Степан Семенюк

ЗАМІСТЬ ЩОДЕННИКА

Продовжуємо публікувати уривки зі спогадів учасника визвольних змагань, в'язня російських, комуністичних концтаборів Степана Семенюка. Початок книги опублікровано на сайті 31 березня 2011 року

Step_SemenukВійна 1941 року застала мене сиротою, 15 травня моїх батьків, дружину брата з п'ятирічним Михасем москалі вивезли в Тюменську область. Брат Андрій-Мім перейшов у підпілля. Ще гриміли на полях бої, як я на велосипеді, завітавши до брата Остапа у Воротневі, приїхав до рідної хати в рідному селі Гаражджі, хати з малими вікнами, під солом'яною стріхою, глиняною долівкою, а так милої і коханої. Була відкрита, увійшов досередини. На стіні висіли ще кілька святих образів, кругом павутиння, вогкість і кроти попід стінами поробили свої піраміди. Стало моторошно, охопив мене жах. Сльози, ненависть і біль! Вийшов..

Мої кохані, Мамо і Тату! Скільки Ви недоїли, щоб дати мені копійки на науку! I справдився Ваш сон, який Ви розповідали, щo вродився і зацвів Вам гарний льон і Ви хотіли зірвати цвіту його і не досягли, зник... як Ваші діти. Де Ви тепер - спрацьовані, старенькі? Така була доля нашого народу, доля, підготовлена московськими наїз-никами, а тепер прийшли німецькі.

Через кілька днів завітав до Малина Микола Мостович, член Проводу ОУН. Його сім'я також була депортована. Заїхав він до нас в Острожець і зустрівся з організаційним активом.

Розказав і пояснив політичну лінію ОУН на той час, підкреслюючи виразно, що німці не прийшли визволяти нас, ані будувати яку-небудь форму української державності. Вони прийшли реалізувати свої імперські німецькі політичні та економічні цілі. Члени ОУН мусять про це знати і пам'ятати. I так почалось друге підпілля - піднімецьке.

Протягом двох днів після отримання інформації про Акт 30 червня нам вдалося створити українську державну адміністрацію в усьому Острожецькому районі, дуже великому - від Довгошиїв по Радомишль за Стиром. Першим головою районної Управи став Дмитрук з Уїздців, ком. поліції Вишневський, також з того села. Уїздці були дуже свідомим селом, багатим. Кооперативна молочарня до 1939 року експортувала одного масла одинадцять вагонів.

Тут була станиця ОУН. В Уїздцях большевики провели арешти, як тільки прийшли у вересні 1939 року. Вітаючи «визволителів», у селі було вивішено український національний прапор. Командири першої машини, яка заїхала в село, поцікавились у людей, хто вивісив прапор, щоб «подякувати йому». I люди показали на Вишневського, якого чекісти забрали з собою. Повернувся він через 11 років. Не вдалось нам врятувати всіх арештованих, чекісти, втікаючи, застрілили в льосі в Острожці одного мешканця того села, так - у потилицю. Був він просто інтелігентною, культурною людиною і це було його єдиною виною.

У цій, ще на загал вільній ситуації, не вдалось нам вповні опанувати людські пристрасті, щo, зрештою, було неможливо, бо москалі за майже два роки стільки зробили людям зла при помочі місцевих активістів, що пристрасті переростали в пімсту. Творилася на місцях поліція, арештовували комуністичних активістів і привозили до району - членів КПЗУ, комсомолу та інших. Ми не мали досвіду і фахівців у таких справах, що призвело до кількох трагедій, загинуло двоє людей з Ярославич і Острожця. Слава Богу, до масового вибуху ненависті не дійшло. Не було це лише нашою бідою. Відповідно до рапорту польської АК за 1941 рік, коли німці увійшли до Брестя над Бугом, відчинились брами в'язниць і арештовані вийшли на волю, то поляки - в'язні вчинили погром місцевим жидам. Це була реакція на нелюдське ставлення слідчих жидів до в'язнів, хоч місцеві жиди до того не були причетні.

Одним з важливих завдань тоді ми вважали навчання членства і прихильників, зокрема колишніх солдатів і старшин ЧА і цивільних осіб, які залишились у цих місцях. (Серед них були і такі, яких «залишено» НКВД і партією для розвідки і підпільної діяльності, чого ми не могли знати). Вишколи мали широку програму: політично-ідеологічну, пропагандивну, військову, а опісля навіть медичну. Вишколами охоплено всіх, від низів до країв. Я вже згадував, що взимку 1941 - 1942 був вишкіл для членства нашої області. Дмитро Клячківський - Охрім викладав організаційне питання і пропагандивне, Омелян Грабець - Вовк - військове, Яків Бусел - Галина - політекономію, Крук - пропаганду. Все це передавалось аж до самих низів.

1941 року треба було рятувати солдатів від смерті, які потрапили до німецької неволі, бо німці відразу розпоча ли фізичне винищування їх. Були це пекельні муки ще живих людей, їх тримали на відкритому місці, не давали жодних харчів, навіть тим, яких гнали до праці. Іноді дозволяли людям складати шматки хліба, але до рук не можна було давати. Ці зголоднілі люди, тіні людей, не витримували психічно і простягали руку по хліб, тоді німець бив їх або просто стріляв. Рятування цих людей від смерті і поміч дістатися додому були дуже важливими. Треба признатися, що ми в краю просто не розуміли, що таке щось може статися.

Іншим важливим питанням було нагромадження зброї і амуніції. Ми знали, що лише день-два і треба буде розпочати збройну боротьбу з новими і старими окупантами. (Черчіль подумав про це дещо пізніше, щойно в 1946 році). Цю нагоду ми не зовсім використали... А німці нака-зали всю зброю посовєтську здати.

Невдовзі постало питання визволення людей, арештованих німцями. Спочатку вдавалося це робити через священиків, точніше - за їхнім підписом, але німці швидко добрались і до священиків. Уже в 1942 році німці створили в кожному районі лагер, куди загнали невинних людей, передусім націоналістів. Постала вимога ліквідації лагерів і тюрм. В 1942 р. арештували голову районної управи Берестечка Івана Пилиповича - Юрка, який був провідником ОУН району, і вивезли до Рівного, де він загинув під час розстрілу німцями майже п'яти тисяч в'язнів того ж року. Була це московська провокація. Друг Юрко був дуже відважною і мудрою людиною. Пам'ятаю такий випадок взимку 1941 р. Приїхав я до Берестечка і затримався власне у Пилиповича. Вдень на вулиці мене затримав поліцай, «наш», документів не міг йому показати, стріляти також не міг серед білого дня. Отож завів він мене до управи, а там сидів у голови ляндвірд, німецький офіцер при районній управі, який відповідав за господарчі справи, точніше за стягування з селян континґентів. Голова дуже швидко зареагував понімецьки, мовляв, що ти такий приводиш мені сюди секретаря сільської управи (якогось села, вже не пам'ятаю). Вночі я мусив покинути містечко, тим більше, що напередодні з в'язниці втекло двоє наших хлопців. Того ж року ґестапо арештувало Рахвальського - Сизого - Діда, кол. Обласного Волині в 1941 році і реф. СБ. Він був інвалідом, не ходив. Арештував його молодший Малаховський, ґестаповець з Жидичина, мельниківець. Закопали Діда на могилах жидів під Луцьком. Вже в червні 1941 року німці розстріляли Тура з Копча, який тільки-що вийшов з підмосковного підпілля, Олексу Музичука з Гаражджі та інших...

Навесні 1943 року всі районні в'язниці і лагері були нами зліквідовані. Загін Хріна (мельниківці) вдало зробив напад на в'язницю у Дубні. Друг Юрко Мишковець, мій шкільний товариш, визволив в'язнів в Луцьку, але сам загинув. Весною 1942 року шуцман застрілив у Піддубцях Кайдаша - Грицька Максим'юка з Боголюб, також друга по школі.

Чудовий промовець, мріяв скінчити студії, збирався поїхати до Джанкоя в Криму. Причин арештів і розстрілів було кілька. Провокації московських агентів - комуністичних і білих емігрантів, які працювали в ґестапо, СД і були перекладачами. До німецьких рук дісталась документація і польської поліції, а тепер ще й московського НКВД, якої не встигли вивезти. Все це допомагало їм в поборюванні нас, тим більше, що найважливішу слідчу документацію НКВД розсилало до всіх своїх відділень аж до районів для інформації і вишколу кадрів. Наприклад, слідчу справу І.Скоп'юка ми знайшли в актах НКВД в Острожецькому районі, хоч адміністративно цей район належав до Рівненської області. I німці користалися з цих документів.

В 1941 році ми почали нагромаджувати документацію для «Золотої Книги Пам'яті» про загиблих від рук московських большевиків. Збирали інформації і фотографії замордованих у в'язницях і розстріляних в боях з чекістами. Труднощі полягали в тому, що ідентифікації загиблих в червні 1941 р. не можна було зробити, бо це потребувало часу і грозило б епідемією. Тому треба було дійти до родин і знайомих, а їх були тисячі і то по кількох областях і краях. I ось тепер ця книга продовжувалась новими жертвами нового окупанта гітлерівського, і першими впали націоналісти-бандерівці.

Острожецький район Рівненської області організаційно належав до Луцької Округи ОУН Волинської обл., а сам Луцьк становив окрему Округу. З Дубновською Округою у нас були живі зв'язки, там був у роках 1939-1941 провідником УГОЛЬ - Сильвестр Затовканюк з Полонки, що біля Луцька, знаний також як ПТАШКА. Він був на Волині першим підпільником з 1938 року.

Пацифікаційна акція німців проти українського населення і посилення грабежу щораз набирали розмаху, зокрема, коли було створено Райскомісаріат Україна на чолі з Г.Кохом. Сприяли цьому і провокації, вже згадувані, совєтських партизан.

На Волині (мається на увазі Волинське воєводство до 1939 року) проживало немало національних меншин: поляків - триста тисяч, чехів - близько 60 тис., а також, євреї, росіяни, німці, цигани, нечислені татари, турки, караїми, білоруси та інші. Всі, що слід підкреслити, поза містами, мешкали на КОЛОНІЯХ, а не в селах. Це свідчить про те, що вони були колоністами, а не корінним населенням. Для прикладу, були кол. польські: Пустомити, Маріянувка, Бельведер Засьціанек та інші. I в містах нові оселі будували, наприклад в Луцьку, як колонії - «колонія ужендніча», «колонія офіцерска» і т.п. Були колонії німецькі - Гаражджа, чеські - Струмівка. I зо всіма вдавалось нам мати добрі стосунки, навіть з поляками до 1942 року. Чехи всіляко сприяли нашому визвольному рухові. Ба, була ініціятива від чехів з Малина створити чеський відділ ОУН, а також російський. На Волині чимало чехів належало до КПЗУ. Причиною цього було, мабуть, те, що в ЧСР компартія діяла легально. Після приходу більшовиків у 1939 р. наші чехи зовсім переорієнтувались. В роки першого підмосковського підпілля мені доводилось перебувати на домівках власне в чехів-комуністів, бо в них було безпечніше. Чехи зовсім не думали виїжджати з Незалежної України. Цього дієво прихильного ставлення чехів до нас не пробачили їм поляки. Вони попереджували і погрожували їм, між іншим, через Ґанку Скленаж з кол. Гаражджа (після війни проживала в Усті н/Лабою). В липні 1943 р. хлопці від ген. Мєдвєдєва з Цуманських лісів вночі пограбували млин в с. Малин Острожецького району. I це послужило приводом відплатної акції німців, але не на червоних партизанах, а на мешканцях села. Село Малин було чеськоукраїнським. Каральний німецький відділ з Луцька, підсилений польським парамілітарним батальйоном, оточив село, зігнав людей до дерев'яної церкви і клуні і живцем спалив, не даючи нікому втекти. У цьому пеклі загинуло близько вісімсот людей, чоловіків, жінок, дітей, у тому числі й лікар-жид з дружиною-полькою і двома малими синками. Кілька днів після трагедії довелось мені бути на тому пожарищі, тут ще дотлівали тіла людей і худоби. Крематорій на відкри тому повітрі! Довкола пустка, хто був в околиці живим повтікали. За що ці люди загинули? Через тиждень відбувся похорон, прийшло кілька тисяч людей з околиць. Панахида, проповідь і плач-голосіння тисячі грудей! Як оскарження! Кортеліси, Малин... а по всій Україні? У цій місцевості не було тоді жодного відділу УПА, в обороні села виступила боївка на чолі з районовим провідником ОУН Лисим і всі загинули. Честь Вам, борці!

(Досі на пам'ятнику жертвам Малина нема імен загиблих, хоч усі вони відомі. Не названі також злочинці, але збереглася совєтська таблиця з написом, що то українські націоналісти розстріляли людей).

1942 року німці спалили разом з людьми поліське село Кортеліси на Ковельщині. Акція німців була спровокована прокомуністичними партизанами, які почали там з'являтись. Однак ті, що спровокували цю страшну акцію, пішли собі в ліс, не боронили людей. Провід ОУН ПЗУЗ гостро засудив звірства німців і закликав до створення самооборони.

Трагедія Кортелісів підтвердила нам ще раз, що тільки самі зможемо і мусимо боронити себе перед окупантами, а для цього треба створити власну збройну силу, свою українську армію. Невдовзі вийшов наказ ОУН ПЗУЗ про організацію СКВ (самооборонні кущові відділи). Характерно, що в Українській радянській енцмклопедії немає ані Кортелісів, ані Малина. Соромно признатись до злочинів!?

Волинь з Поліссям - історичні українські землі. Колись тут розквітала культура, пам'ятки якої збереглися донині. Тут також закладались фундаменти нашої державності, але сюди перли ворожі сили сусідів зі сходу і заходу - московська і польська. Про них свідчать «колонії» і костели, які ніяк не вписуються в тутешню природу і краєвид. Може, декому видатись дивним, що Організація на Поліссі зростала швидко власне від перелому 1939-1940 років. Бідне, віками експлуатоване Полісся, де в багатьох місцевостях мала чималий вплив КПЗУ, з приходом москалів в 1939 році, згуртовано піднімалося на боротьбу за Незалежність. Може, навіть зашвидко. Причиною цього було те, що члени і прихильники КПЗУ розуміли ідеї комунізму по-українському, що з приходом Червоної армії прийде очікувана воля Україні, що УССР - це справді українська держава, що, замість польської, буде українська влада. А так не сталося. Котрий вже раз? Прийшли німці, ці навіть не пробували що-небудь обіцяти. Люди зрозуміли, що окупанти є тільки окупантами, назалежно звідки приходять. Арешти НКВД і ґестапо, парадоксально!, не одному допомогли зрозуміти відвічну правду: У СВОЇЙ ХАТІ - СВОЯ ПРАВДА I ВОЛЯ!

Тут, на Поліссі, склали і вперше заспівали повстанці пісню зі словами:

Народ весь піде,

Бандера поведе

До переможного чину...

Західне Полісся багато завдячує другові ЯЩУРОВІ - Сергієві Андрійовичу Манькові, Окружному ОУН Ковельщини. Родом він був з села Садова, що на Луччині, син полтавця. Дуже мудра людина. То під його орудою зросли командири УПА Вовчак, Рудий та інші. Загинув він зі своїм другом 1946 p., підірвавшись гранатою в оточенні чекістів. Тут, на Поліссі, організаційно зростала і БІЛА-РУСАЛКА - Люба Гнатюк, з села Гаражджі, що на Луччині, Окружна жіночої мережі Ковельщини і Волинської обл., голова УЧХ ВО УПА «Турів» і ГВО «Завихост». Була вона справді гарною дівчиною (1921 р. народження), чудово співала, відзначалась безстрашністю і лагідністю. Була завжди чистенько вбрана, скромна і вимоглива до себе і підвладних. Всі її любили. Загинула в 1945 р.

3 ініціативи Ящура тут видавався сатиричний листок «НА ЗЛОБУ ДНЯ», діяла підпільна друкарня в Дольську. На Волині друкувалася підпільна література для всієї України, як і в інших для Волині.

Видавничій справі тоді ми приділяли особливу увагу. Адже треба було помагати посібниками школам і заповнити вишкільною літературою мережу організаційну і УПА та просвіщати населення. Видавання підпільної літератури і її поширення було однією з форм боротьби. Ми часто організовували акції по всій території в один день, наприклад, роздавання листівок чи відозв, коли люди виходили з церков. Мало це позитивні сторони, бо було масовою акцією, а на випадок появи німецької жандармерії чи шуцманів, легше було замішатись в людському натовпі.

Єдиним могутнім девізом

Зітремо кордони Збручів -

Держава - це кров і залізо,

А воля - це вістря мечів.

Наближався час збройного повстання проти окупантів. Нагромаджену зброю пересилалось на визначені пункти в північній частині Волинського Полісся, на Костопільщину, Цуманьщину, Володимирщину... Вибір Полісся на дислокацію військових відділів був не випадковим. Тут можна було максимально успішно сховатися від ворожих очей у болотах і лісах. Окрім того, густота населення була відносно невелика, що при зустрічі з ворогом шкоди для населення мінімалізувались. Ну і бездоріжжя.

Перші відділи військові творились властиво майже виключно з членів ОУН і симпатиків та й режим був організаційним - не курили, не вживали алкоголю тощо. Згодом, коли відділи розрослися і стали Армією, то тютюн треба було включити до раціону постачання. Хоч були голоси, що в нашому війську взагалі не повинні вояки курити, але життя диктувало своє. Першими командирами відділів були виключно члени Організації, підпільники. Хтось же мусив відважитись першим йти до бою і першим гинути! Для прикладу, Остап - Сергій Качинський, член ОУН з тридцятих років, у підпілля мусив піти вже взимку 1939 року, уникаючи арешту НКВД. До вибуху війни, з 1940 по 1941 рік, був Обласним Рівненщини.

Думаю, що треба сказати чи дати відповідь на питання: коли ж створено УПА? Скажімо твердо, що жодної армії, а навіть куреня, ніколи не можна створити в один день навіть у державі, а тим більше, нелегально. 14 жовтня 1942 року є символічною датою, прийнятою УГВР в 1946 році. (Хоч у цей якраз день Сидор-Шелест, який в той час перебував при Проводі ПЗУЗ, отримав наказ Проводу ОУН розпочати відкритий збройний виступ проти окупантів. Але це був просто збіг обставин. Та й були то часи, коли про відзначення самої дати не було часу думати, але такий малознаний факт був). Військовим питанням ОУН займалася постійно, кожен член мусив пройти як мінімум підстаршинський вишкіл. Військові відділи творились скрізь, де тільки можна було, від Берестя до Карпат. 27 липня 1941р. в Рівному склав присягу вишкільний відділ: І-й Курінь українського війська ім. Холодного Яру. Комендантом його був Сергій Качинський, а вишкільним - полк. Ступницький. Назву - Українська Повстанча Армія (УПА) - прийнято лише в березні 1943 року, до того були просто військові відділи. I це зрозуміло, не можна називати армією, поки армії нема. А УПА творилась, як вже згадувано, на засадах регулярного війська.

Початково в УПА не надавалось військових звань, хіба хтось із командирів мав звання з чужих армій чи шкіл. Всі інші командири мали звання функційні, приміром, - ройовий, чотовий, чи сотенний, замість - сотник, і так далі.

У Волинській обл. перший відділ УПА очолив ОЛЕГ - Микола Якімчук-Ковтонюк, пізніший Командир Групи «Турів»... щойно в березні 1943 р. Перші бої ми мусили вести з червоними партизанами в околицях Цумань - Колки. Олег очолював Групу УПА, пізнішу ВО «Турів» до вересня 1943 p., а тоді передав ком. РУДОМУ - Юрію Стельмащукові.

В нормальних умовах військо творять державні органи - парламент чи уряд. В ході національно-визвольної боротьби поневолених народів військо творить політична сила, яка очолює цю боротьбу сама або в коаліції. У нас тоді такою силою була ОУН, отож на її долю випало історичне завдання - створити українське військо - Українську Повстанчу (так тоді писалось) Армію - УПА, що була одиноким українським військом, яке боролось за Українську Державу. То історична заслуга ОУН, бандерівців!

Але Організація внаслідок політичних обставин мусила займатися й іншими державними та суспільними питаннями життя. Треба було дбати і про шкільництво, гуманітарне питання, про молодь і т.д. По змозі допомогти сім'ям загиблих та іншим. Влітку 1943 р. ми видали посібник для початкових шкіл «УКРАЇНОЗНАВСТВО» в підпільній друкарні в Колках.

(Про це видання є згадка в слідчих документах в Луцькому архіві НКВД. О Вовк з Києва згадує про шість видань Українознавства, яке він бачив в киівських архівах).

Так недавно все це було і моєю дійсністю і участю, а тепер поїзд привіз нас, каторжників, до Норільска і загнали до лагера нр 4, що обслуговував будову БОФ (большую обоґатітєльную фабріку), де було вже кілька тисяч в'язнів, а лагер все розбудовували. Надали нам «лічниє номера», я отримав «В-408». Номери мусили бути олійною фарбою виписані на верхній одежі на плечах, на штанях спереду і на шапці. Перший місяць ми працювали на будові нових бараків у лагері. За площею і «населенням» лагер дорівнював чималому житловому кварталові міста. Начальником лагера був капітан МҐБ Жмихов, а будови БОФу - інж. Вальц, надволжанський німець. Через місяць погнали і нас на будову вночі будувати «лєса», тобто руштовання. Ніч взимку тут має 24 години, - цілу добу. Вже першого дня на будові до мене підійшов Сидорчук з колишньої боївки Омелька, який мене пізнав. Він розказав дещо про події після мого арешту. Серед інформацій була одна страшна, а саме: реф. СБ Мітла і Смок виявились агентами НКВД, їх мав судити трибунал УПА. Вістка болюча.

(В дев'яностих роках мені показали у Луцьку комунікат Проводу про загибель Мітли в бою з НКВД в 1949 році. Заперечував інформації Сидорчука і В.Кук. 3 другої сторони комунікат Проводу виглядав так, ніби був написаний учора. Хай дослідники розберуться).

Майже щодня поповнювали лагер новими етапами, всесоюзна пускова стройка вимагала дармової робочої сили. Каторжанам дозволили бути бригадирами, майстрами, прорабами. Через якийсь час мене зустрів Микола Вальчук з Ялович і Василь Мірчук, який був районовим юнацтва Острожецького району. Ці молоді друзі витягнули мене з бригади теслярів і помогли влаштуватися робочим в ґеодезійній групі інж. Ніжинського, а згодом Сеніва з Сокаля. Робота була неважка і я почав відживати. Дещо пізніше зустрівся з Ткачуком, чотовим УПА з Володимирщини. I так ми почали відшукуватися з усіх кінців України - з Донбасу і Житомирщини, Одеси, Харкова і Берестя... і організовуватись. Бувало й таке. Одного разу, коли пригнали нас з роботи взимку, я підійшов до печі, яка стояла посередині бараку, щоб погріти зграбілі від морозу руки, як зненацька вдарив мене днєвальний і я впав на підлогу. За що? До печі не всім можна підходити, от і все. Тоді ще всі лагерні «посади» займали так звані блатні бандити, злодії, поліцаї, ґестапівці, яких власті фаворизували, як класово ближчих. Першими, які хоробро дали бандитам опір, був Ілья Бобков і Іван Турчин. Перший змолотив бандюгу, що був старшим бараку і пострахом каторжан, другий - іншого, який хотів дістати щось з кухні, бо йому «положено». Але ці поодинокі випадки не змінювали загального стану ситуації каторжан, прибитих пригнобленням, тим більше, що за цими бандюгами стояли власті і все їм минало безкарно.

Характерно, що на БОФі начальниками майже усіх стройучастків (будівельних дільниць) були колишні в'язні, або в'язні-пропустнікі. Нач. участка нр 2 був в'язень ІТЛ С.Шафран, вінницький жид, нач. нр 3 - Міхаловський, кол. в'язень, поляк, нр 4 - Ґрамсс, кол. в'язень, англієць, зам.гол. інж. - А.Лєрнер, кол. в'язень, французький жид і т.д. Ґрамсс так і не навчився толком російської мови. Один участок очолював Петрусенко, що видавав себе за брата нашої славної співачки, хоч відомо, що її справжнє прізвище було інше. Кожен радив собі в біді як умів. Одного разу інж. Ніжинський кличе мене і каже:

- Ти знаєш, в жіночому лагері № 6 є донька «знамєнітоґо украінскоґо історіка М.Ґрушевскаґо». Дійсно, старша дочка Грушевського Ольга відбувала покарання також тут, у Норільску. Коли в 1934 році НКВД замучило Грушевського, його сім'ю без суду засудили і розвезли по лагерах. Працювала вона на важких роботах, була грузчиком, звичайним робочим. Згодом їй дозволили працювати на легших роботах. Так збулися його слова про повернення в Україну: «я приїхав, щоб жити, працювати і страждати разом з вами». Його страждання перейшло на його дітей, як страждання народу.

В 1947 році привезли на БОФ етап з Іркутського централу, тюрми нр 2. Один з цих в'язнів попав на наш участок. Сумщанин, здається. Свого часу був він пов'язаний з СВУ, а потім з ОУН. Їх запроторили до Іркутського централу і... забули. Там вони в підвалі просиділи два роки, не бачачи Божого світу. Тепер згадали про них і привезли сюди.

Будова БОФу все розгорталась, працювало на ній вже кільканадцять тисяч лагерників удень і вночі. Дозволили каторжанам писати листи до рідних, отримувати посилки, проводили «культурну роботу». Почали організувати з нами «проізводствєнниє совєщанія». На одне таке зборище прийшов начальник будови БОФу, Вальц, був він добрим оратором. У своїй промові повідомляв нам, що «совєтскоє правительство самоє гуманноє правітєльство в мірє і за харошую работу помілуєт», про що вже сам потурбується. «Ви только работайтє», - мовив. Виступали також і каторжани, такі скрізь і завжди знайдуться. На нараді промовляв і зам. начальника Норільского комбіната по лагерах Воронін. Він з цинічною щирістю чекіста заохочував нас до доблесної праці, бо ж :

- Собствєнно говоря, какая разніца между вамі і вольнонайомнимі? Только та, что на ніх єщьо не заполнєн формуляр.

Цим він висловив усю суть політичної системи «самого ґуманного правітєльства».

Лагерникам, які працювали майстрами, прорабами, інженерами, проектантами і начальниками колон, призначили окремі «котли» (харчі) і поселили в окремих бараках для ІТР - інженєрно-тєхніческіх работніков. Ввели нагороди за виконання заданія - «проізводствєнниє посилкі» персональні або на бригаду з продуктами харчування. Тільки работайтє...

Для культурної розривки привозили до нас з ІТЛ хористів, артистів, музиків, які давали нам після праці концер-ти. Серед них були хористи хору Котка, яких судили на 10 років за «націоналістичну пропаганду» і антирадянську агітацію. Була в цьому і трагедія. Серед хористок, яких привозили, були дружини каторжан, часто вже напередодні смерті.

До роботи гнали залежно від категорії труда. Першу категорію не виганяли на роботу у відкритому полі, коли температура спадала до мінус 41 градус за Цельсієм, а третю - при мінус 33. Люди не витримували ані фізично, ані психічно. Щоб не виходити на роботу, відрубували собі пальці, долоні, калічили ноги, очі... За це їх судили на 5 років лагерів.

Щоденно на будові гинули люди, падали з висот або щось падало на них. Так загинуло двоє братів-узбеків, вояків УПА, на яких впала бетонна плита з даху. Інші вмирали з голоду і холоду, але фабрика росла на нашому поті і кістках. Вояки УПА в цілому світі були б визнані як військовополонені і тільки інтерновані. Але ми жили в московській державі. До речі, солдатів РОА ген. Власова не судили в СССР, а вислали на «вольное посєлєніє», мабуть, тому, що вони були солдатами німецької армії.

Члени Організації, які вже згуртувались, мусили визначити лінію наших дій у цьому пеклі. Насамперед треба було сказати, яке наше ставлення до «проізводствєнноґо труда». Говоримо, працюємо так, щоб нас не мали приводу заморити голодом і тюрмами. Кожен шукає по можливості таку роботу, щоб найменше віддавати фізичних сил. Організаційно ми ще не були в змозі проводити якісь акції, але ми вже були!

Будова БОФу добігала кінця. Корпус за корпусом давав продукцію. «Страна» почала отримувати нікель, срібло, кобальт, золото та інші кольорові метали. Наш каторжний труд і американське устаткування збагатили і зміцнили нашого ворога. Чому американське? Бо всі флотаційні машини були доставлені США, як дарунок. На скринях ус-таткування англійською і російською мовами був напис: ОТ ОДНОЙ С ОБ'ЄДШЬОННИХ НАЦІЙ - США.

Чи довідаються американці, хто вбудовував їхні машини? Скільки людських життів лягло під кожною їхньою машиною? Можливо, що якийсь американський буржуй буде спати на ліжку з нікелю, виробленого на БОФі, або матиме ювелірні вироби з золота і радітиме, що дешево їх купив. I не задумається, чому так дешево їх купив, що тут людське життя, піт і кров людська взагалі не мають жодної ціни. Але бізнес є бізнес...

Під зиму 1949 року нач. участка нр 2, Самуіл Шафран, покликав мене і сказав:

- Ти підлягаєш під особий режим. Лагер буде реорганізований і тебе переведуть до особорежимного на «25». Тому я зголосив, що ти вже тут не потрібний. Я тоже там буду працювати. Тут залишилось тільки роздати нагороди і ордера для товаришів. Там на кірпзаводі є прорабом мій знайомий інж. Абрам Зайдель, він тобою заопікується.

Слово своє Шафран дотримав, дякую!

Одного дня нас забрали на етап, десятьох каторжан, що підлягали під особий режим і погнали пішки на «25». (Так називали лагер від кобальтового заводу, що мав кодову назву «25», бо тут все було засекречене під номерами, а не назвами за профілем продукції). Про цей лагер, який тепер ставав особорежимним, ми вже чули від тих, що їх з нього переводили на БОФ в 4, який тепер мав бути «нормальним» лагером. Були це переважно дезертири з ЧА, шуцмани, службовці німецької окупаційної адміністрації тощо.

На вахті «25» нас зустріли «тутейші» каторжани друзі - Данило Шумук, Василь Мірчук та інші, обнімали і цілували. Признатись, я початково Данила не міг пригадати, минуло шість років, як ми зустрічались, та і пам'ять моя, мабуть, ще не зовсім відновилася. Враження було тяжке - «тутейші» виглядали погано, на роботу їх не ганяли і харчі були злиденні. Лагер все ще творили, огороджували густим колючим дротом у кілька разів. Зовнішню охорону становили війська червонопогонників, внутрєнніє войска МВД (ВВ)... Довкола було чути гавкання собак. Жах! Постійно виганяли на роботу тільки на цегельню, кірпзавод нр 3 і на бутовий кар'єр. По короткому часі і наш етап вигнали на роботу на кірпзавод, але на будову. Сам начальник Гарфункєль приймав нас «по дєлам» і розподіляв на роботу. На моє щастя, С.Шафран дотримав слова і сам тут був ще якийсь час. Небавом «особовий склад» лагера стабілізувався, близько чотирьох тисяч. Більшість, очевидно, українці - повстанці, оунівці... чимало було прибалтійців - литовців, латишів, естонців, кілька поляків, німців, закавказців, калмиків, молдованів і москалів і один... голландець. По якомусь часі нас повідомили, що ми тепер знаходимося в 3 отдєлєніі Ґорлаґа і всякі «заявлєнія» адресувати: «начальніку 3 отдєлєнія Ґорлаґа от заключонноґо (з/к) каторжнім роботам (ктр), ст». і т.п. На верхній одежі і шапці виписали кожному олійною фарбою нові номери. Я став «Щ-903». Така була система реєстрації, на кожну літеру 1000 душ.

Розвод (вихід на роботу) був цілою «церемонією». За брамою лагера приймав нас конвой червонопогонників (ВВ), лічив по чотири, казав сісти, в дорозі йти, тримаючись під руки. I ті крики: подтяґнісь, подтяґнісь!! I кругом собаки. I так аж до проізводствєнной зони, до якої було близько кілометра. Розвод в ітееловському, нр 8, що був напроти БОФу, відбувався під звуки духового лагерного оркестру, а тут під лайку конвоїрів і собак. Там були ті, які лише «підпали під буржуазні впливи», або були «залишками старого ладу», тому їх «ісправляли» через труд. Ми, каторжники, були опасниє і тому мали зникнути, ми були політичними ворогами. Та тут і там була людська трагедія.

Влітку 1950 р. розпочалася будова цементовні, заводів вапна і мінеральних виробів та розбудова цегельні. З БОФу прийшли сюди майстер М.Путько та інж. Павєльєв. Прізвище Путька для багатьох із Західної України було знане, зокрема для комуністів. Діяч Сельробу і КПЗУ, посол до польського сейму, уникаючи арешту в Польщі, в 1934 р. (?) перейшов до СССР, де його арештували і засудили на 10 років за... український буржуазний націоналізм і ще за шпіонаж. Своє відсидів і тепер працював прорабом на будовах. Розмовляв з усіма виключно українською мовою, з легким галицьким наголосом. Збудував собі хатину, балок, як тут говорили, не женився і так коротав вік. Сподівався, що його товариш Пелехатий, який тоді був, здається, головою міста Львова, допоможе йому повернутися в Україну, але цього не сталося.

Крім «особого рєжіму», в лагері була подвійна оперативна служба - МВД і МҐБ. Перші займались утримуванням порядку, другі - далі провадили слідства, організовували провокації. Емґебісти називали емведистів тряпочнікамі, тобто ганчірниками. Кожен з нас був під інвігіляцією - негласним наглядом. Серед нас було чимало членів ОУН, які колись виконували різні функції в різних регіонах України. Були повстанці, які далі вважали себе чинними вояками УПА і то з усієї України - Донбасу, Дніпропетровщини, Полтавщини, Закарпаття, Західної України та інших областей. Все це давало можливість створити сильну організаційну силу, що вимагало від малої групи людей великої праці, розсудливості й обережності. Треба знати, що каторжани були ізольовані роками, багато з них зневірились, почали звикати до каторги. Перемогти все це було нашим обов'язком, і ми взялися за цю справу і виграли. Можливо, що колись, зважаючи на слабкість людської пам'яті, хтось буде приписувати виключно собі те, що тут діялось. Певне, не всі з того гурту людей однаково спричинилися до організування опору, але правда така, що то Організація всім керувала.

Серед нас були друзі, які були суджені не за свої «гріхи», під чужими прізвищами і т.п. справами, а МҐБ силоміць вербувало агентів. I хоч загал здебільшого знав їх, все ж таки загроза була велика. Каторжна нужда і безперспективність не лише вбивають фізично, але спричиняються іноді до морального упадку. Не всі ж родяться героями. Але герої були... Наслідком дій МҐБ деякі каторжани майже не вилазили з лагерної тюрми, ШІЗО. Одним з них був Федас з Клецька чи околиць його. На БОФі він кілька років провадив бетонярню, що і тут деякий час робив. Але з часом почали його за будь-що замикати в тюрму. То за підготовку до втечі, то за змову проти власті і т.п.

Надзєрателі називали його «вічним революціонером». На якійсь час випустять, дозволять працювати на асфальтній установці і знов посадять. Чого хотіли?

Сидів у «3» німець Якубовський, говорили, що він був конструктором чи співконструктором танка «Тигр». Годі сказати, чи воно правда, але мусив бути добрим спеціалістом, бо власті пропонували йому посаду, здається, технолога в металургії, обіцяючи всілякі блага. Але він відмовився і далі працював асанізатором (чистив виходки), не вчився і не розмовляв російською. На кірпзаводі 3 головним енергетиком був інж. Бондаренко, засуджений ОСО на 10 років, які вже давно відсидів і йому вже продовжували двічі по п'ять років. Тепер якраз кінчилась йому додаткова п'ятка і він пішов просити паспорт, а йому... знов продовжили, адміністративно чи автоматично, як це назвати, на п'ять років. Оповідаючи, заплакав.

У міській лікарні Норільска працював ітееловець лікар Омельчук з Волині з вироком 10 років. В 1952 році він перший в СССР зробив операцію на відкритому серці. Всі казали, що його звільнять. Далі лікував владу і відсиджував свій вирок.

На цементному заводі інж. Майоров, колишній лагерник, опрацював якусь нову технологію в продукції цементу, його висунули на Сталінську премію. I дали... начальникові заводу. А Майоров дістав... серцевий приступ і вмер. Влада заборонила поховати його з належною пошаною, як хотіли його співробітники. Завезли самого на цвинтар і закопали.

Коментарі   

0 #1 Сергій 16.08.2014, 00:23
царство небесне і вічна пам'ять. Боже прости їм їхні гріхи і хай будуть упокоєні з миром :sad:
Цитата

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ