Василь Пасічняк

Pasychnjak1У другій половині вересня 1939 р., з приходом совєтської армії в Галичину, члени комуністичної партії в Отинії Товмацького повіту, в якій засідали самі жиди, засудили мене на повішення за мою протикомуністичну працю в повіті. Про це рішення повідомив мене Роман Ковальський в Станиславові, де я в тому часі перебував. Отримавши цю вістку, я не повернувся додому, а виїхав через Львів і Ярослав на Лемківщину. Тут незабаром був організований спротив проти підпорядкування української кооперації німецькій "Віртшафтліхе Ґеносеншафт" та проти непосильних німецьких контингентів; внаслідок цього Гестапо мене арештувало, допитувало й посадило до тюрми в Новому Санчі в Краківському воєводстві. Така була моя перша зустріч з німцями. Лише завдяки о. прелата Кузьми, пароха в цьому місті і голови Українського Комітету по п'ятьох тижнях мене звільнено, але довгий час я мусів зголошуватися на поліцію. Прочитана книжка "Майн Кампф" Гітлера, дальше практика німців на Лемківщині й мій арешт, дали мені ясний образ про ставлення німців до України.

Тому я, і ті, що зі мною йшли пізніше в Похідних Групах на Україну, не дивувалися тому, що німці замкнули для нас кордон на річці Сян, і ми мусіли переходити її нелегально ніччю. Річку Сян ми перейшли 29 червня 1941 р.,

7 днів після вибуху війни. Вже 30 червня ми були в містечку Бірчі і зі сльозами радості прийняли вістку з радіо про проголошення відновлення Української Держави.

Кожний член мав наказ дійти до місця призначення у східних областях України. Я й сімох зі мною, ішли разом до Умані. Опісля я залишився сам, ідучи до Кіровограду. Під час нашої мандрівки ми організували віча і освідомлювали українське населення про потребу боротьби за волю, за самостійність, і ні від нікого незалежну Українську державу. У Вінниці я повідомив німців, що в місті за високим парканом є підозріло воняючий воздух. Вони, мабуть, про це знали, бо це повідомлення зігнорували, подібно як це було в Стрию і в Самборі, де москалі залишили після себе маси помордованих ними українців.

Ми мандрували пішки, а частково їхали на колесах. Ми бачили край у руїні: попалені села, дуже мало людей, понищені сади, столочені і знищені поля збіжжя, як нам казали, на наказ втікаючих червоних комісарів совєтської армії. За Проскуровом ми мали перестрілку з червоними партизанами. В Синюхові, коли я ввечері промовляв на вічу, більшовицькі партизани підпалила кінець села. Люди однак скоро загасили вогонь і знову повернулися на віче. Населення, поки з нами познайомилося ближче, вело себе стримано, думаючи, що ми німці, які вміють говорити по-українськи. Але пізнавши нас, давали нам потрібну допомогу: нічліг, харчі й інформацію. Очевидно були між ними залишені для підпільної роботи московські аґенти, які служили Москві, а німцям доносили про нас та про нашу антинімецьку діяльність. Я виконував моє завдання в Кіровограді. Я редагував газету "Український голос", відновив радіомовлення, театр і школи. Все це було проведене впродовж місяця. Чудом з'являлися професійні сили, що перед тим працювали в терені. Німці не противилися відновленню нормалізації життя. Провід армії хотів здобути для себе симпатії населення. В головній квартирі армії був перекладачем галичанин, який співпрацював з нашим підпіллям. Він подбав про дозвіл армії на видання газети, під умовою, що вона буде пронімецька і протибольшевицька. Коли я про цю умову повідомив редакторів, колишніх робітників газети "Комуністична Правда", вони сказали мені, що цього можна буде дотриматися. Чотири тижні я не "виявляв фарби", а п'ятого не витримав і написав статтю "Тарас Шевченко" - учитель України", в якій подав самостійницьку науку нашого генія. Тоді мене відвідали два рази працівники Гестапо в редакції, чемно мене розпитували як і чого я прийшов до Кіровограду і чому я беру на роботу в редакції жидів. Мої пояснення, що я це зробив за дозволом Головного штабу армії, їх не задовольнило. Від мене відібрали дозвіл і арештували мене, привівши коменданта поліції Юрченка, який при мені набрехав, що я йому передав літературу нашого підпілля. Я плюнув йому в лице, за що мене гестапівець тяжко збив.

В окрузі Кіровоградщини арештували і зібрали всіх західників до XXIII школи ім. Тараса Шевченка. Мене привели туди як останнього і, як пам'ятаю, чи не двадцятого. Коли я, запитаний, чи знаю присутніх, заперечив, мене знову били. Через якийсь час нас вивели зі школи на подвір'я, де над викопаними ровами стояли жиди до розстрілу. Їх забрали, а наїх місце поклали вряд нас. Я молився. Може і другі молилися. Несподівано з'явився вищий старшина-гестапівець і наказав "КЕРТ ЕЙХ". Ми обернулися. Він заглядав нам в обличчя і раптом скрикнув: "Мартин", а цей теж скрикнув: "Кеніньґс". Це вони обидва були колеги з навчання у львівській торгівельній школі-"експортівці". Це врятувало всіх на від розстрілу. Кеніньґс дав наказ везти нас до Головного штабу в Новоукраїнці. Пилат вмив руки.

В Новоукраїнці знову я стрінув головного перекладача, посланого українським підпіллям, знайомого мені з часу мого студентства у Варшаві. Він хотів мене звільнити, та я відмовився. Я сказав, якщо не всіх, то я не піду. Цього він не міг зробити, але знову перемовив гестапо, щоб нас не ліквідували тут фізично, а відправили до Львова. А знаємо, що гестапо зловлених наших підпільників розстрілювало на місці. Так ми завдяки Божій волі опини10-го вересня 1941 р. в тюрмі по вул. Лонцького у Львові. Тут випустили на мене вівчарку, яку я вдарив ногою, і за це мене збили ногами до непритомності, в якій я був впродовж двох днів. Тут наше підпілля мало своїх таємних людей в поліції, для розвідки. Я передав був записку до Митрополита. Був би звільнений за його порукою, але коли мене шукали, я був вже в тюрмі у Кракові, звідки і Митрополит не міг визволити. Знаємо, що лише спочатку німці хотіли сподобатися Митрополитові. Це скоро минуло, коли переконалися, що Митрополит не йде з ними на співпрацю, але захищає інтереси українського народу.

На Лонцького ми знову мали Божу поміч. По сімох днях нас вивели гестапівці на подвір'я і відібрали від нас наші наплечники. Раптом заїхали вантажні машини і мали везти нас на "Піскову гору" за Львовом на розстріл. Я підійшов до доктора Богдана Кордюка, який колись жив і працював в Берліні як професор геології, і запропонував йому, щоб він пішов до командного офіцера і переконав його, щоб нас не розстрілювали, бо на це все ще вони мають час. Д-р Кордюк поглянув на мене як на божевільного, але послухав моєї ради і почав розмову. Виявилося, що цей офіцер був берлінець, із сусіднього будинку, де жив д-р Кордюк. Цей дивний випадок розчулив офіцера і він поїхав до командування Гестапо у Львові. Там змінили нашу долю і вивезли нас до тюрми Монтелюпіх у Кракові. Тут зібрали всіх українських в'язнів і близько сотні держали нас в одній великій камері. Спали ми на підлозі в голоді і в холоді (камера була без опалення). Більшість пережила тиф, двох чи трьох померло. Ростика Волошина, поета Позичанюка і Р. Левицького вдалося звільнити. Решта була допитана, бита і принижувана і 20-го липні 1942-го року відтранспортована до кацету в Освєнцімі-Авшвіці. Варто запам'ятати, що в Монтелюпіх було близько сотні жидів, яких виганяли на подвір'я і там виконували вони "гімнастику": біг по посипанім гравієм подвір'ю "на колінах", "на чотирьох" і "на животі". Вправами командували жиди з польської армії, як про це говорив мені працюючий для гестапівців кравець, також жид. За наказом ґестапо так мусіло робити багато жидів і нежидів.

При вході до кацету Авшвіц привітали нас дрючками по головах, ногах, плечах де попало. Між катами був і карлик, який теж бив нас і кричав по-польськи: "дали, дали їм страху". Перед нами в'язні провезли віз драбинястий, повний трупів. Загнали нас до тимчасових бараків, напівоббитих дошками, без ліжок. Спали ми два тижні на землі. Опісля перегнали нас до карного 11-го блоку, де розстрілювали в'язнів. Тут при вході до блоку нас поляки і чехи записували і при переступленні порогу частували нагаями, а в'язні поляки вигукували: "За забуйство міністра Пєрацкеґо". Тут ми були близько двох тижнів і опісля нас розкинули по різних командах на роботу. Працювали ми з часу пробудження о 5-ій годині ранку, до 5-ої години вечора. Під час роботі били і ганяли, а то і вбивали не лише есесмани, але теж і в'язні форарбайтери і капо, поляки, кримінальні німці, та й жиди при жидівських командах праці. В таборі найбільше було поляків і вони мали владу в таборі. Ми, розкидані по командах, були безсилі. Ми мали відзнаки так як поляки, червоний трикутник з буквою "П" - поляк. Українці зі східних областей мали букву "Р" (як "русскій", москаль). Ми зміцнилися лише після вбивства поляками Василя і Олекси - братів провідника Степана Бандери. Василя вбили на бавкомандо, де він працював. Я це бачив. Його обсипали вапном, били до непритомності, кидали в бочку з водою, щоб він відійшов, а потім знову це кількакратно повторяли. Після цього він того самого дня помер. Олексу викінчували незадовго на команді дроворубів. Ми всі були в небезпеці польського свавілля. Ми знайшли контакт з українцями в Кракові і передали цю вістку у світ. Це використали українці і на їх протест невдовзі приїхала німецька інспекція, яка вирішила, щоб українські націоналісти не носили букви "П", а букву "У" для позначення українців, та щоб ми були бодай частково в одному блоці. Це дещо охоронило нас від вбивств і дійсно стримало поляків від побоїв наших людей. Та це ніяк не означало покращання нашого побуту. Щойно декому пощастило вкінці 1943 року через випадковість чи знайомства з впливовими в'язнями дістати кращу працю. Між такими був і я, що по великому побиттю поляками, втікаючи від них, натрапив на ката гестапівця - убивцю людей, якому я не признався хто мене скривавив. Це йому сподобалося і він призначив мене на працю до "СС Кіхе Командо". Тай тут поляки мене переслідували, задаючи мені найтяжчу працю. Якось, коли польський капо наказав мені працювати під час обідньої перерви, це зауважив шеф кухні. Капо був покараний і йому наказано взяти мене з праці помивача на працю кухаря. Своєю працьовитістю і добрим приготуванням їжі я добився позиції кухаря, який завідував всіма котлами й отримав можливість організувати допомогу харчами для голодуючих друзів. Це допомогло також до переведення десятьох українок із табору Біркенав до команда кухні "Картофельшеллєр", рятуючи їх від голодної смерті, через підкуп гестапівців з "Політіше Абтайлюнґ" за посередництвом відважного Миколи Климишина. Ситуація в'язнів поправилася після Сталінграду, коли німці потребували робочої сили, бо своїх чоловіків погнали на фронт. Вони дали більше поживи й було менше знущання над в'язнями. Та хворих в'язнів вони дальше вбивали смертельними ін'єкціями і палили в крематорії. Час від часу знову вішали в'язнів, дальше в'язні самі йшли на електричні дроти і гинули або від електричного струму, або від пострілу ССмана зі сторожової вежі.

Коли вже було чути вибухи бомб і боїв близько Кракова, німці почали евакуйовувати в'язнів до дальших від фронту концентраків. На новий рік 1945 р. з "ССкухні" втекло 10 провідних людей польського підпілля. Про цю втечу я знав і запевнив поляків, що їх не видам і так було. Підчас допитів я їх не зрадив. Вивіз їх ССман, що раненько привозив молоко до кухні. Був підкуплений поляками. Під кінець ССмани були зламані і давалися підкупитися.

З Авшвіцу остання група українців, і я з ними, були евакуйовані до Мавтгавзену 18-го січня 1945 р., а звідси до лагера Ебензее в дні 20-го березня 1945 року. В Авшвіці моїм ідентифікаційним номером було число 49736, а в цих останніх 117, 143; з Ебензее нас звільнили 6 травня 1945 р. на наш Великдень вояки танкового відділу Третьої американської армії під командою генерала Паттона. Останні табори були дійсним пеклом, бо не було тут харчів, ні одягів, а до роботи гнали всеодно. В останніх тижнях в'язні їли траву, листя, кінське лайно, все, щоб заповнити шлунок. Були випадки людоїдства.

Четвертого травня, ранком таборова залога ґестапо і СС-манів втекла в Альпи. Осталися лише сторожі на вежах з автоматами, щоб не випустити в'язнів з табору. Від цього дня до дня приходу американців було кацетне самосуддя: підрізували горла форарбайтерам, капам, блоковим і штубовим, вбивали ножі в груди і плечі з якими покалічені бігали по таборі. Ми, українці в тривозі придивлялися цьому погромові. Ми мали відомості, що москалі намовляли поляків, щоб спільно захопити барак зі зброєю і "вибити до ноги бандеровцов". Несподіваний прихід американців перешкодив бандитам в їх злочині. Коли 6-го травня, біля полудня танк розвалив браму табору, в'язні ридали з радості, цілували танк і його обслугу чорних вояків. Колір шкіри не мав значення. Ми, хто ще міг волочити ногами, покинули негайно табір. Але багато наших друзів лежало хворих і щойно пізніше залишили табір, та не всі, бо деякі там повмирали вже по приході визволення.

Вийшли українські кацетники на волю, та прав таких, як їх мали кацетники інших народів, вони не мали. Бо й на волі проти них були німецькі кацетники-комуністи, що від самого початку взяли під свій контроль "Вонунгсамт" та "Кацет Бетроюнґштеллє", які виділяли житло, харчі та одяг для бувших в'язнів німецьких тюрем і кацетів. Державним комісаром з цих справ був німець д-р Авербах, жид, комуніст, якого з часом розконспірували, що він давав виділені не потреби кацетників великі суми грошей на комуністичну партію. Щоб не свідчити перед судом і не розкрити зловживання фондами, він застрелився.

Я був вибраний головою Ліги Українських Політичні В'язнів літом 1945 р. та Президентом Міжнародної Центральної Спілки Політичних В'язнів. Це уможливило мені добрі зв'язки з військовим управлінням, зокрема за влади генерала Паттона. Це управління доручило Авербахові 17-го серпня 1946 р. включити мене в склад Комісаріату, бо комуністи всіх національностей були проти українських в'язнів, а український загал, в тому числі й провідні люди не використали, як треба було, нашої кацетної легітимації.

На початку травня 1946 р. Київське радіо мене закликало до повернення "на родіну". Я це зрозумів так, що до мене будуть чіплятися приятелі Москви. Так і було. Авербах відкинув моє прохання відносно оплати мого навчання на правничому факультеті університету. Я дістав працю директора бібліотеки при Університеті Юнайтед Найшенс Реліф Ейдженсі (УНРА) в травні 1946 р. Коли я в серпні 1946 р. став ліценціятом і відповідальним редактором "Української Трибуни", на мене почали робити різні наклепницькі доноси у Головну Квартиру в Франкфурті. Це не принесло комуністам успіху. Під час обідньої перерви, 12 червня 1946 р., викрали мене з бібліотеки енкаведисти разом із американською військовою поліцією ("МП") на фальшивий донос, що я колаборант і воєнний злочинець. Вони завезли мене до Міжнародної Комісії зі справ воєнних злочинців, до вежі, огородженої дротами, де Гітлер тримав в'язнів СС-офіцерів, близько Фрайману. Тут були суддями: англійський, французький, і московський генерали та полковник 9-ої американської дивізії Джан Говард, який очолював комісію. По авантурі, яку я накоїв московському генералу, Говард допитав мене, уневиннив і наказав "МП" відвезти мене до бібліотеки. Після цих своїх невдач московські агенти, які займалися знищенням українських діячів, не турбували мене більше аж до початку квітня 1948 року, коли на мене напали 7-ох жидів-комуністів, викрикуючи по-польськи, що я переслідував в кацеті жидів, як офіцер Гестапо. Мене урятували друзі-кацетники від побиття, але нападники закликали "МП" - і та на їх оскарження мене арештувала. Я сидів у тюрмі в Мюнхені. 13 квітня 1948 р. був розгляд моєї справи в американському військовому суді. По доказовому процесі суд мене уневиннив, а суддя перепросив мене. Фальшиві обвинувачуючі свідки на суд не з'явилися. Перед моїм виїздом до Америки був донос на мене до "СІА", та цим разом не як на колаборанта з німцями, а як на комуністичного агента. Словом, Москва воює найбруднішими методами проти національно думаючих українців.

Ці спомини з мого твердого життя подаю для тих, що фальшиво оскаржують і тим, що фальшивих свідчень слухають і помагають Москві обезчестити український народ в очах культурного світу і знеохотити Західний світ ставати в обороні гнобленого москалями українського народу٭.


٭Зачитано на З'їзді Українських Політв'язнів в Нью-Йорку, 19-го травня 1985 року, в 40-ву річницю виходу на волю з німецького ув'язнення.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ