РАЗОМ З «ВОРОГАМИ НАРОДУ» РОЗСТРІЛЮВАЛИ І ЇХНІХ ДІТЕЙ
це засвідчують виявлені останки людей, знищених на Івано-Франківщині в 30-ті роки минулого століття сталінськими опричниками
Сергій Зятьєв
Голодомори, політичні репресії, що пронеслися Україною чорним смерчем, викосили мільйони людей. І сьогодні ми не знаємо, скільки саме, але рахунок іде на мільйони. Могили тих, кого позбавили життя більшовицькі інквізитори, розкидані по всій Україні.
Дем'янів Лаз, що неподалік Івано-Франківська, - одне із багатьох захоронень, де НКВС ховав від сторонніх очей тіла своїх жертв: протягом десятиліть мало хто знав його таємницю. А кому вона була відома, той волів мовчати, щоб не опинитися на Колимі чи в психіатричній лікарні. Але 20 років тому страшна правда відкрилася. Серед тих, хто доклав для цього титанічних зусиль, був і Роман Круцик - заступник голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса - голова його Київського осередку.
- Влітку 1989-го, повертаючись з Калуша додому, я зупинився біля села Павлівки: вирішив назбирати грибів, які завжди рясно родили в цих місцях, - розповідає Роман Миколайович. - На краю лісу зустрів літнього чоловіка, який пас корів. Зав'язалася розмова і чоловік, сумно зітхнувши, мовив: «Тут не стільки грибів, скільки кісток людських…»
У подальшому з'ясувалося, що Ярослав Павлович - так звали мого нового знайомого - незадовго до війни разом з такими ж хлопчаками, як сам, наткнувся на трупи людей, присипаних землею. Про це вони повідомили голову сільради, а той - районне керівництво. Наступного дня до лісу приїхали люди у військовій формі і перевезли небіжчиків невідомо куди. Я відразу збагнув, що то були співробітники НКВС.
Після тієї зустрічі мене мучила думка: куди ж вони поділи тіла людей? Інтуїція підказувала, що вони їх заховали десь неподалік, найімовірніше в глибині лісу. Незабаром мені вдалося віднайти ще одного свідка тих подій - Петра Вінтоняка.
- І що він Вам розповів?
- Чоловік пригадав, що в 1939 році, коли орав город, чув постріли з лісу і бачив, як того ж дня ввечері до лісу їхали кілька критих вантажівок, після чого там знову лунали постріли. При цьому Петро Захарович погодився показати приблизно і місце екзекуцій. Про свої зустрічі з людьми, які, можливо, були свідками розстрілів, я поінформував членів культурно-наукового товариства «Рух», членом якого теж був. Хоча інформація, отримана від селян, була досить лаконічною, вона все ж давала надію на те, що нам вдасться віднайти поховання невинно убієнних.
До того ж пан Петро згодом повідав більше про ті події. Він, зокрема, розповів, що був свідком, як німці, окупувавши Станіславщину, примусили колишніх радянських активістів розкопувати могили і витягати з них тіла вбитих. Після ексгумації могили знову закопали, а місцеві жителі поставили на місці поховання хрест. Згодом ще знайшлися свідки тих трагічних подій. До того ж мені вдалося відшукати і колишнього комсомольця Данилишина, який був серед тих, хто відкопував - за наказом гітлерівців - загиблих. Він неохоче повідав мені про розкопки, в яких брав участь. Словом, зважаючи на всі ці свідчення, ми зуміли відтворити - приблизно - ті трагічні події і дійшли висновку, що в Дем'яновому Лазу покояться жертви НКВС. Тож залишалося встановити точні місця їхніх поховань, що ми й почали робити.
- Як саме?
- Було створено 2 пошукові групи, до яких увійшли я, Степан Федик, його син Ярослав, Роман Шевчук, Іван Андрухів, Богдан Вінтоняк, Іван Павликівський і ще кілька осіб. Озброївшись металевими прутами, почали «прощупувати» землю. Але, попрацювавши кілька днів у лісі, ми нічого, окрім гранат і снарядів часів Другої світової війни, не знайшли. Незабаром відбулося засідання комісії для розслідування сталінських репресій, створеної в області, до складу якої входили, окрім нас, і представники правоохоронних органів, ветерани НКВС, офіцери КДБ.
Справу щодо поховань доручено було вести слідчому обласної прокуратури Миколі Даниліву. Але, незважаючи на свідчення багатьох людей, ні йому, ні нам ніяк не вдавалося віднайти місце поховань. Але одного дня пощастило.
- Вийшли на більш цінного свідка тих подій?
- Так. До того ж, можна сказати, випадково: повертаючись якось із лісу після чергових безрезультатних пошуків, ми зустріли незнайомця, що кульгав лісовою стежкою нам назустріч. Порівнявшись з нами, він сказав:
- Я хочу дати свідчення.
На моє заперечення, що свідків вистачає, відповів:
- Таких свідчень, як я, ніхто вам не дасть…
Своєю відповіддю він заінтригував нас, ми погодилися уважно його вислухати. Виявилося, що Семен Вітвицький в 1941 році вступив до української поліції і брав безпосередню участь у розкопках могил. Зіставивши його свідчення зі свідченнями інших людей, які допомагали нам, врешті-решт ми зуміли віднайти першу з трьох могил. Це сталося 21 вересня 1989 року.
- Владні структури, зокрема партійні органи, ви поінформували про свою знахідку?
- Звичайно.
- І якою була їх реакція?
- Як на мене, то партійні функціонери, місцеві чиновники були просто шоковані: до цього дня більшість з них стверджували, що в Дем'яновому Лазі «ніхто й нікого не розстрілював, а якщо і розстрілювали, то це були фашисти». Наступного дня, 22 вересня, я і кілька чоловіків уже з самого ранку були в лісі. Ближче до обіду почали прибувати чорні «Волги», з яких виходили чоловіки в краватках, мовчки оглядали залишки одежі, людські кістки, які вийняв із землі ківш екскаватора і які ми розклали на траві. Представники обласного управління КДБ відразу сказали, що це робота клятих бандерівців…
З кожним днем ми виявляли все більше і більше людських останків. І це при тому, що нам бракувало людей: у Дем'яновім Лазу працювали лише активісти «Меморіалу», культурно-наукового товариства «Рух», а також кілька жителів села Пасічна. Але незабаром до нас приєдналися десятки добровольців із навколишніх сіл. За постановою слідчого прокуратури Миколи Даниліва на розкопки прислали і судового медексперта О. Левицького. А влада та обласна комісія із розслідування сталінських злочинів мовчали, роблячи вигляд, що нічого надзвичайного не сталося. При цьому ідеологи обкому партії поширювали чутки, що в лісі закопані німці, яких знищили радянські війська. Словом, робилося все, щоб збити людей з пантелику, не дати їм дізнатися всієї правди. Наступного дня на місце захоронення прибула комісія, що складалася з високопоставлених членів обкому партії. І знову ми почули, що «цей злочин на совісті націоналістів або ж відступаючих німців». Але… Буквально на їхніх очах ми виявили в зотлілій одежі документ - копію вироку на громадянина Мишковського, виписану на бланку… НКВС!..
Чиновники знітилися. Згодом зуміли витребувати з архівів КДБ УРСР і його кримінальну справу, переконавшись, що така людина жила і була розстріляна як «ворог народу».
- І довго вам, пане Романе, довелося працювати у Дем'яновім Лазу? Влада і надалі продовжувала ігнорувати вас і Ваших колег?
- Спочатку так, ігнорувала. Але згодом ситуація стала дещо мінятися. Наприклад, з Тисменицького районного відділу міліції нам виділили міліціонера, який повинен був чергувати разом з нашим сторожем Мироном Веретком, щоб зловмисники не спаплюжили місце поховання. Проте чергував він усього одну ніч…
Незважаючи на таке «сприяння», ми вперто працювали, метр за метром, сантиметр за сантиметром наближаючись до істини. Вибачте за високий пафос, але я і мої колеги поклялися на могилі невинно убієнних, що «розкопаємо» всю правду про Дем'янів Лаз, донесемо її до кожного жителя Івано-Франківщини. Так ось у нижніх шарах могили лежали небіжчики, в яких були поламані руки й ноги. То були в'язні, яких привозили сюди вже мертвими зі Станіславської в'язниці: перед цим їх жорстоко катували, про що і свідчили переломи. Ті в'язні, які копали для них яму, водночас знімали з автівок мертвих і скидали до ями. Ну а потім вже розстрілювали і їх, засипаючи тіла землею. Ми знаходили грудні кістки людей з правильними чотирикутними отворами, які свідчили про те, що після пострілів у потилиці їх ще й проколювали багнетами…
25 вересня на розкопки приїхав голова комісії із розслідування сталінських злочинів М. Капітанчук. Зібравши нас, він запропонував створити бригаду з робітників комунальних служб міста, які б допомагали нам вести розкопки. До нас часто навідувався єпископ Української греко-католицької церкви П. Василик, на прохання якого богомільні люди із сусідніх сіл приносили нам обіди.
З кожним днем робота просувалася все швидше, особливо порівняно з першими днями. Адже люди набувалися досвіду археологічних розкопок. При цьому, звісно, зростала і кількість вийнятих на поверхню останків: Микола Данилів не встигав складати відповідні протоколи, судовий експерт О. Левицький та інтерн Івано-Франківського бюро судово-медичної експертизи В. Мельничук не встигали оформляти відповідні документи, які засвідчували результати наших розкопок. Тому за розпорядженням начальника республіканського бюро судово-медичних експертиз професора Юрія Шупика було створено 2 бригади експертів, до яких увійшли фахівці з різних міст України.
Працювали ми до жовтня 1989 року, розкопавши всі три могили. З останньої дістали останки 108 осіб. До речі, серед розстріляних були і жінки, і навіть грудні діти: кати забирали своїх жертв разом з немовлятами…
- Останки скількох людей віднайшли в лісі?
- 524 невинно убієнних знайшли свій останній притулок у Дем'яновім Лазу.
- Що Ви зробили з останками людей, закатованих НКВС?
- По християнському: поховали їх із дотриманням усіх почестей. Це сталося 29 жовтня 1989 року за участю майже 500 тисяч людей (про це працівники МВС доповідали в обком партії), які приїхали до Дем'янового Лазу, щоб вклонитися світлій пам'яті загиблих. На цьому траурному заході були присутні також і представники влади, церкви.
- До речі, а чому місце масових захоронень називається саме Дем'яновим Лазом?
- Річ у тім, що всі околиці Пасічнянського лісу, де він знаходиться, до війни були поділені на невеличкі ділянки і мали своїх господарів - жителів сіл Пасічної і Загвіздя. Ділянки ці чомусь називали лазами. Одна із них, яку облюбували для своїх чорних справ кати НКВС, належала чоловікові на ім'я Дем'ян. Ось так і виникла назва «Дем'янів Лаз».
- Знаючи про Вашу подвижницьку діяльність, спрямовану на відновлення історичної правди, не можу не поставити такого запитання: скільки, Романе Миколайовичу, більшовицький режим залишив на українській землі могил, в яких покояться останки українців?
- Гадаю, що достеменної відповіді на це запитання вам ніхто не дасть. Адже політичних репресій українці зазнавали протягом десятиліть. Так, їх масштаби в різні роки різнилися, але людей і волі позбавляли, і фізично нищили. Особливо в 1937-1939 роках. Втім, на прикладі Дем'янового Лазу ми переконуємося, що нелюди в одностроях НКВС закатовували людей і за кілька днів до війни. Звісно, що їм потрібно було кудись подіти своїх жертв. Наприклад, у Биківнянському лісі, що неподалік Києва, закопали в землю - за різними оцінками - близько 100 тисяч осіб. Ми знаємо, що подібні захоронення є в Дніпропетровську, Вінниці, Умані, інших містах України. Але здійснити розкопки і перепоховати достойно останки жертв сталінізму неможливо, оскільки на місцях захоронень побудовано різні об'єкти, в тому числі і розважальні. Наприклад, у Вінниці - на тому місці, де поплічники Берії відправили на той світ тисячі людей, шумить міський парк…
Що стосується Західної України, то тут ситуація ще складніша: Червона армія ще не дійшла до Берліна, як від рук «визволителів» тріщали березові хрести на таємних похованнях, висипаних галичанами під час німецької окупації, викорчовувалися цілі ліси, зрівнювалися бульдозерами яри, що стали місцями масових нищень українців. А живі свідки, які бодай словом згадували про жахливі часи, безслідно зникали. Словом, Радянська влада зробила все можливе і неможливе, щоб приховати правду про свої злочини. Але це не завжди їй вдавалося, бо лише протягом 1989-1999 років на теренах Івано-Франківщини було здійснено розкопки 114 поховань. Зокрема, на Старому цвинтарі в Івано-Франківську, неподалік села Посіч, що в Чорному лісі, поблизу селища Войнилів. До речі, у Войнилові серед 150 розстріляних було 52 дитини. Зважаючи на це, скажіть, будь ласка, чим НКВС відрізнявся від німецького гестапо чи СС?
...Скільки ще розкидано по всій українській землі безіменних могил, захованих біля міст і містечок, сіл, про які ми і не здогадуємося. На жаль, за 18 років своєї незалежності Україна так і не спромоглася дати на державному рівні історичну, політичну і правову оцінку злочинам комуністичного режиму. Правда, з 2005 року, коли Президентом України був обраний Віктор Ющенко, ця робота пожвавішала. Свідченням цього може слугувати і той факт, що нещодавно Віктор Андрійович відкрив в Івано-Франківську музей, експонати якого розповідають про трагедію Дем'янового Лазу. Під час відвідування Президентом музею відбулася і презентація книги Романа Круцика «Дем'янів Лаз» - книги, яка написана на основі документів, виявлених в архівах НКВС, в ній містяться їх копії, фотографії останків, виявлених 20 років тому, прізвища безневинних жертв. А ще - прізвища тих, хто був безпосереднім виконавцем злочинних наказів: подібних прецедентів, щоб відкрито вказувалися імена жертв і їхніх катів, в Україні ще не було…