Степан Семенюк

ЗАМІСТЬ ЩОДЕННИКА

Продовжуємо публікувати уривки зі спогадів учасника визвольних змагань, в'язня російських, комуністичних концтаборів Степана Семенюка. Початок книги опублікровано на сайті 31 березня 2011 року

Step_Semenuk

Десь близько 20 квітня 1945 р. нас вишикували на етап до лагерів. Я був босий і тільки в літньому піджаку. Янюк, здається, з Острога, дав мені чоботи, хтось ще старий жупан. Одного дня вивели нас з підвалу тюрми, наказали четвірками побратись під руки та щільно стати. Довкола нас, також щільно, стояли солдати з речовими мішками на плечах. За нами, чи то пак над нами, позаду стояла тюрма, символ чужої окупації. Пролунав наказ начальника конвою:

- Вніманіє! Іті ровно, ступать твьордо, кто споткньотся ілі впадьот, не подніматся, конвой стрєляєт бєз предупрєждєнія. Впєрьод!

Загавкали собаки і колона невільників рушила на залізничний вокзал, де нас загнали в товарні пульманівські вагони без будь-якого облаштування. Спокійно розмістились на підлозі, де хто міг, попід стінами вагона. На дорогу дали нам харчі: по сухареві і сухій солоній рибині. Так через Київ завезли нас до Дніпропетровська. Тюрма тут була величезна, в будинку колишнього монастиря, судячи з архітектури.

Камери переповнені в'язнями по кількасот осіб і з усіх кінців України, а також з Росії, Угорщини, Прибалтики. Це була пересильна тюрма, в якій збирали в'язнів до подальшої висилки в Сибір. «Прийом» в тюрмі стандартний - ім'я, отчество, рождьон, стаття і т.д. Якийсь український інтелігент закликав нас, щоб ми поводились культурно, бо ми політичні в'язні, а не криміналісти... Тут вперше скуштував я кукурудзяного хліба. Погнали нас на санобработку в баню. Тупими бритвами голили волосся під руками і «лобок». Цю функцію виконували в'язні-жінки - криміналістки. Кожен ставав на стілець, «санітарка» брала в руку прутень, відтягала і голила лобок. Тому, що всі в'язні з нашого етапу були смертниками і після тяжкого транспортування мали вигляд абсолютно виснажених кістяків, то «санітарка» спихала в'язня з стільця, плюючи з сарказмом:

- Фітіль, блядь!

Порядок в бані доглядав «дядя Пєтя», літня людина, який ніколи не дивився в очі, колишній в'язничний «ісполнітєль», тобто кат, як говорили місцеві. Він завше кричав:

- Становісь по два!..

- А я один, - іноді говорив останній.

- Всьо равно по два - відповідав «дядя».

Через тиждень загнали нас в довжелезний товарний поїзд, і повезли в невідоме з написом на вагонах: «ВРАҐІ НАРОДА». Подорож тривала 23 дні. Щоночі робили нам провєркі, тоді конвой валив молотком у вагон і кричав:

- Провєрка, пєрєхаді направо, роздєвайсь доґола!

Всі роздягались «доґола», тримаючи свою одежину біля себе, щоб було легше вбратися. У квітні ще в нас бувають ночі холодні, а ми вже їхали за Волгою, в Сибіру. На такі провірки, бувало, що голим треба було чекати довго,

кістки мерзли. Починалась провірка.

- Отойті от двєрєй, одєжу сложіть на сєрєдінє ваґона!

Тоді входило до вагона два-три солдати з ліхтарем, а кілька з баками стояли перед вагоном з автоматами, спрямованими у відчинені двері вагона. Солдати розкидали нашу одежу, лічили нас молотком, що часто повторювали, бо число «нє соґлашалось». Провірки «по уставу» відбувались рано і під вечір, тоді не казали роздягатись «доґола», лише солдат біг по даху вагона і валив дерев'яним молотком в дах, інший те саме робив з підлогою у вагоні.

Крім службових обов'язків, конвоїри займались торгівлею з в'язнями. Зауваживши під час провірки у когось кращу одежину чи взуття, купували і то «добровільно» за кусень хліба, який крали з провіанту в'язнів, чи за «восьмушку» махорки з коришків (50 г). Так грабували останнє, а бувало, що й цінні речі. Один поліщук з Рафаловки, який дивом заховав в маніжці сорочки золоту монету, «продав» її за буханець хліба і обіцянку «устроіть в лаґєрє». Хто з нас знав, що таке московські лагері? А голод? А брак тютюну для курця? Хто знав, що конвоїв до лагера не впускали?

Три тижні такої подорожі і вивантажили нас в Тайшеті Іркутської області, на пересилці - збірному лагері, з якого розсилають до всіх інших лагерів, які тут називали колонами. Щодня привозили нові етапи з усіх-усюдів «нєоб'ятной родіни», вимішували і вивозили на колони. Тут можна було почути всі «язици» Європи і Азії. По кількох днях зібрали групу, в якій був і я, і завезли на колону 41, що при залізниці Тайшет - Усть-Кут н/Лєною. Вигнали з вагонів і наказали сісти. Оточили нас солдати з собаками. Вийшло начальство колони з помічниками - адміністратівно-тєхніческім персоналом (АТП) - в'язнями- битовиками, що виконували в лагері різні функції: нарядчиків, каптьоріів, учотчиків та інші, і почався прийом по «дєлам». В'язні-помічники кружляли поміж нами і стиха питали:

- Вори єсть? Жулікі єсть?.. I тут заводили злодійські знайомства. I обшук, що принижує гідність людини.

Розмістили нас у бараках по кількадесят осіб, старий лагер ітееловців був відгороджений від нашого високим суцільним дощатим тином. З боку битовиків були кухня, баня, магазини і правління лагера. 3 «нашого» - лагерний карцер, барак укріпльонного рєжіма (БУР). Весь лагер ззовні був огороджений щільним тином з дощок, від середини була «запрєтная зона» полоса метрів п'ять шириною, обведена високою огорожею з колючого дроту. Сама зона була зорана чи скопана і загрібана щоденно в'язнями. Довкола зони - вежі-вишкі з озброєними солдатами. На в'їзній брамі велика таблиця: «КОЛОНА 41» і більш нічого.

etapЛагерні будинки - одноповерхові дерев'яні бараки з двоповерховими дерев'яними нарами для спання і такими ж підголівниками. При вході були сіни, що їх називали тамбурами, в яких стояла велика бочка, що була для нас виходком, бо після роботи нас замикали на замок. I скрізь клопи (блощиці). Це прокляте створіння докучало не менше за каторгу, було її складовою, від них годі було захиститись. Правда, світло дещо зменшувало їхню активність, але й тільки. Працювали ми десять годин. Вранці виганяли нас на «розвод» і формували бригадами. Бригадирами були старі лагерники-битовики (ітееловці), які чекали на нас за брамою. Перед брамою заковували нас в кайдани по п'ять між собою. Коли стояв туман-морок, що тут явище часте, тримали нас закованими доти, аж поки туман опаде, хоч би, як це довго тривало. У брамі бригадир докладав діжурному надзєратєлю номер бригади, кількість каторжників і своє прізвище, а той рахував і пропускав через браму. За брамою приймав нас конвой червонопогонників і знов рахував. I так сформовану «колону» солдати обставляли зо всіх сторін з автоматами напоготові. Другим кільцем йшли солдати з собаками. В «колоні» окремо йшли з таблицею «ІТР» і «АТР», тобто інженєрно-тєхнічєскіє работнікі і адміністратівно-тєхнічєскіє работнікі, в'язні-битовикі, які виконували на підприємстві різні праці - майстрів, інженерів, писарів... Перед початком ходу начальник конвою, звичайно нижчий підофіцер, кричав:

- Вніманіє! В путі слєдованія іті по п'ять! Рукі дєржать назад (а руки були заковані). В случає попиткі побєґа і нєвиполнєнія законних трєбованій конвоя, конвой прімєняєт оружіє бєз прєдупрєждєнія. Понятно?

Колона відповідала «понятно» і голосно, бо інакше треба було повторити голосніше. Перед «проізводствєнной зоной» нас розкайданювали, лічили і бригадами вели до роботи. Був це досить великий тартак, на якому в роки війни виробляли спецтару, тобто скриньки для військової амуніції тощо. Тепер ми розвантажували і навантажували вагони лісом, як тут казали, себто колодами. Тут скрізь були кедрові і модринові ліси, дуже високі старі дерева, траплялись береза, дубина, але рідко. В нашій бригаді був добрий столяр Олександр Кручко з с.Глибоке, пов. Долина на Буковині, член ОУН. Його забрали до столярні, де він робив модні меблі для начальства - шафи, комоди, посудники та інше, хоч не було навіть столярського клею. Кручко пригорнув до себе й мене. Іноді нам «замовники» давали кусень хліба або щось інше. Бригадиром нашим був Купріянов, баптист з Томська (?). За відмову з релігійних причин взяти зброю - дістав 10 років ІТЛ по статті 58.10, КК РСФСР, людиною був він мудрою і доброю.

Майстрами-десятниками були т.зв. пропустнікі, ті, що вже досиджували свої вироки і могли без конвою ходити у визначеній зоні поза лагером і проізводством, по пропуску... Але політичні ітееловці, навіть ті, яким залишились лічені дні до закінчення вироку і які виконували технічні функції, ходили під конвоєм, лише їх не заковували в кайдани. У лагері було двоє, як говорили, політичних, засуджених 1933 і 1934 роках на 10 років, тоді це був найвищий вирок. Війна продовжила їм вирок автоматично. Були це Душенко і Хвойко, обидва українці. Ми ще не усвідомлювали суті соціалістичного правосуддя і цілої лагерної системи СССР, а тому не розуміли тривоги Душенка і Хвойки, які працювали десятниками.

До нас в столярню приходили різні люди вольнонайомні, щоб посидіти, поговорити чи щось зробити. Розповідали, як прожили час війни, що таке тайга, колони... Інколи з Душенком приходив начальнік охорони проізводства - старшина. Нещодавно закінчив він спорудження залізниці Тайшет - Усть-Кут, яку будували з двох кінців «комсомольські бригади», як писала преса і десь там зійшлися, потиснули собі руки і приймали нагороди. Очевидно, залізницю будували лагерники, а старшина був одним із них.

- А знаєте скільки коштує ця залізниця? - запитав начальник охорони

- П'ять і дві десятих чоловічих голів на кожну шпалу!
Як це перелічити на рублі, не знаю... Власне, як це перелічити?

- Щокілометр-два, як ця і інші залізниці, розположені лагери-колони. Скільки їх? - навіть мені тяжко сказати. - Тут в тайзі нема ні сіл, ні інших осель, що не були б при лагерах. А лагери є в тайзі скрізь, куди йдеться пішки чи їдеш возом...

В лагері почали нас перевиховувати. На розводі якийсь молодий сержант в міліцейських погонах читав нам дещо з газет. В роки війни, як казали старі лагерники, він читав в'язням «сводку верховной ставкі СССР» про події на фронтах. Цей же «політвоспітатєль» приходив у бараки і давав нам листки паперу, щоб ми писали «трудовиє об'язатєльства» виконувати і перевиконувати норму на роботі. Зміст диктував він сам: «Я (тут треба було вписати своє прізвище) для іскуплєнія тяжолой віни перед родіной прінімаю об'язатєльство виполніть норму на …». Завжди більше 100 відсотків. Гумор? Підлість? Провокація? Чи підписували? Були й такі. А яке то мало значення? Тут в лагері були люди різних національностей - українців найбільше, росіяни, які служили німцям, молдавани, мадяри, які не розуміли ані слова по-російськи, та інші Ще одним способом збереження ладу і спокою в лагері було розповсюдження серед в'язнів вісток, наприклад, про амністію. Робили це досить вміло. Деякі бараки були спільними для каторжників і битовиків, тільки розділені тепер дошками. Коли каторжник був у виходку, то міг чути розмову битовиків з-за стіни, які говорили про амністію з нагоди перемоги над Німеччиною, покликуючись на радіо або листа, якого отримали з дому і т.п. розмови. Такі вісті в'язні сприймали, чому не можна було дивуватись. Але почали і більш підлу роботу - запрошували на розмову з «опером», відповідальним працівником НКВД і НКҐБ. Отже, треба сказати, що ці «опери» тоді були дуже примітивними людьми, їхніми клієнтами в основному ставали колишні співробітники німецьких служб, їх посилали на легші роботи, а деяким довіряли такі функції, як заковування нас в кайдани тощо. Проте охочих до співпраці було небагато, бо більшість каторжан, то були українці та іноземці, горіли ненавистю до москалів.

Десь під кінець червня випав сніг.

Щось сталося, нас не вивели на роботу один-другий день. Через три дні стало відомо, що хтось з в'язнів-каторжників утік. Радість і тривога! По кількох днях зігнали нас на лагерне подвір'я, обставили солдатами з собаками. Зійшлося все лагерне начальство, битовики принесли голе тіло забитого чоловіка, начальник викликав кількох каторжників і наказав пронести перед «строєм» тіло забитого, а сам голосно кричав:

- Ето ожідаєт каждоґо, кто посьмєєт бєжать! Понялі!?

Забитий був, мабуть, років тридцяти, тіло синє, під руками погризене собаками. Знедолена і голодна юрба каторжників опустила голови і мовчала, хоч були такі, які посміхались... Прізвища і з якої колони він був не подали. Наступного дня погнали нас на роботу.

За десять годин праці нам давали 500 г хліба, чорну збіжжеву каву рано і ввечері. Обід давали на проізводстві по «котлу» - пєрвому, второму і трєтєму. Або один лише суп, або з битком з картоплі чи каші. Від тяжкої праці і голоду люди їли лободу, кропиву та інше зілля, що росло в лагері і на заводі, і почали хворіти, занепадати на здоров'ї, ставали кістяками. Тоді підвищили пайок хліба до 600 г і створили «оздоровітєльноє пітаніє» (ОП), куди відсилали ослаблених, але не хворих ще, аби набралися сил до тяжкої праці. Там давали дещо краще їсти. Через два тижні або місяць їх виганяли знов на роботу.

Якось нас залишили в лагері, щоб упорядкувати зону. В погідний день можна було бачити тайгу, як око сягне, над якою де-не-де, то тут, то там, стелився дим. А за зоною було кілька хат, в яких жила, мабуть, обслуга лагера, або колишні лагерники. Того дня з-за високого дощатого тину почули ми Україну! Якась дівчина чудовим голосом співала пісню: Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе. Співала так, як може співати тільки душа української дівчини. Ми знали, що вона співала і про свою долю, і нашу, і для нас. Вона також була в зоні, тільки більшій. Боже Ти мій! Моя Україно!

Після закінчення війни з німцями виробництво спецкупоркі припинилось і проізводство ще не мало визначеного профілю. Сюди звозили з тайги ліс (колоди), який ми вантажили на вагони для відправки або на місцевий тартак. Звичайно, все вручну. Вагони по зоні заводу, або вози по землі, тягли каторжники. З вагонами було значно тяжче, бо підшипники були з дерева, кедрини. Словом - каторга. Найважче було курцям, які за папіроса віддавали останній кусень хліба. Не помагали жодні вмовляння і пояснення. Доходило до того, що за «раз потягнути папіроса» курець давав вкусити раз зі своєї пайки хліба. Воля людини зменшується разом із втратою фізичної сили. Каторжники не мали жодних прав, жодного зв'язку з зовнішнім світом, не мали права на листування Про нас і наше місце знав тільки НКҐБ. Однак декому вдавалось через битовиків і навіть вольнонайомних вислати вістку додому. Відповідь приходила на адресу тих же людей. Небезпечно це було, але люди робили, хоч знали, що їм може грозити.

Окрім усіх нещасть, були й комарі та мошка, такі маленькі мушки. Літали вони хмарами, залізали скрізь під одежу і сікли тіло, випиваючи останню кров. Наші обличчя були опухлі. Начальство і битовики мали накомарники з густою чорною сіткою. Ми боронились тим, що мазали лице і руки тавотом або іншим смаром, до якого мошка приклеювалась і була менше шкідливою.

Влітку завітало до нас начальство з полковником на чолі. Дивно було дивитись на цих новітніх рабовласників, які, безперечно, такими себе почували. Оці пани соізволілі собі ставити нам питання:

- Жалоби єсть? Вопроси єсть?

Для заспокоєння переляканих очей виголоднілих людей комісія на прощання сказала, що належить «ожідать общєґо помілуванія, как война окончена». А люди мовчали...

Кілька слів про нашу одежу. Одягались ми і ходили в тому, що мали з дому. Коли взуття подерлося, нам видавали «черевики», зроблені із старих автомобільних або тракторних шин, які називали «ЧТЗ» або «ХТЗ», від челябінського або харківського тракторних заводів. Гімнастьорки і штани, якщо давали, то пошиті вони були з матеріалу різних кольорів, перед зелений, зад синій або білий. I на плечах окреме місце на номер.

Одного разу бригадир Купріянов сказав, щоб я вирахував площу дна бочки і об'єм бочки. Сидів я і думав і ніяк не міг пригадати формулу обчислення, хоч напружував мозок.

- Ти сидів у смертній, нескоро воно мине, але дасть Бог мине. Ти ще не зовсім усвідомлюєш, що з тобою, з вами зроблено. Ось глянь у дзеркало.

Справді, я був вже лисуватим і сивуватим і то всього за кілька місяців. Ми ще не усвідомлювали, що з нами зроблено.

Десь у вересні нас перестали виводити на роботу. Через кілька днів стало відомо, що нас кудись вивезуть, а сюди привезуть військовополонених японців. Почали нас «росчіслять» - забирати все з одежі, що кому видали. Старий молдованин на своїх камінчиках виворожив мені далеку дорогу і багато лиха, що і справдилось. I так одного дня нас запхали в товарні вагони, видали пайки хліба на два (хто то знає їхні норми?) дні, а точніше аж 900 г, і прощай каторжна тайга. A що буде з тобою, дівчино, що співала нам пісню? Чи вернешся в Україну і знайдеш свою долю?

Тут я також вперше побачив наркоманів, яких називали морфіністами, жах! Повезли нас на захід. Вигнали з вагонів у Маріінску, точніше на станції Сусловка біля Маріінска Кемеровської обл. Очевидно, за містом, і погнали пішки степом досить далеко, бо робили двічі перевал на перекур і відпочинок. Тут була ще досить тепла осінь і приємно було лягти в сибірському степу. Скільки сягне око - степ і степ без трави. Під вечір пригнали нас під вахту лагера Сосновка (?), що стояв одиноко у тім степу, оточений високим дощатим тином, відгороджений від світу. Розмістили нас в новозбудованих бараках - напівземлянках, майже по триста в кожному. Нари були двоповерхові без будь-якого устаткування, без постелі, без бані, їсти давали два рази на день, на роботу не гонили. Щоденно поповнювали новими етапами з різних лагерів і тюрем. Серед сього люду було немало криміналістів, солдатів німецьких каральних військ, поліції і СС. Тут я почав усвідомлювати, як багато росіян служило в німецькій окупаційній адміністрації і поліції в Росії і по цілій Європі. Чи колись перестане це бути таємницею?

Взимку почали брати сильніших на роботу за зону. Виявилось, що наша зона була частиною більшого лагера, в якому перебували битовики, і обслуговували сухатний завод, що виробляв картопляний суш. Каторжани виконували допоміжні роботи і мали нагоду «красти» пароване картопляне лушпиння, яке зголоднілим дуже смакувало. На вахті при поверненні до зони охрана все лушпиння забирала і висипала на землю. Трагедія в трагедії. Тоді люди почали наїдатись того лушпиння на місці, що часто призводило до захворювань, але голод має свої вимоги. Голод докучав усім, крім злодіїв. Найбільш нещасними були інтелектуали - професори, вчені, музики, безпорадні як діти. Багатьох з них можна було побачити на лагерному смітнику, де вони шукали відходи харчів.

Навесні 1946 року частину лагерників почали водити на бутовий кар'єр, що був, мабуть, за 2 км від зони. Там ми кайлами і ломами розбирали камінну гору і з пісковика робили точильні колеса. Я встиг зробити хіба два точила. По дорозі вдавалось декому іноді схопити кілька картоплин, що валялись на полях і при дорозі, наче розсипані, після торішнього збирання. Коли ту напівгнилу і вимерзлу через зиму картоплю кинути у вогонь, вона ставала повною, наче порхавка, швидко пеклася і можна було заспокоїти голод, або тяжко захворіти. Але конвой не дозволяв збирати ту розмерзлу картоплю, бив нас прикладами. Йдучи полями, ми бачили великі копиці капусти, яку не встигли минулої осені звезти з полів і заготовити для харчів. Тепер ті копиці розмерзались і розлазились по землі, а якщо цю розмерзлу капусту чи картоплю люди збирали, їх арештовували і судили!

Оповідали люди неймовірні речі, що діялись у цьому краї лагерів, а вони тут були скрізь. Бувало, що вільні люди самі домагались, щоб їх забрали і замкнули в лагер, бо там була гарантована пайка хліба, мала, але була, на волі ж був голод. А капуста і картопля гнили на полях.

Через певний час в нашу зону приходила ціла бригада воєнноохранніків і робили обшук, перетрушуючи бараки і наші лахи, в яких ми ходили. Ми були зовсім ізольовані від зовнішнього світу, як і Тайшетлазі. Не було медичної допомоги. Щоправда, була «больнічная палата», де лежали тяжко хворі під опікою д-ра Павлова - ітееловця, але жодних ліків не було, то була така ізолятка хворих. Бані теж не було, взимку ми мились снігом. Кухня була в маленькій землянці, де куховарив китаєць «дядя Вася».

Під кінець травня кілька бригад перевели в сусідній лагпункт, де добували торф. Гнали нас кілька кілометрів степовими полями, які не були обсіяні і ніхто не збирався сіяти. I тут нас розмістили в окремому бараці, ізолюючи від битовиків. Кожному виштампували на одежі на плечах «лічний номер» чорною фарбою. Я став «А-52». Різниця полягала лише в тому, що німці випалювали на тілі.

Торфовище було у лісі, виводили нас вранці і приводили ввечері, тоді ж давали обід - рибний суп і шматочок риби. Цілий день лопатами ми збирали розмерзлий шар торфу товщиною до 30 см і кидали на транспортер, який ніс його на формувальну машину, де з нього виготовляли торфові брикети. Наступного дня повторювалось те ж саме, але в іншому місці, бо ця земля лежить в зоні вічної мерзлоти. Праця вщерть виснажлива.

Начальник лагера був задоволений нашою роботою і сам увечері прийшов, щоб подякувати нам за нашу працю, а точніше за «виполнєніє плана», і наказав видати нам нову одежу. На наше щастя, тут нас не тримали довго, забрали видану одежу і погнали степом назад на залізницю під Маріінск і завантажили в товарні вагони. Прощайте, прокляті Маріінінскіі лагері! Стариє, хорошиє лаґєра, - як із задоволенням казали власті, і з прокльоном - в'язні.

Місцевість, де був той лагер з сухатним заводом, називалась, як уже згадувалось, Сосновка. Але тут не було справжніх сіл чи людських осель. Тут все було при лагерах, що виднілися наче оазиси, у цьому безлюдному степу пустині. В тому лагері ми розпрощались з другом Олександром Кручком і більше вже не зустрілись. Там подружилися з Василем Білінським з Кам'янця-Подільського, культурною людиною.

Знов повезли нас на схід, минули Байкал, який ми оглядали через щілини телячого вагона, і затримали на станції Чіта. Через два дні повезли назад на захід. Ті, що знали російську дійсність і географію лагерів, говорили, що минула нас доля Колими, куди напевно нас везли.

Сибір - Західний, Східний, Далекий Схід, Заполяр'є. Величезні простори мало заселені і величезні природні багатства, не так давно завойовані криваво Москвою.

Тубильного населення, властиво, майже вже нема, знищене фізично, денаціоналізоване насильно. Залишено тільки для потреб господарки і то там, де інші люди не виживають, зокрема на Далекій Півночі і Сході. Завоювання Сибіру Росія розпочала розбійниками Єрмака в XVI ст., з якого зроблено народного героя. В пісні про Єрмака слова: «спітє, мнімиє ґєрої», замінили на «спітє, мілиє ґєрої». Каторжний труд будував могутність Росії в Сибірі. Освоєння Сибіру віками велось насильством - винищуванням тубільців і підневільною працею в'язнів-каторжників. У цьому процесі колонізації Сибіру випала тяжка доля українцям та іншим поневоленим Москвою народам, зокрема полякам, починаючи з XVIII ст.

Сибір - суцільний лагер.

Через кілька днів нас висадили на пересилці в Красноярську. Пересилка, що належала до системи Норільлаґа, від - Норільскіє лагєра, складалась з близько десяти дерев'яних бараків-шоп з триповерховими нарамипричами, де гніздилися всі паразити інсекти, від яких не можна було порятуватися. В цій «державі» була своя внутрішня поліція, спеціальна банда криміналістів, яка день і ніч несла службу. З кілками в руках ходили вони по лагері і «піддержували» порядок, забираючи від своїх жертв усе, що мало якусь вартість. То були криміналісти «ссучєниє», ті, які пішли на співпрацю з владою. Вони воювали з «чєснякамі», які також грабували інших. Коли ця поліція била якогось з в'язнів, то обов'язково додавала:

- Здєсь Норільлаґ! Запомні, понял?

Тут я тримався Василя Білінського, він був досить кремезним, разом ми спали на нижніх нарах. Йому дали 20 років за написання вірша «Сибір», хоч ніхто не довів, що він був його автором. Одного разу Василь сказав мені:

- Якщо тобі пощастить вийти колись на волю, а мені ні, то обов'язково передай моїм синам, щоб виїхали з Росії. В Росії все одно - царській чи совєтській, таким, як ми, життя не буде. Тяжко жити поза Україною, але ще тяжче жити в російській державі.

6 червня 1946 р. нас визначили на етап. Кілька разів обшук, провірка «по дєлу», до бараків, прожарка одежі (вошобойка) і знов те саме. Тисячі людей різних національностей, мов, соціальних станів - привозять і вивозять безперервно. I люди гинуть щодня. З Красноярської пересилки погнали нас на Єнісей на дикий причал, був ще ранок і погідний день. Сиділи ми на піщаному березі і знали, що повезуть нас десь на північ, але куди? Адже ця «держава Норільлаґ» обіймала територію від Льодовитого океану аж по Туву. Підплив теплохід «Марія Ульянова» - знаменно! Було це старе судно ще з бічними колесами замість гвинтового привода. I знов провірка «по дєлам» і передача конвоєві судна. Загнали нас в трюм і розмістили на залізній підлозі як товар. При сходах, що провадили на верх, стояло дві бочки-параші, а на сходах озброєна варта. «Ульянова» зайшла ще на справжню пристань забрати пасажирів, тих вільних. I рушила на північ.

У трюмі - напівморок, туга і невідоме. Крик тут нічого не поміг би! В'язні були фізично і морально виснажені й пригнічені. Разом з нами, однак до іншого трюму, завантажили військових японців, десь сотню або більше. Вони були у своїх уніформах, але без будь-яких військових дистинґцій (відзнак). Тримались вони по-військовому, старшим над ними був їхній офіцер і він, а точніше, з ним і через нього конвой контактував з ними. Конвой ставився до японців краще, ніж до нас, хоч і вони були засуджені.

3 кожним днем, десь від Єнісейська, ставало холодніше, залізні стіни і підлога передавали цей холод нам. Трюм перетворювався на холодильник. Лишалось тільки заспівати: «Плачуть, тужать сини України...» Два рази на добу робили нам провірку, як у поїздах, і такими методами. Бувало, що діжурний конвоїр біля сходів казав, яку місцевість минаємо чи де затримується судно, щоб забрати пасажирів. Люди висідали і сідали, вантажили і розвантажували товар. Ці вільні пасажири, очевидно, знали, який товар в трюмі, але їм це не перешкоджало, вони бавились під музику на палубі...

Шостого (?)дня «Ульянова» допливла до Дудінки і нас висадили. Був погідний день, скільки сягає око - сніг і крига. Льодяний затор завтовшки, мабуть, до двох і більше метрів. Гори льоду. «Ульянова» йшла за спливаючою кригою Єнісею. А Єнісей тут дуже широкий, другого берега не видно голим оком. Після здавчо-прийомної процедури погнали нас через місто-посьолок на пересилку. Люди виходили зі своїх балківхатин подивитись на перший в тому році етап в'язнів і плакали. Так, плакали. Наш етап був дуже великий, майже всі молоді, виснажені тюрмами і каторгою, обідрані. Конвой щільний, бойовий і брутальний, з гвинтівками «во-штик», проганяв людей криком, штиками і собаками. А люди, здебільшого жінки, плакали і говорили:

- Ви всє, мілєнькіє, здєсь поґібнєтє! Вас на смєрть сю-да прислалі!

Так вітало нас Заполяр'є, майже 70 градусів північної широти.

Дудінка. Портове містечко, брама до Норільска і на Льодовитий океан, але передовсім пересильний лагер цієї «держави НОРІЛЛАҐ». Сюди ціле літо звозили в'язнів з півдня і півночі, бо до Дудінки доходили кораблі з Архан-гельська і Мурманська через «сєвєрний морской путь». З Дудінки розвозили рабів до лагерів, розташованих по цій замерзлій землі, сніговій пустелі. Найбільше до Норільска - сто км на схід від Дудінки. Розмістили нас в дерев'яній двоповерховій шопі без вікон, без прич, без отоплєнія, а всі ми були голі і босі. Який день і яка година не знали, бо був тут полярний день цілу добу. На сніданок, а може, вечерю, дали по сухій рибині, по два сухарі і кип'яток. З нашого етапу залишили в Дудінці майже сто осіб, а решту вислали до Норільска. Нас, каторжників, тримали окремо від битовиків, які обслуговували пересилку і працювали в порту на вантажних роботах і сплаві дерева, чи, як кажуть москалі, «лєса», яке сюди плотами пливло Єнісеєм з півдня. Призначили нас на будову залізничної станції «Дудінка Сортіровочная» в справжній тундрі близько 4 км в напрямку Норільска, куди щодня конвой з собаками гонив нас побіч вузької колії. За кожне «провінєніє» наказували нам іти по багнистій тундрі. На зиму перевели нас в бараки на «сортіровочную». Серед нас був православний священик Тихін Бабій з Київщини, який у святкові церковні дні відмовлявся працювати. За це конвой ставив його під вишкою і так тримав цілий день, не дозволяючи ані сісти, ані ходити, а мороз скрипів. Але священика не зломили.

Були тут суджені в тридцятих роках, працювали вони як адміністративно-технічний персонал. Були це люди освічені, інтелігентні, добрі фахівці і здебільшого соціалісти чи комуністи за переконанням. Усіх їх звали «троцкістами», хоч це не відповідало правді. Не раз ми дивувались і не розуміли чому їх судили. У відповідь повторювали чорний жарт: М.Калінін візитує в'язницю, де відбувають вироки політичні в'язні - «враґі народа» і запитує першого:

- Чєм занімалісь і что дєлалі до рєволюціі?
Нащо в'язень відповідає:

- Сєдєл і ожідал.

- А по революціі? - допитується Калінін.

- Дождался і сіжу, - відповідає заключонний.

Не до сміху було. Одного дня начальство заметушилось і видали нам «постєльниє принадлєжності» - матраси і одіяла. Що сталося? Наступного дня ітееловець Білий приніс нам «Правду» чи «Ізвєстія», де була невеличка згадка, що імперіалістична пропаганда веде наклепи на СССР, ніби в СССР існують концентраційні лагера, між іншим по Єнісею, і домагається від ООН, щоб міжнародна комісія проконтролювала названі місцевості. I хоч великих надій ця вістка у нас не породила, все ж таки було легше на душі, що світ знав правду. Та й спати під одіялом і на матрасі було тепліше. Спасибі вам, добрі люди! Начальник лагпункта лейт. Смірнов став трішки людянішим.

А голод докучав, тим більше, що крали всі - вольно-найомні і лагерна обслуга, яка здебільшого була з колишніх поліцаїв, злодіїв, жуліків. Кілограм хліба на базарі коштував 20 рублів, сала - 80 рублів. Пропустнікі виносили крадений хліб і вимінювали його на сало. В лагері хліб був основою існування. Як були сніговії і великі морози, хліба не довозили по кілька днів, а тоді давали замерзлий. Одного дня наша бригада, Прокуди, поляка з Білорусі, відмовилася обідати і зажадала начальства. Прибігли начальник лагера, завкухні, опер та інші.

- Кто орґанізовал забастовку? - крикнув Смірнов.

- Какая забастовка, посматрітє, что нам дают кушать? - боронився бригадир. Справді, навіть аналітик в перевареній воді, що називали супом, крім води, нічого не знайшов би. Синіцин приніс слоїки з пробами «пєрвого і второго», але нічого не помогло, їжу нам замінили і «зачінщіка забастовкі» не викрили. Це була наша перша спроба опору, але інші бригади нас не підтримали, ще не прийшов час. А голод докучав дедалі сильніше, і деякі лагерники полювали на котів та інших звіряток і птицю, що опинились в зоні лагера.

Довбаючи мерзлоту під фундамент будинку, натрапили на захоронення людей. У цій замерзлій тундрі тіло нешвидко розкладається. Звідки взялося це поховання так далеко від містечка в голій тундрі? Майстер будови, колишній член КПЗБ, який вже відсидів своїх 10 років за «шпіонаж» на користь Польщі і виїжджати звідси не мав права, розповів:

- Як почалась війна, влада почала ліквідувати «небезпечних», насамперед політичних в'язнів. Знаходили таких, які на «замовлення» робили доноси на вказаних людей, що ніби вони готують «побєґ» і займаються антисовєтською діяльністю. Решту бачите самі. I з ними, провокаторами, пізніше часто робили те саме. Не думали чекісти, що через шість років тут будуть будувати оселю... Десь тоді ми отримали перший зв'язок з материка. Приїхала з Литви жінка на побачення з чоловіком-каторжником. Офіційно місцева влада не дозволила побачення, але вночі вивели його за зону на зустріч з жінкою. Скільки ця зустріч коштувала?

Я працював у столярні. Одного разу прийшов парторг Степаненко, лейтінант чи капітан МҐБ. Померла його дружина і він замовив у зава столярні, Баувера, надволжанського німця-пропустніка, домовину і хреста. Його дружина була комсоргом, але хотіла, щоб на її могилі поставили хреста. Обоє вони були українцями і з України. Але влада довідалася і заборонила, треба було зробити «тумбочку» з зіркою, як називали надгробний совєтський знак.

На переломі 1946/47 років можна було побачити молодих людей в службі охорони: конвоїрів, надзєратєлів тощо. Одного разу запитали колишнього вчителя з Дніпропетровщини, який лихий привів його сюди з України і то в поліційну службу?

- Дуже просто, я тут втричі більше заробляю, ніж учителем в Україні і ще є добавки, а в мене сім'я.

Ніби розумно, але...

- А в мене інша справа, - каже старшина. - Я фронтовик, побував в Європі, дещо бачив і пізнав і зрозумів, що треба самому їхати якнайдалі, щоб не повезли.

Не все ми розуміли, але така була правда.

Будинки «сортіровочной» вже стояли готові і в них поробили нари і поселили нас. Були то триповерхові восьми-і шістнадцятиквартирні ґіпсолітові будинки. I от однієї ночі гуркіт розбудив нас. Причілкова стіна триповерхового будинку відірвалась і впала назовні. На щастя, ніхто не загинув. Бо і без того шоденно «бичок» вивозив іноді по кілька в'язнів за браму на вічний спочинок в тундрі... Знайдуть їхні кістки інші, які будуть розбудовувати другу чергу «сортіровочной» і нормальну колію до Норільска, бо досі є оця вузька. Москалі, старі в'язні, співали: «Ой умру я умру, похоронят мєня і нікто не узнаєт, ґдє моґіла моя. I нікто нє узнает і нікто нє прійдьот, только раннєй вєсной соловєй запойот». Солов'їв тут нема, але якась пташина, може, защебече. I вони, і ми каторжним трудом будували могутність Росії.

Бувало, що гонили нас на «лєсопорт» для вивантаження з води дерева, «лєса», що сюди плотами через літні місяці сплавляли. Мільйони кубометрів! їх ніколи не встигали виловити з Єнісею, який ніс їх в дарунок білим ведмедям. До Дудінки запливали і чужоземні кораблі (англійські), які привозили в основному будівельні матеріали, а забирали дерево і нікель. В таких випадках ітееловцям, які працювали в порту, видавали нові комбінезони, спецовки і взуття. В'язні радо йшли на розвантаження чужих кораблів, бо в завірюсі «бистрєй, бистрєй!» могли прихватити тушонку чи щось інше. Команда чужоземного судна не мала права сходити на берег, крім капітана. Дивились, бачили, чули, а що з того? Чи ви, люди, осліпли й оглухли?

Був то час, коли Москва готувала і проводила показові судові процеси в країнах «народної демократії». Такий підготовлювали і в Польщі. Де Рим, а де Крим! Власне і тут готували лжесвідка для звинувачення польського комуніста Владіслава Ґомулка. В Норільлаґу опинилось, щоправда, небагато, поляків, яких НКВД арештувало в Манджурії чи інших країнах. Серед них один погодився - щиро? хто то знає? - бути свідком звинувачення В.Ґомулка.

Йому створили відповідні умови у в'язниці. I одного разу зайшов до нього в камеру офіцер МҐБ і пояснив, до якої злочинної роботи його готують і як такі процеси відбувались на Україні і чим закінчувались для лжесвідків, і поляк відмовився відігравати підлу роль провокатора. Це передаю за словами кубанця Клюпи, який сидів тоді у тій тюрмі.

Вже пізніше довідався, що Синіцину в Дудінці продовжили, а точніше - дали новий строк за «окрадання в'язнів». Засудили і нач. лагпункта Смірнова за «увлєчєніє создаванія соціальніх условій заключонним».

Скільки налічувалось у цій «державі» в'язничного населення-лагерників, дармової робочої сили, було таємницею, але, напевно, йшлося про сотні тисяч.

Взимку 1947-1948 (?) на «сортіровочную» приїхали «купці» з Норільска, оглянули нас і визначили на етап. «Наш», каторжний, лагпункт мав ліквідуватись. Невдовзі повантажили нас в товарні вагони вузької колії, не опалені, без нар, навіть без стільців, без світла і повезли на схід у полярну темряву. Навкруги панували полярна ніч і полярний мороз.

На противагу всім законам людського співжиття, Росія прямує тільки в напрямку свого власного поневолення і поневолення усіх сусідніх народів. І тому було б корисно не лише в інтересах інших народів, а і в її власних інтересах - примусити її перейти на нові шляхи.

П.Я.Чаадаєв

Першою умовою позбутися неволі є - відважитися бути вільним. Першим кроком до перемоги - пізнати власну силу.

Т.Костюшко

* * *

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ