Степан Семенюк

ЗАМІСТЬ ЩОДЕННИКА

Продовжуємо публікувати уривки зі спогадів учасника визвольних змагань, в'язня російських, комуністичних концтаборів Степана Семенюка. Початок книги опублікровано на сайті 31 березня 2011 року

Step_Semenuk

Нач. участка був інж. М. Павєльєв, родовитий рязанець, душевний чоловік. Питаю:

- Якого чорта ти сюди їхав?

- А ти поймеш? Закінчив я московський будівельний інститут, був комсомольцем, шукав роботу. Викликали в ЦК комсомолу і предложили працю інженером в системі НКВД. Відмовлявся, викручувався як міг. Дали час на роздуми. А коли я прийшов і видумав, що не можу прийняти пропозиції, мене запитали:

- Ви совєтскій патріот?

Я, звичайно, без роздумів відповів, що так.

- Значіт, доґоворілісь, спасібо. Так я став у системі НКВД інженером-капітаном. Спочатку на Кавказі, а коли німці доходили до Кавказу, нас перенесли сюди в Норільск. З партії я вибув по ходу, не платив членські, і мене викреслили.

На бутовому кар'єрі начальником був капітан РОА, власовець, вольнонайомний. Ми, звичайно, знали, хто такі і чим займалися власовці, бо зустрічалися з ними на Ковельщині 1944 pоку, але загал росіян не дуже був зорієнтований, бо це було табу. Цікаво знати, як ґаспадін капітан РОА сюди потрапив, і то як вольнонайомний. Ось що він оповів:

- Нас, власовців, які опинились в СССР після війни, і тих, яких передали Росії аліанти, інтернували в т.зв. фільтраційні лагері (провірочні). Було там дуже тяжко - голод, епідемії і слідства. Маса нас вимерла. Це тривало досить довго - кільканадцять або більше місяців. Це ж було кількасот тисяч людей. Чи судили? Так, але не багатьох, тільки тих, кому довели участь в каральних акціях ґестапо чи вбивства. За саму участь в РОА нікого не судили, окрім самої верхівки - Комітету Освобождєнія Народов Росіі. А тоді нас вислали на вольноє посєлєніє в оддальонниє райони страни».

На наше здивування, він мовив:

- Ви зрозумійте, ми - русскіє I нас було не менше мільйона. Судити мільйон, це признатись, що мільйон русскіх перейшло на сторону німців і воювало проти русскіх, проти совєтської власті.

- Так чи сяк з вами обійшлися легше ніж з нами.

- Но ми то русскіє, а ви украінци...

Залишімо без коментарів.

I перед нами в лагері стояло «русскоє» і «совєтскоє» питання, на якому спекулювали емґебісти. Запрошуючи на розмову, опер часто грав на психіці каторжника:

- Ти ж то совєтскій чєловєк?

Або до росіян:

- Ти то русскій чєловєк. Для тєбя бандєровци такіє ж врагі. (3 розповіді Івана Іванюка з Вінниці після зустрічі з опером Нестеренком і Ніколаєм Філіпєнком з Курська). I так іноді поставала каторжна агентура. З сумом треба сказати, що більшість росіян співпрацювала з МҐБ проти нас, зокрема кол. офіцери ЧА, службовці німецької адміністрації, та інші. Про нас також не забували опери, вербували донощиків шляхом залякування, обіцювання, «усвідомлювання» або вирішували справу просто:

- Нада работать для нас, понял?

- Я ж роблю чесно, норму виконую..

На х...й нам такая твоя работа, ти нам развєдай (о таком-то).

- Серед нас був каторжник Ростислав К(ундуш) з Жититна (Рівненщина). Хлопець ще молодий, освічений, навіть інтелігентний. В 1955 році його реабілітували, призначили начальником одного з заводів і нагородили медалями чи орденом. Що сталося? Він був мобілізований до червоної армії, як почалась війна в 1941 році його «дезертирували» з армії до розвідувальної праці під німецькою окупацією. Він повернувся додому, зв'язався з визвольним рухом, опинився в УПА. I, очевидно, працював для совєтської розвідки. Скільки і яких інформацій він передав НКВД невідомо, але мусили бути вони важливі, коли його по роках так нагородили. Але перші відділи НКВД арештовували всіх, хто був підозрілим в зв'язках з ОУН чи УПА, і його засудили на каторгу. А потім завдяки його старанням у Москві знайшли його досьє в архівах НКВД і реабілітували та нагородили. Скільки у нас було таких «ростиславів»?

Ось так ми пізнавали московську державно-правову систему, яку Росія творила віками і проявила її тепер в совєтському устрої.

Коли постала потреба розбудувати базу будівельних матеріалів для Норільска, каторжанам дозволили отримувати з дому посилки, листи. Треба було будувати цемзавод, другу чергу кірпзавода, вапнярню, мінерельних виробів. До речі, одного дня цегельняна гофманська піч замінилась на «кольцевую пєчь». Отже, русифікація сягнула і традиційних назв речей. Випалювання цегли велось на три вогні і температура влітку на робочому місці доходила до 100 градусів С. А голод докучав. У відчаї на нічній зміні один хлопець з Галичини з'їв рідке скло. Довго мучився і помер.

А МҐБ добиралось все ближче до нас. Не допускали всім листів, книжок, посилок. Обшук робили дедалі частіше, забирали все, заглядали скрізь. Одного разу я читав нашу листівку в бараці і нараз обшук. Щастя, що листівка була вкладена в книжку «Пісьма французкіх коммуністов». Забирали навіть твори I. Франка, бо, мовляв, ми його по-своєму читаємо і розуміємо. Мене перестали випускати на нічну зміну. Якось Федоренко, знаний донощик ще з Дудінки, де влада ховала його перед пімстою в'язнів, підійшов до мене на роботі:

- У вас є історія України, я хотів би почитати.

- Ніколи я не мав жодної історії, ідіть до бібліотеки, - відказав я.

- А мені говорили, що ви маєте церковний календар, де так гарно описано історію України, - чіплявся нахабно далі.

- Ніколи не мав я жодного календаря, бо мені непотрібний, - відповів йому і, минувши його, пішов далі.

Дійсно, комусь прислали православий календар, виданий з нагоди т.зв. львівського собору 1946 р., на якому проголошено ліквідацію УГКЦ і об'єднання з московською церквою. В ньому було кілька правдивих дат і фактів з історії України. I тепер опери полювали за цим календарем, як за небезпечною літературою, яку цензор в лагері комусь пропустив. Можливо, що навіть навмисне це зробив для провокації. Але чому Федоренко до мене з цим вернувся?

Треба було подумати.

Через кілька днів підійшов до мене Валюм, латиш, що був в.о. прораба.


- Слухай, відганяй від себе земляків, а то вони у тебе часто pбираються.

- До тебе також приходять твої земляки і ти не гониш їх, а чому я маю виганяти таких же, як і я?

- Як хочеш, так роби, але як я кажу, то щось знаю...

Ще раз сказав мені просто в очі:

- Тобою цікавиться емґебе, твоїм минулим, походженням...

- Ну й що?

- Треба щось їм передати, очевидно не я, мені сказав товариш, а тебе інформую по-приятельськи.

Я йому щось сказав зі своєї біографії і справи, подякував за попередження... В лагері Валюма підозрювали в співпраці з властями, чи слушно? Бували й інші сюрпризи. В лагері був каторжник Кайдаш, нормувальник, іноді ми розмовляли про лагерне життя-буття. Одного разу він мене просто заскочив своєю мовою, що «тих западніків треба тиснути». Коли я розповів друзям, диву було. Отже, Кайдаш вважав мене «східняком» і одночасно виявив ким він є справді. Лишалось вияснити, чому він з цим підійшов до мене? Помічником у Кайдаша був о.Тихін Бабій, а насправді то Кайдашеві доручено було «опікуватись» цим православним священиком.

Але ми вже виходили з каторжного сну, хоч ще кілька криміналістів, які служили властям, залякували людей. Каторжани вже здобули загальну шану в норільчан, при зустрічах з вольнонайомними сміливо оповідали, за що суджені, чого, проти кого і з ким воювали. Симпатія населення міста (тоді - посьолка) підтримувала нас морально під час страйку в 1953 році. З другого боку, вже зовсім оформилась і зміцніла Організація і «самозахисна організація». Був уже свого роду штаб з членів ОУН, такий всеукраїнський. Закарпатець О.Орос, студент медицини, провідник ОУН Округи, тут працював фельшером при лікарні; киянин Яків Сушкевич, член ОУН, в лагері був санітаром при лікарні, в його приміщенні і був штаб; волинянин Данило Шумук, кол. член КПЗУ, а згодом інструктор вишкільної групи в УПА, і ще хтось. Данило - Карпо про діяльність штабу постійно інформував С.Семенюка - Петра. Організаційна ланка: Яків Сушкевич, Микола Плужник з Кривого Рогу, тут лагерний маляр, Василь Мірчук з Ялович Острожецького району, районовий юнацтва, тут працював у машиновні кірпзаводу і кординував міжлагерні зв'язки, і Степан Семенюк, тут працював майстром на будові.

Якось ми лежали на нарах з Д.Шумуком і обговорювали щось з недавньої минувшини, як він почав мені дякувати за своє життя, чого я не міг зрозуміти. А справа була ось у чому. Д.Шумук прийшов до нас як червоноармієць з Полтавщини, що втік з німецького полону, назвався Боремським, а згодом виявилось, що він волинський поліщук з комуністичним минулим. Була війна - і воєнне право було і в нас. Можна було припустити, що його до нас «хтось» послав як провокатора, а за це вочевидь карали. Але йому, нічого поки що не кажучи, дали можливість працювати для України. Він власне вважав, що мені завдячує тим, що так все закінчилось. До цієї теми ще повернемось, може.

Від 1951 року почався наплив людей до Норільска з «материка», як говорили, зокрема з Білорусії, але також і з Москви. Було для цього кілька причин. Перша - голод, друга - можливість вирватись з колгоспу. Був то час, коли без «справкі» виїхати с села взагалі не можна було ніде. А сюди, як і в інші далекі регіони, прокурори видавали «справкі» від руки. I третя - виїжджали дівчата, бо там бракувало хлопців, тут, хоч заключонниє, але були. I втричі більші заробітки. Це теж складова московської системи управління народом.

За Хрущова почалася «воєнізація» заводів. Начальни ками призначали тільки вищих воєнних офіцерів, про що буде ще мова. На заводі нр «25» - полковник МГБ, на цемзаводі - полк. МВД, на кірпзаводі - полк. ЧА, на цемстрої - полк. МҐБ. Навіть на голів колгоспів посилали генералів МВД. Авансованих війною десь треба було прилаштувати.

На проізводствєнной зоні, з огляду на обставини, ми зустрічались вільними людьми, які виконували різні функції. Чимало їх цікавилось нами. Робив це і М.Путько. Нелегко було з ним розмовляти, хоч він відсидів своїх 10 років, але ідейно і політично був нашим противником колись. Та життя вимагає бути розсудливим. Зрештою, до 1939 року ОУН з нашими комуністами вела боротьбу виключно полемічно, пропагандивно і без насильства. Путько все ж таки залишився українцем. Він розумів, що визвольний рух в Україні мусив бути сильним і масовим. Як тільки була можливість, ми ділилися інформаціями, він про Сельроб і КПЗУ та його підпілля в Польщі, про провокації польської Дефи і московської ЧеКа, про вишколи в СССР, про перехід польсько-московської границі, навіть про засідання Комінтерну та як пережив у лагері роки війни, про що я небагато знав. Я про ОУН і УПА у сорокові роки, чого він не знав або знав з радянської преси. У нашому лагері було кілька кол. членів КПЗУ, між іншим, Д.Шумук і Медун Гліб з Кривошиїв. Однак Д.Шумук не спілкувався з Медуном, який в лагері був шевцем. Довелось розповідати Путькові, що ОУН і цілий визвольний рух

постійно готували себе до збройної боротьби за УССД, бо написано:

Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї. На співпрацю з жодним ворогом ОУН не пішла. Ми лише використовували ситуацію і її можливості, які створювались в перехідний час окупації. Ми не підпорядковувались жодним наказам окупантів, як ви - московсько-українські комуністи.

Цікавило його, Путька, як ховались в той час члени КПЗУ. На мою пропозицію, щоб він сам порозмовляв з кол. членами КПЗУ, категорично заперечив:

- Е, ні! Вони не будуть щирі, хочу почути від «чужого».

Що ж, різно бувало. Дехто відступив разом з ЧА, дехто повернувся і під німецькою окупацією сидів тихо.

Багато, зокрема молодих, влилось в УПА, деякі в інший спосіб співпрацювали з визвольним рухом, комуністи-чехи таки допомагали нам. Були такі, що співпрацювали з москалями, з совєтською розвідкою чи пішли до їхньої партизанки, зокрема на українсько-білоруському пограниччі. Але краще поговоріть з Д.Шумуком, він був членом КПЗУ або комсомолу, сидів у польській тюрмі, був радянським службовцем і вчителем та був в ЧА і В...УПА.

- Ні, не буду. Ти поняв, не буду. Не вірю їм! Ех, якби так були зуміли об'єднати свої сили для боротьби за політичну волю України, а тоді вирішувати її суспільно-політичний лад, поняв? («поняв», «ти поняв» - було його постійною приповідкою-запитанням в розмові)

- Поняв, але чи не запізно ви до цього висновку прийшли?

I так безперервно пам'ять поверталась до минувшини, до минувшини твоєї, минувшини якої ти був учасником або свідком. Луцьк 1938 року. Політичний конфлікт Польщі з Литвою ледь не перейшов у збройний конфлікт. У новій конституції Литва записала, що столицею Литви є Вільно, яке тоді було в границях Польщі. Реакція Польщі була різка - ультиматум і висилка військ на границю. В Луцьку патріотична демонстрація - військовий чапштик (військова хода з оркестром увечері), величезне вогнище в самому центрі міста і збіговисько гімназійної молоді, яка безперестанно кричить і вигукує:

- Водзу, провадзь нас на Ковно! Ми хцеми Літви! Ми хцеми Літви!

- 3 гучномовців безперервно лунають патріотичні пісні, заклики та інформації, як розвиваються події на границі, куди подався сам Ридз-Сміґли. Стою, дивлюсь і неспокій обіймає мене. Не мине і року, як на тому самому місці гучномовці подадуть тривожні інформації про напад німців - горять польські міста, у вогні Варшава...

Звучить крик благання до Матері Божої Ченстоховської. Німецькі літаки бомблять і Луцьк. Військо йде-йде все на південний схід. По

дорозі до Румунії в маєтку в Піддубцях затримався зі своїм штабом Ридз-Сміґли.

I я плакав, не наша була то війна.

Червону армію зустрів я 18 вересня на вул. Ягайллонській (тепер Лесі Українки) у Луцьку. Танки їхали від Рівного, на кожному сиділи вже місцеві жидівські хлопці і махали руками. Знайомий білогвардієць вийшов на середину вулиці, підняв руку і крикнув: Да здравствуєт совєтская власть! Запитливо дивлюсь на нього... А що мені лишилось робити? - відповідає. На перехресті вулиць біля Воєвудзкого Уряду польська поліція, ніби нічого не сталося, охороняє порядок і керує рухом для проїзду ЧА, наче для союзників. Заплатить за це тяжку ціну в Катині! Якась пані кричить, що польська армія в повній боєвій готовності, а тим, хто сіє паніку, кулю в лоб! Але її ніхто не слухає. Вулицею Б.Хроброго (тепер просп. Волі) вже тягнеться величезна людська маніфестація з червоними прапорами, портретами Маркса, Леніна, Сталіна, співають російські революційні пісні. Попереду з піднятим кулаком столяр Адам, добре знайомий жид, кричить: Буржуям, кулакам всєм по ґробам... Похід почався від будинку профспілок на Вільці. Вони наче чекали на прихід большевиків. Почалось...

А війська йдуть і йдуть... Зустрічаю Г.Бурика, вчителя фізматики, каже: - Перемелеться - мука буде. Не було муки, стала муука...

Бачу - люди біжать на вокзал. Що сталося? Совєти роздають якісь товари, - кажуть. Дійсно, червоноармійці відкрили якусь гуртівню з рибою - якогось буржуазного капіталіста, очевидно, а не привезену совєтскую - і солдати роздають людям оселедці...

Того ж дня увечері затримався одинокий танк, екіпаж вийшов на землю, при шосе стояло кілька людей з піднятими руками для привітання.

- Чого ви кричите, люди? - запитав командир.

- Вітаємо наших братів, - відповідають враз хлопці, - тепер не буде панів.

- Послухайте, молоді люди! Добре, що вітаєте братів, а чи ви знаєте, хто ті ваші брати? Чи ви знаєте, як живуть ваші справжні брати? Польських панів не буде, але прийдуть інші, московські, і вам нічого не лишиться з ваших мрій. Йдіть і сушіть сухарі, поки є ще у вас кусень хліба.

Здається, що командир танка був злий до сліз.

- їдемо, товариш командир, а то запам'ятають номер танка.

Влізли в танк і рушили на захід. Громадка людей лишилась у вечірній темряві при шосе. Чи зрозуміли вони командира танка РККА?! Очевидно, це одинокий маленький епізод у тих великих подіях, що тоді відбувалися і вирішували долю народів і людей на багато років. Що нас чекало? При першій зустрічі з Сергієм Качинським, який тільки-но вернувся додому з війни, почув: Будемо, друже, воювати з червоною Москвою.

Через кілька днів у Луцьку розпочалась реєстрація населення. Я реєструвався на соборній площі, переді мною стояв о.Пащевський, настоятель Христовоздвиженської церкви, колишній головний капелан військ УНР. Треба було при реєстрації подати ім'я, прізвище, по батькові, дату народження, освіту, професію, місце праці тощо. Я пішов працювати вчителем. Пройшов кілька конференцій, курсів передпіготовки в секції для істориків. Оклад 165 руб. Бо злотий польський прирівняли до рубля як 1:1.

На першій кущовій конференції вчителів, яка відбулася кілька днів після першої депортації польського населення в лютому 1940 року, мало говорилось про педагогічну роботу, а секретар райкому Стратієнко пояснював нам, чому і кого депортовано 10 лютого 1940 р. Всі мовчали з острахом, бо лихо сусіда очікувало і нас. Людська трагедія є і твоєю трагедією. Разом з поляками депортували також українців і інших неполяків, державних службовців. На питання про брак зошитів та іншого шкільного приладдя, пояснили нам, що можна писати на газетах між рядками, а щодо нестачі товарів на ринку, то це виникає з того, що влада мусить побудувати наперед матеріальні бази, бо ж не можна ввозити товари і складати в базах спекулянтів. На іншій зустрічі політрук відповідав на таке питання так:

- Справа в тому, що за польських часів хтось мав одні тільки штани, а тепер хоче мати ще двоє, тому ми не в стані забезпечити такого великого попиту.

* * *


Великою трагедією для визвольного руху на Волині був арешт в січні 1941 року І.Скоп'юка, С.Мазурця і Відьми. Інформацію прислав Василь - Ананій Закоштуй. Треба було негайно змінити шифри, псевда, зв'язки. Крайовий Провід ПЗУЗ очолив Левко - Володимир Робітницький і Василь - Ананій Закоштуй. По відході ЧА у віднайдених актах НКВД в районі були повні протоколи допиту і І.Скоп'юка, і Відьми. Та це окрема тема для істориків. Арешт Проводу ПЗУЗ був сигналом для перегляду методів нашої праці. З'ясувалось, що підтвердили пізніше документи, НКВД, починаючи з 1939 року, висилало в західні

області агентами різних ремісників: ковалів, шевців та інших, які

наймалися у місцевих до праці. Інші «женилися» з місцевими дівчатами чи вдовицями, входили в родини і таким чином ставали «своїми», що полегшувало їм здобувати інформацію. їхні шлюби були фіктивними, бо всі вони були жонаті і мали свої сім'ї. Ще інші представ-лялись членами УКП (укапістами), або учасниками пов-стання в Холодному Яру, очевидно, за сценарієм повісті Ю.Г.Горського. Деякі ставали навіть дяками в церкві і читали Апостола (послання апостолів). А всі вони були расо-вими чекістами. Документація про цих агентів в актах НКВД мала назву «цєнная». Як з'ясувалось, біля І.Скоп'юка були «укапісти». А ми не мали адекватної контррозвідки.

Починаючи з 1940 року підпілля почало різко збільшуватись за рахунок нечленства. Люди ховались перед депортацією. Адже навіть серед депортованих польських офіцерів і різних урядовців були українці, і їхні сім'ї також депортували. (Між іншим, серед офіцерів польського війська, яке дісталось до московської неволі у вересні 1939 року, був головний православний капелан польського війська М. Федоренко, який і загинув у Катині). Упоратись з цим підпіллям було нелегко і виникла потреба висилки людей в Забужжя, в ҐҐ. Майже до кінця 1940 року мали ми своє «вікно» на Бузі на Володимирщині завдяки співпраці з начальником відтинка пограничних військ. Відважний офіцер не дався арештувати НКВД, застрілився. Слава вам, Патріоти, Герої!

Після виходу з подсовєтського підпілля і зорганізуванню української адміністрації в районі мене викликали до Луцька і запропонували очолити обласну молодіжну організацію. Відмовився, не був готовий до такої роботи, не доріс. Область, то не район. Залишили в розпорядженні об-ласного проводу для окремих завдань. Довелося їздити до Округ і районів. Між іншим, побував у Горохові у друга М.Зимного. На Горохівщині активізувались гетьманці, які очікували приїзду гет. Скоропадського і діяли, як їм видавалось, легально. Дуже важливим було не допустити до будь-яких сутичок, що нам і вдалося. Кілька разів бував у Ківерцях у Кушніра. Він був тоді головою районної управи, а його заступником - пан Миделко, поляк. Тяжкі були розмови. Коли моя дорога лягала неподалік і мав віль-ну годину, завжди заходив до «святої сім'ї» на хуторі в Ярославичах. Жила там родина баптистів (або штундів, як говорили в народі), де ми мали в підмосковському підпіллі свій пункт - схрон на кільканадцять осіб. Бував тут і В.Робітницький під час вишколів. Гармонія життя тієї родини була співзвучна з навколишньою природою. Вони справді опікувались нами по-християнськи. Родинні співи псалмів і пісень діяли на душу, як ласка Божа.

- Коли ж Бог позволить нашому народові вільно на власній землі хвалити Його? - питали ми не раз господарів.

- Позволить, позволить, тільки треба вірити Йому і боротись, - відповідали.

У Луцьку наш «штаб», Обласний провід, розмістився в будинку кол. Воєвудзкої Коменди Поліціі Паньствовей (РР), де тепер містилась українська поліція. Тут схрещувались організаційні контакти з Берестя, Пінська, Львова і Києва. Приїжджали люди звідусіль - Полісся і Волині, і багато із східних областей, яких треба було вирядити усім необхідним на далеку дорогу до рідних місць. Піз-ньою осінню, здається був це кінець вересня чи початок жовтня, до нас завітали «гості з столиці» Райхскоміссаріату Україна, Рівного, в тому числі двоє, як не помиляюсь, українців, і ми мусили якомога швидше утікати, бо з ґестапом не було жартів. Один з них пізніше отямився і опинився на вершинах діаспорного українського життя, другий ще живе і служить кільком богам.

Мені випало бути районовим Луцького району і Окружним Луччини (без м. Луцька), а згодом суспільно-політичним референтом ОУН Волині, шефом політичного штабу ВО УПА «Турів», членом Проводу ПЗУЗ і референтом ВО УПА «Тютюнник». Величезна праця і ще більша відповідальність.

Початково нас, УПА, москалі, німці і поляки легковажили, не вірили в нашу спроможність створити власну армію в таких тяжких обставинах. Коли не вдалося нас знищити на самих початках чи залякати, москалі запропонували розмови. До Гордія-Стемида, який очолював ОУН м. Луцька, зголосився зв'язковий від поляків, які співпрацювали з московською партизанкою. Гордій негайно повідомив Обласний і Краєвий проводи. Справа була дуже поважна. Питання обговорювалось на одній з відправ з участю Охріма і вирішено на зустріч піти. Окрім Гордія, мав взяти участь хтось з СБ. Польська сторона співпрацювала з московськими партизанами і підпіллям подвійно, - АК, як союзник західних аліантів з примусу, а польські партизанські загони московського спрямування, як політичні союзники. Московські домагання були: УПА припинить акції проти московських і польських промосковських партизан, а також закликали до «спільної» боротьби проти німців. Наші: московські партизани зі своїми прибічниками вийдуть з території України, перестануть грабувати населення, співпрацювати з німцями проти нас. Вони мали один аргумент - прийде ЧА і вас покарає. Конкретних розмов не знаю. Полякам ми вже давно радили: замість боронити своє панівне становище в Україні, щоб вони боролись за повернення своїх корінних земель на заході Сілезії, Померанії, Кашубії. Одначе, як вже згадувалось, розмови з польською стороною до нічого конкретного не довели.

Одночасно до УПА напливали московські агенти під різним приводом. Як ми могли перевірити правдивість декларацій людей, миж не мали центрального реєстру, ані архівів «дєл», як ЧеКа, чи ґестапо. Приходив хтось, приміром, з відділу Мєдвєдєва і оповідав про своє життя-буття і чому перейшов до нас. Через деякий час, побачив-ши іншого, що раніше прибув, заявляв, що він агент НКВД. Перевіряють, і той признається, що дійсно був висланий як агент, але жодної шкоди не зробив. А невдовзі виявляється, що той другий був спеціально посланий, щоб видати першого, бо не виправдав довір'я, і щоб самому здобути в УПА більше довір'я для агентурної роботи. Скільки через такі провокації НКВД могло загинути невинних людей?

На початку квітня 1943 р. на наказ ОУН місцева поліція опанувала місто Горохів, вигнала німців і перейшла до УПА.

В травні наші загони вигнали німців з Колок, містечка над Стиром, і ми власне після вишкільної відправи в с. Гаражджі, яку провадив К.Савур, йшли туди через Цуманські ліси в постійній боєвій готовності. Щохвилини могла бути сутичка з червоними партизанами. Два рази залягали до бою, загинув, помилково, ком. Мельник. Окрім К.Савура, в групі були: Олег, Володимир, Матвій і Яків. В Колках і околиці життя було вже зорганізоване, діяли військові школи старшинська і підстаршинська, кавалерійська, яку очолював полк. військ УНР Самсонович з Луцька, школа медичних сестер, діяли військові лікарні. В с. Старосіллі був розміщений видавничий штаб, у якому працювало кільканадцять осіб, яким керував Матвій. Тут також були підпільні друкарні. Після інспекції відділів у місті і околицях відбулась відправа, яку провадив ком. К.Савур.

А в місті Колки? Життя пливло начебто нормально, працювали школи, адміністрація, пошта, електростанція, яка була дещо пошкоджена в ході наступу УПА. Відбувались концерти, які давали учні місцевої гімназії, робились доповіді для населення тощо. Зауважмо, цим людям ніхто нічого не платив за їхню працю. Був також табір для полонених. Десь в липні (?) з колишніх червоноармійців-росіян, які повтікали з німецьких таборів самі, або під час наших акцій, створено російський відділ УПА. Вони не хотіли йти до червоної партизанки, але й не хотіли з нею воювати... були ж вони русскімі. Вирішено вислати їх в південні райони, де треба було воювати тільки з німцями. Правду кажучи, партизани ген. Мєдвєдєва жодних бойових акцій проти німців не вели, їхнє завдання полягало в охороні штабу і зв'язків розвідки, а також провокування німців проти нас, за що німці у відплату палили наші села і розстрілювали людей.

(В польській Подренчней енциклопедії ПВН 2002 р. на с.756, під гаслом «Рувне» записано, що німці в 1941/44 розстріляли 100 тисяч осіб, в тому числі близько 28 тис. жидів. Решту хай кожен збагне сам).

А бувало й так, що коли наші відділи бились з німцями, то ззаду нападали на нас червоні партизани, а іноді й польські. Або коли бились з червоними партизанами, несподівано нападали на нас польські чи німецькі загони. Ось така була тоді тут військова ситуація. Співпраця совєтсько-німецька проти нас оплачувалась життям нашого народу.

Коли їхати на «910» (криптонім КП ОУН ПЗУЗ), то за лісами лише згарища, жах! Німці палили все, а людей розстрілювали. Почалось це ще в 1942 р. Не було вже сіл Дюксина, Голович, Омельна і багатьох інших. Чому, за що? Тут на Клеванщині наші люди пригорнули кол. червоноармійця, що ніби втік з німецького полону, - грузина. Таке було тоді повсюдно. I сталося так, що німці почали наїзди на села, зганяли людей в одне місце, а тоді виходив з їхнього «чорного ворона» чоловік із зав'язаною чорною шматою лицем з дірками на очі і показував рукою на людей, яких німці схоплювали і відвозили, а село палили. Ніхто з арештованих вже не повертався. Арештованими завжди були члени ОУН, інтелігенція, священики. Та в одному селі, куди він знов приїхав з німцями розпізнавати людей, люди впізнали його по взутті, яке він цим разом забув замінити. Буває, що Бог забирає людині розум. I виявилось, що цей лжечервоноармієць був чекістом і діяв за наказом Москви, тільки руками німців. Ось справжня дружба двох тиранів проти України. Напевно, москалі будуть розписуватись про жорстокість німців, але чи буде знати світ, що в Україні робили вони у спілці з німцями? А чи тільки в Україні? Чекістові, можливо, в Москві поставлять пам'ятника.

Часто доводилось виїжджати до окремих відділів, сіл і містечок, на різні маніфестації, академії, відправи, а була ж війна не тільки там далеко на сході, але й тут навкруги. Навіть збіжжя косили і звозили люди під охороною повстанців. I в такій ситуації ГК УПА видала державний акт: АКТ НАДАННЯ ЗЕМЛІ - передачу поміщицької землі селянам. Часто це відбувалось просто на жнивному полі. З якою радістю люди приймали цей документ. Жодна окупаційна влада не змогла цього зробити. I народ оцінював змагання УПА і допомагав як тільки міг. В одному тільки Турійському районі на Ковельщині вже в липні 1943 р. жіноцтво УЧХ пошило і передало повстанцям 10 (десять) тисяч пар білизни. В одному лише районі! Уніформа повстанців була тоді ще не однорідна, більшість мали трофейну одежу, інші пошиту з полотна, пофарбованого на зелено, а деякі були в тому, що мали.

Шапки - мазепинки, або пілотки з тризубами, але всього того нам бракувало. (Уніформа, в якій сьогодні бачимо ветеранів УПА, тоді рідко

ще траплялася). Одягнути в 1943 році чисельну армію в «парадну» сьогоднішню уніформу було просто неможливо, не вистарчало нам на це засобів. Не забуваймо, що в строю були десятки тисяч стрільців (німці в 1943 р. оцінювали чисельність УПА у 120-180 тисяч). Найважливішим було мати зброю і вміти воювати.

НАРОД БЕЗ ЗНАННЯ ГИНЕ

Осії, 4,14

У Колках відбулась вчительська методична конференція, на яку вчителі приїжджали з автоматами або крісами. Думати про шкільництво у той час могли лише люди, закохані у свій край і його бідний поліський люд. Видавати шкільні посібники для початкових шкіл було трудно, бо ж ми не мали фабрик паперу, все треба було «позичати» в німців або привозити з-за Бугу, і ми це, по змозі, робили, робили, що можна було зробити. Радісно було бачити, як над складанням цих книжечок працювали педагоги, у тому числі й зі східних областей, які тут залишились.

З'явились перші числа військового органу УПА - «ДО ЗБРОЇ», з фотографією Остапа - Сергія Качинського, який загинув в одному з перших боїв з німцями. (Для історичної правди належить спростувати інформацію П.Мірчука, що Сергій був сином священика. Ні, він був сином бідного селянина).

Якось зайшов до мене Сіроманець - Василь Макар. Десь заплутався сюди мельниківець, хоч їхнє угруповання, властиво, жодних впливів тут не мало, окрім невдалих романсів з Боровцем. Розмовляв він з кимсь з КЕ ОУН і з командиром УПА, висловив своє здивування тим, що побачив. Тепер я мав їхати з тим паном до Жидичина під Луцьком на дальші розмови. Отримав уповноваження на письмі на ім'я Полтавець, рушили ми разом з моїми чотирма донбасівцями. Нас прийняли, заквартирували і ми чекали на зустріч, сподіваючись, що домовимось хоча б про спільну боротьбу з німцями, лишаючи політичні розбіжності на потім. Чекали день, другий і не дочекались нікого і нічого, вернулись до «столиці», як називали тоді Колки. Так і досі не розумію, чому не відбулася зустріч. Може, інші з них дійшли висновку, що краще спокійно сидіти під Луцьком, ніж наражуватись в боях? А Жидичин був же сильним осередком визвольного руху. Пацифікували його поляки і москалі, немало жидичан загинуло в тюрмах і лагерах. Що ж, мабуть, старовинний Жидичин уже змучився. Та будьмо справедливі, мимо всіх перипетій, в УПА було кілька разів більше «мельниківців» ніж в мельниківських відділах Хріна і Білого, разом взятих. Вони ж були націоналістами, як і ми, і боролись за Українську державу. Однак жаль, що про зустріч тоді не домовилися.

Надійшла сумна вістка, німці разом з іншими заручниками розстріляли Оксану з Херсонщини. Дрібна, з грецьким личком, обвіяна степовими вітрами півдня України, завжди розспівана. її мова була як степовий дзвіночок! З характерною вимовою «трішки». До нас прийшла 1942 року і цілковито віддалася боротьбі. Послали її до Луцька, але не повернулась. Іноді огортає сум, що ми не вели реєстрації наших членів і учасників УПА. Люди гинули, а ми часто не знали, хто вони.

Підпілля має свої вимоги, але чи всі вони правильні? Невдовзі знов німці арештували в Луцьку, як заручників, і розстріляли д-ра Залеського, інж. Тимошенка (хоч його син працював в конструк-торському бюро німецької авіації), учителя математики Г.Бурика, А.Вовчика з Піддубець та ще інших українських інтелігентів. Чия була провокація?

Надійшов рапорт: УПА зайняла Любашів, вибивши з нього німців. До міста ввійшли парадним маршем. Попереду йшов боєць на псевдо Берлін, з Києва.

Постійний рух: Колки і околиця - «Січ», через Голоби або Торговицю. Як тільки була змога, заїжджав до Малина до д-ра Ґросса, він ніколи не відмовляв у помочі. Розповідав мені про свої вояжі по Європі на різні наукові конференції, про зустріч з Б.Мусоліні на одній з конференцій, яка відбулася в Італії. Його дружина чудово грала на фортепіано. Востаннє зустрілись ми в Яловичах, де відбувалась Крайова відправа, про яку вже була мова. Він приїхав, і ще якийсь інший лікар, на всякий випадок, бо ж міг бути напад німців. Просив я його про це і він не відмовив. Вже попрощавшись, повернувся до мене і сказав:

- Пане, війна закінчиться. Ось вам адрес мого брата в Цінцінаті, він там працює в Хріст Госпіталь. Там по війні зустрінемось! - I подав мені конверт. Тоді ніхто з нас не передбачував найгіршого, що сталося за кілька днів.

Київська підпільна «Вільна Україна» закликала до створення фронту поневолених Москвою народів. «Нас сто мільйонів!» - говорилось у відозві. Відозву зустріли з прихильністю представники усіх народів, що були тоді в Україні. Почалась підготовка до конференції поневолених Москвою народів. На Волині обласна конференція відбу-лась на Володимирщині, недалеко «Січі». Зібралось лише вісім делегацій - вірмени, узбеки, грузини, білоруси, азери, казахи, киргизи і комі. Останні по одній особі. Конференцію підготував і вів Матвій. Чимало праці доклав Яків Радченко, вчитель з Краснодона, був теж Володимир і, здається, Боремський. Виступали майже всі делегації, навіть комі. Переклад виступів на рідних мовах спричиняв немало клопоту. Хто підготував свою доповідь раніше, мав час спокійно перекласти. Декотрі делегати виступали російською, хоч більшість - українською.

Стенограми робити було важко або зовсім неможливо, хоч прагнення всіх було велике, радість теж. Під кінець вибрали представників на Крайову Конференцію, які виїхали до Енея.

У вересні 1943 р. змінилось командування ВО «Турів». Командир Олег - Микола Якімчук передав своє берло Рудому - Юрію Стельмашуку. Зміна командира була конечна, Олег був старим підпільником, Окружним Луччини, але його військова підготовка була недостатньою. Рудий зростав під керуванням Ящура, був військовим референтом Ковельської Округи (Грім), мав за собою військовий вишкіл, був відважним, досі командував успішно відділами на Ковельщині. Але тепер на нього покладалися обов'язки і командира ВО, а це вже значно відповідальніше, ніж тільки суто військові справи, бо ВО УПА - то також і адміністративно-державна одиниця, яка вже контролювала територію більшу за не одну європейську державу. Олег перейшов, як пам'ятаю, до військово-мобілізаційної референтури. Передача командування відбулася за всіма військовими правилами неподалік Колок на майдані школи села Боровичі. Мені довелося одного попрощати, а другого привітати.

Наступ німців на Колки, якому передувало бомбардування міста, застав мене в сусідньому селі. Загинув мій верховий кінь, до містечка вже не дістався. Евакувати треба було лікарні, героїчно справилась Циганка - Василина Демчинська. Вермахт пер з Маневич. Щось не спрацювало, чому не знищено моста на Стирі? Чому німці пішли на Колки, а не на Мєдвєдєва або Сабурова? Наступали на нас, і то з фронтовою силою. Понад два тижні організовуємо відділи і служби. Німці пхаються по хліб і м'ясо. Рубашенко боронить зі своїм куренем населення від грабежів. В одній сутичці з німцями в околицях Копилля гине сотенний Богдан, був десь з Підкарпаття. Похорон військовий. Вже добра осінь, їдемо на «Січ» і відразу відправа з в.о. ком. УПА К.Савуром (так з серпня 1943 р. К.Савур сиґнував документи) і шефом штабу Крем'янецьким. В перерві наради, зразу після моєї доповіді, підходить до мене Ящур і дякує. За що? Каже, що знає. Справа в тому, що Ящур, як Окружний Ковельщини і відповідальний за дії УПА на тому терені, не виконав був одного наказу. Закінчилось символічною карою - відстороненням від обов'язків члена ОУН на тиждень. Ящур мав рацію і слушно вчинив, але була війна і діяло воєнне право. А з другого боку - Ящур був старим підпільником, добрим організатором і заслуженим організаційним діячем. Небагато у нас було Ящурів. Зрештою, вважаю також, що присуд на команданта «Січі» Сосенка був несправедливим, якщо взагалі можна було визнати його винним. Безперечно, він перевищив свої повноваження, йдучи самовільно на розмову з німцями. Але... з Гітлером вели переговори, і то коштом народів Європи, Чемберлен і Сталін, і ніхто їх не судив. А чи тільки вони? Знані політичні діячі і державні мужі Польщі вже 24.07.1940 року вислали до МЗС Рейху меморандум з пропозицією співпраці з Німеччиною, створення польського пронімецького уряду і т.д.

I жоден польський уряд не повісив їх. Просто замовчали справу і замовчують досі. Можливо, що вони хотіли в той спосіб рятувати польську національну субстанцію, яка була тоді загроженою. Державна політика і

дипломатія мають багато векторів. А Сосенко хотів виторгувати щось для свого відділу... Що ж, право є правом...

Клим Савур видає наказ для відділів УПА в справі переходу через фронт і дій під новою московською окупацією. Одночасно підготовлено звернення до населення про поточну ситуацію і як належить сприймати прихід ЧА. Це звернення за підписом Савура і Крем'янецького було розтиражоване великими афішами. Всі ці накази, звернення та інші документи в копіях ми заховали в скляних посудинах і закопали на краю Садова, записуючи координати, щоб колись їх віднайти.

Тут при нагоді належить згадати, що Провід ОУН ПЗУЗ традиційно видавав Звернення до населення з нагоди великих релігійних і національних свят. Такі плакати розвішували по містах і селах. Гарний був це звичай.

Біля Садова на узліссі мусили прийняти бій з німецькими карателями, здобуваємо трохи трофеїв. З нами є Крем'янецький, шеф Штабу УПА-Північ. Зимою рейд по Ратнівщині, збори в якійсь школі, все щодо підготовки до нової підмосковської окупації.

В лютому 1944 р. О.Корнійчук - нарком новоствореного НКЗС УССР і замнаркома ЗС СССР виступив з заявою про приєднання до СССР в рамках УССР історичних українських земель Забужжя і Засяння. Годі вважати, що зробив він це без благословенння Сталіна. Але ситуація в Польщі спонукала Сталіна піти на поступки полякам коштом України. Зрештою, не перший раз. Перед нами стояло завдання інформувати суспільство про справжні причини і цілі цих заходів Москви, тому ми видавали інформаційні листки «Коментарі» про ці та інші події. Один листок, а властиво, мала брошурка мала назву «Коментарі до Рішень III НВЗ ОУН». А «Рішення III НВЗ ОУН» ми мали вже через два місяці після III НВЗ. Окремо видали «Більшовицьку розв'язку національного питання», за редакцією Гараждженка (Матвія), та інші. Все це друкова-лось на циклостилі, ручній розмножувальній машині.

Влітку 1944 р. К.Савур, Омелько, Володимир і Матвій їдуть у Забужжя до відділів ком. Острізького Голобенка (не плутати з курінним Голубенком, що діяв у Червоному Борі). Тут справжній фронт з поляками. Острізький дуже статечний командир. Його курінь - це справжнє військо на фронті боротьби за збереження нашої західної

границі й оборони українського населення. (Через 10 років у листопаді 1955 р. польська газета «Політика» напише, що в сорокових роках в південно-східних землях Польщі був найправдивіший у світі фронт, хоч ніким не визнаний. А як був фронт, то мусило бути і його запілля по обох сторонах, бо жоден фронт без запілля не буває). Така, власне, була тут ситуація у ті часи і таку ми бачили. Довелося зробити кілька доповідей для населення про Рішення III HBЗ ОУН і про поточну ситуацію.

Людей повна школа. Багато питань. А в церквах люди моляться, щоб москалі не прийшли... Фронт наближувався і стало питання вибору місця переходу фронту. В міжчасі Омелько їздив до Варшави, зустрічається з президентом Левицьким і привозить інформацію, щo Левицький не отримував жодних інформацій з України про боротьбу з окупантами, навіть від Т.Боровця. Гадаю, що ми також завинили, що не

використовували його зв'язків із світом, якщо він такі мав. Бо що Т.Боровець не звітував, можна зрозуміти. Про що мав звітувати чи інформувати - про союз з НКВД і німцями? А ми мали вже підпільну державу з парламентом і військом. Хай розберуться історики.

Шлях вибраний. Йдемо через Холм, Берестейщину, Кобринь і поліськими болотами та лісами. ЧА перла головними напрямками: Луцьк - Ковель - Люблін і на півночі з Білорусі на Варшаву. Між цими двома напрямками мала бути якоюсь мірою воєнна порожнеча, міркували. I німці також відступали головними дорогами.

Вже між Бугом і Грубешовом, окрім німецької солдатні, повно біженців зі сходу, які цілими родинами втікають перед радянською владою. Маса людей. Німці ловлять чоловіків і заганяють копати окопи над Бугом. Небезпечно, бо недобитки вермахту злі й розлючені. Одне можна полагодити з німцями, домовитись за «шпек», щоб підвезли або дали зброю чи амуніцію. I так вантажівкою добрались до Холма («шпек» німці відразу висилають на фатерланд, голодуючій сім'ї, чого не приховують в розмові). I спостереження. Знаючи, що війна вже програна, їхнє командування стягало якнайдалі від фронту інтелектуальну еліту: інженерів, науковців, філософів, людей, які вирішують долю нації. Прилаштовували їх в господарчих, транспортних і всяких тилових службах, щоб тільки далі від фронту і зберегти їх.

У Холмі затримуємося на два дні, життя ніби ще нормальне. Заходимо до Собору на Даниловій Гірці помолитись і поклонитись праху князів у підземеллі, відбули Службу Божу в греко-католицькій церкві. I раптом розпізнав одного з нас «наш» таки, з Луцька, ґестаповець. Треба виїжджати якнайшвидше. По кількох днях вже на передмісті Кобриня. А біженців скрізь повно з усім своїм багатством, або без нічого. Серед них легше пройти непомітно. Дороги піщані, болото і ліс. Добрались до Самарів, про яке вже згадував. Вийшов за село і натрапив на поховання жидів. На запалій землі людська кров, а земля наче ворушиться. Зробилось моторошно...

Вночі в напрямку Берестя небо в заграві і відгук бомбування, а тут спокій. Вже за нами Дніпро-Бузький канал, Біле і Оріхове озера, на яких вночі миготіли вогники рибалок. Зупинились на хуторі біля села Річиця (?), самі жінки, як з картини.

Виспались, висушились і «мила» зустріч з РОА, яка разом з німецьким вермахтом десь тут стояла. На рукавах мали нашивки з російським національним прапором і літерами РОА. Німецькі літаки розкидали листівки, в яких РОА вітала червоноармійців з впровадженням в ЧА звань і дистинкцій царських часів. I далі через Прип'ять, Стохід, хоч годі сказати де властиво річки, бо все і скрізь вода, в якій треба борсатись по коліна. Якийсь загублений відділ червоних партизан кличе на переговори, але спокійно відходить. Йдучи поліськими борами, переходимо через кол. табір червоних партизанів відділу Сабурова. Біля одного барака лежать кілька людських черепів. Невже ж московські партизани проводили медичні дослідження?

Перед відходом - ще нарада, Матвій робить інформацію про ситуацію і наше завдання в новій окупації. Прощаємо Волинський Провід ВО - Крилача, Білу (досі бачу її обличчя, біленьке і тривожне, коли сиділи ми самітні укупі останній раз!), Мавку та інших.

Марш форсовний, дехто не витримує темпів, треба відпочивати. Вийшли нам на зустріч малі відділи УПА з Давидгородка і Клецька. Для охорони. На схід, на схід! Нарешті зустрічає нас ком. ВО «Тютюнник» Верещака і до-ходимо до штабу ком. ВО «Заграва» Дубового. Тут є Леміш, Галина, Смок, Дубовий і мій приятель з підпілля на Острожеччині - Коля з Залав'я. Щасливо, дякувати Богові, перейшли ми за фронт, не переходячи фронту. Спати!.. Був серпень 1944 року. Нарада. Командири складають звіти. Нараду веде Леміш, який кілька років був у східних областях України. Оповідає про сучасну ситуацію. Для нас була несподіванкою інформація про зміну назви ОУН на НВРО (Народно-Визвольна Революційна Організація). Таке рішення прийняли члени ОУН, які вже опинились під московською окупацією на переломі 1943/44 року. Серед них, член Проводу Леміш, який і був ініціатором цього. Нам лишилось прийняти до відома, хоч в душі не легко погодитись. Певно, щo треба буде ще згоди Проводу, може, Конференції чи ВЗ ОУН. По нараді ще довго розмовляю з Лемішем і Галиною і виходить, що то не йшлося про зміну назви, а створення зовсім нової організації. Відбувалось це так. Ініціативна група зібралась на нараду (Збір?), і прийняла рішення розпустити ОУН. Мотивом було те, вони вважали, що ідеологія і політична лінія ОУН не відповідають новій ситуації, зокрема на сході України. Після того скликали нову нараду (з'їзд?), на якій створено нову партію. А це вже не могло не мати застережень правноустройових. Як прийме таке рішення терен? Головним аргументом Леміша і його прихильників було те, що, мовляв, націоналізм скомпрометований радянською пропагандою, зокрема на сході України, і не відповідає ментальності радянських людей. К.Савур на нараді не сказав свого ані «так», ані «ні», може, тому, що від липня діяла УГВР, про що тут не знали. Але ми не мали часу роздумувати, треба було працювати, творити видавничий осередок. За матеріальну базу і охорону відповідальним був Верещака, з яким я і пішов. А далі... арешт.

На закінчення цих міркувань хіба треба підкреслити історичну і політичну важливість і значення того, за що ми змагались і що творили, а про що, на жаль, наші історики не згадують. Наша боротьба була боротьбою за здобуття Української держави на своїй землі. I в ході визволення від німецьких окупантів окремих теренів ми творили там державне життя, нашу адміністрацію зо всіма можливими у воєнний час структурами - від сіл до областей. Ці структури були навіть там, де УПА явно не представляла їх. Завершилось це створенням УГВР, підпільного українського парламенту і уряду - секретаріату, які діяли і під московською окупацією. Небагато народів, окрім Югославії і Польщі, в окупованій Європі спромоглися на таке. (Уряд Польщі перебував в екзилі, але це не змінює факту). Ми створили підпільну українську державу, адміністрація якої була дуже діевою. Річ зрозуміла, УГВР не творила в терені окремої нової системної структури, вона користувалась мережею ОУН. У цій державі була надзвичай висока громадська дисципліна. Можна з гордістю сказати, що кримінальних злочинів, по суті, не було, люди шанували здобуте. Сприяла цьому ще одна обставина, як напише в сімдесятих роках (XX ст.) чужий історик, а саме: існування української держави УНР і ЗУНР, хоч коротке, але її діяльність законодавча, адміністративна, створення власного війська, патріотичний ентузіазм, з яким тоді все це робилося, залишили глибокий слід у свідомості українців. Навіть ті два місяці 1941 року, липень-серпень, були пам'ятними - утвердили впевненість, що ми самі можемо і хочемо творити свое життя, свою державу. Народ пізнав і вже знав вартість власної державності для його життя. Він її творив, то була його держава. Ми пройшли велику і довгу дорогу випробувань у боротьбі за Українську державу, в боротьбі ми зростали і окріпли, ми змагалися з різними окупаційними системами, тому змінювались наші методи і засоби боротьби, змінювались програмні настанови. Не змінювалось тільки одне - боротьба за УССД! Цей відтинок нашої історії, період творення та існування Української державності в роки Другої світової війни чекає свого дослідника. Але закарбуймо - він був! Історики і досі звертають увагу на боєві дії УПА, на рейди, які мали переважно пропагандивний характер, але на державотворчу діяльність, властиво, не зважають. Може, причиною цього є синдром бездержавності?

* * *

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ