СТЕПАН СЕМЕНЮК

Степан Семенюк

ЗАМІСТЬ ЩОДЕННИКА

Step_SemenukУсім, які не повернулись, і потомним, щоб пам'ятали, і щоб зло не повторилось, присвячую.

..Пам'ять спасає. Е.Барак

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Уперше спогади Степана Семенюка були опубліковані у «Визвольному Шляху» під заголовком «Зошит каторжника» і підписом І.Іршавець. З огляду на тодішню політичну ситуацію не можна було подати багатьох правдивих даних - імен, псевд, виконуваних функцій, назви місцевостей, тощо. Це видання заповнює ці прогалини і доповнює іншими інформаціями про ті героїчні тяжкі роки боротьби українського народу за свою незалежність. Можливо, ці записки комусь пригодяться...

Шановний читачу! Може тобі здаватися, що ці записки надто перенасичені описом деталей прожитого автором і подій, зокрема слідств, життя у в'язниці, у смертній камері та лагерах. I це правда. Але треба пам'ятати, що через це пройшли мільйони людей, мільйони українців - молодих, дітей, жінок, старих.

 

Це була доля народу, нашого народу. I мільйони не дочекались волі, більшість не дочекалась волі, загинули по далеких колимах, заполяр'ях, сибірах. Багато з них і їхніх нащадків досі не можуть повернутись в Україну. Отже, трагедія нашого народу триває. З

другого боку, такий опис дає, можливо, правдивий образ московської каральної системи, антилюдської системи, яку Росія виробила віками, і про яку світ не дуже знає. А ми, українці, не можемо, не повинні і не маємо права забути про злочини, скоєні над нашим народом, щоб зло не повторилось. I пам'ятати про мільйони загиблих від рук московського окупанта. Може, ці записки хоч якоюсь мірою допоможуть у цьому.

I ще одне. Писати про себе таки досить трудно і тяжко, тому автор не раз виступає в другій, і навіть у третій особі, хоч у цьому виданні менше.

«ВСТУПНЕ СЛОВО» ДО ПЕРПІОЇ ПУБЛІКАЦІЇ

Всі події і факти, зібрані в цьому «Зошиті каторжника», записані очевидцем і учасником так, як він їх бачив і розумів тоді, коли вони відбувалися, отже, такими, якими вони були справді, а не бачені з перспективи часу. Всі назви місцевостей, прізвища, псевдо, клички людей подані так, як були відомі авторові тоді і як були в загальному або конспіративному житті вживані. З огляду на побажання людей, які тоді ще жили, в кількох випадках не подано повних імен-кличок, зокрема з часів каторги.

Сьогодні, очевидно, можна було б багато дечого додати, пояснити, але це вже не відповідало б правдивому стану тих подій, в якому вони відбувалися в Україні і в тюрмах.

В «Зошитах» записано так, як тоді жили, діяли, розуміли і мріяли.

Назви міст і місцевостей в Росії подано в основному оригінальному правописі, по-російськи. Автор вважав, що українізувати Норільлаґ чи й самого Норільска нема потреби, бо й так зрозуміло.

Автор вживає замість «російські» (повинно бути - русскіє) - росіяни, московські - москалі і т.п., а це тому, що на землях, де він жив, на окреслення росіян вживалося москалі, московське, як історичні назви, зрештою, як майже на всій Україні до Другої світової війни.

Записки «Зошита» не були роблені в хронологічному чергуванні, як буває в мемуаристиці, а є це фіксація окремих фактів, подій і людей, які відтворювались у пам'яті в різний час і різних обставинах, мабуть, як матеріял для книжки.

Літературно записки досить кострубаті, ніхто їх не обробляв, не прикрашував, що не зменшує їх пізнавально-документальної вартості. Може, і в такій формі хтось схоче їх прочитати.

частина перша

За ґратами четвертої тюрми в Рівному стояла гарна волинська осінь 1944 року, а в тюрмі панували задуха і тихі стогони в'язнів. Тут сиділи ті, що були під слідством, якщо знущання над людьми можна назвати слідством. Не так давно тут тиф косив своє жниво. Люди лежали на підлозі, здані на силу власного організму. Одиноким «лікарством», яке подавали хворим, був... кип'яток. Скільки їх - нас! - вмерло, скільки заморено голодом і замучено тортурами, мабуть, ніколи не довідаємося, бо хто зробить їх іменний список? Коли ж наші історики візьмуться за це діло велике?

(Сьогодні хилю чоло перед пам'яттю проф. Й. Пацули за те, що опублікував списки засуджених на смерть (ВМН) і розстріляних в тюрмах Рівненської області за станом на 1 січня 1945 року. Тільки в одній цій області смертників було 767. На с. 62 під числом 275 є і ім'я автора цих слів. Дякую Г.Дем'яну за дослідження загиблих в Снятинському районі).


В камері номер 5 на підлозі сиділо близько п'ятдесяти в'язнів, сиділи і спали в тому, що мали на собі. Всі були в задумі або напівнепритомні від голоду і пройденого слідства в КПЗ (камєрє прєдварітєльноґо заключєнія) в різних районах. Лише Ситник, кооператор з Межиріцького району, щось тихо оповідав хлопцям з Полісся.

Хто ж ці люди, якими напхали московські большевики тюрми? За що їх ув'язнено? Узагальнюючи, можна сказати словами інж. Омельчука з села Ситниці, що між Ківерцями і Колками. Коли його чекісти в луцькій тюрмі 1940 року запитали, чи знає, за що його арештували, він відповів: - «За те, що я українець!»

Або ж словами М.Хвильового: - За те, що я до безумства люблю свою Україну.

I справді, сиділи тут і карались українці з усіх земель України, від Лемківщини і Холмщини по Донбас I Кубань, з Чернігівщини та інших земель і далеких реґіонів СССР. Всі вони йшли і боролись за свою волю на своїй землі, за свою українську державу нову. Тут були люди різних політичних напрямів, члени різних політичних партій і організацій, не раз протилежних собі і зовсім позапартійні. Найбільше, однак, було вояків Української Повстанчої Армії (УПА) і оунівців, а також колишніх членів КПЗУ, комсомолу і навіть КПбУ. Всіх їх об'єднувала жага боротьби з ворогами рідного краю - німцями і москалями та їх помічниками і слугами, яких, на жаль, не бракувало. Були також дезертири з РККА, шуцмани та інші службовці німецької адміністрації. Ці останні були дещо «упривілейовані» у в'язничної адміністрації.

 

Під стіною на підлозі сидів хлопець років 25 або молодший. Босий і тільки в літньому піджаку, без будь-яких речей, круглолиций, з високим чолом і ознаками лисіння, задуманий і замкнутий в собі. Видно було, що він не міс-цевий. Однаково добре розмовляв говіркою Забужжя, як і київською. Про нього ніхто нічого не знав, а він нічим не хвалився, взагалі мало говорив. Іноді з учителем з Давид-городка Ліневичем про щось бесідував, зокрема на прогул-ках, де було вільніше. Не так давно його привезли з невеликою групою арештованих з Межиріча. Звали його Степаном Семенюком. Він власне хотів встати, щоб випростати кістки і впав, а точніше, осунувся під стіною на підлогу непритомний. Лебідь підступив до нього, підніс голову і поклав якомога вигідніше.

- Чи ви його знаєте? - запитав хтось Лебедя.

- Ні, - відповів той і розмова увірвалася.

Але було видно, що їх щось лучить. Коли Степан розплющив очі, Лебідь сидів на своєму місці, опустивши голову на руки, сперті на коліна, і тихо, але сильним голосом співав пісню про Базар:

Як олень той, що загнаний в болото,

Зацькований собаками в ярах,

Боролась ватага там піхоти...

У двері застукав ключами надзєратєль і заверещав:

- Прікратіть пєніє! - але, як би йому хтось зашкодив, раптово замовк. Лебідь не звертаючи уваги, співав далі, не підводячи навіть голови, аж акінчив:

...не помщенний Базар!

Здавалося, що луна повторювала останні слова пісні ген через тюремні ґрати. Ніби упевнившись, що пісня закінчилась, надзєратєль відчинив двері і, на диво, спокійно, спитав:

- Кто пєл?

- Я, - відповів Лебідь.

- Собєрайсь на виход, - кинув надзєратєль. Лебідь встав і пішов на коридор.

Стояв Лебідь перед майором, начальником тюрми нр 4 в його кабінеті.

- Сядь, - сказав начальник, коли вийшов надзєратєль. Лебідь сів.

- Я слухав, як ви (!) співали, так сказать, натхненно пісню в камері. Чи так вірите в те, що співали?

- Так, ґражданін майор, не тільки вірю, але і знаю в що вірю, бо інакше не можна було б ані боротися, ані умирати чи видержати у вашій тюрмі, - відповів.

- Як вас звати?

- Лебідь Микола (за правдивість імені Лебедя не ручаюсь, вже призабув, - автор), 1915 року народження,
Чернігівської області...

- Стривайте, то ви не мєстний? Чому ви і як тут? Чому не в армії? Хто ви? - спішно запитував майор, перервавши відповідь Лебедеві.

- Я в минулому лейтенант РСЧА, командир танкового взводу, на війні від сорок першого, брав участь у прориві до оточених військ ЧА під Мінськом і то успішно, як, мабуть, ви знаєте, очевидно, комсомолець... Хвилину помовчав і вів далі:

- ...а тепер майор УПА Групи «Енея» і ваш в'язень.
Ось і все, а це що, допит?

- Ні, я не слідчий, а начальник тюрми, хочу дещо більше і краще зрозуміти і пізнати, чому колишній комсомолець і командир ЧА опинився в банді? Закономірність чи випадковість? Да...

- По-перше, УПА - не жодна банда, а таки Армія Повстанча, яка не лише користується поміччю населення, а народ власне її створив для оборони перед німцями, але і для боротьби за свою волю, за свою державу... По-друге, УПА - це не тільки, як ви кажете, «місцеві», тобто мешканці західних земель, хоч їх справді найбільше, щo й зрозуміло, але українці з усіх областей і з-поза України. Провірте своїх в'язнів і переконайтесь. А, якщо йдеться про кадри фахівців військових і медслужби, то в своїй більшості вони із східних областей... Є також угорці, словаки, втікачі з німецької армії, є євреї. Проти УПА ви ж зняли з фронту цілу армію, яка, зрештою, після кількаденних боїв на півночі від Рівного не розбила ані одного загону УПА. Сам Берія також побував тут, але, як досі, успіхів не записав...

Але ж ви програєте, це ж...

- Так, ми знаємо, що нас чекає. На це я відповім вам по-ленінські, може, зрозумієте: «Кожна програна битва поневоленого народу, є його великою перемогою».

- Так, так - тихо пробурмотів майор, а Лебідь вів далі:

- Зрештою, гітлерівці, як і ви, називали нас «бандитами», кидали проти нас дивізії СС і генералів фон-де Бахів.
Територіально УПА вже діє поза Західною Україною...

Майор слухав, здавалось, як на вишколі.

- Ну, гаразд, задовго ми розбазікались, ідіть в камеру, нічого більше не можу зробити, нічого більше...

- Це дуже вигідно - не можу більше нічого зробити,
- якби повторив майора, і в кабінет увійшов надзєратєль.

- Отвєдітє в камєру нр 10, - сказав начальник.

- Товаріщ начальнік, вєдь там...

- ..Виполняйтє, - кинув майор.

Йшли довгим і вузьким коридором, надзєратєль кляцнув ключами в дверях нр 10, зазирнув у «волчок» і крикнув:

- Отойті од двєрєй!

Відчинив двері і впустив Лебедя в камеру. Микола остовпів, затримався біля дверей, а на нього дивилось кількадесят жіночих очей. Тривало так
мить, бо з гурту кинулась до нього з криком радості і болю його дружина. Боже, як бліднуть картини «Воскрєсєнія» Л.Толстого!

 

Майже щодня поповнювались камери новими в'язнями, ставало все тісніше. Серед «нових» були Степан Новак і Іван Бардась, повні ще оптимізму. Оповідали про успішні окремі бої УПА з НКВД. Новакові було років за тридцять і він сам не знав, за що його арештували, бо ані в УПА не був, ані до ОУН не належав. Лежали ми один біля одного на долівці, жодного обладнання не було, ніхто не змінював білизни, і запанували у нас воші. Нищення цих паразитів було важливим завданням і заняттям. Не треба було знімати з себе білизну, лише запхати руку під сорочку за пазуху або за комір чи ще де, щоб спіймати те прокляте створіння.

- Ви, хлопці, тільки обережніше обходьтеся з ними, бо це не просто воші, а совєтскії казьонниє воші, і можуть вас оскаржити за «іздєватєльство над животнимі», а це заборонено по закону, - жартував Новак. Або іншим разом:

- Оголошую «соціалістіческоє соревнованіє»: хто більше зловить вошей від підйому до сніданку. Нагорода - до обіду буде спокійно лежати. По сніданку оголосив:

- Я спіймав 48 штук, хто більше? ...Значить, я зостався «побєдітєльом».

Сміх в нужді і горі!..

Одного дня дозволили помити підлогу, дали відро води. За миття взявся Новак.

- А тепер побачите те, чого досі може і не зауважили.
Іван зняв свої підштанці, показав усім і почав ними мити підлогу. Коли закінчив, викрутив і сказав:

- Бачите, підштанці набагато біліші, ніж були перед тим, хоч я мив ними підлогу. Зрозуміли, то запам'ятайте собі!

Чи хтось на світі видумав би більш чорний гумор?

Ці «веселі» хвилини були лише коротенькими «антрактами» в тяжкій тюремній дійсності. Кожен знав, що його чекає вирок не менше 10 років, як і те, що чекає під час слідства. Зрештою, як правило, то на 10 років засуджували дезертирів з ЧА, поліцаїв і службовців німецької окупаційної адміністрації. Учасникам і симпатикам та підозрілим в участі у визвольному русі грозило 20 років каторги, або 25 ІТЛ, а найчастіше вирок смерті (ВМН)... I всупереч цьому всі жили тим, що діялося за ґратами, всі чогось сподівались. Барометром подій на волі була поведінка тюремної адміністрації. Успішні бої УПА розлючували їх і вони ту лють виливали на в'язнів, зокрема на допитах.

 

Коли була можливість і щоб ніхто не чув, Семенюк розмовляв з Бардасем, а властиво слухав його. Бардась переказав йому дещо, що мало зв'язок з його арештом. З цих розмов можна було скласти якусь цілість. Він міркував над тим, як так безглуздо його арештували!? Хоч був ще досить молодим, але вже мав за собою п'ять років підпільної революційної боротьби; стільки сутичок зі смертю, з небезпеками. А тут так по-дурному. Боявся, чи не була це провокація. Тієї фатальної ночі провів кілька годин на розмовах з Я.Гарасименком і Місечком та Я. Скаб-Івгою. Щo з ними? Яка доля Апостола? Обмірковував по кілька разів усі подробиці, аналізував і не міг знайти відповіді. Правда, тут він був не довго, але опікувалась ним Організація, домівки визначала також.

Пригадував початки своєї підпільної праці. Восени 1940 року провід Луцької Округи послав його провідником до Острожецького району відновити зв'язок і організаційну сітку, а там діяли вже провокатори НКВД. Скільки небезпечних зустрічей, однак організаційну мережу відновлено і, як виявилось опісля, НВКД навіть не знало про його перебування в районі аж до вибуху війни 22 червня 1941 року, а були то часи тяжкі.

Літо сорокового року було чудове. Після районної наради учителів у Теремному, де виступав як співдоповідач, поїхав до батьків в село Гаражджа. Молодь бавилась в шкільній залі, але він, ніби передчуваючи щось, вечір провів з учителькою Надійкою Миронюк. Це був останній день волі в його житті. Вночі хтось тривожно застукав у вікно, підійшли обоє до вікна, за вікном стояв Кость Посполітак, його друг, міліціонер...

- Друже, по тебе приїхали. Були вже в батьків і на твоїй квартирі в Грицюка та Раї Миколайчук, можуть бути і тут. Утікай і прощай!

Швидко одягнувся, обняв востаннє Надійку і вийшов з дому колишньої німецької колонії. Пробіг у темряві метрів зо двісті, перестрибнув через струмок, а до Надійчиної квартири під'їхали машини НКВД. Було 30 серпня 1940 р. напередодні нового шкільного року. Тоді не знав ще, що в терені були арешти і, можливо, що хтось на слідстві не видержав, а він був підрайонним. Але найбільш правдоподібним був провокатор в КЕ ПЗУЗ біля провідника І.Скоп'юка. Навесні 1940 р. низи отримали наказ подати іменні списки членів і симпатиків ОУН. Переглядаючи протоколи слідства І.Скоп'юка - Сатани -Бурчака-Нурчака і Відьми, можна вважати, що саме біля нього були агенти НКВД. Є навіть припущення, що він сам співпрацював з НКВД, однак його в Москві розстріляли. З цього можна робити висновок, що хвиля арештів, яка прокотилась влітку 1940 року на Волині, була наслідком згаданих списків, які дістались до рук чекістів-провокаторів.

 

Надійку, після того, як її батько втік за кордон, і Раю, з родинами вивезли в Казахстан, де вони невдовзі померли. Хай чужа земля буде їм легкою! Про К.Посполітака одні говорили, що НКВД його арештувало десь на Кавказі, інші - що загинув в сутичці з чекістами на Волині. Вічна Тобі пам'ять, мій друже!

Чому тепер не було Костя? Хто завинив? Ще кілька днів тому разом з Я.Гарасименком - Я.Мовою і Апостолом обмірковували видавничу справу, і зокрема видання нового підпільного журналу Організації з нового політичного погляду на ПЗУЗ, і раптом, арешт? Думки поверталися до 1943 р. Тоді ген. Д.Мєдвєдєв, що резидував у Цуманських лісах, наказав своїм агентам викрасти С.Семенюка живим і доставити до бази. Врятувала киянка Валя Апраксіна - Оксана, яка попередила. Схиляюсь перед тобою, Валю! А тепер сталося лихо і відповіді про причини арешту поки що не було.

Розмірковуючи так, пригадав одну розмову зі своїм начальником райвно Нерознаком, членом ЦК КПбУ. Він завжди носив під гімнастьоркою револьвера, як, зрештою, всі партійні функціонери. Під час однієї розмови Нерознак повчав:

- Можливо, ти маєш слушність, але чого тобі треба? Посаду маєш, оклад маєш немалий, і то в твоєму віці. Залиши свої роздуми, а то знаєш, у нас всяке може статися, а тоді ніхто тобі не допоможе. Зрозумій це!

Тепер, дивлячись на хлопців і дівчат, підлітків й дідів з Полісся і Бойківщини та шахтарів з Донбасу, оте прокляте: «що тобі треба?», звучало, зокрема, зловісно. Вони ж не мали, мабуть, ані високих посад, ані окладів, а йшли в УПА і бились з окупантами. Вони, часто неписьменні, знали чого їм треба: волі, справедливості і власної держави.

Новак у своїй веселій вдачі якось розмірковував уголос:

- Який же я дурний, ой дурний?

- У мене на квартирі в Межиріччі майже півроку мешкав полковник НКҐБ. Сам з Москви. Перед від'їздом хотів залишити мені свою адресу і телефон, щоб я в потребі міг до нього задзвонити чи написати. А я йому відказав, що такої потреби не буде, бо я перед радянською владою нічим не згрішив...

- Дурень ти, Новаче, у нас ніколи нічого не відомо, - пророчо відповів полковник.

Ой і дурень же з мене...

Степан Новак за свою «негрішність» дістав 15 років каторги, яку йому замінили на 10 років ІТЛ, які він відсиджував у Норільску.

Коли вперше збирався за границю, друзі зорганізували мені зустріч з батьками. Старенький Тато при прощанні заплакав, передчувало його серце батьківське, що не дочекається нової зустрічі. Дивний той внутрішній світ людини. Мама трималась мужньо. Тато помер з голоду в 1945 р. в Тюменській області.

Початок німецько-російської війни 1941 р. застав мене на підпільній домівці в Ярославичах у сім'ї незабутніх євангелістів. Німецьких «визволителів» побачив на четвертий день війни в Острожці на контактовому пункті в «рідного дядька». Зі свого пункту я бачив, як німецькі солдати йшли і підпалювали хати, хоч там не було не тільки червоноармійців, але й жодних людей, бо вони повтікали. Чому і нащо вони це робили? Для сіяння страху, для своєї розбійницької приємності?

3 групи передніх відділів вермахтівців чи есесівців, я їх тоді ще не розрізняв, відокремився на мотоциклі офіцер, в'їхав в лан пшениці, обняв колосся, притуливши до грудей, і почав те колосся цілувати та щось лепетати.

- Ось чого ти сюди, клятий, приїхав на зміну москалеві. Будеш їсти і пшеницю, і нашу землицю!..

Навесні 1942 року я йшов на пункт зустрічі в Луцьку. В центрі міста біля собору почув зухвале: «Гальт!» - переді мною виріс німецький жандарм з бляхою на грудях і зажадав документів. На моє щастя, перекладачем був поляк, який пояснив, що в місті німці роблять «лапанку» людей на вивіз на роботи в Німеччину. Я мав т.зв. аусвайс з відтиском пальця замість світлини, в якому було записано, що я «Марко Бараболя» є «баувер», тобто господар-хлібороб. Дольметчер показав мій документ жандармові і щось йому сказав. Повертаючи мені аусвайс порадив оминути центр міста, бо може всяке статися. I цим разом пощастило...

Життя в камері йшло своєю тюремною чередою, приводили щоденно нових в'язнів, брали на слідство і на суд. З суду назад вже не повертали загалом до тієї тюрми, здебільшого гнали до тюрми нр 1. Зі слідства іноді повертали до тієї самої камери, тоді про щось нове можна було почути, але радісного не було. Хоч можна було спостерігати за поведінкою людей, бувало, що й слідчий щось промовиться. Одначе, тортурованих в слідстві, до тієї самої мети в засаді не повертали, щоб не було свідків.

Якось на ранній «провєркє» діжурний запитав надзєратєля, як ми поводимося.

- Харашо, как одна сєм'я, товаріщ начальнік, - відповів той.

Через кілька годин нас порозкидали по різних камерах. Не бути разом одній «сім'ї».

Мене і Бардася всадили до камери нр 1, де вже було з 50 в'язнів. Розмістились ми під стіною і могли тихо погуторити. Виявилось, що господар, в хаті якого мене арештували, був дезертиром з ЧА і перебував вдома. Того власне досвіту чекісти прийшли перевірити, чи він є вдома, і застукали сонного мене. Лишилось з'ясувати, чи господар видав, чи вони самі, перешукуючи хату, напали на мене. Це сталося в селі Щекічин на хуторі Собачники. Тривожило те, чи місцева організація знала, що господар дезертир, тоді чому дали мені у нього домівку? Чи він справді сам втік з армії, чи його «втекло» НКВД, як провокатора?

Бувало, ще в 1940 році, що «дезертирували» бійців для провокації підпілля аж з Далекого Сходу. Сумнівів прибувало все більше.

* * *


По арешті привели мене просто до Межиріча, як зрозумів, до т.зв. начальника сискної, - старшого вже жида, який був в цивільному. Перші питання:

- Фамілія? Ім'я і отчество? С какой області? С какой банди?..

Поки думав, що сказати, з «поміччю» прийшов майор, начальнік істрєбітєльноґо батальйона. Зненацька вдарив мене в лице здоровенною рукою. Я захитався, але не впав, лице стало мокре, потекла кров і мокро стало в підштаниках...

- Я, блядь, біть умєю! Ґаварі, бандіт! - і вдарив вдруге. Я говорити вже не міг, лице побільшало і змінило колір, на устах кров.

- Брось, не бєй в рожу, - крикнув «сискной». Майор, рижий москаль, з покопаним віспою лицем, у військовій уніформі, при польовому планшеті, заслинений від люті, а все ж таки зробив мені «послугу».

Мене кинули до камери, де я міг «виробити» і запам'ятати нову собі метрику. Щоб легше було запам'ятати, деякі дані залишив правдиві. Властиво, змінив тільки прізвище і місце народження. Сподівався, що поки «рожа» не вирівняється, то на допит не викличуть.

 

Камера-одиночка була десь півтора на півтора метра з цементною долівкою, вікна не було, під дверима стояв солдат. Ліг на підлогу, в голові паморочилося, раптовий арешт так прибив, що був на краю відчаю. Перешукав кишені і знайшов, а точніше, намуляв грипс. Не читаючи, з'їв. Створив метрику і участь в УПА. Повторював кілька разів, щоб добре запам'ятати. А як була це провокація і якщо ще когось з товаришів арештували? Що ж, лишилось одне - вмерти.

Помилився, не чекали поки «рожа» вирівняється. Десь через дві години викликали на слідство, де були два офіцери. Ті самі питання:

- Ім'я, фамілія, отчєство? Откуда? С какой банди?
Відповідав помалу, щоб не помилитися. Допит тривав коротко і спокійно. Коли виводили, почув:

- Сматрі, откуда прішол...

Уночі знов повели на допит. На дворі під будинком було чути гуркіт вантажної машини, що заглушувала крики тортурованих. Почалось все від початку. Треба було вважати, щоб не помилитися. Відповіді вже офіцерів не задовольняли. Хотіли знати точно про відділи УПА: де, які, скільки людей. Повторював те саме, мовчав і знов повторював... Почали бити, повалили на підлогу. Поклявся, що не буду кричати, ані стогнати, ані проситися. Тіло трішки охороняло легке вбрання, але ноги і голова були незахищені, бо ж був босим і без шапки. А слідчі вміли і знали, як і де бити, що самі підкреслювали, щоб було більше болюче. Вкинули знов до камери. Скулився на холодному бетоні. Коли заснув, приснилась Квітка, з якою розстався так недавно. Явилась такою, якою була завжди - мужньою і ніжною, красивою і безстрашною. Заспівала. Хотів пригорнути її до себе, але прокинувся. Був щасливим і сильнішим. Скільки вона співала нам пісень! Жаль і безсилля витиснули сльози. Встав, опершись на стіну. Не знав, яка пора, було темно. По якомусь часі солдат стукнув в двері і запитав:

- Кушать будєш?

- Дай води, - відповів. Солдат приніс в бляшанці воду і чекав, щоб забрати.

- Здорово тєбя устроілі, парєнь, но і ти закальонний, сказав і зачинив двері.

Дещо очуняв від холодної води, повторив свою нову метрику і біографію, бо ж могли знов викликати на допит. Але не викликали, на другий день
також ні. Прислуховувався, що діється на коридорі і в цілому КПЗ (камєрє прєдварітєльноґо заключєнія). Іноді з розмови солдатів можна було дещо довідатись про події в околиці.

Коли в'язнів мали відправляти з КПЗ до обласних тюрем, то іноді дозволяли рідним на побачення, що супроводжувалось плачем і голосінням. Одного дня прийшла до чоловіка жінка з донечкою, може, чотирьох-п'яти років. Те дитятко не хотіло без свого татка вертатись додому і плачучи голосило:

- Тату! Ходіть додому! Тату! Ходіть додому!
Здавалося, що весь світ і небо почують голос дівчинки і станеться диво. Стільки болю і трагедії було в тому дитячому голосінні! Але дива не сталося, лише чекіст випхав за двері і жінку, і дитину, яка все ще голосила:

- Тату, ходіть додому!..

Кілька днів не брали на допит, був час на роздуми, але найбільше мучила думка: чому так сталося? Не все укладалось в логічний ланцюг, навіть те, що оповідав Бардась. Як досі не поставили питання, яке свідчило б, що вже знають щось справді. А може, це лише поки що така їхня гра? Ночі були тяжкі й тривожні, зойків катованих не міг заглушити гуркіт мотора автомашини. Назовні, можливо, й не було чути, але в самому будинку крики чулися всю ніч. Був це також спосіб залякування тих, яких чекали допити. Одного ранку на коридорі заметушилися і хтось сказав:

- Рєфєрєнта СБ поймалі.

Не знав, чи це матиме якийсь стосунок до його справи, але кожен арешт був сумною вісткою і ніс несподіванки. Черговий солдат, що здавав службу іншому, сказав:

- В одіночкє какой-то нє здєшній, нічєґо нє кушаєт, сматрі...

- Мабуть, і ти на його місці не їв би.

- Да, но всьо-такі сматрі.

Під вечір викликали на допит до того ж самого кабінету, де отримав своє перше слідче хрещення. Було повно властьімущіх в золотих погонах і в цивільному. Очі їхні світились вовчим блиском.

- Сматрі, какой он здєсь маленькій, - мовив один з них.

- Давай, - сказав один з них іншому офіцерові і за хвилину ввели юнака з інтелігентним обличчям, ще випромінюючим волею. На його лиці не було ані крихти жаху, він, очевидно, знав, що його жде і був на все готовий.

- Ти етоґо знаєш, узнайош? - запитав той же в цивільному, оказуючи на Степана.

- Ні, - відповів юнак.

Таке питання поставили і Степанові, і така ж була відповідь. Зрештою, обидва говорили правду, ніколи раніше не бачились і не знались. Обох відвели до камер. Було зрозуміло, що сталося щось дуже недобре і треба приготуватись до найгіршого. В ті тяжкі хвилини звертав свої думки до Квітки, від неї віяло стільки благородної сили. I співав тихо повстанські пісні. Здавалось, що крокує разом...

- за свій рідний край,

за стрілецький звичай

ми ідем у бій за свою перемогу.

Радісно ставало на душі і прибувало сил. Відчинились двері - і на порозі, крім солдата, стояв молодший лейтенант, високий і білявий. Сказав навіть «добрий день». Запитався, коли і де арештований, звідки родом. I пильно дивився мені в очі, наче хотів щось сказати, або у чомусь упевнитись. Мовчки відійшов.

* * *


Далеке поліське село Самарі, яке можна зачислити до Кобринщини або до Пінщини, про яке ніколи не чув раніше (скільки ми взагалі не знали про наші окраїни, хоч мали за плечима вузи, бо хто нас навчив, або з чого мали довідатись?). Тут ми опинилися в липні 1944 року, мандруючи цією «нейтральною» зоною на схід. Затримались довше, бо в околицях стояли військові частини мадярів, словаків і югославів, які виконували не лише допоміжні функції німецької армії, але також і поліцейські - проти населення. Треба було їх знейтралізувати. Серед югославів були й українці з Бачки, з якими слід було встановити зв'язок.

Час, проведений на Кобринщині, був повний не лише напруги й небезпеки, але передовсім праці. I формування і утвердження національної свідомості. Дідусь, років, мабуть, за сімдесят, виводив нас за село і показував «шлях Хмельницького», або «шлях козацький».

- О, сюдою вів нас (!) Хмельницький на ляхів, - повідав дідусь.

Полісся було наче бальзамом на душу людини, поліпшувало психічний стан. Спокій і повільність давали відпочинок. Тут можна було побачити ще справді красиві круторогі воли, побачити вози з дерев'яними осями і колесами без залізних обручів. Словом, живий скансен. Душа поліщука замкнута і недовірлива. Люди зазнали так багато лиха і горя. Віками розраховували на власні сили, а хто приходив ззовні, був чужим і ворогом. Та коли поліщук переконався щодо когось, був відданим до останку. Тут я зрозумів Д.Фальківського і його «Очерет мені був за колиску.» Неподалік звідси він і народився в Лепесах. Я дякую Богові й долі, що мав змогу в короткому часі пізнати українців майже зо всіх кінців Євразії - з Зеленого Клину, Забужжя, Югославії, Полісся, Кубані та інших земель і країв.

Картини недавнього минулого, наче в калейдоскопі, перемішувались думками-спогадами і передумами, як раптом викликали і повели на допит. Один із «слідчих» почав:

- Етот бандіт, с каторим вам (!) сдєлано очною ставку, ето районний рєфєрєнт СБ. Прі ньом обнаружено донєсєніє у ваш провод о вашем арєстє. Вам нєчєво скривать, ваша судьба завісіт от чєсноґо прізнанія.

Ну, как?

Мовчу, вдаю, що не розумію російської мови.

Лєйтінант, повторі єму на украінском язикє.

Лейтенант, який складав вже візит в одиночці, підійшов зовсім близько і, дивлячись просто в очі, повторив питання начальника.

- Я вже сказав вам хто я і звідки та де був в УПА.

- Даремно заперечуєте, Іванюк вже признався і все розказав про вас і повторить вам в очі.

- Не знаю жодного Іванюка, а те, що я зізнав, можете перевірити по місці мого проживання.

- Пєняй на сєбя (вже не «ви»), давай Іванюка, - наказав начальник.

3 бічних дверей ввели Іванюка, того самого юнака, з яким вже робили нам очну ставку кілька днів тому. Але це не був вже той самий юнак, це була тінь людини. Одежа на ньому була подерта, лице опухле і закривавлене, ледве тримався на ногах, тільки в очах світилася рішучість.

- Тєпєр узнайош, кто он? запитав начальник, показуючи на мене.

- Не знаю, хто це, - ледь чутним голосом відповів Іванюк.

- I ти нє узнайош? - звернувся до мене.

- Я вже вам сказав.

- Да, забєрітє Іванюка, начньом допрос, товаріщі.

- Почалося. Питання, властиво, було одне і те ж. Повторив раз чи два попередні відповіді і... замовк, зціпивши зуби. Єдиним бажанням було впасти на підлогу, але не давали, обступили і били, з усіх боків, роблячи щось на подобі «китайського дзвону». Били, чим попало, але не дали впасти. Час від часу повторювали те саме питання і били знов. Як вони скаженіли! Коли нічого не «видзвонили» і перестали бити, я сидів опертий об стіну, голова звисала, був наче сонний. Принесли води. Не пив, не тямив скільки все тривало...

- Но, будєш ґаваріть?

Мовчав. Щось, наче чорна мара з чорною кучмою на голові і котячими очима, перехилилось через стіл і заверещало:

- Ти у мєня будєш ґаваріть! Я, Чернов, умею ето здєлать...

На «щастя», ЧеКа поки що застосовувала майже виключно фізичні тортури, прості побої, а їх легше зносити. Хоч я немало читав, як і кожен підпільник, про методи слідства різних поліцій, зокрема ҐПУ і Ґестапо, Дефи і Сіґуранци, а також чув від колишніх в'язнів, але час іде і все вдосконалюється, методи слідства також на більш жорстокі, на жаль.

Повели мене в іншу залю чи кабінет, де за столом сиділо вісім, або менше чи більше осіб, точно не пригадую. Здається, що були серед них і секретарі райкому і ще якісь чини. Один лише у військовій формі - нач. істрєбітєльного батальйона, рудий майор. Посадили мене на табуреті. Після «мирної» розмови, точніше - їхньої пропозиції зізнатися, почали знов бити, кожний по-своєму, як робійники, щоб лише завдати болю. Я мовчав, мабуть, і болю вже не відчував, зрештою, не пам'ятаю. Тоді, наче шуліка, влетів крізь двері якийсь рудий, невисокий з револьвером в руці капітан і заревів як скажений:

- Ґаварі, бандіт! Уб'ю, блядь... Був це капітан НКҐБ Бубнов.

Допит тягнувся вже, мабуть, три години, сили мене потрохи покидали і все ставало байдужим. Я їм десятий чи двадцятий раз повторюю свої персоналії, а вони своє:

- Врьошь, бандіт! I б'ють знов...

Положили мене на животом табурет. Розтягли тіло так, що ноги були витягнуті в одну сторону, а голова в іншу і притиснули своїми ногами мої ноги і голову до підлоги, тіло натягнулось, наче дуга. Двоє тримали мене натягненого через табурет, а третій бив довгими і гнучкими палицями чи залізним пруттям вздовж тіла, від спини до п'ят по ногах, і від спини до голови. Пруття вигиналося і щільно впивалось у тіло. Біль від цих ударів немилосердний. Примітивний метод, про який навіть не читав, а який жорстокий, спричинився до того, що довший час я не міг лежати на спині. Я мовчав, бо це все, що я міг тоді зробити, але моя мовчанка ще більше їх лютила. Я вже, мабуть, і нічого не тямив, як довго це тривало, але коли мене заволокли до одиночки, то боявся, що з болю збожеволію. На щастя, підлога була бетонна і її холод дещо вгамував мій біль - так мені здавалося... А боявся я найбільше, щоб не застосували наркоз, бо поширилися чутки, що так роблять.

Скільки минуло днів, не пам'ятав. Камера ходила ходором навколо, вона раніше служила людям за комірчину, мабуть, тому у ній не було вікна. Панувала темрява. Щастям були сон і молитва... також до ...Квітки. Відчував дотик її рук, тепло поцілунків. Любов! Через любов Бог створив все прекрасне! Хто це написав, не міг пригадати.

Тобі, Україно, мій перший подих,

I подих останній Тобі.

Споконвіку у різних формах і висловах це повторювали покоління - від Святославового «не дамо посоромити землі Руської», аж до сьогоднішнього: «здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї». За це «прокляв» Бога Шевченко, за це розстріляли М.Міхновського, Д.Фальківського, М.Хвильового, бо вони «...до безумства любили свою Україну». То любов до народу, до України давала силу мільйонам на турецьких галерах, болотах і тюрмах Московії, тюрмах Польщі, тюрмах і лагерах Рейху і знов Московії...

Досі все, одначе, складалось «добре», чекісти не мали жодної правдивої інформації про мене. Тільки той нещасний грипс Іванюка, яким він повідомляв вище про арешт «Андрія», тобто - мене, але його геройський чин допоміг мені оборонити свою версію біографії.

Після кількох днів знов викликали. Конвоював той же лейтенант, який зробив був візит мені в одиночці. Охопив мене переляк, бо думав, що знов веде на повторення останнього допиту. Але чекіст на ходу тихо сказав:

- Тут, друже Андрію, кінець слідства, і впровадив до нового слідчого кабінету.

Що сталося?

Новим слідчим був ст. лейтенант Богомолов, москаль. Казав сісти в кутку на табуреті, ставив питання і записував відповіді. Здавалось, що він робить свою роботу знехотя, просто як службовець. Був дуже спокійним і писав те, що я відповідав. Слідчий не дуже добре розумів нашу мову, а я вдавав, що не зовсім розумію російську, тому він толерував неспішні відповіді, а це давало трохи часу подумати, що сказати. Питання типові: персоналії, соціальне походження, освіта, чому і коли вступив в УПА, чи брав участь в боях з ЧА, чого прибув до цього району і т.п. Коли йому сказав, що брав участь в боях з німцями над Стиром в с. Яловичі в 1943 р., де малий відділ УПА боронився перед вермахтом, і що про цей бій писала навіть совєтська преса пізніше, що ніби саме населення чинило опір німцям, слідчий відповів, що: «ето дєла нє касаєтся», і не записав до протоколу. При відповіді про соціальне походження, слідчий наче до себе сказав:

- Ти ж, парєнь, бедняк. Почєму ето так... Да, впрочєм, баґачєй здєсь то й нєту...

Я сидів в кутку і обдирав шкірки з ніг. Допит закінчився, підписав те, що сказав. Так я став новою людиною, в'язнем: рядовим повстанцем "Прокопом" з господарчого відділу "Обуха", якого ніколи в очі не бачив, але знав, що такий в околиці діяв.

Після закінчення і підписання протоколу допиту відвели в підвал, де збирали в'язнів на етап (висилку) до в'язниць в області.

* * *


У підвалі було гамірно. В'язні були раді, що мали вже за собою перший етап слідства, навіть співали:

Доле моя, доле,

Доленько моя,

Чому ти не такая,

Як доля людська?!

Ще вчора самі вони творили свою долю, змагаючись з найсильнішими кривавими державами Європи, а тут наче галерники... В льосі було одне-однісіньке заґратоване віконце, за яким на подвір'ї день і ніч стояли солдати-чекісти, хоч вони не були професійними чекістами, після мобілізації їх прилучили до військ НКВД. Немало серед них було середньоазійців - узбеків, казахів та інших, їхнє ставлення до в'язнів характеризувала цікавість: за що арештували, чому співають таких сумних пісень? Бог один знає, якою «поштою» солдат-узбек чи кабардинець отримував і передавав в'язням листи. Мабуть, і через те їх часто змінювали.

 

Господарчими справами в КПЗ завідував старший вже віком ст. сержант - хахол. Ходив він завжди в бушлаті, сутулуватий. Говорив він, власне, по хахлацьки: «печка», замість пічка; «песня» замість пісня і т.п. Іноді під тим витертим бушлатом чекіста пробуджувалась людина і тоді він підходив під якимсь приводом до дверей, відчиняв «волчок» і просив: «запейтє, но тіхо». В таких випадках підходив до дверей Іван (шахтар десь із Донбасу!) і казав:

- Добре, заспіваю тобі, підніжку, «песню», тільки добре слухай, і заводив:

Хто забуде рідну мову,

Щоб чужої вчитись,

I покине свою хату,

Щоб чужим служити

Хай той згине окаянний,

Соромом покритий,

Хай того земля не прийме

I проклянуть люди...

Цю знану в Україні напередодні і в роки революції пісню чудово співав Іван Борисов, шахтар-забійник. Він, уникнувши німецького полону, вже на початку формування УПА, заклав на плечі «дєхтяря». Арештували його хворим, коли перший раз кулемет не послухав його. Здавалося, що після співу Івана старший сержант у бушлаті більше вже не буде просити, щоб заспівали. Та минав день-два, і він знов підходив і просив:

- Ну, заспівайте, але тіхо...

По якомусь часі групу в'язнів з Межиріцької КПЗ відправили до тюрми до Рівного. Везли селянськими підводами. На кожній підводі було по кілька солдатів, а деяких в'язнів пов'язали шнурками чи ремінними пасками. Зокрема міцно зв'язали молодого хлопця Ярмольчука (?). На полях Волині стояла осінь. Поля були пусті. Дивились ми на свої поля, хоч ще не усвідомлювали всі, що востаннє. До Рівного в'їхали зі сходу, тяжко було, що ввозять тебе до міста в'язнем. В тюрмі нр 1 не прийняли, була переповнена.

В.Короленко писав колись, що, їдучи до Рівного, зі сходу було видно найвищий будинок міста - тюрму. Так було і 1945 року.

Завезли до тюрми нр 4. Був це одноповерховий мурований будинок казарменого типу. Попихаючи прикладами гвинтівок, підганяли нас по одному до столу, що стояв у прохідній. Реєструвала жінка, злісно питаючи:

- Фамілія, ім'я, отчество?

Коли хтось не відповідав, не розуміючи московського, вона кричала:

- Звать как, блядь?!.

Сказане порівнювала з «дєлом», привезеним з КПЗ, і давала підписувати. Декому додавала:

- О, ґрамотний, блядь...

Тут же робили обшук, хоч забирати не було що, бо все пограбували в районі. Цілу групу розмістили в одній камері нр 5, просто на підлозі і з голими стінами, у вікні ґрати і козирок, який унеможливлював що-небудь побачити за вікном. Двері були подвійні - суцільні залізні і двері-ґрати. Довгий коридор розділений у двох місцях залізними ґратами і такими ж дверима. Нова дійсність. В'язні розмістились на підлозі під стінами. Хтось підійшов до вікна і заспівав:

Ти катував нас, ти руйнував нас!

Де були школи - будував тюрми.

Гатив греблю нами, нашими кістками,

Невже ж, невже ж не люди ми...

Тюрма - заперечення людської природи.

Минали дні, люди зживалися, розмовляли, хоч кожен мав свої таємниці. Ситник, кооперативний діяч, розповів, що і йому злочинці Чернов і Бубнов знайомі, вели його справу.

- Яка у мене справа? Я кооператор. їм йшлося про
прізвища людей зі східних областей, з якими я в 1939 - 1941 pp. був знайомий і які бували у мене по службі. Вони доводили, що ті люди були самостійниками, отже враґамі совєтской власті. Я їм одне - зустрічався по службі, прізвища пам'ятаю тільки начальників, а вони не вірять. Помучили, помучили і «207» підписав за «націоналістичну кооперацію». I на 10 років хватить. Але я не про це хотів. Коли моє слідство закінчили, вони стали іншими, почастували навіть яблуком (не виключено, що з мого) саду, і так пояснили:

- Знаєш, Сітнік, ти на нас нє обєжайся. Такоє нашоє дєло. Нас поставіла партія і ми тєбя білі, а поставлять тєбя, будєш біть ти. Партія і родіна трєбуєт - ми ісполняєм... А вобщє, нада сказать, что ваш народ ґєройскій. От ми пройшлі всю Украіну і всюду дєржатся крєпко, особєнно націоналісти. А вашиє женщіни, дєвушкі! їх смалят оґньом, а оні молчат. Дєйсвітєльно...

- Ви розумієте психіку цих людей?
Всі мовчали...

- Друзі, - почав Бардась, - конче треба збирати прізвища всіх цих злочинців і запам'ятовувати. Мусимо зробити реєстр усіх злочинців. До німецького реєстру треба додати московський. Світ мусить знати правду, як не ми, то історія мусить їх осудити. Скільки такі чернови замучили людей, і не тільки українців, їм все одно кого мучити, навіть рідного батька, хоч українців з особливою насолодою і люттю катують. До цього реєстру мусять бути записані всі чернови, бубнови, трубенки і всі прочії.

(Як повідомляла преса, майор Чернов ще в дев''яностих роках XX ст. жив і здравствував на персональній пенсії у тій же Рівненській області, можливо, що в чині полковника. А чи тільки він?).

Розмову і думки перервав стукіт надзєратєля в двері і голос у «волчок»:

- На букву «лі» єсть?

- Лебідь...

- Собєрайсь с вєщамі на виход.

«Собіратись» йому не було з чим, він накинув на плечі піджака і вийшов. На слідство. Коли підписав «207», повели його до самого начальника облуправління НКВД ген. Трубенка, який виглядав, однак, не на трубу, а на бочку, такий пузатий. Як тільки офіцер вийшов з кабінету, Трубенко велів Лебедєві сісти і промовив:

- Ну скажи, хлопче, хто ти такий і чому сюди попав?
Лебідь хвилину завагався, подумав, що може тут вирі-

шується його доля, підніс голову і розповів точно коротку свою біографію.

- Да, значить ти мене визволив з окруження під Мінськом, щоб тут зустрітися. Я був начальником II відділу нського з'єднання військ, очевидно тоді ще не генералом, да.

Генерал записав щось у блокноті, а в кабінет увійшов офіцер і забрав Миколу. Через два тижні Лебедя засудили на кару смерті - ВМН. Як оповідали, подібні розмови ген. Трубенко проводив час від часу з окремими в'язнями, ставлячи їм одне і те саме питання. Можливо, що збирав матеріали для докторської дисертації...

3 волі передали, що в Рівному знов повісили публічно двох повстанців. Німці відійшли, а людей і далі вішають.

Забрали Ситника і, як він передбачав, засудили його на 10 років ІТЛ за кооперацію... У жовтні викликали на слідство й мене. Вели через місто самого, бо я проходив по справі сам один, не було, слава Богу, ані свідків, ані обвинувачених. Місто виглядало пусткою, йшов осінній холодний дощ, а я був тільки у літньому піджаку і дерев'яних тюремних трепах. Люди ходили похилі, лише якісь два молоді поляки крикнули в мій бік:

- Самостійна ідзє! (Самостійна йде).

Глянув я на них і подумав, що в 1939 році у цю пору я міг також кричати їхнім батькам: Нєподлєґла уцєка! Та цього я не робив, хоч був верхом, навіть на бойовій машині. Чи батьки їм не переказали, як то сьогоднішні їхні «союзники» на плакатах показували, як польське військо втікає, як московський солдат пробиває штиком білого орла - герба Польщі? Я не кричав, що «Нєподлєґла уцєка», хоч міг і мав причини для цього, бо то не ми, не поляки і не українці, були творцями і основою тих подій, хоча через обставини брали у них участь.

Тяжко усвідомити, як пізно поляки зрозуміють цю правду.

Слідчий відділ містився в житловому будинку, в квартирі виселеної якоїсь родини. Мене «прийняв» ст. лейт. Дубенко і розпочав з попередження:

- Не думай, що ти обманеш радянського слідчого.
Ось і маю першого «свого українського» слідчого, подумав я. Він переглянув моє «дєло» і передав своєму помічникові, мол. лейт. Косолапову, москалеві. Знов не пощастило мені з «українськими» слідчими...

Слідство йшло типово, насправді була це перевірка протоколу допиту з КПЗ, тому що були готові бланки з установленими питаннями і навіть «відповідями». На формулярі протоколу було вже видрукуване:

«Я, бандіт (далі слідчий вписував дані в'язня), член банди ( ) ...» і т.д.

Очевидно, що не кожному в'язневі вдавалося прочитати те, що було вже написане. Так нас «юридично» робили «бандитами» і «злочинцями». Мабуть, слідчий не читав того, що вже було написане у формулярі протоколу допиту, він запитував і вписував в порожню графу фамілію, ім'я і отчєство і в якому відділі УПА був. Ось так працювала злочинна московська система. Пора вже сказати голосно про це, засудити і притягнути до карної відповідальності. Косолапов представився, як «слєдоватєль отдєла по борьбє с бандітізмом». Ось ким я став і куди попав. Досі слідчий поводився спокійно. Я сказав, що в моєму «ділі» нема жодного бандитизму і такого протоколу не підпишу (я ще був козаком!). Косолапов писав те, що я говорив, перевіряв з протоколом з КПЗ і діло майже закінчувалося до «207» ст., як до кабінету увійшов майор. Слідчі встали на привітання, був він воєнним прокурором, який перевіряв працю слідчих. Прокурор прочитав мій допит, поставив кілька питань і продиктував до протоколу від мого імені:

- Хочу внєсті новиє уточнєнія і прошу отложіть слєдствіє, - чи щось в цьому роді. Я хотів щось сказати, але мене вивели до почекальні. В почекальні були разом жінки і чоловіки з різних в'язниць області. Люди раділи з такої зустрічі в дорозі до слідчого пекла, розпитували, випитували, розказували... Розповів і я про свій випадок.

Шикуйся, хлопче, на нічний допит. Дубенко має дуже сукаті киї... - сказав бородатий поліщук. I дійсно, вночі взяли мене на допит.

-Ти що, хотів радянського слідчого обманути? - почав Дубенко і кинув мене у невелике приміщення, яке колись служило людям за кухню.

-Ти освічена людина (я подав, що маю п'ять кл. початкової школи), не може бути, щоб ти не належав до ОУН і, напевно, був провідником. Признавайсь!

-До чого признаватись, я все розказав.

Ох, як витягнули оті суковаті киї! По кількох ударах по голові я упав. Тепер «дружба двох братніх народів» проявилась вповні - киї і чоботи, чоботи і киї. Здавалось, що долоні і голова відірвались. По двох, мабуть, годинах випустили, щоб надумався, а то буде гірше. В почекальні знов повно людей, слідча фабрика не встигає... Серед натовпу арештованих виділявся високий хлопець, багато його тут знало. Він не то підбадьорюючи, не то все повчав: «вище неба не повісять, нижче землі не закопають». Перебування в почекальні до слідчого були психічними тортурами. Цілу ніч чулися зойки і крики катованих. Дівчата плакали. Я примістився біля літнього дядька з гарною бородою. Так по-дитячому було добре лежати біля старого поліщука з Костопільщини, наче біля рідного тата.

- Хлопче, той високий, якийсь там колишній референт, заломався і тепер слідчі використовують його для своєї роботи. Уважай, бо він на тебе цілиться, сказав мені дядько.

- Дякую!

Справді, «заломаний» ліг спати біля мене і завів мову про слідство.

- Якщо ще раз візьмуть на муки, то підпишу їм, що захочуть, що напишуть, але сам на себе не буду видумувати, сказав я.

Пригадав собі, що на слідстві найкраще мовчати, зокрема на тортурах, і заснув. Досі пам'ятаю благородний дотик бороди поліщука, тата. Вранці «заломаного» вже не було.

Дівчата дали кусень хліба. Коли привели на допит, був лише сам Косолапов, повторив вчорашній протокол і дав підписати «207». Чи справді допоміг мені «заломаний референт»? Пізніше стало відомо, що його москалі повісили публічно в Рівному.

Після слідства в ОББ (отдєл борьби с бандітізмом) відвели мене до іншої камери. Одного дня, коли двері були чомусь відкриті, я запримітив у коридорі жінку, в хаті якої нас зустрів ком. Верещака, коли ми, перейшовши фронт, дійшли на Клесівщину. Огорнув мене страх, але, на щастя, на цьому і закінчилось.

27 листопада викликали мене на суд, якщо можна назвати це судом, звався він: воєнний трибунал войск НКВД і містився в житловому будинку. Кинули в підвал, де вже було кільканадцять осіб, в тому числі й кілька жінок. Було темно і вогко. Дивний наш народ, адже всі знали, з чим звідси виведуть, ніхто, проте, не нарікав, не лякався, всі бадьорі, дехто навіть жартував. Були переконані, що ми виграли, що ми все ж таки переможемо.

Поставили перед лицем «трибуналу». Суддя - жінка, майор НКҐБ, рижа московка, ані слова по-українськи, два цивільні засідателі. Ані прокурора, ані адвоката, ані свідків, тільки два солдати ззаду за спиною з гвинтівками з насадженими багнетами. Суддя перевірила персоналії, сентенцію протоколу допиту і запитала, чи погоджуюся з тим, що написано. Через кілька хвилин відчитала вирок: За ст. 54.2.8.10.11 КК УССР воєнний трибунал войск НКВД Ровенської обл. пріговоріл до ВМН - разстрєл. Для насолоди додала, що в тюрмі можу написати «помілуваніє». Увесь процес тривав не довше п'ятнадцяти хвилин. Тоді я не мав поняття і не знав, що ті всі статті і точки означають і який вплив будуть мати на мою долю, бо мене судили не за «ізмєну родіни», а за «вооруженноє вторжєніє в прєдєли СССР». Однак через 11 років воно змінило зовсім моє життя, про що ніколи і не думав. Знов кинули в підвал. Стояв я в темному кутку і тихо молився Богові, що так щасливо пройшло слідство і просив, щоб дав силу гідно вмерти.

Боже! Як довго терпітимеш наругу над народом Твоїм!?

Ще з одним смертником, Янюком, відвели нас до тюрми нр 1. Тяжко на душі, коли востаннє бачиш людей, можливо, що дехто з засуджених передасть листа на волю, або дістане побачення з рідними, або, дай Боже! повернеться додому на волю, а ти не маєш права, не можеш ані слова сказати про себе. Тобі лишилось одне - вмерти мовчки! Вмерти безіменно, лише, як українець, український повстанець. А чи то мало!? А все ж - таки боляче на душі і в серці!

Тюрма № 1, знов підвал. Чекісти наказали зняти взуття, я скинув дерев'яні трепи й онучі.

- Портянкі бєрі.. - сказав надзєратєль.

- Нащо вони смертникові...

- Дурак, єщо не одін город построіш родінє, - сказав чекіст, який був старшим у цьому «чистилищі» і впхнув мене в камеру, замикаючи двері. З темряви камери дивилося на мене кількадесят очей. Сам Данте не вигадав би більш жалюгідних істот, які лежали тут ниць, і однією з них став я.

- Що, злякався? Через кілька днів і ти будеш таким, - сказав хтось. Поволі піднімались з підлоги люди і сідали під стінами, бо не могли вже сидіти не підпершись об стіну, в камері були сутінки.

- Друже, то камера номер 14, тут увесь підвал запханий смертниками, наче почекальня до раю на той світ. Але відразу тебе не розстріляють, мусиш відчекати своє і перемінитись в тінь людини, як ми. Ну, а тепер розказуй, що там у світі, як наші? Ти ж був недавно, мабуть, ближче світу і арештований пізніше нас, - хтось ледь чутно мовив.

Так почалось моє смертне життя. Пригорнув мене біля себе Гнат (прізвища, на жаль, вже не пригадую), десь родом з Михайлівського району Чернігівщини, чотовий УПА. Перше враження - жах! Оголошення смертного вироку не викликало страху, бо кожен революціонер готовий завжди на смерть і підготовляє себе до цього. Але до московської смертної камери не можна приготуватись, бо цього не можна уявити. Дивлячись на смертників, можна було подумати, що ти в дослідній анатомічній лабораторії, а довкола тебе людські кістяки, обтягнуті шкірою, або живі мумії. День у смертній розпочинався від підйому. Чекіст-надзєратєль гримав у двері, відчиняв «кормушку» і гавкав: «падйом!» Через «кормушку» робили і перевірку - наказували сісти під стінами або лягти ниць, і нас лічили. Після цього подавали нам окріп, але не для гігієнічних потреб, а на сніданок. Протягом дня давали, хоч не щодень, один раз по 100-150 г чорного хліба, а іноді замість хліба квашу - заварене в воді борошно. На обід суп - навар з картоплі або з іншої городини. Суп подавали в жерстяних літрових посудинах, їх називали мисками, але без ложок. Одну посудину давали на двох. Ми сідали один проти одного і сьорбали (пили) оцей суп по черзі, раз я сьорбнув і подавав другові, він сьорбнув і подавав мені, і так доти аж поки не опорожнили миску. Під вечір, деколи, ще раз давали окріп. Щоб обманути голодний шлунок, дехто пив більше окропу, мовляв - де вода ляже,

там хліб не ляже. Таке харчування швидко доводило організм до крайнього виснаження і людина тільки існувала - втрачала не лише фізичну силу, але й розумову. I як не повіриш в чистилище.

Цей народ (українці) скинув з себе ярмо і саме цього не можуть йому простити.

Жан-Бенуа Шерер

Коли б можна було зібрати сльози, які гноблений люд України виплакав, то в тому морі втопився б чоловік.

Єнджей Млодзєєвскі, єзуїт, XVI ст.

Біля дверей у кутку стояла бляшана 200-літрива бочка-«параша», яка служила в'язням за туалет. Щоб дійти до неї, в'язні тримались руками стіни, від чого на стіні залишались відтиски наших пальців і долонів, а щоб сісти на парашу, то мусили помагати кілька інших, бо сам не мав сили. Парашу забирали з камери надзєратєлі, а на коридорі брали в'язні-битовики і в такий спосіб повертали її до камери. Під час цієї процедури нам наказували відсунутися від дверей і сісти. Камера була десь п'ять метрів у довжину і дещо більше двох метрів завширшки. Під стелею - невеличке, як у пивницях, заґратоване і забите дошками (козирком) віконце. Зовнішня стіна - мур завтовшки більш як метр. На цій «житловій площі» камери нр 14 в тюрмі нр 1 в Рівному на переломі 1944-45 pp. перебувало 42 (сорок два) смертники. Спали ми «валетом», мої витягнуті ноги сягали до підборіддя товаришеві, що лежав з другого боку, а його - мені. Лежали лише на боці, інакше не вистачало місця; лягали всі разом і змінювали положення на «другий бік» також разом. Якщо хтось обернувся сам, міг втратити місце, бо тіла людські самі стискались. Всі лежали на голій підлозі. Раз на тиждень у «кормушку» заглядала лікарка і питала, чи «єсть болньниє». Хтось просив часом чогось від болю голови, тоді лікарка подавала якийсь порошок в папірці, папірці обов'язково треба було повернути надзєратєлю.

 

Чого боялись? Також полички, якими скріплювали кусники хліба, треба було повертати назад. Лікарка, як не було близько надзєратєлів, іноді казала якесь втішаюче слово українською. Від бруду і видихів «параши» учепилася нас короста, та свербляча хвороба не давала спокою. Лікували коросту рідиною з вибухівки, яка страшно роз'їдала роздряпані прищі, але короста зникала, а разом з нею і лобкові воші.

Ізоляція, брак руху і повітря та безнадійність притуплюють людський розум. Тому дехто з крихг хліба робив шаховіі фігури і висушував їх. А при першій перевірці чекісти забирали - «нє положєно». А ми знов ліпили шахи з кусників хліба...

Колись Н.Ґерцен писав, що інтелігентна людина скоріше звикає до в'язничних умов, ніж прості люди. Але цього не можна сказати про большевицьку тюрму, можливо, так було колись, адже Ґерцен отримував з волі книжки, листи і навіть харчі за свої гроші.

Майже щоденно перевіряли міцність ґрат у вікні, стелі, підлоги і стін. Тоді через «волчок» офіцер верещав:

- Ложісь на живот! Рукі витянуть по швам! Ноґі вверх! Ґолови повєрнуть до двєрєй!

Ми лягали ниць, руки витягували до ніг і ноги згинали в колінах догори. Після цього кілька москалів вбігало до камери з великими дерев'яними молотками і гримали ними по віконних ґратах, підлозі, стінах, стелі. Не один молоток молотив наші кістки.

Подібне дійство було, коли мали викликати когось на страту, тільки тоді не входили до камери. Лише коли ми вже лежали «поправілам», відчинялась «кормушка» і з'являлась у ній морда опер-капітана НКҐБ. Він довго оглядав нас мовчки і відходив. Були це жахливі хвилини, бо вночі когось мали забрати на страту і кожен приготовляв свою душу до смерті, бо тіло давно вже було готове. За 79 днів мого перебування в смертній не було випадку, щоб, йдучи на смерть, хтось проявив страх чи жаль, чи плакав, а серед нас були й діти. Всі бажали тим, які ще лишались, вийти на волю. Члени ОУН завжди прощались окликом: Слава Україні! Бувало, що чекісти на коридорі голосно оповідали собі, як когось вішали чи розстрілювали, чим хотіли нам завдати, мабуть, психічних мук. Можливо, що вони й вигадували. А оскільки в камері було тихо, голосно розмовляти нє разрєшалось, то ми, чули ті розмови.

 

За час «смертної» один раз погнали нас до бані, яка була в іншому крилі тюрми. На коридорі і тюремному подвір'ї чекісти стояли суцільним живим парканом, а нам казали бігти і молотили нас киями, викрикуючи: - бєґом, волкі! Ми і справді, мабуть, виглядали не як люди, зарослі, обдерті, босі, брудні. Хоч вимитись по-справжньому не було можливості, бо не було мила, ні досить води, ані зміни білизни, та все ж таки ополоскане водою тіло здавалось легшим.

У бані з сусіднього приміщення через дірку в дверях хтось запитав моє прізвище. Озвався М. Лебідь, вони були вже «помилувані», яке щастя! Я радів, що він вже не смертник, а він, що я ще живий.

- Треба думати, що вас помилують, тому і погнали до бані, - потішив він.

* * *


Увесь підвал тюрми був заселений смертниками. До 1945 року випадків заміни ВМН на ув'язнення майже не було. Нещодавно тут побував сам Л.Берія і стежив за виконанням вироків. За дослідженням проф. Пацули, на 1 січня 1945 р. в тюрмі нр 1 в Рівному під вироком ВМН перебувало 372 особи, в тюрмі нр 4 - 2 особи, в тюрмі м.Дубно - 349 осіб, і в м. Острог - 44 особи. Разом, тільки у Рівненській області 767 осіб, серед них жінки і молодь до 18 років. А по всій Україні?! Хто пред'явить рахунок Москві?

Після кількох моїх днів у смертній до мене підсунувся (!) молодий юнак з великою бородою (ми всі були бородаті і вусаті) і запитався звідки я. Я йому відповів і він, усміхаючись, сказав, що зрозумів, і ми більше до цього не повертались. А я щойно тоді впізнав його. Був це провідник юнацтва Острожецького району, з села, здається, Княгиніна. Ще на волі він хворів на туберкульоз коліна, лікував його незабутній д-р Ґросс, а тут неліковане розрослось воно, як диня, і ноги не згинались. До визвольного руху вступив у 1942 році і вся його діяльність, як і його товаришів, була спрямована проти німців. Стратили його москалі ще в 1944 р. Честь Вам, молоді герої!

Про д-ра Ґросса треба сказати буде кілька слів окремо, бо була це мудра і надзвичай добра людина. Місцеві люди називали його «спасителем».

Серед смертників було двоє хлопців-братів з Чорторийська, поліського села, що на середньому Стирі. Один не мав ще шістнадцяти, а другий - сімнадцять років. Сиділи вони в смертній вже пів року і так виснажились від голоду, що не могли навіть розмовляти і вставати. Одного з них стратили. Йдучи на страту, мужньо прощались діти-брати. Яку загрозу імперії становили ці діти? Яке дике право має Москва розстрілювати дітей?!

 

Такий в тюрмі звичай, що в'язні виписують або вишкрябують на стінах своє ім'я чи прізвище. Придивляючись до цих написів історичних, що поставали десятиліттями, можна зробити перелік іменний людей різних мов. Навіть під відпалою штукатуркою можна було вичитати чиєсь прізвище чи ім'я, зокрема ті, що були написані фарбою. Мінялись окупанти, а в'язниці були повні. Хтось дочитався по цих настінних написах, що у цій тюрмі восени 1939 року сидів один з кн. Радзивілів, аж поки Сталін передав його Гітлерові. Проживав князь тепер у Варшаві, користуючись всіма своїми маєтностями в Ґенеральній Ґубернії (ҐҐ). Був прийнятий Ґерінґом, у якого інтервенювати мав в справі польського католицького духовенства. Що ж, кожна людина повинна користуватись свободою, це її природне право, Радзивіла також. Але ж... Радзивіли були, за визначенням комуністичної науки, «експлуататорамі народних мас», «злєйшимі враґамі і поработітєлямі трудящіхся Літви, Білорусіі і Украіни» і т.д. і т.д., що, зрештою, не було далеко від правди. То що сталося? Змінився на пролетарія, чи заграли інші інтереси? Чи з класових позицій вина цих хлопців-дітей могла бути більшою ніж князя Радзивіла? Тут, під вироком смерті, сиділи колишні його піддані - чвораки, наймити і просто поліські селяни з його маєтностей на Волинському Поліссі. Хто має голову - нехай зрозуміє... (На Волині столицею Радзивілів були Маневичі і Олика, де вони мали, між іншим, музей мистецтва, пограбований москалями в 1939-41 рр.).

А хто були ці «лицарі відважні», як співала про них Леся Українка, що йшли першими до бою за волю народу і Українську державу? Ось кілька з них, з якими звела мене доля у ті героїчні і буремні роки.

Сергій Качинський, ОСТАП - перший командир відділу УПА, син бідного селянина з с. Піддубці, що недалеко Луцька, їхня господарка - однокімнатна хата і хлів під одним дахом солом'яним, навіть кухні не мали окремо, не мали клуні. Брат Степан був кравцем і музикантом, вмер у Бельгїі в лікарні для невиліковно хворих. Батьки і сестра Зіна були депортовані в 1940 році.

Микола Мостович, член Проводу ОУН, син православного священика з с. Малин на Дубенщині. Батьки депортовані в Сибір 1940 р.

Люба Гнатюк, БІЛА, РУСАЛКА, КВІТКА - дочка селянина з с. Гаражджі, що неподалік Луцька, референт жіноцтва Ковельської Округи ОУН і Волинської обл., голова УЧХ ВО УПА «ТУРІВ» і ГВО УПА «Завихост». Сім'я депортована 1941 р.

Анатолій Козяр, ГАЙ, Володимир, син безземельних селян з с. Піддубці. Обласний провідник ОУН Волинської обл. Реф. СБ області.

Микола Якімчук-Ковтонюк - ГРІПІА, з с. Піддубці, син бідних селян. Окружний ОУН Луччини, перший командир Групи УПА «Турів» - ОЛЕГ.

Кузьма Музичук, КАРКОЛОМ, син сільського пастуха з с. Гаражджі, реф. СБ району.

Ярослав Гарасименко, Я.МОВА, з украінської інтелігентської сім'ї з м. Луцька; редактор і мовознавець, поет.

Юрко Миськовець, син дорожнього службовця з Луцька, емігранта зі східних областей.

Ярослава Скаб, ІВГА, донька сільської вчительки з Томашівщини, Окружна УЧХ.

Олена Мостович, ВЕРБА, донька сільського православного священика з села Малин, Млинівського р-ну, тепер Рівненської області, сестра Миколи Мостовича, референт жіночої мережі ОУН ПЗУ3, перша голова УЧХ УПА і його організатор.

Василина Демчинська, ЦИГАНКА, бідна селянка з Піддубців, керівник військових лікарень УПА на Колківщині.

Сергій Манько, ЯЩУР, з с. Садів, син полтавця, Окружний ОУН Ковельщини.

Юхим Вах, переселенець з Холмщини, і сотня, тисячі інших.

Ось вони «буржуазні націоналісти» і «синки куркулів» за московською термінологією. I так по всій Україні.

* * *

Дивне створіння - людина. Сидить у смертній і чекає на страту, а мислить і мріє. Мріє, якою повинна бути і буде Україна вільною державою. Будує в думках свою Україну. I сни нам сняться, зокрема, смачні обіди і вечері. Мені часто снились мама, хоч я не знав, де перебувала моя сім'я, вивезена 15 травня 1941 р. Снилась також Квітка, приходила як янгол і додавала сил, так було і в лагерах.

Ми мусимо чути себе українцями - не галицькими чи буковинськими, а українцями без офіційних кордонів. І.Франко

у всіх нас - і тих, хто із східних, і тих, хто із західних областей, хоч віками ділили нас політичні кордони чужих держав. Ми були одні. «Західняки» дуже добре знали про події в УССР, про репресії і голод. Деякі події в УССР і на землях під Польщею відбувались майже одночасно. Наприклад, українізація чи пак боротьба за рідну мову, за збереження своєї тотожності. Різниця була та, що в УССР цю акцію перехопила влада і криваво припинила її. У Польщі люди самі домагались своїх прав на рідну мову. Пригадую свого священика, який вчив нас релігії в школі нр 3 в Луцьку. За те, що він почав відправляти церковну службу українською мовою, митрополит покарав його на «місячне моління» в монастирі і позбавив прав мати парафію. В ім'я Боже? I жив він з навчання релігії в двох початкових школах, але не піддався. Ніщо не могло загальмувати процесу українізації православної Церкви.

 

Пригадую і такий випадок. У бурсі в одній кімнаті бу-ло нас троє - Сергій Адамчук і Стасік Радецький, поляк, і я. Розмовляли ми українською мовою. Якось почув нашу розмову керівник бурси В. Гарасімович, влетів до кімнаті з криком:

- Ви не вєцє, же в бурсє не вольно розмавяць по украіньску?

Злість і розпач стиснули серце. Стасік підсів до мене і перепросив за глупоту керівника. Але чи це була тільки глупота? А з дитинства запам'яталось ще. Перед Великоднем треба було мене завезти до св. причастя до церкви в Піддубцях. Одягнули якось в одежу старших братів, а взути не було в що. Мама плакали і мусили позичити взуття в Адамчуків. Ці випадки закарбувались на все життя і мали безперечно вплив на формування нашого і мого світогляду.

1939 року перед виборами до т.зв. Народних Зборів хтось у нас вивісив клич: «Хай живе Вільна Західна Україна!», та опікун нашої дільниці ст. лейт. Калюжний наказав клич зняти. Чому?

Річ у тому, що від «вільна» до «самостійна» тільки один крок, - пояснив. I так ми щораз краще почали розуміти Шевченка і Франка...

* * *

(Далі буде)

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ