Євген Костюк, історик, Юрій Ноєвий, політолог, активісти ВО «Свобода»

b_150_150_16777215_00_images_stories_2011_05_prapor.jpg Радянсько-німецька війна є наразі одним із ключових об'єктів міфотворчості та антиукраїнської пропаганди, є полем інформаційних воєн, спрямованих проти нашої нації та держави. Витоки цього явища сягають ще самого початку війни між двома імперіалістичними хижаками - гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР. Вже в перші дні війни органи радянського агітпропу з подачі самого Сталіна продукують термін «Вєлікая отєчествєнная война». Так, 22 червня 1941 року сталінський академік Омелян Ярославський статтею, яку на наступний день опублікувала газета "Правда", під назвою "Велика вітчизняна війна радянського народу", започаткував новий історіографічний міф.

Нагадаємо, що «отєчєствєнних воєн» ще до цього було дві - війни Російської імперії проти Наполеона 1812 року та проти Троїстого союзу 1914-1917 років:

ось наочний приклад тяглості імперської традиції. Так було закладено підвалини одного з найбільших історичних міфів. Його ключовою ознакою є антитеза «загарбницька Німеччина - миролюбний СРСР». Це є відвертою фальсифікацією: відомо ж, що упродовж 1939-1940 років обидві імперії ділили Європу, загарбуючи все нові і нові землі - тут можна згадати і сумнозвісний пакт «Молотова - Ріббентропа», і розподіл Польщі, і нескінченні ешелони з сировиною та продовольством, які відправлялися з СРСР до гітлерівського Рейху аж до 22 червня 1941 року. Ці факти загальновідомі, і тим більш цинічним виглядає ігнорування їх «придворними» російськими істориками. Утім, закономірно, що беручи курс на відновлення імперії, можновладці сучасної Російської Федерації беруть на озброєння ідеологічні кліше радянського агітпропу, які, власне, обґрунтовували та представляли в позитивному ракурсі імперську політику СРСР. Вражає те, як буйно розквітають заяложені імперські міфи в сучасній Україні.

Популяризаторам міфів про «Отєчєствєнную войну» варто нагадати, що війна розпочалася для українців не 22 червня 1941 року, і навіть не 1 вересня 1939 року, а у березні 1939-го, коли угорські війська з мовчазної згоди як Гітлера, так і Сталіна окупували Карпатську Україну. Того ж року у своїй доповіді керівник совєцького уряду, Нарком закордонних справ Молотов на Позачерговій п'ятій сесії Верховної Ради СССР 31 жовтня 1939 року сказав: «Наші стосунки з Німеччиною, як я вже сказав, покращились корінним чином. Тут справа розвивалася по лінії укріплення дружніх відносин, розвитку практичного співробітництва і політичної підтримки Німеччини в її прагненні до миру…».

Наступним етапом воєнних лихоліть для української нації був так званий «золотий вересень» - окупація радянськими військами західноукраїнських земель після спільного з вермахтом розгрому Польщі. Наслідок цього - знищення та ув'язнення у концтаборах, примусова депортація сотень тисяч українців, розгром української культури, церкви, запровадження колгоспного рабства. До речі, дехто і зараз намагається довести, що позитивом радянської окупації було «возз'єднання українських земель», хоча возз'єднання України мало місце ще у січні 1919 року, а перервалася соборність якраз внаслідок дій більшовицьких і польських окупантів. Аж до самого масового геноциду українців 1932-1933 рр. йшла Народна війна. Точилася війна простими українцями з міст і сіл Центральній Східній Україні, коли не було регулярної армії, а провальні соціалісти-політикани емігрували. Одним із її яскравих і героїчних прикладів була Холодноярська республіка. До того ж, УРСР не була державою, а лише колонією Кремля, цілком підконтрольною йому, тому 1939 рік став для мешканців західноукраїнських земель часом зміни однієї окупації на іншу.

Що ж до «українського рахунку» у радянсько-німецької війни 1941-1945 років, то він був найбільшим в абсолютних показниках: на фронтах, а також від рук гітлерівських і сталінських карателів загинуло понад 10 мільйонів українців. Величезними були втрати у діючій армії, що є прямим наслідком злочинної безвідповідальності тодішньої влади та командної верхівки армії: відомо, що у 1943 році мільйони наших співвітчизників - ненавчених, неозброєних і неспоряджених - гнали прямо на мінні поля, на німецькі доти, щоб вони «спокутували кров'ю свою вину» (бо, виявляється, перебували у 1941-43 роках «на тимчасово окупованій ворогом території»). Якби не нечуване нехтування людськими життями з боку компартійного та військового керівництва, таких страхітливих жертв вдалося б уникнути.

Українофоби поширюють запліснявілі радянські міфи на кшталт «Сталін виграв війну», «без сильної влади не було б перемоги», «спільна перемога радянського народу» та інші. Факти свідчать, що перемога СРСР у війні з Німеччиною не була перемогою української нації, бо вона і далі була окупованою червоною Росією і продовжувала вести партизанську війну в Українській повстанській армії. В повоєнний час стався третій Голодомор (1946-1947 роки) - як і у 1932-1933 роках, зерно масово вивозили на Захід, щоб підтримати сателіти СРСР - так звані «країни народної демократії». Після травня 1945 року продовжилися масштабні масові депортації до Сибіру (є відомості про плани компартійної номенклатури виселити всіх українців, що не було здійснено лише через небезпеку загальноукраїнського повстання). Протягом 1945-1947 рр. з України було вивезено близько 3 мільйонів людей! Та й війна для українців не закінчилася 8 травня 1945 року, вона тривала ще понад 10 років: ще на початку 50-х рр. тривали бомбардування (!) Карпат, що вже говорити про деталі російської окупації. Це була національно-визвольна боротьба проти радянського окупаційного режиму. Наслідками ж війни для фронтовиків, про яких нібито так турбувався комуністичний режим були концтабори для колишніх в'язнів німецьких таборів, напівголодне животіння для інвалідів війни, а для інших - важка праця за копійки на «будовах комунізму» - задля задоволення імперських амбіцій тодішніх «хазяїв життя» - компартійної номенклатури.

Українофоби закидають нам, що націоналісти, буцімто, виявляють неповагу до фронтовиків, заперечуючи «вєлікую побєду». Але це не так: в будь-якому випадку, люди, які зі зброєю в руках стали на захист своїх домівок, своїх родин від гітлерівських окупантів, заслуговують на повагу. Утім, трагедія бездержавної нації полягає саме в тому, що величезні жертви та героїзм часто не сприяють її визволенню - так і було під час Другої світової війни, коли загибель мільйонів наших співвітчизників на фронтах призвела до зміцнення радянського тоталітарного режиму. Саме тому героями для нас є насамперед ті люди, які боролися за незалежність України - бійці УПА, що аж ніяк не зменшує нашу повагу до простих фронтовиків, які в силу різних причин воювали у радянській армії. Але не може бути ніякої поваги до компартійних сатрапів, які ставилися до вояків як до «гарматного м'яса», а потім забрали собі лаври «переможців»; не може бути поваги до енкаведистських карателів, які ще більш люто, ніж гітлерівські, винищували мирне українське населення, а потім домоглися для себе статусу «ветеранів війни»; і так само не може бути жодної поваги до тих українофобських політиканів, які нині спекулюють на почуттях тих небагатьох фронтовиків, які ще живі, цинічно прагнучи зробити їх знаряддям своєї антиукраїнської діяльності. Ветеран війни, танкіст Григорій Ноєвий ненавидів Сталіна та СРСР і тому відразу після війни роздав дітям свої нагороди. Викликає обурення, що в Україні згідно Закону «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» справжніх ветеранів прирівняли до нелюдів, які служили у «винищувальних загонах … у період з 22 червня 1941 р. по 31 грудня 1954 р.». Зрозуміло, що спекуляції на тему вивішування червоних ганчірок на 9 травня не мають нічого спільного з історичною пам'яттю, вшануванням загиблих та ветеранів війни - це чистої води знущання над жертвами Другої світової війни.

Владні політичні верхи, які є спадкоємцями колоніальної совєцької адміністрації, прирівняли червону ганчірку до державного прапора. Також відреагували на підняття біля трибуни національного прапора розгорненням совкового стягу. Мета такої провокативної політики - інформаційно затушувати, приховати повний і розгромний провал соціально-економічної політики Януковича і його фінансистів з числа олігархів України та Росії. Міркування стратегів з Москви така: Україна - постколоніальна держава, де існує боротьба національної відроджуваної української та імперської російської культур; треба підтримувати і формувати розкол через інформаційне активування українофобних символів. Формування шизоїдної історичної пам'яті, де поєднується національний прапор та совєцькі символи, повинно підтримувати думку про державну спадкоємність від СРСР, а не від Української народної республіки. Класика жанру з щорічним повторюванням. Згадайте минулий рік та колорадську істерію перед 9 травня 2010 р.

Інтенсивність символізації відбиває дійсність і напругу соціальної боротьби. Однак їхня інформаційна технологізація - тобто маніпулятивне використання - з'явилося не так давно, але міцно увійшло у практику партії влади ще з часів Кучми. Наприклад, вся Центрально-Східна Україна досі перебуває у полоні окупантської символіки. Назви центральних вулиць у всіх по суті районних центрах досі імені Леніна, Дзерджинського, Люксембург тощо. Це робиться умисно для того, аби продовжити існування ментальності пасивності та страху перед владою у громадян. З іншого боку - це рідне символічне поле для совкової еліти, яка досі панує в райдержадімінстрація, райрадах, сільрадах тощо. І що зокрема дивувало те, що у більшості регіонах при владі за Ющенка були представники так званих демократичних сил. Вони нічогісінько не зробили для переіменування назв і завжди кричали про свій патріотизм. Що ж, дерибан землі та комунальної власності займає більшість час - лишається тільки про Шевченка поговорити, добре хоч раз на рік.

Отже, політика нав'язуваня колоніальних символів в Україні продовжується. У той час, як олігархи посилюють свій політичний режим, Росія закріплюється економічно та культурно, Захід втягує у боргову кабалу, червона ганчірка у руках українофобів приховує жалюгідне становище ще живих ветеранів ІІ Світової війни. Ставлення режиму Януковича до них не раз демонструвалося прямо і відверто. І ще раз без добору слів. Що ж, мат природно притаманний для кримінальних капіталістів.

Провокація Партії регіонів та фінансованих її олігархами кримінально-українофобних угрупувань у Львові показала, що провал їхньої економічної політики вони приховуватимуть за історичними маніпуляціями. Вони робитимуть все, щоб нав'язати національній пам'яті українців російську версію історії. Попри це українська історична наука вже подолала наукові обмеженості імперської пропаганди. Наукових фактів - архівів, свідчень, досліджень - вистачає, щоб будь-які українофобні повідомлення на тему історії сприймати як недолугі спроби виправдати брехню. Російська червона окупація - це науковий факт.

9 травня - один із провідних міфів у штучній міфології «Великої отєчествєнної війни». Поява цілої низки активних провокаторів свідчить про її надзвичайну актуальність для Партії регіонів і Кремля. Святкувати 9 травня як день перемоги означає відзначати свята окупантів. Це - наруга над власною історією, над тими жертвами, яких зазнали українці у часи комуністичного лихоліття. 9 травня - день, який потрібно очистити від фальшивості і переоцінити цілковито. Бо українці як нація не мали нічого спільного ні з нацистами, ні з комуністами. І воювали у цій війні тільки за себе.

У перспективі це означає, що принципова позиція українців щодо символу російської окупації - червоного прапора - означатиме, що будь-які подальші провокації влади будуть покарані силою.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ