00078g74 У хаті мого батька зібрано чималу бібліотеку щодо українського опору в усіх його проявах. Але коли батько ознайомився з останньою книжкою Романа Миколайовича Круцика «Народна війна», то, вражений прочитаним, сказав: «Цілком можливо, що в Україні подібної книжки ще не було». Два основні моменти.

Перший: у час, коли в Україні культивується думка про безпорадність українців, які покірно давали морити себе голодом, у «Народній війні» Круцика наводяться конкретні дані про масовий збройний опір окупантам. Це була безперервна національно-визвольна Народна війна.

Другий: усі відомості — кількість повстань, імена повстанців та отаманів — взято з архівних документів тієї доби. Самотужки об’їздивши обласні архіви СБУ, Роман Миколайович зібрав безцінний матеріал. Фактично одна людина робить те, на що не спромоглася національна академічна історична наука — пише історію наших визвольних змагань 1917—1932 рр., продовжує поповнювати очолюваний ним «Музей совєтської окупації», організовує пересувні виставки по Україні тощо.

Документи тієї доби чітко висвітлюють: не було в Україні «Громадянської війни», як і не було «Червоної армії України». Червона армія була, але не українська. Була військова агресія, факт якої більшовицьке керівництво категорично заперечувало. Хоча відомо, що державність України на той момент було визнано як деякими європейськими державами, так і самим більшовицьким урядом на червневих переговорах 1918 року. Саме в такому контексті — іноземна агресія, подальша окупація України більшовицькою Росію, збройний народний спротив українців — і розглядає здобутий фактологічний матеріал Роман Круцик.

— Романе Миколайовичу, як давно у вас з’явилася ідея музею з такою символічною назвою — «Музей совєтської окупації»?

— Я ціле життя з цим носився. Ще у Верховній Раді, де ми були депутатами разом зі Славою Стецько, я казав: «Пані Славо, ну призупиніть ви висвітлювати тільки ОУН-УПА. Давайте ми трохи просвітимо молодь зі Східної України, яка нічого не знає про визвольну боротьбу, що там відбувалася, а тоді візьмемо УПА як складову загальноукраїнського опору більшовицькій окупації». Але того не сталося. Тим часом у суспільстві формувалася думка, що антисовєтська боротьба — то є явище, абсолютно не типове для сходу і півдня.

Я галичанин, знаю багато про УПА. Однак, читаючи книжки, статті, став схилятися до переконання, що тут була навіть запекліша боротьба, просто ми про неї нічого не знаємо. Я з цією ідеєю носився, аж поки сам не сів за кермо і не об’їхав майже всю Україну. І виявилося: з 1918-го до 1932 року в Україні відбулося 268 задокументованих чекістами повстань. Але й це не остаточна цифра, бо ще не всі документи опрацьовано.

Коли більшовики запровадили НЕП, то оголосили: хто припинить боротьбу — підпадає під амністію. Багато людей повірили. Людям хотілося мирного життя. Хто склав зброю, то десь із рік удома посидів. Більшовики зачекали, доки збройний спротив трохи спаде, а тоді вже хапали й судили. Давали три-п’ять років. Той, хто відсидів і повернувся, недовго гуляв на волі. Його знову ж хапали і вже давали п’ять-десять років.

Якщо ще раз вдавалося відсидіти і вийти — через амністію чи ще якось, — то вже після війни брали за те ж саме і давали новий строк ув’язнення, а іноді й розстрілювали.

Отакою була ціна довіри слову совєтської влади. Тож не дивно, що оприлюднена нами інформація сьогодні декого шокує. Тому, коли я готував другу виставку, то під кожною світлиною, під кожним документом зазначав джерело: такий-то архів, такий-то фонд.

— Романе Миколайовичу, крім архівів СБУ, які джерела ви ще використовували?

— Потрапили ми якось в архів Міністерства оборони й виявили там мобілізаційні документи з Росії: полки, дивізії, армії, списки людей на заміщення посад; банки, які фінансували, — абсолютно все. Навіть є телеграми Троцького, щоби прислати для поповнення «Червоної армії України» 36 тисяч чоловік лише з великоросів. Підкреслено, бо українцям не довіряли.

1921 року Фрунзе, який безпосередньо очолював так звану Червону армію України, заявляв, що його армія на 85% складається з великоросів, 9% українців і решта — інші національності.

Або ось такий штрих: на більшовицькому документі 1921 р. шапка зверху — «Іменем Росії». А документ той — список розстріляних українців.

А документи про нищення релігії... Там навіть є інструкція про те, як викидати мощі з церкви; що треба обережно підходити до цієї справи, аби не викликати стихійних заворушень. Знаходили інструкції на всі випадки — для продовольчих трибуналів, заручників, інструкції з депортації до Сибіру...

Щодо заручників, то як їх добирали? Беруть заможних господарів, людей зо 20 чи 30. Їх закривають, а майно конфісковують. Решті села кажуть: здавайте хліб. Звісно, люди не хочуть. Тоді вони вирішують — п’ять заручників розстріляти. Як вибрати п’ятьох людей із тих 30? А є прокурорський документ, де чітко вказано: «Путьом мєтанія жрєбія».

Збереглася папка листування Сталіна з українським керівництвом. Там зазначено один істотний момент: 23 грудня 1932 р. Балицький (чекіст, у середині 20-х років призначений начальником ГПУ України, брав участь в організації Голодомору, розстріляний 1937 р. 2002 р. в Росії, за вказівкою Путіна випущено марку в його пам’ять — «Знатный чекист».— Ред.) у доповідній Сталіну б’є тривогу, що по Україні пожвавішали протестні заворушення, і робить такий висновок: Україна готується до загальноукраїнського повстання й виходу зі складу СРСР. Уже 28 грудня Сталін розсилає цю доповідну по всіх обкомах та вимагає ввести війська, відібрати хліб і посилити репресії. 1 січня 1933-го Сталін телеграфує Косіору з такими ж вимогами. Наступного дня Косіор дублює цю телеграму, але уже з конкретними приписами щодо кожного району — от вам і причини Голодомору. Щоби придушити наростаючий спротив, було застосовано терор голодом.

Біля Харкова є три села — Старовірівка перша, друга й третя. Коли більшовики прийшли забирати хліб, ті три села повстали, об’єдналися й виставили більше тисячі озброєних бійців. І в документах по цій справі є ультиматум більшовиків повстанцям із вимогою скласти зброю й відповідь селян, де вони пишуть, що не проти радянської влади, але проти радянських грабежів і гвалтувань.

Ті селяни билися майже місяць!

Влада ці села потім просто знищила.

Я хочу восени видати збірку в трьох томах для науковців, бо є великий інтерес до тих документів.

Та й, взагалі, люди стали більше цікавитися — приїздять з усієї України, шукають свої області, райони, шукають свої села. Та й не тільки з України. Торік були групи з Італії, Німеччини, Польщі. З Росії багато приїжджають.

— І як росіяни реагують на виставку?

— Нормально. Одного разу приїхала група і почала тут сваритися: чому у вас є такий музей, а в нас нема (пан Роман посміхається)? А то раз приїхали телевізійники з Росії, питають: «Куди б нам поїхати, подивитися якесь місце, де відбулися цікаві аналогічні події того часу?»

Я їм кажу: їдьте в село Зазим’я. Там 1921 року більшовики забирали хліб. Селяни віддали. Через кілька тижнів прийшли вдруге. Селяни відмовили. Тоді приїхало сто комісарів той хліб забирати. А там якраз гуляли весілля кілька січових стрільців, то організували оборону, і з тих ста комісарів тільки один утік. Усіх перебили.

— Це те саме Зазим’я, що біля Києва?

— Саме те. Там і зараз пам’ятник стоїть отим комісарам. Телевізійники поїхали туди, відзняли той пам’ятник і дзвонять мені вже з Москви: дивись передачу. Треба віддати належне — молодці, показали все так, як треба. А щодо Зазим’я, то сказали, що 99 комісарів тут лежать, а одного ще шукають, аби «нагородити». Але жарти — жартами, а мені нещодавно повідомили, що під Києвом, у селі Харківці, стоїть іще один пам’ятник чекістам. Люди мені написали, що це ті чекісти, які проводили розстріли у Биківні. Вони останніми відступали, але не встигли. То їх німці захопили й там же розстріляли. Люди в тому селі обурені цим пам’ятником.

Але того мало — люди кажуть, що кожного року чекісти збираються біля того пам’ятника на святкування 9 Травня. То вони кого там поминають? Наших катів?

— То, може, нам все ж потрібна люстрація? Аби народ таки знав поіменно своїх «героїв»?

— Дуже потрібна. Ось вам яскравий приклад. Приїхав я у Франківськ, працювати в архів СБУ. При мені — лист Наливайченка. Директором архіву на той момент був такий собі Матвєєв. Проблеми в мене з ним почалися практично відразу. Навіть намагався при мені ховати окремі документи, фотографії з кримінальних справ. На моє посилання на лист керівника СБУ він мені відкритим текстом заявив: «А хто мені такий Наливайченко?» Так ось у тому ж Франківську ми знайшли передвоєнний список енкаведистів. Це ті самі, які стріляли наших людей в урочищі Дем’янів Лаз. То в тому списку — ще один Матвєєв. А в приватній бесіді один співробітник СБУ підтвердив, що то є таки прямий родич нашого Матвєєва. То ж не дивно, що він так дурів від наших розслідувань.

А з тими архівними документами багато дивного. Дослідникам до архівів потрапити дуже важко, зате на чорному ринку документів уже повно. Там і кримінальні справи, і звіти по УПА — теренові, військові — крадуть і продають колекціонерам.

Був такий Іван Давидяк. Закінчив у Коломиї гімназію. Батько помер, то він переїхав у Краків, до дядька. Там закінчив історичний і філософський факультети. Приїхав до Львова і взявся за тему «Проблеми Совітів у Другій світовій війні». Він у 1939 році вже передбачив хід Другої світової війни.

Цього ж 1939-го приходять совіти й хапають його. Я читав його справу. В нього конфіскували книжку «Сила і розум», яку він видав у Львові на вулиці Бляхарській на власний кошт. Також у нього при обшуку забрали два рукописи автобіографічної повісті «Над Прутом». В справі їх немає. І знаєте, я таки не здивуюся, якщо хтось із чекістів колись видасть їх за свої.

— Чи не може інформація про ту національно-визвольну боротьбу наповнити новим змістом лозунг «Схід і Захід разом»?

— Я, коли був у Тернополі, Львові з виставкою, то їм казав: шановні, на Східній Україні боротьба була більш масштабна, ніж на Заході. І це правда є. І я тоді був правий, коли говорив: давайте оприлюднимо цю інформацію, покажемо східнякам, як їхні діди боролися!

Люди дивляться, шукають своє село, де було повстання, або якихось відомих людей — повстанців, підпільників. Люди не хочуть вже тієї політики — ні комуністичної, ні регіонів — а от, якийсь образ земляка свого...

Якось я прийшов на роботу трохи пізніше, ніж зазвичай, а коло одеського плакату — двоє старих людей на колінах. Молоді хлопці, що з ними були, стоять збоку. Я питаю: «Щось трапилося?» Вони піднялися, сльози течуть: «Де ви взяли ті фотографії?» — «А що таке?» — «То ж наш дід!..»

А молоді ото фотографують, кажуть: ви привезіть до нас цю виставку обов’язково. Може, вам по селах люди ще б знайшли отих фотографій.

Бо ми ж нічого того не знаємо...

В електронному вигляді книжку «Народна війна» можна знайти за цим посиланням: http://memorial.kiev.ua/expo_war/images/Putivnyk.pdf.

З книжки Романа КРУЦИКА «Народна війна»  

♦П. Постишев, ХІІ з’їзд КП(б)У: «1933-й рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції!».

♦Троцький, 1920 р.: «Советская власть на Украине смогла удержаться лишь силою Москвы, великорусских коммунистов и Красной армии».

♦З інструкції В. Леніна більшовицьким командирам в Украні:

«...безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад — такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым-Овсиенко — он должен называться просто Овсиенко. То же самое нужно сказать о Муравьеве (если он останется на посту) и других».

♦У липні 1921 р. в офіційній доповідній записці Каменєва згадується 18 повстанських загонів на Донбасі, які мали у своєму складі близько 1500 кіннотників з 19 кулеметами. У чекістському зведенні по Луганському повіту за листопад 1921 р. читаємо: «В уезде замечена петлюровская агитация... банды разодеты в малороссийские костюмы, говорят на украинском языке...».

♦Ось як описували Поділля в 1921 році чекісти: «Едва ли на всем громадном протяжении Советской Федерации за все 4 года ее существования была еще такая область, где бы так бушевало, где бы пустило такие глубокие корни политическо-бандитское движение, как на Подолии».

♦У боротьбі з повстанським рухом більшовики використовували і кримінальних злочинців м.Одеси, «...что говорит о тесном духовном родстве мира профессиональной преступности и мира строителей «светлого будущего» (Бабушкин. «Жизнь и смерть Миши Япончика»). Як стверджують чекістські документи, «уголовно-деклассированного» елементу в Одесі було 40 тисяч. У 1920 році з цих бандитів більшовики створили 54-й Всеукраїнський полк під командуванням відомого гангстера Міші Япончика (Михайла Вінницького). Незабаром одеських нальотчиків було послано в Балтський повіт для придушення селянського повстання. Однак після перших пострілів українських повстанців М. Япончик зі своїми «комунарами» захопили порожній ешелон, що стояв на станції, та паровоз і втекли назад до Одеси.

♦Досить яскраву картину «інтернаціональної» політики більшовиків під час їхнього першого панування в Україні змалювала на початку січня 1919 року газета «Червоний прапор» (орган Організаційного Комітету фракції незалежних УСДРП): «...ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «Смерть буржуям и украинцам», ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають «контрреволюційну дисципліну». Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, що її торік пережила українська нація...».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ