недовіз Дмитро, Коваль Михайло, Подорожняк Михайло і інші, Іяких імен і прізвищ не пригадую. Центром нашого життя стала "дезинфекція". Було це робітниче командо, де були зайняті кілька активніших друзів: Слободян Іван, Бараняк Іван та інші. Тут зроблено і схованку для 10 друзів на час евакуації. Завдяки діяльності друзів з "дезинфекції" було врятовано вже з дороги Коваліва Романа, Леника Володимира.

Ця "дезинфекція" стала головною квартирою нашої громади і після визволення. Зараз же в перших днях, за ініціативою Івана Слободяна кільканадцять друзів зібралися в лісі на перші сходини, де вибрано провід групи. Провідником обрано Слободяна Івана, а заступником - Луковського Євгена. Тут же намічено план дальшої дії. З огляду на трудне становище українців в новій ситуації вирішено по-перше піти негайно з допомогою українцям, що живуть в околиці. Далі, вирішено слідкувати за розвитком подій та організувати всіх в'язнів-українців, які не думають їхати додому, поки там є більшовики.

Намітивши такі напрямні, українська громада тепер вже вільних людей, взялася до праці. Перш за все обчислено свої сили. Вони були невеликі, бо головна частина друзів була евакуйована в останніх днях, друга частина - розконспірована і загрожена від діючого НКВД, зараз в перших днях після звільнення залишила Бухенвальд і розсіялася по Німеччині. Залишилося нас близько 40 активних політичних в'язнів.

Але нам вистарчало тих 40. Вони були поділені на похідні групи і призначені до окремих міст для організації там українців, які не думали про повернення на окуповану Москвою рідну землю. Ми вирішили повідомляти людей про можливу передачу Тюрінгії більшовикам і тому треба було евакуюватися на захід до Гессена і Надрейнії. Відомості про віддання Тюрінгії москалям ми мали з кіл НКВД. В той час мало хто вірив у це.

Першою нашою роботою була допомога в організуванні Українського Комітету у Ваймарі. Для цього були призначені І. Слободян, Є. Луковський і В.Леник. Останній скоро був переведений до Готи, де було також кілька сотень українців. Також до Ерфурту, Єни та інших менших міст були вислані групи в'язнів. Вони їздили туди дуже часто, оформляли потрібні нашим людям документи і готували їх до евакуації. Де була потрібна матеріальна допомога, туди негайно транспортовано хліб і інші речі, або реквізовано в німців. В перших місяцях по звільненні, всі в'язні німецьких концтаборів мали великі привілеї і їм в нічому не відмовляли місцеві біргемайстри.

Але скоро передбачення стали дійсністю: Тюрінгію передано більшовикам. Це було проголошено офіційно. Нас, "бухенвальдських" застало воно вже в дорозі на Захід. З жалем в очах подивилися ми на Схід,

де лежить рідна Батьківщина, за яку стільки жертв віддали. З нами їхали 100 українців. Нашою метою було - створити нову українську громаду для дальшої боротьби для добра України.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ