Новини

Детальніше... Київ – Навесні 1847 року Тарас Шевченко готував друге видання «Кобзаря», куди повинні були ввійти нові твори останніх років, зокрема й частина поезій, які мали шанс пройти цензуру, зі збірки під назвою «Три літа». Це був один із переломних періодів у житті молодого поета. Йшов процес кардинального переоцінювання власного життя і становлення його поглядів на Україну як державу своєї мови і літератури, як унікальний і неповторний край. Власне, передмова до майбутнього видання майже 33-річного Шевченка стала не лише своєрідним мовно-літературним маніфестом, але й, до певної міри, програмою становлення майбутньої самостійної України. Ні другий «Кобзар», ні передмова, написана в березні 1847 року в маєтку Лизогубів у Седневі на Чернігівщині, не побачили світу.

Не минуло й місяця, як поета, який їхав до Києва на весілля свого приятеля, історика Миколи Костомарова, заарештували під час переправи через Дніпро посередині ріки. Передмова-маніфест відома здебільшого літературознавцям, бо ні в радянські часи, ні чомусь за незалежної України в масових перевиданнях «Кобзарів» її не друкували.

«Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм»

Епіграфом до цієї маловідомої передмови Тарас Шевченко невипадково взяв рядки з твору Олександра Грибоєдова «Лихо з розуму»:

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.

Цитуючи цей уривок, Шевченко трактував, очевидно, по-іншому «чужевластье мод»: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!»

В одному абзаці – цілий спектр думок. З одного боку, він приміряє українське суспільство, український народ до інших слов’янських народів, є прихильником своєрідного слов’янського братства – «Щоб усі слав’яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…», як сказано в його поемі «Єретик». З іншого боку, він протиставляє українське (і слов’янське) море московському. «Словами цими як немож краще, – пише український письменник Богдан Лепкий у книжці «Про життя і твори Тараса Шевченка», – Шевченко відмежовував наше українське слов’янофільство від російського і давав різку відповідь на клич Пушкіна, щоб усі слов’янські ріки зливалися в російському морі! Правдиве демократичне слов’янофільство, без укритого російського імперіалізму…»

Під «нашествієм іноплеменних журналістів» проглядається образ тогочасних великодержавних російських писак, переконаних у безперспективності української мови й літератури. А однією фразою про «індивідуалізми», від яких «терпне язик», Шевченко тонко спостеріг, як «творці російської мови», часом напівграмотні або неграмотні, запозичували різні іншомовні слова і назви, часто спотворюючи їхнє оригінальне звучання. До речі, багато таких спотворених назв міцно засіли у «вєлікам і маґучєм». Наприклад, острів Ібіца, справжня назва якого «Івіса» іспанською, «Ейвіса» – каталонською мовами. І це невігластво, як зазначають київські журналісти Дмитро Лиховій і Леся Шовкун, «впровадили в масовий вжиток» російські мандрівники.

У своїй передмові Тарас Шевченко показує невігластво і підступність російської критики: «Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше».

Не жаліє поет і своїх земляків: «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, – то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт… Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним».

У цій передмові Шевченко сформулював свої погляди як на літературу, так і на мовне домінування. Тому дісталося і Гоголеві, і Квітці-Основ’яненку, і Гулаку-Артемовському, і Сковороді, і, навіть, Вальтерові Скоту. Зате добре відгукнувся він про Роберта Бернса: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались… А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся… Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги – їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір – на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали».

У цьому «въ» з твердим знаком – квінтесенція політики русифікації, яку ґвалтовно впроваджувала царська влада за життя Шевченка щодо українців та інших нацменів. Попри це, він не допускав нетерпимості до панівної мови і літератури: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Ці слова, написані 165 років тому, і сьогодні, в нових обставинах, залишаються актуальними.

На закінчення

До гострих питань, пов’язаних із мовою, Тарас Шевченко звертався і раніше, як-от у листі до свого знайомого Якова Кухаренка 1842 року: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом».

Такого Шевченка за радянських часів намагалися приховувати в Україні. Але не забували поза нею. Польський письменник Єжи Єнджеєвич у романі про Шевченка «Українські ночі, або родовід генія» (Варшава, 1966 р.) навів цитату з листа до Кухаренка. Дивно, та в українському перекладі Віктора Іванисенка, який вийшов у світ в незалежній Україні (Львів, 1997 р.), саме це місце пропущено.

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію

Радіо Свобода http://www.radiosvoboda.org/content/article/24508574.html

Детальніше... Минулого тижня в Посольстві Німеччини в Україні відбулася лекція німецького історика польського походження, аспіранта Гамбурзького університету — Гжегожа Россолінського-Лібе — «Степан Бандера. Життя українського ультранаціоналіста і пам’ять про нього». Уже сам анонс виступів Лібе — а вони також були заплановані в університетських середовищах Львова, Києва та Дніпропетровська — спровокував скандал. Що загалом не дивно, адже як розповів «Дню» історик Владислав Гриневич, деякі європейські науковці, до якої входить, зокрема Россолінський-Лібе, концентрується на пошуку злочинів ОУН-УПА під час Другої світової війни. Та й у своїй лекції в посольстві німецький історик називав Бандеру не «ультранаціоналістом», а «фашистом».

Університети Львова, Дніпропетровська та Києво-Могилянська академія від запланованої лекції відмовились. Остання мотивувала відмову тим, що подібні погляди не містять ніякої новизни, а назва лекції викликає думку про те, що ми маємо справу із не зовсім компетентною точкою зору на рух ОУН-УПА. Не останню роль у цьому відіграли протестні заяви партії «Свобода», яка пікетувала і посольство Німеччини (до форми протесту свободівців і написів на їхніх плакатах теж виникають запитання, як і, до речі, до експлуатації цією політичною силою постаті Бандери).

Утім, лекція в посольстві таки відбулася. Цікаво, що невелика зала була заповнена вщерть. Чимало присутніх, зокрема історик Володимир В’ятрович, знаючи про погляди Россолінського-Лібе, були налаштовані на дискусію. Власне, до інтелектуальної дискусії у вітальному слові закликали й самі представники посольства: «Йдеться про полеміку на історичну тему, але ми не претендуємо на істину».

Детальніше... Читання лекції німецького історика Ґжеґожа Россолінського-Лібе «Степан Бандера: життя українського революційного ультранаціоналіста та пам'ять про нього, 1909-2009 рр.», інспіровані недоброзичливцями Ураїни з Представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, із тріском провалилося. Українофобові вказали на двері не лише у Львові, а також у Київській Торгово-промисловій палаті та Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Національному гірничому університеті (Дніпропетровськ) та Всеукраїнському центрі вивчення Голокосту «Ткума». Усе ж 1 березня лекція була прочитана у вузькому колі осіб у приміщенні посольства Німеччини в Україні. Під стінами його представництва громадськість провела у цей час масову акцію протесту проти провокативного антиукраїнського виступу незваного гостя.

Мимо протестів і звернень громадськости до німецького посольства не допустити на своїй території антиукраїнської провокації, повірена у справах посольства ФРН Анка Фельдгузен відповіла, що лекція таки відбудеться у посольстві, як і запляновано. Як гідна метаморфоза Пакту Ріббентропа-Молотова з 1939 року, нинішній «пакт Меркель-Путіна» почав давати свої плоди.
Стає чим раз ясніше, що німецький естаблішмент намагається поширювати вину за злочини проти людства німецького нацизму й на народи, які були жертвами Гітлера і його спільника з 1930-их рр. — Сталіна. Німецькі судилища над українцем Іваном Дем’янюком є очевидним прикладом такого тренду. У той сам час, тисячі німецьких нацистів, колишніх функціонерів Третього Райху, спокійно доживають віку у демократичній Німеччині... чи «четвертому райху», як уже почали називати ФРН у деяких країнах Европейського Союзу.
Тепер німецька держава почала офіційно (бо на території свого посольства) сприяти поширенню брехні і провокацій також й щодо визвольної боротьби ОУН-УПА і її лідерів, які збройно протистояли розбоєві німецьких нацистів в Україні у 1941-1944 роках. Використовують для цього таких «істориків» як Россолінський-Лібе. «Забули», що за цей час біля 10,000 членів ОУН загинули у боротьбі з німцями (дивись спеціяльне видання «Гомону України» за 2010 рік «Хочу Жити»), а чимало із них у нацистських «млинах смерти», на їхніх шибеницях і «тюрмах на Лонцького» — включно із двома братами Степана Бандери, і який сам відсидів з друзями ОУН-івцями понад три роки у горезвісному концтаборі Саксенгавзен.
Ми взагалі не збираємося починати чи вести розмови про історію ОУН-УПА і її лідерів з Россолінським-Лібе, чи його спонсорами з відомої кабальної групки «офіційних» і «неофіційних» істориків — бо нема з ким. Їм історична правда, чи бодай наближення до неї, є, мабуть, «до лямпочки». Вони поставили собі за мету компромітувати український визвольний рух, боротьбу ОУН-УПА, її провідників, з мотивів, лише їм відомих — персональних, ідеологічних, політичних, матеріяльних, «престижних», «модних», «політичної коректности»..?
Натомість, ми вважаємо, що міністерство закордонних справ України, викликавши на розмову посла ФРН Ганса-Юрґена Гаймзьота, повинно офіційно опротестувати сприяння німецьким посольством українофобських заходів під виглядом якогось там «культобміну» чи «наукового спілкування». А представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні повинно бути жорстко попереджене більше не займатися провокаціями.
Це є принципове питання, і вимога поваги до України і українців, яким ніхто з Москви, Берліна, Варшави, Тель-Авіву чи будь-яких інших зацікавлених центрів не буде накидати своїх брехливих, упереджених, тенденційних чи політично мотивованих поглядів та «інтерпретацій» історії нашої нації і її боротьби за виживання.
Кожна нація має визначену межу колективної терпимости щодо кривд і образ на свою адресу, яку не можна нікому переступати. Як вчить нас історія українського народу, таку межу мають також і українці.

* * *
Довідка «Радіо Свободи» (28.02.2012):
Ґжеґож Россолінський-Лібе народився у 1979 році в Польщі. У 2005 році закінчив історичний факультет Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері (Німеччина). З 2007 року пише дисертацію про Степана Бандеру і про український радикальний націоналізм. Зараз дисертація вже готова, і Ґжеґож Россолінський-Лібе має намір її захистити у Гамбурзькому університеті в Німеччині, в якому він є докторантом.
За даними «Української правди» (27. 02. 2012), Россолінський-Лібе пише дисертацію на тему: «Степан Бандера: життя українського фашиста і пам’ять про нього (1909-2009)». Канадський історик Іван-Павло Химка був науковим керівником Ґжеґожа Россолінського-Лібе.

Детальніше... Нещодавно директор Музею совєтської окупації, голова Київської міської організації Товариства "Меморіал" Роман Круцик і редактор журналу "Музеї України" Віктор Тригуб провели прес-конференцію для журналістів на тему "Злочини в концтаборах НКВД в УРСР: про що мовчав КГБ?" Інформація, що прозвучала під час зустрічі з пресою, вразила навіть тих, хто, здавалося б, навряд чи сподівався почути щось нове про комуністичні злочини: адже садизм московських зверхників перевершив тиранів Середньовіччя...

Про це знають у світі, тим більше в Україні, яка чи не найбільше постраждала через вакханалію совєтського беззаконня. Проте почуте приголомшило жорстокою правдою, від якої нас і досі намагаються "вберегти" тепер уже не діти – онуки Дзержинського.

Оргнізатори прес-конференції оприлюднили сенсаційні дані міжнародного розслідування про розстріли громадян країн Балтії, Молдови, Румунії, Польщі в секретних таборах, які були розташовані на території України.

Детальніше... У Національній спілці письменників відбувся «круглий стіл», присвячений Міжнародному дню рідної мови. Його ініціатори — Координаційна рада з питань захисту української мови при Київському міському товаристві «Меморіал» імені Василя Стуса та Всеукраїнська організація «Громадський рух «Не будь байдужим» — презентували дослідження «Дискримінація українськомовних громадян в Україні за мовною ознакою (недотримання законодавства про права споживачів)».

Один із кримських депутатів, пригадується, зчинив несусвітній галас з приводу техпаспорта до купленого пилососа. З’ясувалося, він не знав, як його увімкнути, оскільки інструкцію перекладено на українську. Ситуація майже анекдотична. Солідний начебто чоловік не тільки публічно визнав своє невігластво (кнопка пуску хоч китайською, хоч хінді, фарсі чи урду натискується елементарно), а й зізнався у ганебному для депутата факті: він не знає, що інформація споживачеві про продукцію має надаватися відповідно до законодавства про мови. Українська навіть для тих, хто вперто нехтує її, усе-таки єдина державна...

Насправді в нашій країні дискримінація за мовною ознакою загрожує не галасливим «жертвам українізації». І це підтверджують факти, оприлюднені на «круглому столі». Зокрема, постанова Кабінету Міністрів № 506 від 2002 року чітко визначає мову експлуатаційних документів: вони «повинні бути виконані державною мовою та мовою держави походження товару». На практиці все відбувається навпаки. Таке враження, що в магазинах, салонах і закладах громадського харчування не з меншим завзяттям, ніж згаданий кримський депутат, оголосили війну українському слову. А спроби громадян захистити свої мовні права у суді наштовхуються на «моя твоя не понімай» там суті претензій. Один з учасників «круглого столу», правозахисник Володимир Богайчук навів приклад з власного досвіду. Він придбав вітчизняний (!) автомобіль із супровідною документацією для споживача російською мовою. У судових інстанціях не тільки знехтували його посилання на закони України, а й ознайомили з «оригінальним» як для служителів Феміди висновком: російська є мовою міжнаціонального спілкування (!). У Конституції, по-перше, немає згадки саме про такий статус російської, а по-друге, як покупець міг «міжнаціонально спілкуватися» з придбаним товаром? — Авт.). Крім того, суддя взагалі вирішив, що нема чого «приколюватися»: оскільки позивач має інтелект, то йому як споживачеві українська мова... не потрібна. Нині зв’язок між інтелектом і державною мовою вивчає Європейський суд з прав людини...

Детальніше... Як тільки ваш погляд ковзне по цьому підзаголовку, у першу мить ви подумаєте, що це, мабуть, помилка. А, може, провокація? А втім, нелегко спрогнозувати всю гаму почуттів притомного громадянина, людини зі здоровим глуздом. Кажуть, все пізнається в порівнянні. Змінімо назву статті на таку: «Дискримінація івритомовних в Ізраїлі», або таку: «Дискримінація франкомовних у Франції», або таку: «Дискримінація словацькомовних у Словаччині». І подібних «або» можна нанизувати чимало, але все це – очевидний абсурд. Чи таким абсурдним буде здаватися заголовок «Дискримінація українськомовних громадян в Україні»? Спробую дати відповідь на це запитання, покликаючись на відповідне дослідження Координаційної ради з питань захисту української мови при КМО товариства «Меморіал» ім. В.Стуса і ВГО «Громадський рух «Не будь байдужим!», а також на дані з інших джерел.

Молодий киянин Олексій Середюк звернувся в Святошинський районний суд м. Києва з позовною заявою до крамниці «Госптовари київські», в якій вимагав надати інформацію про товар українською мовою, оскільки продавці відмовилися це зробити. Позовна заява була оформлена у відповідності до вимог закону «Про захист прав споживачів». У позові він зазначив, що під час навчання в школі не вивчав російської мови, а придбаний товар є хімічною речовиною, яка у випадку неправильного застосування може бути шкідливою для здоров’я. Незважаючи на обґрунтованість вимог, О.Середюк одержав відмови від районного та апеляційного судів. При цьому суддя першої інстанції втручалася в його особисте життя і змусила його надати документи про одержання освіти, де було засвідчено відсутність предмета «російська мова». Відмова перших двох інстанцій залишала надію на Верховний Суд України, зокрема, на постанову Пленуму Верховного Суду України (№ 5 від 12.04.1996 р.), у пункті 12 якої зазначено: «Надання  інформації  в  технічній  документації, на етикетці, тощо іноземною  мовою  без  перекладу  в  зазначеному вище обсязі  слід розцінювати як  відсутність  необхідної    інформації». Одначе ВСУ відмовив, а  підставою стало протизаконне твердження, що позивач звернувся з вимогою про надання інформації про товар після придбання товару. В ч. 1 ст. 18 закону «Про захист прав споживачів» зазначено: «Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару…».

Інший киянин, Володимир Богайчук вже не один рік відстоює свою національну й особисту гідність. У 2003 році він придбав автомобіль Запорізького автомобілебудівного заводу, супровідна документація до якого була російською мовою. Звернувшись з вимогою одержати комплект документів по-українськи, покупець одержав відмову, яка вартує цитовання: «Вказані у листі документи “руководство” та “сервисная книга” містять технічну інформацію, що подекуди є складною в перекладі українською мовою». Крім того, відсутність українськомовної документації виробник пояснював тим, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. А висновок суду про те, що позивач має інтелект і йому як споживачеві інформація українською не потрібна, було відвертим глузуванням над законодавством України і самим В.Богайчуком за абсурдним принципом: розумним -  російська мова, а людям з недостатнім інтелектом – українська. Різні судові інстанції проігнорували не лише чинне законодавство і «Загальну декларацію прав людини» («При здійсненні своїх прав і свобод  кожна  людина  повинна зазнавати тільки таких обмежень,  які встановлені законом», ст. 29), але й висновок проведеної Інститутом психології Національної академії педагогічних наук комплексної психолого-лінгвістичної експертизи, яка встановила еквівалент заподіяної йому моральної шкоди у розмірі 252700 грн. Тож Богайчук у липні 2008 року подав заяву до Європейського суду з прав людини.

Детальніше... У Биківнянському лісі поховано десь 100-120 тисяч жертв комуністичних репресій. Імена 14000 вдалося встановити. Всі інші залишаються невідомими. Вже кілька років ряд громадських і напівдержавних організацій Польщі, відомих радикальною націоналістичною риторикою, гучно стверджують, що у Биківні розстріляно кілька тисяч польських військовополонених, які потрапили у полон у 1939 році. Фактично, Биківню проголосили Катинню-2.

Чи так це насправді?

Директор Музею совєтської окупації, Голова КМО "Меморіал" Роман Круцик категорично стверджує, що ця версія не витримує жодної критики!

Детальніше... Раніше не відоме поховання жертв сталінського режиму виявили в Полтавській області українські дослідники. Вони припускають, що розкопки можуть пролити світло на долю тисяч в’язнів радянських концентраційних таборів. Утім, влада, за словами науковців, не поспішає допомагати у встановленні історичної істини. Вочевидь, нинішнім керівникам держави ближчий радянський спосіб мислення, припускають дослідники. Українська влада раніше обіцяла сприяти пошуку жертв терору.  На території стародавнього монастиря поблизу Козельська Полтавської області у 1941 році був розташований радянський концентраційний табір для військовополонених – це дослідники з’ясували, опитавши місцевих старожилів. radiosvoboda.ua

За небагатьох архівних документів, які вдалося дослідити, випливають непрямі докази того, що там були розстріляні тисячі депортованих арештантів із Литви, Латвії, Естонії та Молдови. Серед розстріляних в’язнів Козельщенського табору можуть бути і польські військові. Про це розповів редактор журналу «Музеї України» Віктор Трегуб. Утім, він каже, що для більш ретельних досліджень потрібна допомога держави, як у питанні доступу до архівів МВС, так і для організації розкопок.

«Ми написали листа Президентові України, вже другий лист, із проханням створити державну комісію, яка б дослідила ці всі події, і або підтвердила, або спростувала ці факти, якщо вже є місця масових поховань. А у Козельщині ми вже знайшли, орієнтовно, це місце, де відбувалися розстріли і поляків, і молдован. Перед відходом радянської армії НКВС підірвав круті схили кар’єру, тобто вони зараз перебувають на досить великій глибині», – повідомив Трегуб.

Відповіді на два звернення не було, навіть у вигляді формальної відписки, розповів Віктор Трегуб.

Документи в архівах є, але влада не зацікавлена в оприлюдненні – Круцик

Таке ставлення до жертв політичних репресій в Україні є системним, заявив керівник «Музею совєцької окупації» Роман Круцик. На його думку, чинна влада залишається носієм радянської ментальності, а тому не зацікавлена у розкритті злочинів сталінського режиму.

«Документи в архівах є, є вони і в українських архівах. Але, на жаль, влада не зацікавлена у тому, щоб ці документи стали відомі. Не морально, коли робиться така різниця між жертвами: ці були жертви, бо вони загинули на війні, а це були невинні люди, яких розстріляли. Документи є, можна буквально це все дослідити, але треба ті документи оприлюднити», – наголосив Круцик.

Утім, голова Державної архівної служби Україин, член Компартії Ольга Гінзбург, нещодавно заявила, що має бажання закрити половину архівів в Україні. Вона вважає, що доступ до них дозволений надто широкому колу людей.

Час знищує докази злочинів режиму Сталіна

Суперечності в українському суспільстві та заполітизованість теми репресій у Радянському Союзі є тими факторами, що змушують почекати із широким оприлюдненням злочинів тодішнього режиму, відзначив у коментарі Радіо Свобода член парламентського комітету з питань культури і духовності, депутат від Партії регіонів Володимир Зубанов.

«Треба ще, щоб учені попрацювали, суспільство попрацювало і політики, щоб не розгойдували цей човен, а також толерантно ставилися до цих складних питань. Щоб намагалися знайти відповіді, а не просто використовувати ці питання для мобілізації свого електорату. Я думаю, що це питання потрібно вирішувати, але тільки з часом, поступово і виважено», – наголосив Зубанов.

Президент Віктор Янукович, зі свого боку, раніше публічно засуджував злочини сталінського режиму. Так, зокрема, у День пам’яті жертв політичних репресій у травні він закликав продовжувати пошук і встановлення імен людей, чий прах покоїться у місцях захоронень жертв масових репресій у різних куточках України.

Дослідники попереджають, що ймовірність достеменного встановлення історичної правди щодо злочинів сталінського режиму зменшується щороку, адже час руйнує і поховання, і документи, крім того, зі зміною поколінь відходить і саме розуміння того, що відбувалося в ті роки. Тим часом, невідомою залишається доля понад 11 тисяч в’язнів радянських концтаборів. 

Детальніше... Зустріч з пресою - Українська Катинь
Сенсаційне міжнародне розслідування про розстріли поляків, громадян країн Балтії, Молдови, Румунії в секретних таборах в Путивлі, Козельщині, Старобільську
17 лютого 2012 року початок о 14-00, п*ятниця
Київ, вул.Шовковична,30-б прес-центр "Атрибут"

У 1939-41 роках в УРСР діяли три гігантські концтабори для військовополонених НКВД СССР. Путивльський (Сумська обл), Козельщинський (Полтавська) та Старобільський (Луганська). Через них пройшли тисячі полоненних поляків. Деякі були розстріляні...
У червні 1941 року, розпочалася масова депортація та арешти в Литві, Латвії, Естонії, Молдові.
Вдалося довести, що 4676 заарештованих глав сімейств з Молдавської РСР були направлені до Козельщини і Путивля. Після початку війни 22 червня 1941 року, їх доля невідома.
Не вдалося знайти документів про евакуацію десь 6000 бранців Путивльського табору з країн Балтії...
Лише з Старобільського табору частково евакуювали литовців та естонців.
Взагалі, до таборів для військовополонених відправили 17710 чоловік. Змогли евакуювати 6503... Доля 11207 невідома. Ми підозрюємо найгірше...
Адже, у перші тижні війни лише в тюрмах України незаконно розстріляли 8789 арештантів!
Як ми зрозуміли, у 1988-91 роках КГБ СССР провів безпрецендентну операцію прикриття позасудових розстрілів громадян країн Балтії, Молдови перевівши суспільну увагу лише на розстрілах поляків у Катині. Було знищено чимало документів...
Лише у 2011 році дослідник Володимир Бровко звернув увагу на страшну діяльність концтаборів НКВД, які розгорнули на базі старовинних монастирів. До розшуків приєдналася команда журналу "Музеї України" Віктора Тригуба. Було проаналізовано чимало документів, здійснено експедицію до Козельщини, опитано свідків. Як ми зрозуміли, розстріли відбувалися у старому глинищі, стіни якого підірвали у 1941... Планується експедиція до Путивля...
Розслідування відстежують представники Посольств та Урядів шести країн. Вже нині можна стверджувати, що Козельщина і Путивль стали Катинню Молдови і Румунії...
Про це говоритимуть Володимир Бровко, Віктор Тригуб (Музеї України), Роман Круцик (Музей совєтської окупації), філософ і всесвітньовідомий майстер мікромініатюри Микола Сядристий, представники дослідницьких центрів. Запрошені дипломати постраждалих країн...
http://www.museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&;in=view&id=6606

17 лютого 2012 року початок о 14-00, п*ятниця
Київ, вул.Шовковична,30-б прес-центр "Атрибут"
Повідомляйте про участь 050-505-3663
пошта оон@ukr.net

Детальніше... 13 лютого у конференц-залі Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець» м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл. відбулась презентація музейної експозиції «Народна війна». Захід ініційований Хмельницькою обласною організацією товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, Голова Олександр Корольов, за підтримки дирекції заповідника. У відкриті експозиції взяли участь викладачі Кам’янець-Подільського державного і Кам’янець-Подільського аграрного університетів, представники громадських організацій і партій Кам’янець-Подільська, працівники заповідника, представники місцевих ЗМІ, студентська молодь.

Експозицію представили Голова Київського «Меморіалу» Р. Круцик і член Ради товариства В. Копосович. Для бібліотеки заповідника київські меморіалівці презентували ряд книг історичної тематики. Після представлення експозиції відбулась цікава дискусія з місцевими журналістами та відвідувачами.

         Особливу увагу у відвідувачів викликали матеріали експозиції щодо визвольного руху у Подільській губернії та м. Кам’янець-Подільського, як останньої столиці УНР.

Детальніше... (Стаття із сайту "Історична правда") Кожен народ має право на повстання. І якщо влада в країні не визнає цього права, не визнає боротьби за незалежність, значить, вона не визнає самої незалежності. Такого висновку дійшли учасники розмови "Стереотипи та міфи про ОУН: минуле і сьогодення", яка відбулася днями у Львові з нагоди річниці від дня створення Організації українських націоналістів.
Формат заходу від початку був визначений як розмова, а не дискусія. Її учасниками стали директор благодійного фонду "Літопис УПА" Микола Посівнич та директор "Галицької Видавничої Спілки" Ярослав Сватко.

Безпосередньо розмова стосувалася тих міфів, якими обросла історія Організації українських націоналістів.

Ярослав Сватко першим взяв слово і відзначив, що стереотипи, через які сьогодні сприймають діяльність оунівців, мають два джерела походження.

Детальніше... Я ніколи не був фанатом Віктора Андрійовича Ющенка — як і взагалі чиїмсь фанатом. На виборах 2004-го року я голосував за нього не через якісь його позитивні риси, не повіривши його передвиборчим обіцянкам (справжню ціну таких обіцянок українських політиків я давно знав), а як за очевидно «менше зло», і, власне, абсолютно про це не шкодую. Скажу навіть більше: якби тоді якийсь провидець розповів мені, що трапиться в наступні роки — я все одно не змінив би свого рішення. Тим більше що останнім часом я чую від «нелюбителів» Ющенка багато звинувачень на його адресу, які, при ближчому ознайомленні, свідчать радше про його політичні таланти та здібності. Наприклад, коли мені кажуть, начебто «Ющенко віддав Україну Януковичу», причому свідомо і цілеспрямовано — у мене виникає закономірне питання: якщо вже він дійсно цього ХОТІВ, а після цього цілком успішно і без великих витрат досяг своєї мети… чи такий уже він насправді «нездара», яким його називали під кінець каденції?

Певний час я вважав людей, котрі послуговуються подібними аргументами, скажімо так, не зовсім адекватними. Але поступово я і сам отримав підстави думати, що МЕТА ЮЩЕНКА БУЛА САМЕ ТАКОЮ. Він справді абсолютно свідомо зробив усе можливе для того, щоб Віктор Федорович Янукович став Президентом України. Скажу навіть більше: це його рішення було не просто одним з найважчих і найважливіших у його політичній кар’єрі, але ЄДИНО ПРАВИЛЬНИМ у нинішніх умовах. І остаточно я в цьому переконався, коли почув сакраментальне: «Мы думали, шо Янукович — бог, а он…»

* * *

Детальніше... Голова Верховної Ради Автономної  Республіки Крим Володимир Константинов нещодавно заявив: «Нас сьогодні найбільше дратує, що багато міністрів починають звертатися до нас українською мовою. Ми ініціювали створення робочої групи, тому що знову пішло листування (українською мовою), ми знову почали відкочуватися назад. І відновлення цих прав буде для нас дуже важливим завданням».

Уродженець Молдавської РСР, села Володимирівки, В.Константинов вже зо 20 років невіддільний від будівельної фірми «Консоль», де він був генеральним директором (1991-1998 рр.), президентом-головою (1998-2001 рр.), а з 2001 року – головою правління. В тому ж році паралельно він став головою корпорації «Укрросбуд», а з 2004 року – її президентом. ТОВ «Фірма «Консоль ЛТД» є складовою частиною корпорації «Укрросбуд».

Офіційно В.Константинов тепер не має відношення до згаданих фірм з часу обрання його головою Верховної Ради АРК 17 березня 2010 року. Але чомусь за 2010 рік, за оцінками одного видання, він збільшив своє майно на 60,2 млн. доларів до 156,6 млн. доларів і посів 89 місце в списку найбагатших людей України . Ну, мабуть, не України, а «етой тєрріторії». Такі гроші ні на посаді головного «законника» Криму, ні на полі боротьби проти української мови заробити неможливо. А де тоді? Підкажіть, будь-ласка-пожалоста, пане-гаспадіне!

Детальніше... Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади.

Дві спроби та їх мотивація

Це було вже друге подібне звернення до Президента України. За рік до цього, 25 листопада 2010 року, ініціативна група, до якої належав й автор даного матеріалу, за­пропонувала Вікторові Януковичу встановити День україномовної преси 25 листопада — на честь відзначення виходу в 1905 році першої на Лівобережній Україні газети українською мовою «Хлібороб», а також зважаючи на положення Концепції державної мовної політики, затвердженої указом Президента України 15 лютого 2010 року, відповідно до яких забезпечення права громадян на одержання інформації українською мовою, в тому числі через друковані засоби масової інформації (пресу), належить до пріоритетів у реалізації дер­жавної мовної політики.

Тоді жодної відповіді ні від Януковича, ні від Герман не було. Натомість надійшов лист від Держкомтелерадіо України (4 січня 2011 р.). Тодішній голова комітету Юрій Плаксюк повідомив, що Держкомтелерадіо «звернувся до адміністрації Президента України з пропозицією розглянути питання щодо встановлення Дня україномовної преси 25 листопада та підготовки проекту відповідного нормативно-правового акта».

Детальніше... Ув’язнений Микола Хам відбував покарання в часи «громадянських сутінок». З його біографії відомо: належав до «Партії москвофілів», яка не визнавала українського народу, української мови і стверджувала, що існує лише один народ – російський. Хам робив політичну кар’єру, був депутатом і певний час – опозиціонером до панівної влади. Обіймав посаду в державній установі у столиці України... А фінал життя його трагічний – смертна кара...

«Держава арештовує з політичних міркувань» – Куліш

У той самий час нарівні з ним скарають і в’язнів на прізвище Білий, Бойко, Бондаренко, Глущенко, Григорович, Клименко, Кузьменко, Лозинський, Олійник, Пилипенко, Тимошенко, Шустер, Куліш... Останній, до речі, був ветераном війни, підпільником. Працював редактором газети, був членом комуністичної партії, з якої його виключили за зв'язок з «націоналістичними елементами». Після арешту потрапив до Лук’янівської тюрми – як і багато хто з опозиціонерів. Згодом, перебуваючи в ув’язненні, пересвідчився, що історія повторюється, і зробив висновок: «Держава арештовує не тих, хто завинив, а кого треба взяти з політичних міркувань. Політика – річ жорстока»...

Детальніше...Тарас МарусикЖорна XX століття перемелювали цілі народи, без жодних сентиментів тасували мільйони людей. Падали імперії, на карті світу з’являлися інші держави. Час великого збурення призвів до краху колоніальної системи, хоча досі залишаються нації, яким не вдалося втілити свої природні прагнення в оболонку держави, а ті, яким удалося це зробити, не можуть позбутися постколоніального статусу... Як ті чи інші події відбилися на долях конкретних народів і дер­жав? Як тим чи іншим національним лідерам вдавалося переламати хід історії, що складався не на користь їхніх держав і націй? Ідея Олекси Підлуцького, автора книжки «25 портретів на тлі епохи», полягала в тому, щоб крізь призму життя й діяльності видатних державних діячів XX століття подивитися на історії їхніх країн.

Цей понад 450–сторінковий том — плід десятирічної праці журналіста й дослідника. Нинішнє видання, вже четверте, нараховує 25 розповідей про політичних лідерів XX століття — Масарика, Пілсудського, Маннергейма, Бенеша, Франко, Броз Тіто, Ґанді, Бен–Ґуріона, Аденауера, Цзяна Цзінго, Ергарда, Кекконена, Кадара, Косигіна, Лі Куан Ю, Дубчека, Брандта, Піночета, Тетчер, Ден Сяопіна, Картера, Івана–Павла Великого, Рейґана, Гавела та Валенсу.

З огляду на обсяг статті обмежимося кількома постатями. Почнімо з Юзефа Пілсудського, до речі, не етнічного поляка, а литвина. «Литвин, — пише Підлуцький, — це не зовсім литовець у нинішньому розумінні слова. Це — шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським в єдину Річ Посполиту». Внаслідок поразки Січневого польсько-литовського повстання 1863 року — а Пілсудський народився через чотири роки опісля — машина русифікації запрацювала на повну потужність. «Головною метою виховання було переконати дітей в другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвий успіх можна осягнути лише на «общєрусскіх» шляхах». Саме зі стін школи малий Юзеф виніс ненависть не лише до царату, але й до Росії як такої і до російської мови та культури. Саме там він вирішив присвятити своє життя руйнуванню Російської імперії.

Детальніше... Все більше і більше віддаляється від нас ХХ сторіччя — вік, що приніс українському народові найбільші страждання за всю його історію. Все менше залишається живих свідків тих страшних часів. Людська пам'ять також не вічна. Разом з тим, незважаючи на всі старання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних свідоцтв про злочини, вчинених комуністичною владою.

Від редакції. Останнім часом часто згадують про Голодомор 1932-33 років. Не забувають і про інші голодомори, як от 1921-22 рр. чи 1946-47 рр., та сталінські репресії 1937-38 років. Що стосується так званого процесу колективізації, який розпочався в кінці 1929 року, то про нього згадується більше в суспільно-економічному ракурсі, майже нічого не повідомляючи про масові виселення українців — близько 150-170 тисяч сімей (дані Вікіпедії) — в округи далекої Півночі (70 тисяч сімей), Сибіру (50 тис. сімей), Уралу (20-25 тис. сімей), Казахстану (20-25 тис. сімей). Виходячи з того, що більшість тогочасних українських сімей були багатодітними, мова йде про 0,8-1,1 млн репресованих. Дещо менші цифри приводили в Службі Безпеки України за роки президенства Віктора Ющенка — за їхніми даними від цих дій комуністичної влади СРСР в Україні постраждало близько 500 тис. осіб ("Новинар", 24 жовтня 2007 р.). Як би не було, йдеться про багато сотень тисяч жертв, а ці дії совєтської влади цілком очевидно підпадають під категорію геноциду українського народу.

Районами висилки були необжиті або малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риба, хутро тощо). В зв'язку з необжитістю більшості місцевостей, висилка була фактично смертним вироком.

Детальніше... Тихо і мирно проголосований у Верховній Раді 10 січня законопроект № 8755 наробив галасу в колах істориків. Народні депутати в першому читанні ухвалили зміни до архівного законодавства, якими дозволили вилучати з Національного архівного фонду документи та знищувати їх. При цьому критерії відбору до знищення залишилися незрозумілими.
Знаючи, з яким завзяттям в наші часи розкрадаються національні культурні цінності та порожніють музеї, не важко передбачити найрізноманітніші схеми перекочування архівних документів у приватні руки. Тим більше, що і багато українських політиків, що активно співпрацювали з «компетентними органами СРСР», також воліли б підчистити архіви. Дивно, що навіть частина опозиції підтримала урядовий законопроект.
Про всі підводні течії нового законодавства про архіви, можливі схеми розкрадання цінностей та мотиви таких дій влади, в інтерв’ю «Главкому» розповів кандидат історичних наук та голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович, що в часи Президента Ющенка керував на чолі архіву СБУ намагався розсекречувати документи радянських спецслужб.

Володимире Михайловичу, цього тижня Верховна Рада проголосувала в першому читанні за законопроект №8755 «Про внесення змін до Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (щодо експертизи цінності документів)». В ньому міститься дуже дивне положення, яке дозволяє вилучати і знищувати документи з державного архіву. Чи допустимо дозволяти знищувати архівні документи?

Мене цей законопроект дуже насторожує, оскільки, дійсно, там передбачена норма про можливість вилучення з Національного архівного фонду документів, які є дублетними, невиправно пошкодженими та, які не становлять культурної цінності. Отже, виписали три критерії вилучення та знищення документів, але, на жаль, ніде не зазначені визначення цих критеріїв. Що таке дублетні документи ми не знаємо, це не прописано, що значить «невиправно пошкодженні документи» та наскільки вони мають бути невиправно пошкодженні ми також не знаємо. Яким чином визначається культурна цінність документу взагалі не відомо. Тобто, в ухваленому парламентом законі є дуже сумнівне положення.
В цій же статті законопроекту вказано, що дозвіл на вилучення і знищення документів не стосується тих, які датовані до 1946 року. Це добре, що давніші не можна чіпати, але важко зрозуміти, чому прописана така історична межа? Що таке сталося в тому році, що дозволить вилучати документи. Під вилучення потрапить добрий шмат радянської історії!
Взагалі, радянська історія досить довго була закрита для досліджень, радянська влада приховувала багато фактів та нищила документи. Тому мені здається, що документи, які збереглися, мають і надалі зберігатися, щоб їх могли досліджувати. В них може міститься унікальна інформація, що стане зрозуміло тільки згодом.

Детальніше... 28 січня, в переддень Дня Героїв Крут, на запрошення канівської «Свободи», міської організації ОУН та міського осередку молодіжної організації «Сокіл» у читальному залі канівської бібліотеки імені Т. Шевченка відбулась презентація виставки «Народна війна 1917 – 1932 р.р.». Виставку представили голова Київського «Меморіалу» Р. Круцик та член Ради товариства В. Копосович. Експозиція буде розміщена у приміщенні бібліотеки ще тиждень, після чого буде представлена у школах Канева та Канівського району.

Детальніше...

Детальніше... Козацький літописець Самуїл Величко у своєму "Сказанії о войне козацкой з поляками" цитує документ, що його вважають універсалом Богдана Хмельницького з року 1648. Універсал звернений до українського народу та його воїнів-козаків, які мають захистити Вітчизну, як це робили "славні і величні предки наші Рутени". Універсал, автором якого ймовірно був секретар Хмельницького Самуїл Зорка, нагадує, що у минулому у нас були славні воїни і полководці, які доходили аж до Риму. "Кгди ж ежели ветхий Рим (иже всіх европейских городов матерью нарещися может)...о 645.000 войска своего древле гордившийся... далеко меншим...величины Рутенів з Ругії   от   Поморія   Балтицкого   албо   Німецкого   собраніем,   за проводительством князя їх Одонацера року ... 470 бил взятий і 14 лет обладаемий, то нам тепер кшталтом оних древних Рутенів, предков наших, кто може возбранити діяльності воінственної і уменшити отваги рицарської".

Однак і досі серед науковців та політиків країн, які в різні історичні часи посилали свої загарбницькі війська в Україну, знаходяться такі, що замість покаяння зухвало кидають бруд на світлу пам'ять наших предків. Вони намагаються втовкмачити в мізки сучасних українців блюзнірську думку, що, начебто, збройна боротьба українського народу за свободу та незалежність була і є забороненим видом діяльності. Компрометуючи брудними засобами воєнної спецпропаганди український національно-визвольний рух, апологети іноземних окупантів б'ють в ідею незалежності України, яку цей рух реалізував у серпні 1991 року. Вороги прагнуть деморалізувати український народ, не допустити пробудження в ньому предківської "відваги рицарської", без якої неможливо ефективно відстоювати незалежність від постійних ворожих зазіхань. На жаль, частина українців, не отримавши належного патріотичного виховання в сім’ї та необхідних теоретичних знань у школі, не проявляє активного духовного та фізичного опору паліям інформаційної війни проти України. Тому плекання поваги до українського національно-визвольного руху, прагнення наслідувати його героїв, виховання войовничості та непримиренності до ворогів українського народу і його зрадників є першорядним завданням вітчизняної інтелігенції. Але для цього й сама українська інтелігенція повинна позбутися решток рабської психіки, прищепленої їй минулою колоніальною адміністрацією УРСР, та досконало вивчити історичний досвід національно-визвольного руху українського народу, щоб опертися на нього у справі повного й остаточного вирішення українського питання в інтересах корінного українського етносу. "Пізнаймо правду – і правда визволить нас".

Отже, національно-визвольний рух – це сукупність різних (мирних і немирних, збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення незалежності й реалізацію невід’ємного права нації на самовизначення. Більшість сучасних народів світу здобули чи відновили свою втрачену за несприятливих історичних обставин державність завдяки своїм національно-визвольним рухам. Законність і справедливість боротьби цих рухів очевидна.

Детальніше...  На цьому тижні Київський «Меморіал» представив виставку «Народна війна 1917 – 1932 рр.» у двох культурно-освітніх закладах столиці. 23 січня з експозицією мали можливість ознайомитись відвідувачі Бібліотеки імені Герцена у Святошинському районі. У рамках презентації виставки директор Громадського інституту історичної пам'яті Сергій Жовтий прочитав лекцію для учнів 10-х класів. 25 січня, на виконання Указу Президента України № 1209/2011 від 30 грудня 2011 р. «Про відзначення в Україні деяких пам'ятних дат та професійних свят», яким передбачено організацію тематичних виставок фото- та архівних документів, присвячених українській історії, та за підтримки Міністерства культури України «Народна війна» була представлена у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». Виставку відвідали ліцеїсти Київського військового ліцею імені Івана Богуна, для яких голова Київського «Меморіалу» Роман Круцик прочитав ознайомчу лекцію на тему збройної боротьби українського народу проти комуністичної окупації.

Детальніше...

Детальніше... ВІД РЕДАКЦІЇ про українсько-єврейський конфлікт у канадській діаспорі: Для читачів, які не знайомі ще із предметом дискусії, коротко пояснимо, що українська громадськість Канади, через свій представницький орган КУК (Конгрес Українців Канади), уже багато років втягнута у конфлікт навколо планів уряду по побудові Канадського Музею Людських Прав (Сanadian Museum for Human Rights, CMHR) у Вінніпезі.

В основі протистояння лежить факт, що згідно сучасного проекту, Канадський Музей Людських Прав (КМЛП) по своїй суті є музеєм пам’яті Голокосту та в основному висвітлюватиме історію репресій щодо єврейського народу. Проте, згдіно із задумом засновників, музей матиме статус національного, а бюджет його побудови та утримання (кілька сотень мільйонів доларів!), буде в основному формуватись коштом усіх платників податків багатокультурної Канади.

Така очевидна упередженість та незбалансованість музею, як і його роздутий до неможливого бюджет, спричинили широку суспільну дискусію. Керівникам музейного проекту довелось запевнити українську громаду, що їй також буде надана можливість представити свою експозицію щодо трагічних сторінок української історії, як от Голодомор 1932-1933 рр. чи інтернування українських канадців, громадян Австро-Угорщини, у мережі концентраційних таборів на території Канади під час Першої світової війни.

Детальніше... Київ – Багато хто вважає, що українськомовним боротися за свої мовні права в Україні – це щось на зразок Сізіфової праці або ж донкіхотства. Мовляв, нахил до шляхетних, але нездійсненних ідеалів уперті, але позбавлені сенсу зусилля результату не дадуть. Часто такі скептичні міркування мають під собою ґрунт. Та не завжди. Про це свідчать численні приклади захисту своїх мовних прав десятками громадян України, зокрема й у судах.

Якщо проаналізувати дії різних судових інстанцій за останні приблизно десять років – від районного і до Верховного судів, – то спільним у діях суддів є те, що вони, по-перше, дуже нерадо беруться за такі справи, «не розуміють», у чому проблема, а з усього законодавства з цього питання покликаються на те, що в Україні, мовляв, російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. Хоча насправді, відповідно до статті 4 Закону України «Про мови в Українській РСР», ухваленого 28 жовтня 1989 (!) року, «мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови». Але ця норма вже застаріла і є, фактично, антиконституційною. В Конституції України немає згадки про мови міжнаціонального спілкування. Натомість стаття 10 дає такий перелік: державна мова, мови національних меншин, мови міжнародного спілкування.

Дещо з історії питання

В 2003 році молодий киянин Олексій Середюк придбав у крамниці «Госптовари київські» вироблений в Україні хімічний товар із супровідною інформацією російською мовою. З огляду на те, що продавець відмовився надати інформацію українською мовою, він звернувся в Святошинський районний суд Києва з позовною заявою до цього закладу торгівлі, в якій вимагав надати йому необхідну інформацію про товар. Підстава – закон «Про захист прав споживачів», стаття 36 закону «Про мови в Українській РСР», постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 року, у пункті 12 якої зазначено: «Надання інформації в технічній документації, на етикетці, тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації».

 Здається, очікувати якихось сенсацій від дослідників комуністичних репресій, діяльності КДБ не слід. На перший погляд все давно вивчили і опублікували. Як виявилося, це дуже помилкова думка. Навіть за двадцять років після розвалу СРСР, лишилися гігантські білі плями історії, так і не дізналися про долі тисяч зниклих людей, більше того, і досі замовчуються трагедії рівня Катинської. Про таємні розкопки, і досі секретні операції радянських спецслужб, репресії, говоримо з редактором журналу "Музеї України" Віктором Тригубом.

Зусиллями лише двох ентузіастів, колишнього спвробітника Генпрокуратури України Володимира Бровка і журналіста Віктора Тригуба, вдалося привернути увагу громадськості до діяльності трьох концтаборів НКВД для військовополонених, які калічили долі в Путивлі, Козельщині і Старобільську. Стало зрозуміло, що у країнах Балтії, Польщі, Молдові, Румунії практично нічого не знають про ці місця! Зрозуміло, відразу проявилися сили, яким дуже не до вподоби, аби нові факти стали відомі громадськості. Про таємні розкопки, і досі секретні операції радянських спецслужб, репресії, говоримо з редактором журналу "Музеї України" Віктором Тригубом.

-Пане Вікторе, можливо слід почати із спогадів про розкопки у Биківні під Києвом наприкінці 80-х?

Детальніше... Національний музей «Тюрма на Лонцького» відкриває унікальний фотопроект «Відрядження в один кінець: Колима/ГУЛАГ/Аляска» – про минуле сталінських концтаборів та про те, як виглядають сьогодні ці закинуті людьми і пам’яттю місця.

Це виставка трьох фотохудожників – харків’янина Володимира Оглобліна, жителя Черкас Володимира Манькути та жителя російського Магадана Андрія Ларіонова, які побували там, де ще збереглися сліди колишніх таборів ГУЛАГу.

Автори виставки кажуть, що її метою є нагадати про те, що тема ГУЛАГу не може бути забута доти, доки не буде офіційного покаяння за злочини радянської влади проти народу. «Відрядження в один кінець» - назва не випадкова: саме так називали відправку політв'язнів на роботу на Колиму.

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ