Степан Семенюк

ЗАМІСТЬ ЩОДЕННИКА

Продовжуємо публікувати уривки зі спогадів учасника визвольних змагань, в'язня російських, комуністичних концтаборів Степана Семенюка. Початок книги опублікровано на сайті 31 березня 2011 року

Step_SemenukУ грудні 1944 р. хтось укинув нам в камеру через віконце газету українською мовою («преса для українців», як казали), де була інформація про смерть і похорон Митрополита А.Шептицького, якого названо Князем Церкви. На фотографії було видно «почотний» відділ червоноармійців, які брали участь у похороні Митрополита. Скільки облуди і лицемірства! Львів'яни знали добре, що «почотний» відділ чекістів ішов не для віддання пошани Митрополитові, а для того, щоб запобігти маніфестаціям, і для зовнішнього світу, бо були тоді у Львові представники західних аліантів. Переглядаючи ту стару газету, пригадалось мені, як Сталін сказав передати через К.Левицького митр. Шептицькому, що він (Шептицький) у нього (Сталіна) мучеником не буде. I слова дотримав, наказав з почестями його поховати. Але що тепер буде, по смерті Митрополита, з греко-католицькою Церквою?

(Сьогодні є підстави думати, що митр. Андрей не вмер своєю смертю).

В половині лютого (з 13 на 14?) вночі розбудила нас біганина на коридорі. Кожен знав, що воно означає - виклик на смерть.

Але викликали на «букву» в кількох камерах нараз і виводили всіх на коридор і казали сісти на долівці. Викликали і мене, на коридорі було вже кілька десятків смертників. Обходились з нами, на диво, лагідно. Прийшло начальство і почало кликати до стола і зачитували кожному, що Вєрховний Совєт СССР замінив вирок смерті на 20 років каторжних работ. Такого тут ще не було, щоб разом так багатьох «помилували». I тих, хто писав, і тих, хто не писав «помилування». Після цього нас повкидали до інших камер і вже так не набивали густо як у смертній, бо всього 18 осіб. Вранці склав нам візит нач. тюрми з цілою тюремною свитою. Запитався про настрій і обіцяв, що як тільки відновимо свої сили, то вишле нас на етап до лагерів. Правду говорив чекіст, як приймав нас до смертної, - «родіна» вимагала дармової робочої сили «строіть новий странє ґород». Почали нас виводити на прогулку на 10 хв, хоч не щоденно, бо прогулочні дворики не могли пропустити всіх в'язнів за один день. На прогулці можна було почути якусь вістку з сусіднього двору, а для нас, досі дуже ізольованих, було це важливо. Але був у прогулках і трагізм, бо прогулочні двори-бокси поставлені на терені в'язничного подвір'я, на якому були закопані в'язні, розстріляні чекістами в червні 1941 року і німцями в 1942 році. Скільки нас тут лежало під прогулочними боксами? Чи нащадки випишуть крижалі з їхніми іменами? Чи світ буде знати про злочинців, які розстрілювали тисячі в'язнів і чи будуть вони покарані? Такі думки лізли в голову нам, «гуляючи» на могилах, на наших могилах.

Тоді ж взимку надійшла тяжка вістка, що загинув Клим Савур-Охрім, провідник ОУН ПЗУЗ, організатор і перший командир УПА Дмитро Клячківський.

/ знову кров, гаряча кров зросила Рідний Край! Учора жив і був здоров, А нині умирай!


Вперше я зустрівся з ним взимку 1941/1942 року на вишколі для активу ОУН на понімецькій колонії Гаражджа. Він, як Провідник ОУН ПЗУЗ, викладав організаційне питання і пропаганду. Родом був із пограничного волинсько-галицького містечка Збаража. Мабуть, це і вирішило, що його призначили на цю посаду. До війни працював у кооперації на Станіславівщині, нині Івано-Франків-щині. В 1939 році він вступив на юридичний факультет Львівського університету, де був станичним ОУН. В 1940 році його арештувало НКВД. Дмитро був сильною вольовою людиною, тримався завжди по старшинськи - чисто виголений і акуратно одягнений, незалежно від обставин. Відправи в терені проводив регулярно щомісяця. На кожній відправі обов'язково сам читав доповідь на актуальні теми або вишкільну, що пізніше передавалось в низи. Був дуже комунікативним і скромним. Три роки довелось часто мандрувати з ним волинськими дорогами і бездоріжжями та поліськими болотами. Разом переходили франт. Які він виношував плани на майбутнє! В Українській державі думав відійти від політики і зайнятись господарчою діяльністю на основі кооперації. Був дуже гостинним і вимогливим, але вирозумілим. За німецької окупації формально рахувався службовцем, тобто інспектором чи інструктором молочарської централі в Луцьку. Це для того, щоб мати документи на випадок затримання німцями. Тому час від часу з'являвся в централі, де керував Сергій Наїдко, старий кооперативний діяч з Воротньова (після війни Наїдко проживав у ЧСР). Коли бував я на «910», Охрім завжди запрошував на ніч «до себе». Війна 1941 року застала його в тюрмі в Бердичеві, де дивом врятувався. Востаннє ми зустрілись в серпні 1944 року після переходу фронту, про що буде ще мова, на нараді командирів ВО «Заграва» і КЕ Організації в Клесівських лісах, про що також ще йтиметься.

 

Листівки про смерть К.Савура з його посмертною фотографією розносив в тюрмі сам ген. Трубенко. До смертників він, очевидно, не зайшов, тому ми цю вістку отримали вже після «помилування».

Не покидало питання: чому гинуть, Україно, твої сини? Чому німці застрілили братового сина, який мав всього сім років і пас корову на узліссі, чим він загрожував Рейхові? їхали карателі автомашиною і один «герой» пустив серію і скосив Юрася. Або... В Бережанах, де не було ще УПА, вулицею йшло двоє жандармів з бляхами на грудях і серед білого дня один із них застрілив малого хлопчика, а коли його «камрат» запитам «варум», той відповів:

- Бо виріс би на бандерівця.

У камері тепер були два Семенюки, я і один кравець, старший віком. Кравця брали на роботу до тюремної майстерні, де він шив мундири для начальства. Не так давно в Росії повернули офіцерські погони, і тюремні офіцери поспішали мати нові кітелі з англійського сукна, т.зв. кгакі. Кравець часом приносив якусь інформацію:

- Не журись, Степане, будеш і ти щасливим ґражданіном Расєї. Нарком ЗС УССР О.Корнійчук уже зробив заяву про прилучення до СССР історичних українських земель Забужжя та Засяння. А що Корнійчук живе з Вандою Васілєвською, то поляки віддадуть в її придане і твою місцевість, щоб тільки вона до Польщі не поверталась, - жартуючи потішав мене однофамілець.

 

Не знаю, чи Корнійчук є ще наркомом, чи вже ні, але східні границі Польщі вже встановлені в Москві більш-менш по Керзону. А Польща буде напевно одним із елементів у торгах Сталіна з аліантами. Сталін також захоче, мабуть, «винагородити» кривди полякам, що їх сам вчинив. Ну, не зовсім сам, бо у спілці з Гітлером. Отже, доля історичних українських земель на захід від лінії Керзона вже вирішена без Корнійчука, без нас і, очевидно, надовго.

Серед нас був ще зі смертної один поляк, що представився як капітан польського війська, десь із Людвіполя, - Фелікс Ніклевіч. У роки німецької окупації він співпрацював з московською партизанкою, бував у таборі Ковпака, де пройшов військову перепідготовку з партизанської боротьби і займався для них розвідкою, а одночасно мав свій польський підпільний загін і, напевно, був пов'язаний з АК. Ковпака вважав за сибірського цигана. Багато оповідав мені про життя у загоні Ковпака і про те, що Ковпак був лише фігурою, за якою стояв комісар Руднєв та інші чекісти. Розказував про Ковпакову «помічницю» Валю та інші цікаві справи.

- Тоді, за що ж вас засудили на смерть?

- За пацифікацію українських сіл...

- Щоб це зрозуміти, треба мислити пo-радянському і бути поляком, - додав.

Залишили ми цю дискусію, бо навіть смертники мають свої справи, про які не хочуть говорити. Українці, земляки Ніклевіча, ставились до нього
приязно і тому ми говорили з ним про польсько-українські стосунки досить широко і навіть відверто. Він походив, як більшість волинських поляків-осадників, десь із центральної Польщі і знання нашої історії у нього було невелике, але ставився до нашого визвольного руху прихильно, хоч
висловлював критичні зауваження. Приміром, що УПА тратила сили там, де не мусила або не повинна, «на сьцєрніско, замяст на жніва», як висловлювався. Опісля його родичі в Щеціні сказали мені, що він помер у лагері, куди нас везли разом.

* * *


А те, що поляки зробиили по відношенню до українців є моральною і політичною виною, а не історичною помилкою. Ми не допустимо до її повторення. К.Зануссі, польський режисер.

 

Тут і хочу дещо більше спинитись на польсько-українських стосунках в сорокових роках XX ст., зокрема, коротко тільки на політичних питаннях, бо нерозв'язання їх і було причиною збройного конфлікту, якого можна було і треба було уникнути. ХТО ЗАВИНИВ?

Уже в вересні 1941 року (!) започатковано розмови ОУН з польським ЗВЗ (від 14 лютого 1942 р. - АК) через Львівську Округу. Ці розмови польська сторона вважала за «сондажове», тобто інформаційні, вступні... Було це після I Конференції ОУН. Розмови тривали до кінця того року, навесні і восени 1942 р. та на початку 1943 р. Не довели вони до жодного порозуміння, бо жодна сторона не йшла на поступки. Властиво, чим ми мали поступитись? Польська сторона, як мінімум, домагалась визнання кордонів 1921 року і визначала рівні права українцям в рамках польської держави. А коли у якійсь справі хоч трішки поставало зближення сторін, то виявлялось, що представники АК не мали відповідних повноважень. Окрім того, поляки трактували українське питання через призму стосунків з Росією, які завжди ставили на першому місці, тим паче, що еміграційний уряд РП був залежним від аліантів, союзників СССР. Але не тільки це. Е.Рачинський, мін. закордонних справ і президент РП на еміграції, в своїх спогадах, опублікованих в Лондоні в 1993 р., писав з жалем:

«Ми всю свою життєву енергію і політичну діяльність спрямували на оборону польських східніх територій. I зараз, умираючи, я дуже радію з того, що нам це не вдалося».

Оце і був той камінь спотикання, об який і розбивались наші розмови з польською стороною. Але розмови відбувались і далі. Після серпня 1944 р. українську сторону представляла вже УГВР, як підпільний український парламент, замість ОУН. А одночасно з польської сторони відізвались екстремістсько-шовіністичні сили. Комісія обивательська при Львівській Окрузі ЗВЗ весною 1942 року опублікувала заяву про конечність виселення після війни за Збруч 70 відсотків українців з «кресув всходніх» односторонньо або шляхом виміни з СССР, і полонізацію позосталого українського населення через депортацію в інші реґіони Польщі. Таку позицію займали й інші польські політичні партії: Стронніцтво Народове, Стронніцтво Праци, Стронніцтво Людове, хоч кожне щось там від себе додавало. Вони вважали, що на «кресах всходніх» польське населення має становити щонайменше 75 відсотків. Окрім того, домагались заборонити українцям писати кирилицею. Ось що нам готували і що нас чекало! (Ідея, до речі, не нова, вона мала свій початок в 20-х роках. Цю ідею вдалось Польщі зреалізувати на Закерзонні в 1947 році в рамках акції «Вісла»). А розмови | з перервами тривали, бо польсько-українське порозуміння | було, як ми вважали, дуже важливим і для нас, і для поляків.

 

5 лютого 1942 року ґен. В.Сікорський, прем'єр уряду РП в екзилі, в депеші № 499 до ген. Ровецького-Грота, коменданта АК, наказав посилити саботажно-диверсійну акцію в тилах німецьких військ. Цього зажадала Москва через західних аліантів, союзником яких була Польща. Визначивши завдання в терені, Сікорський кінчив депешу словами: "Терени рдзеннє польскє ощендзайцє" Йшлося про те, щоб через саботажі не потерпіло польське населення. Але терпіли українці, і то масово, бо німці за кожен саботаж мстились на місцевому українському населенні - розстрілювали заручників і палили села. Ця акція АК мала криптонім «Вахляж». її осередки були, між іншим, в Ківерцях, Шпакові, Дарниці, і навіть під Одесою. Скільки німці спалили наших сіл і розстріляли людей через цю акцію польсько-російської провокації? Сотні сіл і десятки тисяч людей, стверджують і польські дослідники. Як бачимо, питання наших стосунків, хотіли ми цього чи ні, виходило поза двосторонні відносини з поляками і набирало міжнародного виміру. Зокрема в цьому конфлікті була зацікавлена Москва. Навесні 1943 р. ТАСС оголосив комунікат, що СССР «бере під охорону людність Західної України і Білорусі перед «польськими загарбниками». Як цю «охорону» реалізувала Москва, ще чекає дослідження.

 

Друга зустріч з поляками відбулася вже в жовтні 1941 р. у Варшаві, ОУН репрезентував Б.Левицький. I цього разу не досягнуто суттєвого поступу, бо не було можливим. Треба пам'ятати, що властиво АК (до 14.02.1942 р. - ЗВЗ) постала в Галичині і там була найчисельнішою. За деякими польськими даними, АК в Галичині налічувала близько 30 тисяч жовнірів, передовсім офіцерів. Польське підпілля в краю, після поразки у війні з Німеччиною і СССР 1939 року, відразу приступило до організації збройних сил і підготовки загального повстання проти окупантів. План повстання майже щорічно змінювався і доповнювався залежно від військово-політичної ситуації в Європі, і зокрема на Сході, що зрозуміло. Але в кожному модифікованому плані відводилось не останнє місце поборюванню українського визвольного руху, ізоляції і фізичної ліквідації провідного українського націоналістичного активу та пацифікації населення, щоб не допустити до перебрання ініціативи українцями. Для реалізації плану загального повстання ген. Ровецький 12 січня 1943 р. домагався від Уряду РП в еміграції польсько-англійського десанту «передовсім на східній частині краю», тобто - на «кресах», а 15.11.1941 р. він гадав, що Волинь можна буде зайняти без боїв.

 

21.01.1944 р. Провід ОУН(б) виступив знов з ініціативою до уряду РП, наслідком чого 8-10 березня 1944 р. відбулися розмови на найвищому рівні у Львові. Тоді було досягнуто певного поступу, що, зрештою, вже не мало впливу на вирішення ані українського, ані польського питання. Як бачимо, польська сторона не склала іспиту історії, як напише польський історик згодом. Поляки все виступали з позиції своєї політичної, дипломатичної і військової сили. Нас вони трактували як об'єкт свого внутрішнього питання. А нам бракувало дипломатичної терплячості ведення розмов, зокрема на нижчих щаблях, бракувало досвідчених дипломатів, бракувало міжнародних дипломатичних зв'язків, а до того нависла над нами загроза повернення московської окупації, що й використовувала друга сторона.

На закінчення нагадаймо ще, що тоді на наші стосунки з поляками, а зокрема на ситуацію на місцях, мала немалий вплив діяльність польських партизанських загонів промосковського спрямування: Р.Сатановського, М.Собєсака та інших, які чимало лиха коїли українському населенню Волині, насамперед їхні грабежі і провокації. Над нами висіло оте прокляте: вороги в боротьбі за Україну були об'єктивно і дієво союзниками в боротьбі з Україною. А їх нам тоді не бракувало.

Щодо страт чи жертв в польсько-українському збройному конфлікті. За звітами АК за 1943 рік, на Волині загинуло близько 15 тисяч поляків і не менше українців. Річ у тому, щоб не ліцитуватись взаємно кількістю жертв, бо кожна жертва, то на одну забагато, а їх зовсім не повинно було бути.

Ми коротко спинились на політичному питанні польсько-українських взаємин у ті грізні часи. Невирішення політичних питань призвело до збройного конфлікту, який розпочала польська сторона вже в 1942 p., а використала третя - Росія. Будьмо мудрі хоч на майбутнє... Осуд хай зробить сам читач.

Треба зауважити, що інформацію про плани, у тому числі й про акцію «Бужа», заміри і дії польського уряду і підпілля щодо України й українського визвольного руху наша розвідка добувала досить успішно.

Влітку 1943 р. я занедужав і лікар, до речі, - єврей, порадив відпочити. Де і як тоді в Україні можна було відпочити? Вислано мене за Буг, що тоді називалось Ґенеральною Ґуберньою (ҐҐ). Провів там два тижні на кенкарті з іменем Іван Мисик. Перебував у селах, але відвідав також Холм, Грубешів, Люблін. Порівнюючи з Україною, там було «нормальне» життя, хоч були облави по містах, арешти, були концтабори, була партизанка АК, АЛ та БХ. Однак адміністрація, в тому числі й суди, діяла відповідно до польського права. Була польська поліція з усіма довоєнними атрибутами, тобто довоєнна «поліціа паньствоваз»(РР), яка перейшла на службу до німців після капітуляції Варшави. Уніформу мала таку ж, як за часів II РП. Діяла досить справно господарка - малі і великі промислові установи та фабрики, які, очевидно, працювали на німців.

Тут можна було купити все, від гребінчика до хутра. Легально виходило чимало польськомовних видань (поляки називали ці видання «ґадзінувкамі»), але й підпільної преси не бракувало. В господарчому відношенні в порівнянні Україна була руїною, в кожному разі так мені видавалось. Кенкарти мав я дві. Одна з буквою «Р», друга з «II». Перша означала «поляк», друга «українець». Потрібно було це на випадок зустрічі з польською поліцією, яка карту з «II» називала «з подкувком» (з підковою) - і лихо було неминуче. В цілому жилось тут легше ніж в Украіні.

Чимало поляків співпрацювало з німцями, хоч вся територія Польщі була поділена на різні провінції, або приділена до Рейху. Німці пробували творити окремий народ з польських гуралів, т.зв. ґуралєнфольк, на чолі з колишнім послом до Сейму Кшептовскім. (Тепер так чинять поляки з украінцями - лемків називають окремою народністю, етнічною групою). Польща боролася, але збройна боротьба була меншою ніж в Україні, поляки поки що готувались до загального повстання і були «з броніом у ноґі», чекаючи на відповідній час. Але світ знав про їхню боротьбу, а про нашу? Було зрозуміло, в кожному разі для мене, що ми не все зробили, щоб світ дізнався про нашу боротьбу проти німців, а в 1943 р. влітку німці перебували у нас тільки по містах і більших воєнних базах. Властиво, всі лагері були розбиті, багато в'язниць зліквідовано, а світ нічого не знав про нашу боротьбу.

 

У селах Холмщини люди показували місця, де колись стояли церкви, що їх поляки спалили ще в двадцятих і тридцятих роках, або розібрали чи замінили на костели. Показували знімки, як люди моляться на церковнім майдані і плачуть (с. Павловичі). Добре, що люди заховали хоч знімки, як документ злочинів «братів у Христі над братами у Христі», бо в східних областях навіть і цього нема. Польські історики В.Мислек, Г.Мосьціцкі і В.Дзвонкоскі подають, що на Холмщині і Підляшші тільки в першому десятилітті незалежності Польщі спалено, зруйновано або замкнуто 195 церков, не рахуючи замінених на костели. В 1919 році уряд РП видав розпорядження закрити 250 церков. Отже, акція мала характер державної політики. Так пізнавали ми тут нову дійсність, іншу від підмосковської «соціалістичної», - демократичну. I тут нас палили, нищили, щоб жодного свідка нашого історичного буття, нашої національної пам'яті не лишилось. Це ж була наша історія, наш віковий культурний доробок. «Виною» людей було те, що вони не були католиками, отже - не поляками. Як можна було пояснити людям, що поляки і українці повинні, ба! - мусять співжити?

Тут зрозумів, чому в 1940 році так багато холмщаків «добровольно» покинули свої домівки і переїхали до СССР, де їх оселяли на понімецьких колоніях.

Почавши від кінця 1941 року німці почали творити на Замойщизні «чисто німецький регіон», виселяючи польське населення і заселяючи його німецькими колоністами. Ця трагедія торкнулась і українського населення. Наших селян виселяли з їхніх сіл і поселяли між німецькими колоністами і польськими селами, що, у свою чергу, сприяло посиленню ворожнечі між нашим і польським населенням. Провід ОУН ПЗУЗ зайняв тверду позицію у цій справі, оголосивши в 1942 році спеціальний комунікат, в якому засудив злочинну акцію німців. До речі, таке німці чинили і в нас. Під Гороховом зробили спеціальну зону, виселили українців, а для охорони спровадили польських осадників. Це чекає ще дослідника.

 

Поляки мали багато такого, чого нам бракувало, м.ін. - аристократію (не легковажмо нею!), частина з них співпрацювала з окупантом, але й робила багато доброго на міжнародній ниві в інтересах Польщі. Мали вони значно більше інтелігенції, і то патріотичної, хоч різних політичних поглядів, та офіцерські кадри і добре розвинуті міжнародні зв'язки. Ну й мали Уряд в Лондоні, визнаний іншими державами і ще щось там в Москві. Нам цього всього бракувало. Після арешту Державного Правління тривалий час не було державно-дипломатичної діяльності. Ми щойно все це мусили творити. Історія запитає, сподіваюсь, що робив Уряд УНР в екзилі перед і в роки війни на міжнародній ниві для української справи, бо властиво нічого. Таке було наше відчуття. (А сьогодні це питання спрямовую до М.Плав'юка, як «Президента» УНР, бо те, що він опублікував, нічого не пояснює).

Розмови з поляками не були втішними. Всі, або майже всі були прихильниками «ягеллонської» політики щодо України. Ми ще тоді не знали про результати останніх розмов Проводу з АК, але загальний напрям мислення у польських політичних колах пізнали і зрозуміли. Однак якась платформа співпраці і співжиття між нами і поляками мусить бути знайдена. Яка? З ким? Ось питання, на яке не було відповіді.

 

Поляки мусять зрозуміти, що не буде ніколи справді незалежної Польщі, якщо не буде незалежної Української держави! Між Німеччиною і Росією бути інакше не може. Тільки коли це стане зрозумілим для них і для нас?!

Від'їжджаючи з Забужжя, я був вдячний долі за те, що там побачив, пізнав і зрозумів. Що пізнав ближче наш народ, нащадків дулібів і бужан, народ, віками підданий масованим натискам полонізації через окатоличення і росіянізацію через православіє, і який зберіг себе і тяжів до Києва, до України, був Україною.

Ми холмщаки, ми молоді, Ми краю рідного сини, Гуртуймося, братаймося, В одну сім'ю єднаймося! Пройдемо Буг, Дніпро пройдем, Тобі ми славу принесем.

О, Україно, спокійна будь,

Поки живе стрілецька грудь.

Ми холмщаки, ми молоді....

I прийде день, великий час,

Коли засяє воля в нас,

Побідна сурма загримить,

Новим життям почнемо жить.

I радісно ми заживем,

До праці щирої підем,

I заспіваєм: Слава всім,

Що впали в бою визвольнім!


Через Буг зв'язковою була дівчина з Крилова, дуже жвава і мила. Жаль, забув її кличку. Недалеко від Бугу зустрів мене Крилач - Панас Матвійчук (з Ст. Порицька), провідник Володимирсько-Горохівської Округи. Треба було їхати на відправу до Ялович Острожецького району. По дорозі відвідую польові лікарні, що містяться по селах над Стиром. Хворим і пораненим повстанцям треба розповісти про становище у світі і дії УПА. У той час (липень 1943 р.) між селами Полонка і Лаврів відділ УПА розбив колону есесівців, які їхали з Луцька на пацифікацію. Взято кільканадцять німців у полон, у тому числі й поранених, яких розмістили в окремих хатах і подали медичну допомогу. В полоні не були вони такі вже богатирські, хоч один не хотів взагалі розмовляти і не міг собі уявити, що програв з якимись не відомими йому партизанами, слово «повстанець» йому через горло не лізло. Треба було навчити їх нових для них понять - Україна, український народ, визвольна боротьба, Українська Повстанча Армія, тощо.

 

Яка ж велика різниця між тим, що бачив у т.зв. Ґенеральній Ґубернії, і тут, в Україні, де повсякденні бої з німцями, московськими або польськими партизанами. Одні й другі щодня йшли грабувати наше населення, палили села, гинули люди... Але в душі був щасливий, що в Україні не було таких кацетів, фабрик смерті, які німці створили на польській землі - Аушвіц, Майданек та інші - ганьба нашого століття. Ті невеликі, які німці встигли створити, були вже нами зліквідовані, за винятком більших міст, де були німецькі гарнізони. Думаю, що Майданків німцям не вдалося б створити в Україні, а якби й організували, то в 1943 р. вони були б вже розбиті, а люди визволені.

 

На відправі в Яловичах, що займалася в основному організаційними справами, окрім Охріма, був Горбенко - Ростислав Волошин, член Проводу ОУН і ще хтось з військової референтури. (Сьогодні знаю, що був то Р. Шухевич). Горбенко завжди вносив трішки оживлення в дискусію, притаманне тільки йому. Був він дуже товариським, безпосереднім і з широким діапазоном мислення, знав п'ять мов, здобував одразу ж симпатію оточення. Студіював у Празі, що не могло не вплинути на його волинську душу. Подібне ставлення до друзів я спостерігав ще у Василя - Ананія Закоштуя з Лаврова.

 

UPA__S_SemenukНова ситуація вимагала створення в УПА нових організаційних структур - Воєнних Округ. В Організації були, залежно від потреби і можливостей, віповідні референтури на різних щаблях: військова, суспільно-політична, розвідка, юнацтва та інші. Все було чітко визначене організаційною структурою. Але ситуація змінилася. УПА, яка створилася з військових відділів, стала Армією, Українським військом зо всіма військовими атрибутами і вимогами. Треба було провадити військові вишколи, організувати службу постачання, медичну службу, військову розвідку, політико-виховну роботу. А це вже не те саме, що справи військової референтури.

Український Червоний Хрест (УЧХ), що відродився на основі організаційної жіночої мережі, став медичною службою не тільки у війську. I разом з тим, треба було творити в терені державну українську адміністрацію. Ця величезна державотворча робота потребувала чимало фахівців. Це був масштаб дій державних і державотворчих. Тепер слід було творити організаційні клітини у повсталих державних структурах: у війську, медслужбі, у шкільництві... I це все на ходу і в бою(!), ми ж вели війну, оборонну війну, і одночасно творили українські державні структури. " УПА була українським військом, але не тільки: була це форма державного устроювоєнного часу, що можна порівняти до державного устрою козацькоі доби. Командирові, наприклад ВО, була підпорядкована вся ця територія. Організаційна мережа була Запіллям ВО УПА.

У цій праці немало зроблено помилок, ми ж вчилися і творили в праці, і до того ж в боях. Не завжди вдавалося перевірити людей, яким довірялись відповідальні пости. Часом ми захоплювались ентузіазмом, з яким йшли до нас люди, і не зауважували недоліків чи навіть провокацій. Відправи Обласного проводу запілля перестали відбуватись, командир Рудий ані разу не скликав складу ВО. Невдовзі занехаяння організаційної праці дало свої негативні наслідки...

 

Мені доводилось зустрічатись і вести розмови з десятками людей - лікарями, вчителями, інженерами, журналістами, командирами і офіцерами з різних армій, які шукали дороги до нас, до ОУН і УПА. Чи можна було після однієї-двох розмов правильно оцінити людину і приділити її до відповідної роботи? Сам я при цьому багато вчився. А пам'ятати треба було і про німецьку і московську агентури, що лізли всіма стежками і способами.

Ще перед виїздом до ҐҐ командир Групи УПА «Турів» Олег - Микола Якімчук здійснив першу промоцію випусників підстаршинської школи на «Січі» у Свинарському лісі. Все відбулося згідно з військовим ритуалом в присутності шефа штабу Клима і коменданта «Січі» Сосенка. Стрільці вистроїлись з автоматами, стали на коліна. Командир Олег підходив до кожного, клав (доторкався) шаблю на плече повстанця і казав:

- Іменем України надаю вам ступінь вістуна!

Які то були радісні і щасливі хвилини в нашому житті! Після цієї урочистості випускники пройшли парадним маршем і заспівали пісню:

За потоптану честь України.

За поганьблену землю свою...

Тут цю пісню я почув уперше. Говорили, що склав її якийсь повстанець з Київщини, тому там було «пан отаман», хоч, як відомо, в УПА і ОУН до всіх звертались через «друг».

 

Повстанча база «Січ» була однією з найбільших нашої Групи. Окрім підстаршинської школи, тут була військова лікарня, в якій велися курси для молодшого медичного персоналу. Лікарями працювали колишні медики ЧА, яких вдалося витягнути з німецьких лагерів смерті, а також з цивільної медслужби. Була тут гарбарня, збройовня та все інше, потрібне для війська, а також художній гурт «Вуйко-Чорногора», що давав концерти для повстанців і населення. В Свинарському лісі базувались відділи вірмен, казахів, азерів і узбеків. Командиром узбеків був капітан Ташкент - Мір Олієв, чудова людина, колишній вчитель. Для середньоазійців ми видавали окремий листок "ОРТА АСІА ХОЛКЛАРИ" для цього було створено редакційну колегію, яку очолював Ташкент. Редагувався листок латинським алфавітом, який тоді був прийнятий в середньоазійських республіках. З Ташкентом ми проводили багато часу, він міг безперервно оповідати про свій Узбекистан, про його красу і багатства. У складі Узбецької ССР була і АР Кара-Калпацька, представники якої також опинились у нас. Більшість цих відділів перейшла до нас з німецької помічної поліції, куди вони потрапили, рятуючись від смерті в полоні. У цьому була велика заслуга друга Крилача... Багатьом удалося уникнути німецької неволі, переховуючись у наших людей. Різні були причини, що колишні червоноармійці йшли на службу до німців - ненависть до москалів і большевизму, голод тощо. Над цим питанням у Штабі Групи велась дискусія - чи приймати їх і творити національні відділи, чи ні. Вирішено приймати і творити окремі національні відділи при УПА, бо цим ослаблюємо німецькі поліцейські сили, збільшуємо нашу бойову силу і реалізуємо наш клич дружби поневолених народів. Якщо серед них є такі, які справді служили німцям, то хай розберуться самі між собою. Очевидно, що існувала загроза засилання німцями через них своїх агентів, але така можливість існувала і без цього. Сюди, на «Січ», втікали від німців люди з сіл і міст цілими сім'ями.

Чому творили окремі національні відділи, а не залучали їх просто в ряди загонів УПА? Цього вимагала наша політична концепція. Ми не мали наміру нікого робити українським повстанцем, українізувати. Наш клич: "Воля народам! Воля людині!" мусив діяти насправді. Тому ті відділи жили своїм життям, їхнім національним життям серед нас, разом з нами. Багато з них непогано освоїли українську мову, перебуваючи майже два роки серед нашого населення. Але ті, які були лише в німецькому полоні, не знали нашої мови, навіть слабенько знали російську, стільки, що навчились у ЧА. Література, призначена для них, мусила бути їхньою мовою - узбецькою, казахською. Багато зусиль потребував переклад з їхніх мов на українську чи навпаки, тому треба було іноді користуватись і російською. Чимало праці вимагало розповсюдження літератури, а зокрема доставка її до таборів полонених і поліцейських німецьких частин, в яких служили середньоазійці. Єднання поневолених Росією і Німеччиною народів і спрямування їхньої сили на боротьбу з цими імперіями, ОУН вважала за дуже важливу ділянку своєї політичної праці. Окружні і Обласний Проводи багато праці вклали в цю благородну політичну справу. (Тут на Володимирщині і Горохівщині окружним провідником з другої половини 1941 р. був Панас Матвійчук-Крилач, а з літа 1943 р. він став обласним запілля).

 

Були, можна сказати, й клопоти молодості. Сталося так, що Ташкент закохався в медсестру Катрусю, родом, здається, з Житомирщини чи Київщини, яку кохав і інструктор вишкільної групи Боремський - Данило Шумук. Народні звичаї у нас і в Узбекистані різні, в тім числі й любовні. До цього спричиняється ще й інший їхній темперамент, що має іншу теплоту чи радше гарячку. Катруся також, мабуть, кохала Боремського, досить пристойного тридцятилітнього мужчину. Але як це було пояснити Ташкентові? I чи можна взагалі щось пояснити в любовних справах? Таке життя навіть на війні. Немудро повівся і Боремський, він почав трактувати цей випадок, як політичну подію. Таке життя - квіти і кров, кров і квіти.

На переломі 1942/43 pp. велася в Організації дискусія, як назвати наші військові відділи, як розпочнеться повстання. Перебуваючи на базах, у військових школах, ще раз переконувався, що мали слушність ті друзі, які виступали проти назви «партизанка». Бо партизанка, це додаток, допоміжна сила якоїсь армії, а УПА була самостійною збройною силою, зорганізованою на засадах регулярної армії з усіма атрибутами, очевидно, воєнного часу. УПА була єдиним українським військом, яке боролось за Українську державу. Тому одиноко слушною і була назва УПА.

 

Об'їжджаючи військові відділи і лікарні в терені і розмовляючи з повстанцями, пам'ятаю такий випадок. Повстанець, що мав руку на «самольоті», оповідаючи про бої з німцями на Горохівщині, не то спитав, не то ствердив:

- Але до жнив німців поб'ємо і викинемо геть не тільки з усіх сіл, але і з міст!?

Справді, тут, як і по всій Волині і Поліссі, німці були лише по більших містах, з яких робили грабіжницькі напади на села. Яка була велика сила віри в перемогу цього молодого повстанця і ненависть до окупантів! Але той наш бойовий ентузіаст мав і слабкі моменти, а саме - недостатня конспірація. До основних військових і господарчих об'єктів, а їх, властиво, не можна було розмежувати, кожний, хто хотів, міг дістатися. Були, щоправда, варти і паролі, але їх знали всі. Радість перемоги!? Наслідки цього не дали довго чекати, німці почали нальоти літаками на наші бази в лісах і бомбити, в тім числі й «Січ». Шкоди багато не наробили, бо ліс все-таки охороняє, але це свід-чило, що німці вже знають і про «Січ». I цьому треба було негайно зарадити. Уникнути лиха, мабуть, не можна було, бо йшли до повстанців всі, але охорону воєнних об'єктів і місце постою Штабу Загону треба було негайно законспірувати і перевести на воєнний стан. Після обговорення на відправі Обласного Проводу та з командирами відділів, цим питанням доручено зайнятися Володимирові і Сіроманцеві (Сіроманець - Василь Макар, реф, СБ КП ПЗУЗ). Питання конспірації і розвідки було важливим ще і тому, що й москалі пхали своїх шпигунів до нас під маскою втікачів з німецьких лагерів чи транспорту, яким везли людей на роботи в Німеччину. Хто ж відмовив би у помочі втікачеві? I саме це москалі використовували.

Все це не так давно було дійсністю, яку творив і я. А тепер ставало для мене історією, спогадами, думками. Боже! Не дай забути.

* * *

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ