Онуфрій Бутковський

Хочу поділитися спогадами і пережиттям своєї молодості і лишити це на згадку будучих поколінь. Опишу тільки один епізод свого життя, тепер уже в далекому минулому...1

Я, Бутковський Онуфрій Васильович, житель с. Великі Гаї, народився 3 листопада 1925 року в селянській сім'ї. Середню освіту здобув у Тернополі в 1-й школі 1943 року.

А в 1942 році вступив в підпільну організацію ОУН.

1943 р. покинув свою домівку разом з батьком і ще декількома сусідами, з наплечниками подались на Захід, шукати кращої долі (наказ Організації)... Детальніше не буду описувати про будні нашого скитальського життя.

Опинились у Польщі, м. Цєшин на границі Чехословаччини, де працювали на "різні". Після Краківського наступу опинився в Німеччині в місті Щварцвальді. Кінець війни застав мене там само, і 9 травня 1945 року ми з батьком вирушили в дорогу, повертаючись домів. Йшли пішки. Тоді повертались тисячі людей, які були забрані на роботи в Німеччину, полонені. Нам вдалось сісти на товарний поїзд і добратись до Перемишля. Знову пересіли на другий товарняк, переїхали границю і в Мостиську нас висадили і повели в табір переселенців. Через два дні нас машинами відправили в Судову Вишню, де знаходився фільтраційний табір. Через місяць мого батька відпустили додому. Людей прибувало кожен день сотнями, і всіх поселяли в Судовій Вишні для фільтрації. Після фільтрації молодих забирали в армію і відправляли на східний фронт на Японію, других - на роботи в Донбас, Урал. Інших в зеквагони - в табори. Я не попав на фільтрацію, бо приїхала моя мати і викупила мене з табору. Я одержав таку довідку, що через півроку мене не буде в живих.

Ми з мамою вернулись додому, а через кілька днів прийшли до нас "рубашники" (це такий загін військових, який проводив перевірки, облави), і так як я був молодий причепились, чому я не в армії. Я показав їм свою довідку з фільтраційного пункту і вони мене залишили в спокої.

Після того випадку порадились, що робити і мене по-знайомству оформили на посаду рахівника в Тернопільське відділення Львівської залізниці. Пізніше я був переведений бухгалтером, а згодом став працювати старшим касиром.

З 1 на 2 березня 1950 р. в Тернополі був останній вивіз людей на Сибір. Я в цей час був одружений. Ми з дружиною проживали в Тернополі по вулиці Татарській. 2 березня о 4 годині ранку почувся страшний гуркіт у двері. Це прийшли за нами. Представник НКВД в цивільному звернувся до нас з відозвою: "імєнєм закона вас висєляют в отдальонниє області Совєтского Союза...". На збори нам дали дві години, дозволили взяти лише продукти і особисті речі. Я ще тоді не знав, що таке висилка, а моя жінка вже в 39-у році попробувала того щастя.

В 1939 році заарештували її батька Вербляна Івана, який був професором гімназії, викладав рідну мову і латинь, виховував молодіж в "націоналістичному дусі". За це був арештований і засуджений на 10 років позбавлення волі, які відсидів, як кажуть у народі, "від дзвінка до дзвінка". А всю його родину - жінку і семеро дітей виселили в Казахстан, де і опинилась моя жінка.

Відвезли нас на залізничну станцію, кинули в товарні вагони, а пізніше відвезли до Бережан і посадили в тюрму, де знаходився пересильний пункт. В невеличкій камері, при закритих дверях, знаходилось 48 людей різного віку - жінки, чоловіки, діти. В яких умовах ми жили, тяжко навіть описати... Пробувши там 17 днів я навчився навіть настоячи спати, даючи можливість своїй дружині, яка в цей час була вже вагітна, трошки відпочити. Тіснота в камері була така, що не було можливості всім навіть присісти. На сімнадцятий день мене забрали з камери. Туди я більше не повернувся. Мені навіть не дали попрощатися з жінкою, яку я зміг побачити лише через шість з половиною років в далекому Сибіру.

Повезли мене з Бережан до Тернополя і після "гарної обробки" відвезли до Львова в залізничне відділення НКВД на вулиці Судова. Мотивуючи тим, що я не був у Німеччині, а був у Карпатах на вишколі в партизанах, а після вишколу був направлений в Тернопіль на залізницю, де повинен був вести підривну роботу. В цей самий час у селі Великі Гаї була облава, зав'язався бій, де було багато вбитих з обох сторін. Після того багатьох у селі арештували, а так як я був жителем села Великі Гаї, мене звинуватили в причетності до цієї події, хоча я не мав жодного відношення до цього. Однак для них це мало що значило. Вони викрили "велику банду націоналістів бандерівців" і за це їм заплатили немалу суму грошей і підвищили в звані.

Виявилась група "злочинців" у складі 16 чоловік, яких судили у Львові 1 і 2 серпня 1950 року за статтями 54 1-А, 54 1-А11 як "ізмєннікі родіни" і дали нам по 25 років "ісправітєльно-трудових лагєрєй" і 5 років позбавлення прав.

На суді дали нам "посліднє" слово. Я виступив з запитанням: "Чи можна видержати в тюрмі, або в "ісправітєльних лагєрях" 25 років?" Відповідь: "Ми нє на то вас судім, чтоб ви видєржалі, а чтоб скорєє подохлі."

"Посліднє" слово Решетухи Богдани (жителька села Великі Гаї, заарештована під час облави): "Якщо ми не видержимо 25 років, хто буде досиджувати наш строк, ті, що судили нас?"... - і на цьому суд закінчився.

Після суду, того ж дня, нашу групу з 16 чоловік перевезли у Львові в центральну тюрму "Бригідки" по вулиці Городецькій. Там ми пробули до січня 1951 року. Після Йорданських свят цілим ешелоном відправили нас у Карагандинську область. В дорозі були шість днів. Подробиць не буду описувати в яких умовах ми прожили цих шість днів. Це було справжнісіньке пекло, але ще страшніше було попереду.

Висадили нас на станції Кенгір Карагандинської області, і в наручниках під посиленим конвоєм припровадили до табору, який називався "Кенгір". Табір був поділений на чотири частини. Перший табпункт займали жінки, другий і третій - чоловіки. В середині між табпунктами знаходився так званий "госпдвір". Там знаходились склади з продуктами, пекарні, майстерні, кузні, лікарня, яка обслуговувала не тільки в'язнів, а й весь обслуговуючий персонал. На третьому табпункті за осібним муром знаходилась табірна тюрма з усіма "вигодами" - карцерами, боксами, смертними камерами.

Що являв собою карцер? Це кімната метр на метр. "Бокс" - 40-50 см як в ширину, так і в довжину. Туди садили людей дуже "непокірних". Смертні камери навіть не потрібно описувати.

Сам табір був обведений двохметровим муром і півтораметровим дашком колючого дроту, що 20 метрів знаходилась "вишка", на якій день і ніч сторожив конвой. За муром був побудований великий чотириповерховий будинок, де знаходилось управління ГУЛАГу Казахстану, а трохи далі - казарми для охорони табору.

Скільки в'язнів було в цьому таборі, знали тільки чекісти. Одні вмирали від непосильної праці і голоду, на їхнє місце етапами привозили інших і так ішло по колу. Непокірних саджали в тюрму, а пізніше етапом вивозили в другі табори.

Листи до своїх рідних ми могли писати один раз на рік і ті з обмеженням - живий, здоровий і нічого більше. Діставали листи з дому покреслені цензурою чорним чорнилом. Носили номерні знаки на кишені, на правій руці, лівій нозі і на плечах. Це було наше прізвище. Мій номер СДД-476. Годували два рази на день - ранком і ввечорі. Пайка хліба була 450-500 гр., а хто перевиконував норму - 550 грам.

Минали дні, тижні, місяці, роки - одноманітні, сірі, буденні, а туга за рідними ще більше завдавала болю. Людей довели до того, що - тільки шкіра і кості. З голоду люди пухли, вмирали. Їх кожен день клали на спеціально зроблений візок, кидали повздовж і впоперек, як снопи, запрягали шість чоловік, які вивозили до брами. Біля брами кожен труп перевіряли - били дерев'яним молотком по голові і штиком пробивали серце, аж тоді вивозили за браму на так званий "цвинтар". Ми його називали 13-м табпунктом.

Опишу трохи про себе. Голод це щось найстрашніше для людини. Довели мене до того, що я хотів в уяві згадати лице родичів чи жінки, як вони виглядають, на одну секунду я міг уявити їхні обличчя, а далі мряка, туман і все зникає з очей. І в такі хвилини думав, що більше ніколи не повернусь додому, не побачу рідних облич. Переповісти і описати того не можливо, бо хто там не був і не переніс такого життя на собі, ніколи не повірить, що людина може таке витримати.

Нас закривали на ніч на замки і відкривали зранку, десять разів перераховували. Одного дня вже сьома година зранку, а нас не відкривають. Заворушились усі, мов бджоли в вулику, що таке? ...Може будуть нас вивозити в інший табір? А може війна, на яку ми цілий час надіялись? Прийшла вістка аж в обід, дізнались, що "наше сонце", "наш батько" Сталін врізав дуба. Ми почали тихцем між собою радіти, бо надіялись, що буде амністія.

Амністії не дочекались. Табірне життя йшло тим самим річищем. 17 травня 1954 року, повертаючись з роботи, ми бачили, як чекісти обстріляли першу колону в'язнів, яких привезли з Екібастуза. Як пізніше з'ясувалось, причиною розстрілу було не виконання команди всім сісти на землю. Вони не підкорились і стояли цілою колоною. Постріли з автоматів і кулеметів забрали життя 16 чоловік. Було багато поранених. Наші колони посадили на землю в степу, і ми просиділи майже три години. Коли вже забрали трупів і ранених, першу колону під сильною охороною підвели і всіх забрали в тюрму. Нас привели в табір уже смерком. Люди, які прийшли швидше з роботи, не йшли в бараки, а виносили з їдальні столи, лавки і що тільки траплялось під руки. Починалось повстання! Розлючені в'язні вигнали всіх надзирателів з зони, провалили мур, де знаходилась тюрма, випустили всіх тюремників і в'язнів, які були в камерах смерті, засуджені на страту. При цьому вдалося захопити важливі документи, а власне списки всіх "стукачів", які доносили таборовій адміністрації, що робиться в бригадах, який панує дух у в'язнів. З тюрми звільнили колишнього полковника власівської армії Івана Кузнєцова, який зразу очолив повстання. Це була людина військова, вольова, прекрасний оратор і організатор, який зумів дати клич в'язням до прямої рішучої боротьби з чекістами. Він зразу зорганізував Повстанський комітет, скликав усіх на мітинг і після годинної промови закликав усіх в'язнів, не виходити за зону на роботу і домагатись на місці:

1. Приїзду комісії з Верховної Ради або Прокуратури з Москви.

2. В бараках зняти дашки і решітки з вікон.

3. На роботі працювати тільки 8 годин замість 12.

4. Мати дозвіл хоч раз на рік зустрічі з рідними.

5. Отримувати пресу і книжки.

6. Листування з рідними має бути без обмежень.

Далі виголосив наказ Комітету:

1. З моменту нашого повстання всі повинні підпорядковуватись Повстанському комітетові.

2. Всі бригади, які працювали в зоні: кухарі, працівники лікарень, перукарі, дезінфектори, тощо повинні працювати на місцях.

3. Як видавали 500 гр. хліба і годували два рази на день, так повинні діяти і тепер.

4. Не допускати анархії, бо це піде на користь чекістам і прискорить придушення повстання.

5. Не можна вбивати стукачів, лише нашивати на плечах біле полотно з написом "стукач".

6. У всіх трьох табпунктах побудувати барикади і поставити людей, які повинні мінятись що дві години.

7. При проривах чекістів у зону або інших провокаційних діях, оповіщати свистом і на цей виклик всі в'язні повинні виходити з бараків на площі і барикади.

8. Всім в'язням до кінця повстання дотримуватись спокою і врівноваження.

9. Пошити з 18 простирадел прапори, пофарбувати їх у чорний колір і вивісити на кожній їдальні, щоб люди за зоною побачили і сповістили інші табори - "Кенгір" повстав.

10. З рентгенівського апарату зробити передавач на коротких хвилях і передавати в ефір кожних дві години, чого ми домагаємось.

Минав день за днем в очікуванні чогось невідомого. Люди ходили на барикади як день, так і ніч їх змінювали другі і всі були сумні, замкнені в собі, бо не знали, що буде завтра. Однак надіялись на краще. Кожен день на площу біля барикад приходило вище керівництво з гучномовцями в руках, просили, благали, що згоджуються з усіма нашими вимогами, лише щоб ми вийшли з зони на роботу. Однак наш Комітет не пішов на поступки, а домагався приїзду комісії з Москви. За кілька днів приїхав з Алма-Ати головний прокурор. Почали спочатку просити і обіцяти, а потім страшити, якщо завтра не вийдемо на роботу, то вони застосують силу. Ще через кілька днів чекісти зробили пробоїни в мурах і через гучномовці закликали в'язнів: "Хто не хоче бути з повстанцями, не бійтесь, виходьте через пробоїни і ми вам гарантуємо дострокове звільнення". Були й такі в'язні, що переходили але їх було одиниці і яка їх доля спіткала, нікому не відомо. З нашої сторони їх ніхто не затримував.

Як пізніше довідались, на той самий період піднялись майже всі табори не тільки Казахстану, а й Півночі, Заполяр'я, Далекого Сходу. Наші передавачі на коротких хвилях глушили сильними радарами, які поставили навколо табору. Щоб передати людям за зоною, чого ми домагаємось, написали сотні листівок, зробили великого повітряного "Орла" і запустили. Зробили великий трикутник, який мав крильця й був начинений листівками і по шнурку, що був прив'язаний до "Орла", запустили.

В Казахстані бувають дуже сильні вітри. Вітер підняв човник трикутника до "Орла", при ударі до нього трикутник розкрився і по всьому степу розсипалися листівки. Солдатів примушували шукати їх і знищувати, але вони таки попадали в руки людям, які жили за зоною.

За цей час підтягнули велику масу солдат, як червонопагонників, так і чорнопагонників, які рили окопи в три яруси триста метрів один від другого. Що замишляли чекісти, ніхто не знав. У таборі йшли будні, напружені в чеканні, що принесе завтрашній день. Наближався страшний день повстання. Табір жив своїм життям, а за зоною панувала зловісна тиша. Як пізніше довідались, чекістський генерал (не пригадую прізвища), який придушив повстання на Далекому Сході, підтягнув танки близько табору. Запанувала ніколи незабутня ніч з 25 на 26 червня 1954 року. Люди, які змінились після другої години ночі, пішли відпочивати, а наступна зміна вийшла чергувати на барикади. Вони не підозрювали, що це будуть їхні останні хвилини життя і що вони ніколи не побачать своїх рідних. Чекістські снайпери, щоб не наробити руху, бо табір спав непробудним сном (була рівно четверта година), прицільним вогнем розстріляли всіх, хто був на барикадах. Однак хтось подав знак тривоги свистом. Свист змішався з стріляниною і гуркотом моторів танків, що ввірвалися в табір. Люди, хто як міг, вискакували з бараків через вікна, двері на площу між бараками. Почалось щось неймовірне. Крик, стогони, прокльони, свист, рев моторів танків, стрілянина. Люди кинулись тікати в бараки, бо танки м'яли свої жертви гусеницями і одночасно стріляли з гармат і кулеметів. За танками йшли піхотинці, які стріляли з автоматів і закидали в бараки димові шашки. В таборі почалось суще пекло.

Я в цей час з приятелем зі Львова Федором Семенюком, з яким пробув стільки років разом, ділив останній кусок хліба, хотів вискочити через вікно. Він скочив перший і був прошитий автоматною чергою. Впав мені на руки закривавлений, не сказавши й слова на прощання, помер. Я на якусь хвилину затримався біля нього, а опісля натовп людей виніс мене в другий кут барака, де знаходилась сушильня. Дальше тікати було нікуди і ми чекали своєї долі. Тривала дальше стрілянина, гуркіт моторів перемішувався з криками покалічених і вмираючих. Запанувала тиша в нашій сушильні, тільки де-не-де хтось тяжко поранений прощався з друзями і своїм життям, передавав останні слова рідним. Пройшов деякий час, стихла стрілянина, змовк гуркіт моторів, тільки наближались крики "наших переможців".

Ставши в два ряди, зробили коридор біля наших дверей з криками: "рукі вверх, вихадітє, а то стрєлять будєм". Ми почали виходити, піднявши руки вгору, а дехто був поранений і не міг підняти рук, тих вбивали по-варварськи штиками. Нас через пробоїни вивели в степ за мури табору і поклали лицем до землі. Я в душі молився і прощався з рідними, бо думав лише про одне, що зараз нас постріляють. Не знаю скільки пройшло часу, як ми лежали в степу, тільки час від часу чулись реготи наших переможців. Нараз почулась команда: "всєм встать". Ми піднялись і десять чоловік з формулярами почали перевіряти хто залишився в живих. Нас почали сортувати. Кого зразу на машини і кудись вивозили. Як виявилось пізніше, дехто попав у зеквагони і до тюрми, а дехто на етап в інші табори, так що наших людей розпорошили по всіх дальніх таборах "совєтського раю".

Після сортування нас знову під конвоєм через пробоїни повели в табір. Те, що ми побачили в таборі, описати неможливо. Сотні трупів, майже половина з них пошматована гусеницями танків, кров на стінах бараків, чорні пробоїни в бараках від гарматних пострілів танків. В четвертому бараку, де жили хлопці з Екібастуза (вони числились бунтівниками і їх тримали в дуже суровому режимі), не можливо було зайти. Весь барак встелений трупами, кров на стінах і стелі. Напевно ніхто з них не залишився в живих. Так і залишились не підкореними!!! А були всі такі молоді ураїнці.

До нас проявили гуманізм. Нагодували й сказали, що будемо спати під самим небом, щоб тільки не сміли тікати, бо вб'ють на місці. По подвір'ю табору ходили офіцери, жінки в мундирах з червоними хрестами на рукавах. Якісь люди в цивільному цокали фотоапаратами. На другий день нас сформували побригадно. Я потрапив у похоронну бригаду. Ми збирали трупів, клали на візок і відвозили під суворим наглядом конвоїрів на 13 табпункт.

На четвертий день після повстання нас знову вишикували й вичитали по формулярах і 150 чоловік відправили етапом на машинах в селище Рудники (теперішній обласний цент Казахстану Джезказган). В таборі "Рудники" ми довідались від наглядачів, що коли б не придушили повстання в Кенгірі, напоготові були викликати частини льотчиків, які мали бомбардувати весь табір, щоб навіть сліду не залишилось. Такі були гуманні вказівки самої Москви. Ще пізніше довідались від вільних поселенців, що на другий день після придушення повстання в таборі "Кенгір", американське радіо "Свобода" передало, що росіяни випробовують танки нового типу на в'язнях.

І так ще два роки довелось жити табірним життям у степах Казахстану після повстання "Кенгіра". Нічого від тоді не змінилося, лагер жив своїм життям і законами. Однак з надією на краще додавали сили терпіння. Приходили чутки, що після повстання "Кенгіра" почались повстання не тільки в Казахстані, а й у всіх лагерах Совєтського Союзу... Ми не мали можливости знати про це, бо режим був ще страшніший, чим в Кенгірі...

І так прийшов час, коли приїхала комісія з Москви і почали розглядати наші справи і на підставі указу Верховної Ради звільняти людей. Кожного дня цілими пачками викликали людей і повністю знімали з них обвинувачення! І так і мені прийшов довгожданий і очікуваний день...

Можете собі уявити, яка була невимовна радість, що я після шести з половиною років такого пекельного життя, поневірянь мого ув¢язнення, лишився живий і можу повернутись додому до своїх рідних... Я мав змогу зразу повернутись на свою землю, однак не судилось.

Моя жінка, дитина і родичі знаходились на засланні в Тюменській області, і я рішив після звільненя їхати до них. Ви можете уявити собі, яка це була зустріч, після такої довгої розлуки... Ціле селище вийшло до пристані "Вертиное" на річці "Об" щоб подивитись, як рідня і жінка з дитиною будуть зустрічати свого чоловіка, який був засуджений на 25 років позбавлення волі.

Ще здалеку, коли наближався пароход, побачив не так страшного як змученого пережиттям свого батька, маму, сестер, швагрів, жінку і свою дитину, яка вродилася без мене на чужині і вже мала 6 років. Дитина перша прибігла до мене, я взяв її на руки, а вже на березі сльози, обняття, поцілунки.

Після приїзду до моїх родичів я почав домагатися, щоб їх звільнили з під комендатури. Однак після кількох спроб домогтись, щоб їх звільнили, мені не пощастило, навпаки, в моєму пашпорті ставлять штамп про невиїзд з даного поселення і району.

Після чого мої родичі самовільно втікають з висилки додому, в Україну. Розлючений оперуповноважений викликав мене в контору і сказав: "Я тебя згною в Сібірє". Причиною було те, що я не сповістив їм про втечу моїх рідних. Він слово своє здержав. Усіх переселенців відпустили, а мені судилось як непокірному ще пробути в ссилці майже шість років.

Однак пройшов час, мене і моїх дітей і жінку звільнили з-під комендатури, і ми повернулись на батьківщину. Звичайно велика подія, радісна зустріч з родиною і друзями. Але життя є життя. І знову замість радості вже на своїй землі знову почались житейські турботи, поневіряння.

Не маючи прописки (не хотіли приписувати), не маючи роботи, мусів працювати на численних будовах, щоб заробити на шматок хліба. Йшли роки, потихенько все наладилось. Життя пішло своїм річищем однак для властей ми залишились "нєнадьожнимі". Кожного року в травню справляти річницю "Побєди". Імено кожний рік доводиться мені згадувати ті далекі тяжкі часи мого життя.

Вірю, що сотні тисяч ветеранів війни, які чудом залишились живими і живуть з нами до сьогоднішнього дня, користуються всіми благами теперішнього життя, і я не завидую їм. Вони були також такими молодими, як і я, і пройшли за всю війну тернистий шлях. Я перед ними схиляю голову.

Однак не прощаю тим "ветеранам", які сиділи за сотні кілометрів від фронту в упраліннях ГУЛАГу, МВД, на зсилках і тюрмах, мордували голодом, розстрілювали невинних людей. Їм присвоювали ордени, зірки. Вони не нюхали фронтового пороху, вони жили і дальше живуть і лише мріють одне, щоб ще раз вернулись їхні часи. Однак вороття не буде. В історії боротьби все буде записано. Хіба сьогодні в Тернополі немає таких "ветеранів", які ходять по наших вулицях, їдять наш насушний хліб і з підтишка чекають слушного моменту й користуються всіми привілеями.

Я тільки запитую - де подівся начальник ж. д. КГБ Коваленко з своїми прибічниками? Невже в обласному центрі не знають їхніх прізвищ? А де подівся районний оперуповноважений Куліков, Игоров? На їхній совісті тисячі людей запроторених у тюрми, вивезених на Сибір. Якщо вони ще живуть, то нехай будуть прокляті... Їхні імена будуть записані в історії, але не як "ветерани", а як вбивці і варвари.

І я напередодні страшної дати нашого повстання "Кенгіра" хочу згадати своїх побратимів, членів ОУН УПА, які не мали багато орденів, а полягли смертю героїв і навічно залишились спочивати на чужій Казахстанській землі.

м. Тернопіль


1 Орфографію і стиль автора залишаємо без змін. - Ред.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ