H_KyrychenkoНародилася 12 травня 1920 року в селі Чоповичах Малинського району Житомирської області. Згодом наша сім'я (я, батько і мати) переїхали до міста Коростеня, де в 1930 році, за брехливим доносом, батька і матір заслали до Сибіру. Мене, 10-річну дитину, залишалося без будь-якої мороки розстріляти. Але цей розстріл якось зовсім випадково не відбувся. Було це так. При мені "брали" маму, її кинули на підводу і під охороною повезли. Я бігла за підводою, доки не впала. Тоді я повернулася додому, щоб сповістити татові, що скоїлося з мамою. Але я ще не знала, що й татка теж вже "взяли", ще раніше, ніж маму. Отож, в коридорі я вже застала двох чекістів. .Один із них приставив мені до перенісся дуло пістолета і, постійно тримаючи його так, загнав мене у куток приміщення. Процідив: "Сєйчас твоі мозгі будут на стенах". У мене підкосилися ноги, і я стала зсуватися вниз.А другий чекіст раптом сказав: "Нє трать пулю, бєрєгі, она тебе єщо прігодітся. Развє не відішь - ета гадіна і сама сдохнєт. Брось єйо, давай лучше, пока наші

нє прішлі..." - І він вказав на двері кімнати. Перший чекіст кинувся в кімнату. А другий схопив мене, крикнув "у-у! гадіна" і викинув через вхідні двері на землю. Він, власне, врятував мені життя, і я йому безмежно вдячна.

Я залізла в кущі, де мене знайшов великий сусідський собака "Ніяк". Він вилизав моє мокре від сліз обличчя і затяг мене в свою велику будку, відгороджену у сарайчику. Тоді приніс забруднену землею кісточку, мабуть, заховану десь для себе, і став тикати її мені до рота.

Знайомі жахалися мене, боячись звинувачень у співчутті до дитини "ворогів народу". Отак я залишилася безпритульною. Вдень я переховувалась у "Ніяка", бо боялась потрапити на очі отому чекісту. А в темний час блукала по смітниках - шукала щось їстівне. Так я ходила в темряві, доки мене не було по-звірячому зґвалтовано. Я відлежалася знов - таки в будці "Ніяка". Цього "Ніяка" ще пам'ятає Марцинківська Галина Костянтинівна (Київ, бульвар Тараса Шевченка, буд. 46, кв. 17; домашній телефон 234-55-56) - моя однолітка з нашого спільного дитинства по Коростеню (додаю сьогочасне фото, де я з нею на фоні портрета її матері; цей портрет - робота мого батька - художника Кириченка Івана Андрійовича).

Коли заарештовану маму везли по етапу до Сибіру товарняком, потяг подовгу простоював на запасних коліях. На цих простоях мама, де тільки їй вдавалося, кидала із замкнутого вагону маленькі записочки, що в Коростені залишилася безпритульною одна маленька дівчинка Галя, щоб сповістили про це за адресою в місто Алушту. І знайшлася таки якась добра душа, що виконала це прохання. Тому з часом родичі моєї матері з Алушти розшукали мене в Коростені і забрали до себе в Алушту.

За настійним, неоднорічним клопотанням цих родичів до Москви (до Кремля) щодо безпідставності звинувачень моїх батьків, їм - батькам, -було дозволено повернутися на Україну. І саме на початку 1933 року, року страшного голодомору, батько привіз тяжко хвору мою матір до Харкова, куди перевезли і мене. Там я набачилася страхіть голодомору, що запам'яталися на все моє життя. Про це у мене написано окремо в "Спогадах про голодомор" та в "Комерційному хлібі". В 1936 році ми переїхали до Києва. Тут ми оселились у Лаврі (корпус №24 кімната №47). Батько ще з юнацьких років був кращим у селі плавцем і пірнальником (розплутував під водою зачеплені рибальські сітки). То тепер, на Дніпрі він і мене навчив добре плавати. Окрім цього, я сама ще стала й справжнісіньким "моржем".

Батько, за фахом художник, працював у Комітеті в справах мистецтв. Я навчалася у Київській художній школі. Коли цій школі присвоїли ім'я Тараса Шевченка і про це сповістили в міській газеті, там було розміщене моє фото, як кращої учениці-відмінниці.

У день закінчення 11 -го класу художньої школи ми, випускники, пішли цілою ватагою на Володимирську гірку - зустрічати, по традиції, схід сонця, а зустріли наліт фашистів - почалася Велика Вітчизняна війна. І в тому ж, 1941 році наша, сім'я евакуювалася з Києва. За часів евакуації я працювала в Куп'янську на цукровому заводі, вчителювала в Поворіно. Згадується мій перший урок. Зайшла в клас, і одразу ж мені в лоба влучила паперова кулька. Клас завмер - чекали моєї реакції. А я потерла лоба, всміхнулася й кажу: "Так ще колись і до нас, і в наше время орудували рогатками. Мабуть, і ваші діти теж таке утнуть. Але добре, що на це зважуються тільки справжні "снайпери", щоб з "гальорки" саме так влучити - тільки в лоба". В класі настало пожвавлення. Отак я витримала іспит на вчителя.

Далі я працювала на залізниці в Саратові, де перехворіла на висипний тиф.

Коли почалися нальоти на Саратов, і в Енгельсі вже вибухали та палахкотіли величезні цистерни-баки горючого, постала термінова необхідність евакуйовані на той час до Саратова музейні цінності України перевезти подалі у тил - до Уфи. Мого батька призначили уповноваженим їх супроводжувати. І пізньої осені 1942 року наша сім'я везла ці цінності в трюмах великої самохідної баржі водним шляхом - Волгою, Камою, Білою і Уфою. Задля безпеки баржа пересувалася тільки в нічний час і без будь-якого освітлення. В дорозі, на річці Білій, що, звиваючись, мов вуж, пробивається поміж Уральських гір (додаю географічну карту Білої), дно баржі було пошкоджене. Це був кінець навігації - коло берегів вже формувався лід, і матроси відмовилися спускатися у воду. Тоді батько самотужки, в крижаній воді, відремонтував пробоїну. Я тільки плавала від трапу до батька - постачала йому ремонтний матеріал. З моїм здоров'ям нічого не сталося, бо я ж була "моржем". А батько тяжко захворів. Він спромігся довезти до міста Уфи врятовані ним музейні цінності, здав їх на збереження в Башкирський музей образотворчого мистецтва (вул. Гоголя, №27), але сам зовсім звалився, настільки, що більше надалі працювати вже не міг.

В роки війни Київський художній інститут знаходився в Самарканді. Народний художник України Трохименко К.Д. радив мені їхати в інститут вчитись. Навіть обіцяв, коли треба буде - підтримку (зробити виклик з інституту, тощо). Батько теж був такої думки, бо вважав мене природженим художником. Він розказував, що я з самого малечку, коли ще тільки повзала, то й тоді мене вже тягло малювати. Я доповзала до печі, сідала і засувала ноги в піддувало, щоб замазати їх там золою та обгорілими вугільками. Тоді цими замазаними ногами малювала на стіні кружечки (казала - лябуко). А якщо два кружечки з'єднувала рискою, то казала - куляли. Батько нагадував - адже і сам він був дуже здібним, але як же його зламало життя... Тому треба не баритись, а невідкладно, прямо зараз, їхати вчитися. Може це навчання буде вирішальним для всього мого подальшого творчого життя. Адже, щоб стати справжнім фахівцем - треба вчитись.

Я і сама все це добре розуміла, але не могла кинути на поталу двох рідних мені немічних людей, особливо - безнадійно хворого батька, якого понад усе любила. Тому я і не поїхала.

В Уфі я працювала і надомницею по розпису тканин в "Центросоюзі", і нічним диспетчером у "Танкоснабі", і калькулятором в їдальні військового заводу, і сипно-тифозним донором у науково-дослідному інституті фізіології Академії Наук України (був евакуйований до Уфи з Києва). Майже постійно працювала водночас на двох роботах, робила все можливе, щоб в тяжких умовах війни забезпечити батьку достатнє харчування.

Якось я, навіть, потрапила до міської в'язниці в одиночну камеру -за продаж однієї пачки махорки з батькового пайка. А сталося це так. На базарі купка спекулянток тютюном торгувала гуртом, не криючись (поміж ними, навіть, вештався міліціонер). Я сподівалася продати свою пачку комусь із спекулянток. Але, тільки-но я встигла її витягти, як той міліціонер, а був він дебелий, вхопив мене за комір і поволік, навіть не даючи мені зіп'ястися на ноги. Та ще й викрикував: "Война! Люді гібнут!... А она наживаєтся! Такіх нужно садіть! їх нужно расстрєлівать!" Так він заволік мене до якогось приміщення, де у мене зняли відбитки пальців. І після цього він дотяг мене до в'язниці. Тоді мене могли засудити на великий строк (бо це було у війну). Але батько врятував мене - він звернувся до Коротченка Д.С. - секретаря ЦК КП УРСР, якому нагадав, що це ж саме він, Кириченко, з поміччю дочки врятував музейні цінності України, що з цього він став інвалідом, а дочка, піклуючись ним, продавала однісіньку належну йому пачку махорки. Тому обвинувачення її в широкій спекуляції - безпідставне. І тільки по втручанні Коротченка в мою "кримінальну" справу, мене було звільнено з в'язниці.

Тільки заради батька, і потай від нього, бо він би заборонив мені, я працювала щоденним сипно-тифозним донором - годувала на своєму тілі шість тисяч вошей (по три тисячі на кожній нозі).

Але всі ці мої такі страшенні зусилля не врятували батька - він помер 13 травня 1944 року в Уфі (довідку про смерть додаю).

Після смерті батька я стала працювати в евакогоспіталі №17-40, разом з яким у тому ж, 1944 році, повернулася з хворою матір'ю до Києва.

В Києві я працювала художником-портретистом Київського Товариства художників, де мене, як здібну, прийняли в члени цього Товариства. В 1945 році, коли вже очікувалося закінчення війни, уряд України замовив у Київському Товаристві художників величезний овальний портрет "товаріща" Сталіна - "батька всіх народів і вождя всіх віків" (як на той час вважалося). Портрет цей призначався до Дня Перемоги. В Товаристві художників відбулася спеціальна творча нарада з приводу того, кому доручити виконання цієї відповідальної роботи. Голова наради - заслужений діяч мистецтв України Леонід Чічкан сказав: "Краще Галі ніхто не намалює". В пасажі (Хрещатик, №15) мені для роботи змайстрували спеціальні "ліса". І цим портретом моєї роботи відкривалася в Києві на Хрещатику всенародна демонстрація першого Дня Перемоги. Несли портрет чотири чоловіка. Портрет був увінчаний гірляндами з живих квітів. Безумовно, що таке рідкісне видовище, така окраса історичної демонстрації була відображена в пресі того часу. Але в архівах за 1945 рік, як це не прикро, газети не збереглися. Гадаю, що архівні документальні хроніки того історичного періоду, мабуть, існують, але достатися до них мені, на жаль, тепер вже не сила.

Водночас з роботою в Товаристві я вступила до Київського художнього інституту на живописний факультет. В зв'язку з навчанням, змушена була залишити роботу в Товаристві. Але необхідність утримувати хвору матір у ті повоєнні голодні роки вимусила мене вдатися до вечірніх різнозаробітків - поденницею, прибиральницею, пралею, тощо. Через перевтому я не в змозі була добре встигати з загальних предметів, зокрема, з політзанять, особливо по їх хронологічних таблицях. Спочатку мене позбавили стипендії, а потім і зовсім відрахували з інституту.

Можливо, тут спрацювала злощасна версія про політичну неблагонадійність, що тяглася за мною все життя. Ще в художній школі мене довго не наважувались прийняти до комсомолу - хоч я і відмінниця, але ж дочка політв'язнів, що відбували заслання в Сибіру, і сама, з цієї причини, була безпритульною. Пізніше - мешканці двох будинків обрали мене головою будинкової ради, але, як безпартійну і політичне неблагонадійну, мене головою не затвердили, дозволили бути замісником.

В зв'язку з відрахуванням мене з інституту, мої педагоги з живописного факультету - народний художник України Костецький В.М. (живопис) та Єлева К.М. (малюнок) рекомендували мені, зважаючи на мої фахові здібності, продовжувати навчання в інституті, як виняток, вільним слухачем, тобто, хоч і без права захисту диплома, але одержати у них п'ятирічні фахові знання в обсязі художнього інституту. І я закінчила у них в інституті п'ятирічний курс навчання з живопису і малюнку, і стала фахівцем - художником-портретистом, хоч і без диплома.

За час навчання в інституті я тричі брала участь у художніх виставках - в пересувній (у межах України), в республіканській та в "Декаді українського мистецтва" у Москві (портретами Хобти, Лисенко та Микитей у техніці пастелі). Тоді портрет Марії Микитей, моєї роботи, експонувався в Третьяковській галереї. Портрет Марії Лисенко був переданий до Ворошиловоградського (тепер Луганський) образотворчого музею.

Після мого п'ятирічного вільнослухацького навчання в Художньому інституті я все життя пропрацювала в колійному цеху Живописно-скульптурного комбінату, бо для цеху творчих художників у мене не вистачало диплому про вищу фахову освіту. Але, і працюючи в колійному цеху, я ще спромоглась взяти участь в художній виставці "Жінки-художниці міста Києва" - двома пейзажами.

Не можна обійти мовчанням мої повоєнні житлові умови, бо й вони відіграли неабияку роль у моєму житті.

Коли у 1944 році я з матір'ю повернулися до Києва, то я одразу ж кинулася у Лавру до нашої кімнати. Але замість неї було страшне фугасне провалля від покрівлі до фундаменту. Залишилися лише на стіні маленькі цвяшки, що кріпили колись мою велику географічну карту світу.

Я стала шукати житло біля своєї роботи (евакогоспіталь розташувався на провулку Дзержинського, нині - Лисенка). Тоді у Києві був великий наплив киян, що поверталися з евакуації та з фронту, їм всім обов'язково повертали їхнє довоєнне житло, а якщо в нього вже хтось заселився, то цих людей виселяли без надання іншого приміщення. Тому треба було шукати житло, з якого тебе не викинуть на вулицю. З великими труднощами я надибала на таке приміщення. На вулиці Виноградній, №20-а (потім її перейменували на Богомольця, №5), в комунальній квартирі на шість особових рахунків була вільна "кімната" площею шість квадратних метрів, сира, без будь-якого опалення. І я вимушена була заселитись в неї, бо до Хрущовської "відлиги" житлове будівництво взагалі не велося. Поява "хрущовок" була, як якесь диво, як мрія. Але туди поселяли підвальщиків, аварійників та хворих - на відкриту форму туберкульозу і онкологічних в стадії розпаду. А нашу сім'ю (я, хвора мати, і з часом мій чоловік - інвалід дитинства) навіть не ставили на квартоблік. Тому, починаючи з 1944 року, ми промучились 17 довгих повоєнних років в комірчині площею шість квадратних метрів (довідку додаю) без надії на покращення.

У таких житлових умовах мої багаторічні неймовірні зусилля і напруга задля творчої праці призвели до того, що в 36-річному віці у мене стався тяжкий інфаркт. Півтора року я була інвалідом другої групи (довідку додаю), без пенсії, бо тоді члени Товариства художників пенсією ще не забезпечувались (довідку додаю). І тільки, як інваліду II групи, мені по місцю роботи покращили житлові умови (рішення додаю). Це дало мені змогу якось підлікуватися. А оскільки по стану здоров'я годі було мріяти про творчу роботу, то я повернулася до колійного цеху Живописно-скульптурного комбінату.

Коли я вийшла на пенсію за віком, то знову хотіла почати займатися улюбленою творчою роботою, до якої прагнула все життя, бо таки була здібною (навіть у Живописно-скульптурному комбінаті один портрет моєї роботи був колись визнаний еталоном для копіювання). Але тепер вже завадила мені в цьому хвороба очей - катаракта і глаукома. І з тих пір, поки я ще хоч трохи бачу, поки можу ще якось ходити -всі мої будні - у громадських справах.

Колись, у 1963 році, випадково, я відкрила місцезнаходження Кловського храму. Тоді про це, навіть, писали в газеті. А потім - "забули" (був тоді такий час). Тепер я настійно нагадую про цю забуту археологічну пам'ятку архітектури одинадцятого століття (додаю статтю "Храм під асфальтом").

Зараз пишу спогади про голодомор (додаю статтю "Свідчу і звинувачую").

Пишу про роки воєнного лихоліття, як тоді мій батько ціною власного життя врятував музейні цінності України.

Приймаю посильну участь (зібрала понад п'ятсот підписів) у захисті унікального меморіального парку ім. Богомольця О.О. (додаю фото мармурової дошки пам'ятки архітектури), якому зараз загрожує знищення.

Піклуюсь збереженням відомої пам'ятки архітектури-семиповерховий будинок архітектора Альошина П.Ф. по вулиці Богомольця, №5 (додаю підтверджуючі документи на трьох аркушах та фото цього будинку), цілісність якого під загрозою.

Пам'ятаючи першого собаку в моєму житті - "Ніяка", я постійно намагаюсь робити щось хороше "братам нашим молодшим".

Кириченко Галина Іванівна

м. Київ, 2003 рік

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ