Spilne foto m Все більше і більше віддаляється від нас ХХ сторіччя — вік, що приніс українському народові найбільші страждання за всю його історію. Все менше залишається живих свідків тих страшних часів. Людська пам'ять також не вічна. Разом з тим, незважаючи на всі старання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних свідоцтв про злочини, вчинених комуністичною владою.

Від редакції. Останнім часом часто згадують про Голодомор 1932-33 років. Не забувають і про інші голодомори, як от 1921-22 рр. чи 1946-47 рр., та сталінські репресії 1937-38 років. Що стосується так званого процесу колективізації, який розпочався в кінці 1929 року, то про нього згадується більше в суспільно-економічному ракурсі, майже нічого не повідомляючи про масові виселення українців — близько 150-170 тисяч сімей (дані Вікіпедії) — в округи далекої Півночі (70 тисяч сімей), Сибіру (50 тис. сімей), Уралу (20-25 тис. сімей), Казахстану (20-25 тис. сімей). Виходячи з того, що більшість тогочасних українських сімей були багатодітними, мова йде про 0,8-1,1 млн репресованих. Дещо менші цифри приводили в Службі Безпеки України за роки президенства Віктора Ющенка — за їхніми даними від цих дій комуністичної влади СРСР в Україні постраждало близько 500 тис. осіб ("Новинар", 24 жовтня 2007 р.). Як би не було, йдеться про багато сотень тисяч жертв, а ці дії совєтської влади цілком очевидно підпадають під категорію геноциду українського народу.

Районами висилки були необжиті або малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риба, хутро тощо). В зв'язку з необжитістю більшості місцевостей, висилка була фактично смертним вироком.

Пропонуємо вашій увазі розповідь людини, яка живе поруч з нами в Нью-Йорку, але малою дитиною пережила жахи сталінських переселень.

 Все більше і більше віддаляється від нас ХХ сторіччя — вік, що приніс українському народові найбільші страждання за всю його історію. Все менше залишається живих свідків тих страшних часів. Людська пам'ять також не вічна. Разом з тим, незважаючи на всі старання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних свідоцтв про злочини, вчинених комуністичною владою. Поступово відкриваються архіви, і правда виходить назовні, її не зупинити. Вже багато/span відомо про страшні голодомори 1921-22, 1932-33, 1946-47 років та інші злочини Москви проти українського народу. Проте чомусь дуже мало є історичних розвідок на тему страшних та жорстоких масових депортацій українців на Північ у 1929-30 роках, що цинічно та глумлово названо комуністами “розкуркулюванням”. До речі, українські історики чомусь весь час повторюють цей енкаведистський термін і ще й дотепер не спромоглися змінити його на більш адекватний та історично обґрунтований.

Не можна сказати, що про „знищення куркулів як класу“ не згадували раніше. Про це писалось навіть в підручниках з історії в Совєтського Союзу. Проте, як виявилось, цю фразу слід розуміти дослівно — як фізиичне винищення всього класу заможних селян.

Ці виселення були репетиціями московських зайд та їхніх поплічників перед депортаціями у 1944-45 роках інших народів. Але про ті депортації відомо відносно багато, в той час як про перші наймасовіші та найжорстокіші виселення — українців — знає зовсім мало людей.

Наприкінці 2010 року в США вийшли друком дві історичні монографії авторитетних науковців — професора Єльського університету Тімоті Снайдера “Скривавлені землі: Европа між Гітлером і Сталіним” та професора Стенфордського університету Нормана Наймарка “Сталінські геноциди”, де науково обґрунтовано, на підставі найновіших даних, ці депортації вперше на міжнародному рівні названо геноцидом українського народу. Може тепер врешті українські історики приділять більше уваги цьому безпрецедентному по жорстокості та масовості (тільки загиблих було декілька сотень тисяч!) і водночас малодослідженому злочину сталінізму.

На прикладі моєї родини хотів би дещо розповісти читачам про ті люті часи, щоб ніколи таке не могло повторитись на українській землі і ніде більше у світі.

 Я – українець і батьки мої – українці. Але народився я в 1949 році на крайній Півночі, в Архангельській області РСФСР, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків та родичів.

Чому це так сталося, я б і хотів розповісти дуже коротко на прикладі моєї родини — простих українських селян, котрі жили за часів сталінізму і потрапили до його жахливої м’ясорубки.

Дізнався я про те, що мої родичі були заслані у 1930 році на Північ комуністичним режимом з політичних мотивів лише тоді, коли мені вже було 19 років і ми давно жили в Україні, та й то випадково — настільки були залякані мої рідні цим жахливим тоталітарним режимом.

Жили мої родичі в селі Лехнівка, Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, він 1895 року народження. Бабуся — Оксана Кузьмівна (у дівоцтві — Діденко). У страшному 1930 р., коли ламали хребет українському селянству, силуючи його йти до колгоспу, моїх дідуся, бабусю, матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули у товарні вагони і повезли на Північ. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що міг узяти цінного селянин? Тільки трохи харчів та ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, свої ж місцеві і відібрали...

Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб. Здебільшого то були тіла старих та дітей. Виїхали восени, а приїхали на Північ у середину зими, в люті морози і сніг по пояс. Привезли і вивантажили моїх родичів у Архангельській області, біля села Плесецьк, прямо в сніг. Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території Російської Федерації, але мало хто знає на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, в мороз, у сніг по шию. В цих нелюдських умовах треба було нашвидкоруч збудувати собі таке-сяке мешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, щось на кшталт індіянських віґвамів – ред.), щоб далі працювати на лісоповалі і спокутувати свою "провину" перед пролетарською державою. А "провинились" ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі.

На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лиси та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Не один раз, повернувшись з роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили лише невелику купку кісток... Та й на дорослих чекала лиха доля. До весни мало хто дожив. Гинули як від тяжкої роботи, так і від холоду.

Серед загиблих на Півночі — і моя тітка Галя (у документах чомусь ГанTahoma;на). Їй було 4 роки. Моя тітка Оля (вона померла в 2008 р.) розповідала, що кожну весну, а не рік чи два, починався жахливий голод, і люди від недоїдання та цинги вмирали цілими родинами. Ще тітка розповідала декотрі шокуючі "кулінарні" пристрасті, через які вони, можливо, і вижили. Так, вона „полюбляла“ їсти кору з дерев, а моя мати – траву і мох. Їм було по 12 і 10 років.

Українців на місцях висилки, на півночі Росії, було повно. Я тепер згадую, що там у спілкуванні між поселенцями переважно звучала українська мова, а українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер.

Офіційно нас називали "кулакі-пєрєсєлєнци і члєни іх сємєй"... Саме такий напис був на картонній обкладинці товстої особової справи, яку я витребував з Архангельського УВС у Київ у 1994 році. "Личное дело кулака-переселенца Петренко П. А." — так воно називалося.

Дідусь розповідав, що біда з нашою родиною трапилася через його любов до коней. У нього була пара баских, можливо, найкраща в селі. Вони дуже сподобались голові сільради, котрий декілька разів пропонував віддати їх у його користування. Але дідусь не погоджувався, адже у селі без тягла залишитись неможливо. Якби ж він міг знати, чим усе скінчиться...

Коли прийшов сталінський наказ на виселення "контінґента" і місцеві сатрапи заходились складати списки, то дідусь потрапив у них відразу. Разом з ним там опинились і ті, хто чимось голові не сподобались. Отак, викинули родину з хати і разом з малими дітьми без суду й слідства відправили на загибель. Ось таке воно, сталінське правосуддя!

Та якби ж то тільки сталінське. В особовій справі знайшов таке формулювання: "За рішенням Лехнівської сільради вислати за межі області"... Зняти копію з цього документу мені не дозволили навіть у часи незалежности, у 1994 році. Чому навіть зараз приховують правду?!

Ось цікава деталь з особової справи мого дідуся. В опису майна замість двох коней значиться вже тільки один. Виходить, другого таки привласнив собі голова сільради.

Запам’ятався і випадок із розповіді дідуся. На лісоповалі, на найтяжчій роботі, де постійно гинули люди, був один чоловік, дуже мовчазний. Якось під час обіду він промовив: "Усе тут дуже добре, от тільки хліба замало". Наступного дня його в бригаді вже не було, і ніхто не знав куди він подівся. Хтось з "ближніх" доніс "куди слід".

Після тої страшної осені 1930 року, коли родину викинули з хати, тітка Оля не була в рідному селі Лехнівка довгих 66 років. Хоч після повернення зі заслання вона вільно могла туди навідатись, але бажання кого-небудь там бачити не було — так її травмували події, пов’язні з виселенням. Особливо те, коли найближчі сусіди і навіть родичі з радістю грабували їхнє убоге майно, зняли навіть зимове пальто з трьохрічної Галі. Гіркота і біль, пережиті 11-річною дитиною, залишилась на все життя.

Коли у вересні 1993 року я, оформивши документи на реабілітацію (реабілітації за що?!), врешті добився компенсації за понищене життя, смерть Галі, втрату нажитого поколіннями майна, то виявилось, що держава готова виплатити аж... 70 тисяч купоно-карбованців (15 тис. – за майно і 55 тис. за будівлі), що по тодішньому курсу дорівнювало приблизно 4-5 долярам... Тоді за ці гроші на базарі можна було купити 2 кілограма сала. Тітка Оля заплакала і сказала, що не зробить приємне своїм мучителям, не дасть знущатись над собою і не візьме оту "компенсацію".

Пізніше, у висліді моїх багатомісячних клопотань, вона отримала 10 гривень на місяць (менше $2) додатку до пенсії, але у 2004 році і їх забрали під приводом того, що репресували не її особисто (хоч її так само виселили), а її батьків. Мабуть, це ознака того, що при владі залишились такі самі люди, котрі висилали нашу родину в 1930 році...

Трохи про наше життя на півночі, у звіросовхозі. Це було забуте Богом маленьке селище у глухому лісі, де вирощували чорно-бурих лисиць та песців. Взимку – снігу по шию, влітку — спека, а надвір неможливо вийти без щільного одягу і хустки на голові, бо заїсть гнус. Справжня зона, звідки просто так не втечеш. Посеред селища на стовпі – залізний репродуктор, що будив щодня о 6-ій ранку і не давав спати до 12 ночі, безперервно втокмачував комуністичні ідеї. Тим часом, довкола — неймовірний сморід від тюленячих туш, якими годували лисиць, а поміж ними — тисячі щурів та хмари вороння, що ті туші жерли. Жителі селища вимушені були харчувалися тушками лисиць, а хутро віддавали державі. Досьогодні пам’ятаю жахливий присмак лисичатини у роті. Це – край життя!

Нелюдські умови та постійний страх впливають не лише на фізичний стан людини. Змінюється і її психологія. Вона стає рабською. Вже після смерті тирана Сталіна було чутно невдоволення місцевих мужиків, що мовляв, Микита Хрущов керівник поганий, бо нікого не розстрілює і не саджає до тюрем, порядку немає. Не як при Сталіну — от тоді був порядок... Так їм хотілось, щоб далі когось розстрілювали... Ось до якої міри могла деформуватись людська мораль і світосприйняття. Це "великий здобуток" сталінського ладу!

Про життя у звіросовхозі, з моїх дитячих спогадів, можна було б написати цілу книжку. Але зараз би в це, мабуть, мало хто б повірив.

У 1957 році ми поверталися в Україну. Їхали так само у товарному вагоні, разом з коровою, але були щасливі. Ми вижили і ми їхали ДОДОМУ!

 

Павло МАКІЄНКО

Нью-Йорк,

березень 2011 року

;

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ