РАЗОМ З «ВОРОГАМИ НАРОДУ» РОЗСТРІЛЮВАЛИ І ЇХНІХ ДІТЕЙ
це за­сві­дчу­ють ви­яв­ле­ні ос­та­нки лю­дей, зни­ще­них на Іва­но-Фра­нкі­вщи­ні в 30-ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­ття ста­лінс­ь­ки­ми оп­ри­чни­ка­ми

Се­ргій Зя­ть­єв

Го­ло­до­мо­ри, по­лі­ти­чні ре­пре­сії, що про­не­сли­ся Ук­ра­їною чо­рним сме­рчем, ви­ко­си­ли міль­й­они лю­дей. І сь­ого­дні ми не зна­ємо, скіль­ки са­ме, але ра­ху­нок іде на міль­й­они. Мо­ги­ли тих, ко­го по­зба­ви­ли жи­ття біль­шо­виць­кі ін­кві­зи­то­ри, ро­зки­да­ні по всій Ук­ра­їні.
Дем'янів Лаз, що не­по­да­лік Іва­но-Фра­нківс­ь­ка, - од­не із ба­га­ть­ох за­хо­ро­нень, де НКВС хо­вав від сто­ро­нніх очей ті­ла сво­їх жертв: про­тя­гом де­ся­ти­літь ма­ло хто знав й­ого та­єм­ни­цю. А ко­му во­на бу­ла ві­до­ма, той во­лів мо­вча­ти, щоб не опи­ни­ти­ся на Ко­ли­мі чи в пси­хі­ат­ри­чній лі­ка­рні. Але 20 ро­ків то­му стра­шна пра­вда від­кри­ла­ся. Се­ред тих, хто до­клав для ць­ого ти­та­ні­чних зу­силь, був і Ро­ман Кру­цик - за­сту­пник го­ло­ви Все­ук­ра­їнс­ь­ко­го то­ва­рис­тва «Ме­мо­рі­ал» ім. Ва­си­ля Сту­са - го­ло­ва його Ки­ївсь­ко­го осе­ре­дку.


- Влі­тку 1989-го, по­ве­рта­ючись з Ка­лу­ша до­до­му, я зу­пи­ни­вся бі­ля се­ла Па­влі­вки: ви­рі­шив на­зби­ра­ти гри­бів, які зав­жди ря­сно ро­ди­ли в цих мі­сцях, - ро­зпо­ві­дає Ро­ман Ми­ко­лай­ович. - На краю лі­су зус­трів літ­нь­ого чо­ло­ві­ка, який пас ко­рів. Зав'яза­ла­ся ро­змо­ва і чо­ло­вік, су­мно зіт­хну­вши, мо­вив: «Тут не стіль­ки гри­бів, скіль­ки кі­сток людсь­ких…»
У по­даль­шо­му з'ясу­ва­ло­ся, що Яро­слав Па­вло­вич - так зва­ли мо­го но­во­го знай­омо­го - не­за­до­вго до вій­ни ра­зом з та­ки­ми ж хло­пча­ка­ми, як сам, нат­кну­вся на тру­пи лю­дей, при­си­па­них зе­млею. Про це во­ни по­ві­до­ми­ли го­ло­ву сіль­ра­ди, а той - рай­он­не ке­рі­вниц­тво. На­сту­пно­го дня до лі­су при­їха­ли лю­ди у вій­с­ь­ко­вій фо­рмі і пе­ре­ве­зли не­бі­жчи­ків не­ві­до­мо ку­ди. Я ві­дра­зу зба­гнув, що то бу­ли спі­вро­бі­тни­ки НКВС.
Пі­сля ті­єї зус­трі­чі ме­не му­чи­ла ду­мка: ку­ди ж во­ни по­ді­ли ті­ла лю­дей? Ін­ту­їція пі­дка­зу­ва­ла, що во­ни їх за­хо­ва­ли десь не­по­да­лік, най­імо­ві­рні­ше в гли­би­ні лі­су. Не­за­ба­ром ме­ні вда­ло­ся ві­днай­ти ще од­но­го сві­дка тих по­дій - Пе­тра Ві­нто­ня­ка.
- І що він Вам ро­зпо­вів?
- Чо­ло­вік при­га­дав, що в 1939 ро­ці, ко­ли орав го­род, чув пос­трі­ли з лі­су і ба­чив, як то­го ж дня вве­че­рі до лі­су їха­ли кіль­ка кри­тих ва­нта­жі­вок, пі­сля чо­го там зно­ву лу­на­ли пос­трі­ли. При ць­ому Пе­тро За­ха­ро­вич по­го­ди­вся по­ка­за­ти при­бли­зно і мі­сце ек­зе­ку­цій. Про свої зус­трі­чі з людь­ми, які, мо­жли­во, бу­ли сві­дка­ми розс­трі­лів, я по­ін­фо­рму­вав чле­нів куль­ту­рно-на­уко­во­го то­ва­рис­тва «Рух», чле­ном яко­го теж був. Хо­ча ін­фо­рма­ція, от­ри­ма­на від се­лян, бу­ла до­сить ла­ко­ні­чною, во­на все ж да­ва­ла на­дію на те, що нам вдаст­ь­ся ві­днай­ти по­хо­ва­ння не­ви­нно убі­єн­них.
До то­го ж пан Пе­тро зго­дом по­ві­дав біль­ше про ті по­дії. Він, зо­кре­ма, ро­зпо­вів, що був сві­дком, як ні­мці, оку­пу­ва­вши Ста­ні­сла­вщи­ну, при­му­си­ли ко­ли­шніх ра­дянс­ь­ких ак­ти­ві­стів ро­зко­пу­ва­ти мо­ги­ли і ви­тя­га­ти з них ті­ла вби­тих. Пі­сля ек­сгу­ма­ції мо­ги­ли зно­ву за­ко­па­ли, а мі­сце­ві жи­те­лі по­ста­ви­ли на мі­сці по­хо­ва­ння хрест. Зго­дом ще знай­шли­ся сві­дки тих тра­гі­чних по­дій. До то­го ж ме­ні вда­ло­ся ві­дшу­ка­ти і ко­лиш­нь­ого ко­мсо­моль­ця Да­ни­ли­ши­на, який був се­ред тих, хто ві­дко­пу­вав - за на­ка­зом гі­тле­рі­вців - за­ги­блих. Він не­охо­че по­ві­дав ме­ні про ро­зко­пки, в яких брав участь. Сло­вом, зва­жа­ючи на всі ці сві­дче­ння, ми зу­мі­ли від­тво­ри­ти - при­бли­зно - ті тра­гі­чні по­дії і дій­шли ви­сно­вку, що в Дем'яно­во­му Ла­зу по­ко­ять­ся жер­тви НКВС. Тож за­ли­ша­ло­ся вста­но­ви­ти то­чні мі­сця їх­ніх по­хо­вань, що ми й по­ча­ли ро­би­ти.
- Як са­ме?
- Бу­ло ство­ре­но 2 по­шу­ко­ві гру­пи, до яких увій­шли я, Сте­пан Фе­дик, й­ого син Яро­слав, Ро­ман Ше­вчук, Іван Ан­дру­хів, Бо­гдан Ві­нто­няк, Іван Па­вли­ківс­ь­кий і ще кіль­ка осіб. Оз­бро­їв­шись ме­та­ле­ви­ми пру­та­ми, по­ча­ли «про­щу­пу­ва­ти» зе­млю. Але, по­пра­цю­ва­вши кіль­ка днів у лі­сі, ми ні­чо­го, ок­рім гра­нат і сна­ря­дів ча­сів Дру­гої сві­то­вої вій­ни, не знай­шли. Не­за­ба­ром ві­дбу­ло­ся за­сі­да­ння ко­мі­сії для роз­слі­ду­ва­ння ста­лінс­ь­ких ре­пре­сій, ство­ре­ної в об­ла­сті, до скла­ду якої вхо­ди­ли, ок­рім нас, і пред­ста­вни­ки пра­во­охо­ро­нних ор­га­нів, ве­те­ра­ни НКВС, офі­це­ри КДБ.
Спра­ву що­до по­хо­вань до­ру­че­но бу­ло ве­сти слі­дчо­му об­ла­сної про­ку­ра­ту­ри Ми­ко­лі Да­ни­лі­ву. Але, не­зва­жа­ючи на сві­дче­ння ба­га­ть­ох лю­дей, ні й­ому, ні нам ні­як не вда­ва­ло­ся ві­днай­ти мі­сце по­хо­вань. Але од­но­го дня пощастило.
- Вий­шли на більш ці­нно­го сві­дка тих по­дій?
- Так. До то­го ж, мо­жна ска­за­ти, ви­па­дко­во: по­ве­рта­ючись якось із лі­су пі­сля че­рго­вих бе­зре­зуль­та­тних по­шу­ків, ми зус­трі­ли не­знайом­ця, що куль­гав лі­со­вою сте­жкою нам на­зус­тріч. По­рі­вня­вшись з на­ми, він ска­зав:
- Я хо­чу да­ти сві­дче­ння.
На моє за­пе­ре­че­ння, що сві­дків ви­ста­чає, ві­дпо­вів:
- Та­ких сві­дчень, як я, ні­хто вам не дасть…
Сво­єю ві­дпо­ві­ддю він за­ін­три­гу­вав нас, ми по­го­ди­ли­ся ува­жно й­ого ви­слу­ха­ти. Ви­яви­ло­ся, що Се­мен Ві­твиць­кий в 1941 ро­ці всту­пив до ук­ра­їнс­ь­кої по­лі­ції і брав бе­зпо­се­ре­дню участь у ро­зко­пках мо­гил. Зі­ста­ви­вши й­ого сві­дче­ння зі сві­дче­ння­ми ін­ших лю­дей, які до­по­ма­га­ли нам, вре­шті-решт ми зу­мі­ли ві­днай­ти пе­ршу з трь­ох мо­гил. Це ста­ло­ся 21 ве­ре­сня 1989 ро­ку.
- Вла­дні стру­кту­ри, зо­кре­ма па­ртій­ні ор­га­ни, ви по­ін­фо­рму­ва­ли про свою зна­хі­дку?
- Зви­чай­но.
- І якою бу­ла їх ре­ак­ція?
- Як на ме­не, то па­ртій­ні фун­кці­оне­ри, мі­сце­ві чи­но­вни­ки бу­ли про­сто шо­ко­ва­ні: до ць­ого дня біль­шість з них ствер­джу­ва­ли, що в Дем'яно­во­му Ла­зі «ні­хто й ні­ко­го не розс­трі­лю­вав, а як­що і розс­трі­лю­ва­ли, то це бу­ли фа­ши­сти». На­сту­пно­го дня, 22 ве­ре­сня, я і кіль­ка чо­ло­ві­ків уже з са­мо­го ра­нку бу­ли в лі­сі. Бли­жче до обі­ду по­ча­ли при­бу­ва­ти чо­рні «Во­лги», з яких ви­хо­ди­ли чо­ло­ві­ки в кра­ва­тках, мов­чки ог­ля­да­ли за­ли­шки оде­жі, людс­ь­кі кіс­тки, які вий­няв із зе­млі ківш ек­ска­ва­то­ра і які ми роз­кла­ли на тра­ві. Пред­ста­вни­ки об­ла­сно­го уп­ра­влі­ння КДБ ві­дра­зу ска­за­ли, що це ро­бо­та кля­тих ба­нде­рі­вців…
З ко­жним днем ми ви­яв­ля­ли все біль­ше і біль­ше людс­ь­ких ос­та­нків. І це при то­му, що нам бра­ку­ва­ло лю­дей: у Дем'яно­вім Ла­зу пра­цю­ва­ли ли­ше ак­ти­ві­сти «Ме­мо­рі­алу», куль­ту­рно-на­уко­во­го то­ва­рис­тва «Рух», а та­кож кіль­ка жи­те­лів се­ла Па­сі­чна. Але не­за­ба­ром до нас при­єд­на­ли­ся де­ся­тки до­бро­воль­ців із на­вко­ли­шніх сіл. За по­ста­но­вою слі­дчо­го про­ку­ра­ту­ри Ми­ко­ли Да­ни­лі­ва на ро­зко­пки при­сла­ли і су­до­во­го ме­дек­спе­рта О. Ле­виць­ко­го. А вла­да та об­ла­сна ко­мі­сія із роз­слі­ду­ва­ння ста­лінсь­ких зло­чи­нів мо­вча­ли, ро­бля­чи ви­гляд, що ні­чо­го над­зви­чай­но­го не ста­ло­ся. При ць­ому іде­оло­ги об­ко­му па­ртії по­ши­рю­ва­ли чу­тки, що в лі­сі за­ко­па­ні ні­мці, яких зни­щи­ли ра­дянсь­кі вій­с­ь­ка. Сло­вом, ро­би­ло­ся все, щоб зби­ти лю­дей з па­нте­ли­ку, не да­ти їм ді­зна­ти­ся всі­єї пра­вди. На­сту­пно­го дня на мі­сце за­хо­ро­не­ння при­бу­ла ко­мі­сія, що скла­да­ла­ся з ви­со­ко­по­ста­вле­них чле­нів об­ко­му па­ртії. І зно­ву ми по­чу­ли, що «цей зло­чин на со­ві­сті на­ці­она­лі­стів або ж від­сту­па­ючих ні­мців». Але… Бу­кваль­но на їх­ніх очах ми ви­яви­ли в зо­тлі­лій оде­жі до­ку­мент - ко­пію ви­ро­ку на гро­ма­дя­ни­на Ми­шковс­ь­ко­го, ви­пи­са­ну на бла­нку… НКВС!..
Чи­но­вни­ки зні­ти­ли­ся. Зго­дом зу­мі­ли ви­тре­бу­ва­ти з ар­хі­вів КДБ УРСР і й­ого кри­мі­наль­ну спра­ву, пе­ре­ко­на­вшись, що та­ка лю­ди­на жи­ла і бу­ла розс­трі­ля­на як «во­рог на­ро­ду».
- І до­вго вам, па­не Ро­ма­не, до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти у Дем'яно­вім Ла­зу? Вла­да і на­да­лі про­до­вжу­ва­ла іг­но­ру­ва­ти вас і Ва­ших ко­лег?
- Спо­ча­тку так, іг­но­ру­ва­ла. Але зго­дом си­ту­ація ста­ла де­що мі­ня­ти­ся. На­при­клад, з Ти­сме­ниць­ко­го рай­он­но­го ві­дді­лу мі­лі­ції нам ви­ді­ли­ли мі­лі­ці­оне­ра, який по­ви­нен був че­ргу­ва­ти ра­зом з на­шим сто­ро­жем Ми­ро­ном Ве­ре­тком, щоб зло­вми­сни­ки не спа­плю­жи­ли мі­сце по­хо­ва­ння. Про­те че­ргу­вав він усь­ого од­ну ніч…
Не­зва­жа­ючи на та­ке «спри­ян­ня», ми впе­рто пра­цю­ва­ли, метр за ме­тром, са­нти­метр за са­нти­ме­тром на­бли­жа­ючись до іс­ти­ни. Ви­ба­чте за ви­со­кий па­фос, але я і мої ко­ле­ги по­кля­ли­ся на мо­ги­лі не­ви­нно убі­єн­них, що «ро­зко­па­ємо» всю пра­вду про Дем'янів Лаз, до­не­се­мо її до ко­жно­го жи­те­ля Іва­но-Фра­нкі­вщи­ни. Так ось у ни­жніх ша­рах мо­ги­ли ле­жа­ли не­бі­жчи­ки, в яких бу­ли по­ла­ма­ні ру­ки й но­ги. То бу­ли в'яз­ні, яких при­во­зи­ли сю­ди вже мер­тви­ми зі Ста­ні­славс­ь­кої в'яз­ни­ці: пе­ред цим їх жор­сто­ко ка­ту­ва­ли, про що і сві­дчи­ли пе­ре­ло­ми. Ті в'яз­ні, які ко­па­ли для них яму, во­дно­час зні­ма­ли з ав­ті­вок мер­твих і ски­да­ли до ями. Ну а по­тім вже розс­трі­лю­ва­ли і їх, за­си­па­ючи ті­ла зе­млею. Ми зна­хо­ди­ли гру­дні кіс­тки лю­дей з пра­виль­ни­ми чо­ти­ри­ку­тни­ми от­во­ра­ми, які сві­дчи­ли про те, що пі­сля пос­трі­лів у по­ти­ли­ці їх ще й про­ко­лю­ва­ли ба­гне­та­ми…
25 ве­ре­сня на ро­зко­пки при­їхав го­ло­ва ко­мі­сії із роз­слі­ду­ва­ння ста­лінс­ь­ких зло­чи­нів М. Ка­пі­та­нчук. Зі­бра­вши нас, він за­про­по­ну­вав ство­ри­ти бри­га­ду з ро­бі­тни­ків ко­му­наль­них служб мі­ста, які б до­по­ма­га­ли нам ве­сти ро­зко­пки. До нас ча­сто на­ві­ду­ва­вся єпи­скоп Ук­ра­їнс­ь­кої гре­ко-ка­то­лиць­кої цер­кви П. Ва­си­лик, на про­ха­ння яко­го бо­го­міль­ні лю­ди із су­сі­дніх сіл при­но­си­ли нам обі­ди.
З ко­жним днем ро­бо­та про­су­ва­ла­ся все шви­дше, осо­бли­во по­рі­вня­но з пе­рши­ми дня­ми. Ад­же лю­ди на­бу­ва­ли­ся до­сві­ду ар­хе­оло­гі­чних розко­пок. При ць­ому, зві­сно, зро­ста­ла і кіль­кість вий­ня­тих на по­вер­хню ос­та­нків: Ми­ко­ла Да­ни­лів не всти­гав скла­да­ти ві­дпо­ві­дні про­то­ко­ли, су­до­вий ек­сперт О. Ле­виць­кий та ін­терн Іва­но-Фра­нківс­ь­ко­го бю­ро су­до­во-ме­ди­чної ек­спе­рти­зи В. Мель­ни­чук не всти­га­ли офор­мля­ти ві­дпо­ві­дні до­ку­ме­нти, які за­сві­дчу­ва­ли ре­зуль­та­ти на­ших ро­зко­пок. То­му за ро­зпо­ря­дже­нням на­чаль­ни­ка ре­спу­блі­канс­ь­ко­го бю­ро су­до­во-ме­ди­чних ек­спе­ртиз про­фе­со­ра Юрія Шу­пи­ка бу­ло ство­ре­но 2 бри­га­ди ек­спе­ртів, до яких увій­шли фа­хі­вці з рі­зних міст Ук­ра­їни.
Пра­цю­ва­ли ми до жов­тня 1989 ро­ку, ро­зко­па­вши всі три мо­ги­ли. З ос­тан­нь­ої ді­ста­ли ос­та­нки 108 осіб. До ре­чі, се­ред розс­трі­ля­них бу­ли і жі­нки, і на­віть гру­дні ді­ти: ка­ти за­би­ра­ли сво­їх жертв ра­зом з не­мо­вля­та­ми…
- Ос­та­нки скіль­кох лю­дей ві­днай­шли в лі­сі?
- 524 не­ви­нно убі­єн­них знай­шли свій ос­та­нній при­ту­лок у Дем'яно­вім Ла­зу.
- Що Ви зро­би­ли з ос­та­нка­ми лю­дей, за­ка­то­ва­них НКВС?
- По хри­сти­янс­ь­ко­му: по­хо­ва­ли їх із до­три­ма­нням усіх по­че­стей. Це ста­ло­ся 29 жов­тня 1989 ро­ку за уча­стю май­же 500 ти­сяч лю­дей (про це пра­ці­вни­ки МВС до­по­ві­да­ли в об­ком па­ртії), які при­їха­ли до Дем'яно­во­го Ла­зу, щоб вкло­ни­ти­ся сві­тлій пам'яті за­ги­блих. На ць­ому тра­ур­но­му за­хо­ді бу­ли при­су­тні та­кож і пред­ста­вни­ки вла­ди, цер­кви.
- До ре­чі, а чо­му мі­сце ма­со­вих за­хо­ро­нень на­зи­ва­єть­ся са­ме Дем'яно­вим Ла­зом?
- Річ у тім, що всі око­ли­ці Па­сі­чнянс­ь­ко­го лі­су, де він зна­хо­дить­ся, до вій­ни бу­ли по­ді­ле­ні на не­ве­ли­чкі ді­ля­нки і ма­ли сво­їх го­спо­да­рів - жи­те­лів сіл Па­сі­чної і За­гві­здя. Ді­ля­нки ці чо­мусь на­зи­ва­ли ла­за­ми. Од­на із них, яку об­лю­бу­ва­ли для сво­їх чо­рних справ ка­ти НКВС, на­ле­жа­ла чо­ло­ві­ко­ві на ім'я Дем'ян. Ось так і ви­ни­кла на­зва «Дем'янів Лаз».
- Зна­ючи про Ва­шу по­дви­жниць­ку ді­яль­ність, спря­мо­ва­ну на ві­дно­вле­ння іс­то­ри­чної пра­вди, не мо­жу не по­ста­ви­ти та­ко­го за­пи­та­ння: скіль­ки, Ро­ма­не Ми­ко­лай­ови­чу, біль­шо­виць­кий ре­жим за­ли­шив на ук­ра­їнс­ь­кій зе­млі мо­гил, в яких по­ко­ять­ся ос­та­нки ук­ра­їн­ців?
- Га­даю, що до­сте­ме­нної ві­дпо­ві­ді на це за­пи­та­ння вам ні­хто не дасть. Ад­же по­лі­ти­чних ре­пре­сій ук­ра­їн­ці за­зна­ва­ли про­тя­гом де­ся­ти­літь. Так, їх мас­шта­би в рі­зні ро­ки рі­зни­ли­ся, але лю­дей і во­лі по­зба­вля­ли, і фі­зи­чно ни­щи­ли. Осо­бли­во в 1937-1939 ро­ках. Втім, на при­кла­ді Дем'яно­во­го Ла­зу ми пе­ре­ко­ну­ємо­ся, що не­лю­ди в од­нос­тро­ях НКВС за­ка­то­ву­ва­ли лю­дей і за кіль­ка днів до вій­ни. Зві­сно, що їм по­трі­бно бу­ло ку­дись по­ді­ти сво­їх жертв. На­при­клад, у Би­кі­внянс­ь­ко­му лі­сі, що не­по­да­лік Ки­єва, за­ко­па­ли в зе­млю - за рі­зни­ми оці­нка­ми - близь­ко 100 ти­сяч осіб. Ми зна­ємо, що по­ді­бні за­хо­ро­не­ння є в Дні­про­пе­тровс­ь­ку, Ві­нни­ці, Ума­ні, ін­ших мі­стах Ук­ра­їни. Але здій­сни­ти ро­зко­пки і пе­ре­по­хо­ва­ти до­стой­но ос­та­нки жертв ста­лі­ні­зму не­мо­жли­во, ос­кіль­ки на мі­сцях за­хо­ро­нень по­бу­до­ва­но рі­зні об'єк­ти, в то­му чи­слі і ро­зва­жаль­ні. На­при­клад, у Ві­нни­ці - на то­му мі­сці, де по­плі­чни­ки Бе­рії від­пра­ви­ли на той світ ти­ся­чі лю­дей, шу­мить місь­кий парк…
Що сто­су­єть­ся За­хі­дної Ук­ра­їни, то тут си­ту­ація ще скла­дні­ша: Че­рво­на ар­мія ще не дій­шла до Бе­рлі­на, як від рук «ви­зво­ли­те­лів» трі­ща­ли бе­ре­зо­ві хре­сти на та­єм­них по­хо­ва­ннях, ви­си­па­них га­ли­ча­на­ми під час ні­мець­кої оку­па­ції, ви­ко­рчо­ву­ва­ли­ся ці­лі лі­си, зрі­вню­ва­ли­ся буль­до­зе­ра­ми яри, що ста­ли мі­сця­ми ма­со­вих ни­щень ук­ра­їн­ців. А жи­ві сві­дки, які бо­дай сло­вом зга­ду­ва­ли про жа­хли­ві ча­си, без­слі­дно зни­ка­ли. Сло­вом, Ра­дянс­ь­ка вла­да зро­би­ла все мо­жли­ве і не­мо­жли­ве, щоб при­хо­ва­ти пра­вду про свої зло­чи­ни. Але це не зав­жди їй вда­ва­ло­ся, бо ли­ше про­тя­гом 1989-1999 ро­ків на те­ре­нах Іва­но-Фра­нкі­вщи­ни бу­ло здій­сне­но ро­зко­пки 114 по­хо­вань. Зо­кре­ма, на Ста­ро­му цви­нта­рі в Іва­но-Фра­нківс­ь­ку, не­по­да­лік се­ла По­січ, що в Чо­рно­му лі­сі, по­бли­зу се­ли­ща Вой­ни­лів. До ре­чі, у Вой­ни­ло­ві се­ред 150 розс­трі­ля­них бу­ло 52 ди­ти­ни. Зва­жа­ючи на це, ска­жіть, будь ла­ска, чим НКВС ві­дрі­зня­вся від ні­мець­ко­го ге­ста­по чи СС?
...Скіль­ки ще ро­зки­да­но по всій ук­ра­їнс­ь­кій зе­млі бе­зі­ме­нних мо­гил, за­хо­ва­них бі­ля міст і мі­сте­чок, сіл, про які ми і не здо­га­ду­ємо­ся. На жаль, за 18 ро­ків сво­єї не­за­ле­жно­сті Ук­ра­їна так і не спро­мо­гла­ся да­ти на де­ржа­вно­му рі­вні іс­то­ри­чну, по­лі­ти­чну і пра­во­ву оці­нку зло­чи­нам ко­му­ні­сти­чно­го ре­жи­му. Пра­вда, з 2005 ро­ку, ко­ли Пре­зи­де­нтом Ук­ра­їни був об­ра­ний Ві­ктор Юще­нко, ця ро­бо­та по­жва­ві­ша­ла. Сві­дче­нням ць­ого мо­же слу­гу­ва­ти і той факт, що не­що­да­вно Ві­ктор Ан­дрій­ович від­крив в Іва­но-Фра­нківсь­ку му­зей, ек­спо­на­ти яко­го ро­зпо­ві­да­ють про тра­ге­дію Дем'яно­во­го Ла­зу. Під час ві­дві­ду­ва­ння Пре­зи­де­нтом му­зею ві­дбу­ла­ся і пре­зе­нта­ція кни­ги Ро­ма­на Кру­ци­ка «Дем'янів Лаз» - кни­ги, яка на­пи­са­на на ос­но­ві до­ку­ме­нтів, ви­яв­ле­них в ар­хі­вах НКВС, в ній мі­стять­ся їх ко­пії, фо­то­гра­фії ос­та­нків, ви­яв­ле­них 20 ро­ків то­му, прі­зви­ща бе­зне­ви­нних жертв. А ще - прі­зви­ща тих, хто був бе­зпо­се­ре­днім ви­ко­на­вцем зло­чи­нних на­ка­зів: по­ді­бних пре­це­де­нтів, щоб від­кри­то вка­зу­ва­ли­ся іме­на жертв і їх­ніх ка­тів, в Ук­ра­їні ще не бу­ло…

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ