431196_10150564110932410_551222409_8950622_477404439_n.jpg 30 травня 2012 року в Москві від серцевого нападу помер мій 58-річний друг Петро Винничук. Він разом із сином та односельчанами вкотре поїхав туди на заробітки як будівельник. А повернувся з Москви в домовині. Подружили ми 1974 року в Мордовії, де разом відбували кару за «антирадянську діяльність». Я – за поширення українського самвидаву, а Петро – що разом із друзями підніс над Чортковом чотири національні прапори 22 січня 1973 року (того дня року 1918-го Центральна Рада проголосила Україну незалежною державою).

Президент Віктор Ющенко Указом від 18 серпня 2006 року нагородив Петра Винничука і сімох його побратимів орденами „За мужність” І ступеня. Їхні імена викарбувані на пам΄ятній таблиці, освяченій 26 січня 2012 року на приміщенні Чортківського педучилища, де вони теж установили були прапор.

Але герой Петро Винничук, виборовши незалежність України від Москви, мусив шукати заробітку в тій-таки Москві. То чи визволився він від Москви? Бо держава Україна нічого йому, крім ордена, не дала. Він, щоправда, й не просив, бо найбільшою йому нагородою і платнею було піднесення національного прапора над усією Україною. Але чи стала Україна під синьо-жовтим прапором справді незалежною державою?

Особисто я за Президента Ющенка, принаймні першого півроку, почувався щасливим. Бо нібито збувалася наша споконвічна мрія: нарешті в Україні українська влада. Це щастя тривало 5 років.

А нині, за Президента Януковича, чия в нас влада? За інерцією кажуть: українська влада. Але погляньмо, хто тепер в Україні владарює.

Хто такий Віктор Федорович Янукович? Батько його, Федір Володимирович, народжений 1923 року в с. Януки Вітебської области (Білорусь), за «дизертирство и пособничество немецко-фашистским оккупантам» відбував покарання в Сталінській (Донецькій) області. В Інтернеті досі гуляє документ: КГБ Білорусії пропонує КГБ Сталінської області повернути п΄ятьох в΄язнів, у тому числі Ф.В.Януковича, для додаткового розслідування (див.: http://ord-ua.com/2007/09/25/politsajskaya-blyaha/ ; http://polizaisled.blogspot.com/). Мабуть, за батьків гріх дух загиблих червоноармійців побив Головнокомандувача вінком. Бо за гріхи треба відповідати до сьомого коліна.

Звільнившись, Федір Янукович одружився з росіянкою Ольгою Семенівною Леоновою з Орловської области (Росія). Народивши сина Віктора, через два роки померла. Батько лишив сина на бабусю. І на виховання вулиці.

У лютому 2011 року В.Ф.Янукович, збираючись їхати в Польщу, розпускав чутки, що його дід і прадіди були литовськими поляками, католиками (http://gidepark.ru/user/CHERNENKO/content/665815). Тільки – боронь Боже! – не українцями.

Можна бути українцем по роду, а можна – за вихованням. Янукович аж ніяк не є людиною української культури. Він у свої майже 60 років уперше на могилі Тараса Шевченка прочитав по складах зі шпаргалки: «І на стороні кола їх поставлю слово» (замість «І на сторожі коло їх…»). Це було відкриття в геометрії: досі сторони мали трикутник, многокутник, а коло сторони не мало, бо воно кругле. А в Умані читає: «Ґулаґ Артьомовскій». Замість «Гулак-Артемовський». ҐУЛАҐ він знає зі власного досвіду, а «Артьомовск» – це десь поблизу його рідного Єнакієвого. Що вже казати про «великого українського поета Антона Чехова». Я з 6 класу знав, що Чехов українець, але російський письменник і драматург. А Янукович що, і в шостому класі не вчився? Щоправда, є випускний знімок за 8 клас. А за середню школу – нема. Зате є диплом проФФесора.

Янукович – поза українською культурою. І взагалі поза будь-якою культурою. Вершина його культури – футбол. «Сьогодні вмирає нація, а світ очманів на футболі» (Микола Холодний, 1961). Недарма Янукович у зоні мав «клікуху» Хам. Там він подружив із «хазяїном» зони, який мав, як на моє українське вухо, карикатурне прізвище Льовочкін. Що не завадило йому згодом очолити Департамент виконання покарань. Янукович під опікою Володимира Анатолійовича «встал на путь ісправлєнія» і був достроково звільнений. Хто сидів, той знає, за що, як правило, звільняли достроково… Тепер начальником Януковича є син того Льовочкіна, Сергій Володимирович, – Глава Адміністрації Президента. «Не первий, але й не другий чоловік у государстві», як казав про себе незабутній Олександр Ткаченко.

Третій, мабуть, Азаров. Цей «парєнь із Калуґі» прибився на Донеччину 1984 року. Кажуть, нащадок «красних латишів», що посоромився чомусь прізвища свого батька (Пахло Ян Робертович) і взяв жінчине. Я гадав, що князь Святослав Ігоревич розгромив Хазарський каганат ще в 969 році. Аж ні: Ніколай Янович хАзаров – досі повновладний каган України! Він щодня прилюдно знущається з української мови. Раніше вона йому була «без надобності», а тепер вивчити – «ум слабоват и здоровье не позволяет». (Так ґоспожа Простакова казала про свого синочка Митрофанушку – комедія Дениса Фонвізіна «Недоросль», 1782 р.).

Хто там четвертий? Може, Сергій Леонідович Тигипко з села Драгонешти в Молдові, який не вміє правильно по-українському написати своє прізвище? Воно походить від звуконаслідувального «тигипнути» – ударити чимось важким. Недавно він по телевізору тигипнув мене щирим зізнанням, що свої гроші тримає в офшорній зоні. Тобто не платить податків державі, в якій працює віце-прем΄єром. Даремно юний Пушкін закликав: «Мой друг! Отчизне посвятим души прекрасные порывы!». До влади дорвалися урвителі.

Далі за ранґом, мабуть, секретар Ради національної безпеки й оборони. Донедавна її очолювала гінеколог із Челябінської области Раїса Василівна Богатирьова (уроджена Лактіонова). Тепер безпеку й оборону Україні ґарантує нам «донєцкий» мільйонер Клюєв Андрій Петрович. Звідки походять його батьки – Інтернет мовчить. Може, з «двадцятип΄ятитисячників». Або з переселенців, яких навезли з Росії у спорожнілі після голоду 1933 року українські села. Це офіційно визначалося терміном «допрісєлєніє». Голодомор – це не їхня історія, тому Янукович і його коло не визнають геноциду українського народу. Бо вони – фізичні або ідейні спадкоємці організаторів і виконавців того геноциду.

У совєцькі часи бойовим авангардом КПСС був КГБ. Партія Реґіонів, яка складається переважно з росіян і надійно русифікованих «донєцкіх», теж хоче мати надійний щит. Тому в лютому 2012 року поставила на чолі Служби безпеки України щирого москаля… Пардон, уродженця Московської области Калініна Ігоря Олександровича – кадрового кагебіста (кандидат військових наук зі спеціальності розвідка та іноземні армії). Тобто СБУ під його мудрим керівництвом стає структурою, яка відкрито прислужує ФСБ Росії.

Ще недавно міністром внутрішніх справ у нас був Могильов Анатолій Володимирович, родом з Петропаловська-Камчатського. Який напередодні Дня Соборности 2011 року каркав нам «кровопролітіє». Що до цього додати? Хіба те, що він з 8 листопада 2011 року – Голова Ради міністрів Автономної Республіка Крим. Хоча більшу частину життя прожив в Україні («донєцкій»!), та оскверняти свої шляхетні вуста українською мовою (тим паче кримськотатарською!) він не бажає і вимагає надати статус державної його рідній, російській мові.

Я не помилився в «табелях про ранґи»: міліції в нас удвоє більше, ніж військовослужбовців. Але й цю другорядну посаду не можна доручати абориґенам. Тому Янукович виписав собі на цю посаду росіянина Саламатіна Дмитра Альбертовича. Народився він у Караганді (Казахстан). Має бойові заслуги: бився у Верховній Раді України, куди потрапив незаконно. Цей російський громадянин отримав громадянство України 6 грудня 2005 року. Щоб стати народним депутатом України, потрібно не менше 5 років побути громадянином України. А Саламатін став депутатом за списком Партії Реґіонів уже в 2006 році. Який народ представляв цей «народний депутат» у Верховній Раді? Казахський? Російський? Що точно – то це шахрайську Партію Реґіонів. І оцей розбишака (за фахом гірник) оборонятиме Україну від зазіхань своєї власної батьківщини – нашого найзапеклішого історичного ворога – Росії?

Ще один віце-прем΄єр, Борис Вікторович Колесников, родом з Маріуполя. Тобто «донєцкій». Хтось чув від нього хоч одне українське слово? Хоч би картаве?

Єфремов Олександр Сергійович – лідер фракції Партії Реґіонів у Верховній Раді. З Луганська.

Формально Головою Верховної Ради є українець Володимир Литвин, «примкнувший» до реґіоналів. Але дириґентом Верховної Ради є росіянин Чечетов Михайло Васильович, який народився в Курській області. Як він махне – так більшість і проголосує.

Голова Національного банку – Сергій Геннадійович Арбузов, росіянин, «донєцкій». Тоді якої національності в нас банк?

Ґенеральний Прокурор України Пшонка Микола Павлович – «донєцкій».

«Донєцкій» – це вже майже «русскій». Кажуть, на Донеччині небезпечно на вулицю виходити: зараз хапають, везуть в іншу область і ставлять якимось начальником, хоч би й дрібненьким. Навіть директори кладовищ уже «донєцкіє» – прибуткове місце! «Всё будет Донецк!».

Один лише Діма Табачник – «корєнной кієвлянін», з Подолу. У журналі “Книголюб” № 6, року 2010-го, він безсоромно хвалився: «Дід по батьковій лінії був затятим більшовиком двадцятих років; дід – викладач і професор кафедри політекономії, яскравий і несамовитий прихильник радянської влади». Зрозуміло, чому онук несамовитого (тобто кривавого) большевика-чекіста так само несамовито ненавидить усе українське. Він вважає, що „Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”. Полковник, доктор історичних наук, нібито автор двох дисертацій про репресії в Україні 20–40-х рр. добре знає, де поділась «украиноязычная интеллигенция» і хто тоді трудився в ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Однокурсники Табачника пригадують, як він хвалився іменною зброєю діда…

Чи випадково Янукович добирає на найвищі державні посади переважно росіян та неукраїнців? Що, серед українців нема талановитих професіоналів, які здатні були б здійснювати конституційне положення, що Україна є державою Українського народу? Ба, Українського народу як державотворця нинішня влада України воліє взагалі не згадувати. Натомість кажуть: «Народ України». Лідер Комуністичної партії України (не української! Бо українських комуністів нема в природі з 20-х років ХХ ст.) двоязикий Петро Симоненко (і цей теж «донєцкій»!) взагалі не визнає існування українського народу. Тільки «народ України». Ба, новий претендент на лідера нації, буковинець Арсеній Петрович Яценюк теж щодня кричить по телевізору, що Україна належатиме «народу України». А не українському народові.

Ще перераховувати міністрів та високопосадовців – неукраїнців на -ов та -єв – окупантів та нащадків російських окупантів?

Це не український уряд. Це «сборная СССР», яка грає не за Україну, а за той таки СССР. Тобто за його спадкоємця – Росію. Стратегічне завдання цього уряду, продиктоване з Кремля, – остаточно скомпрометувати Україну перед цілим світом, показати, що український народ неспроможний бути державотворчою силою, що його очолювати можуть лише «варяги».

Як оті шахраї, що руйнують підприємство, щоб здешевити його і купити за безцінь, так оці «варяги» руйнують і компрометують Україну, щоб задешево здати її під владу їхньої матері-Росії.

Такий уряд в УССР був у 20 – 30-х роках. Сталін тримав там кількох українців, точніше, хохлів. Для декору і відстрілу. Усі ті урядовці поводилися в Україні як окупанти в завойованій країні. (Ленін був відвертим: «Теперь с завоеванием Украины…» – ПСС, т. 38, с. 300-305; «Киев, Полтава, Харьков взяты…» – т. 40, с. 29; «Чем больше мы завоевываем Украину…» – т. 40, с. 251). На всі рівні влади українці допускалися лише за умови, що вони слухняно здійснюватимуть колоніяльну політику Москви. А як тільки Москва запідозрювала найменший національний ухил – зараз їх відстрілювала. Та й своїх окупаційних адміністраторів теж не милувала (Хатаєвич, Постишев, Балицький, Косіор). Даремно нинішні адміністратори сподіваються, що коли вони на тарілочці піднесуть Україну цареві-батюшці Путіну, то він їх милуватиме і нагороджуватиме посадами й маєтками. Путін усюди настановить своїх іванів. А наших злодіїв у Росії чекає «одна Сибір неісходима».

Хай мене після цієї статті обзивають націоналістом, шовіністом, расистом, нехай звинувачують у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі – я звик. За вироками совєцьких судів я – «український БУРЖУАЗНИЙ націоналіст» із 1968 року.

Тільки сліпий, забамбулений хохол не бачить, не хоче бачити, що в Україні вже відверто російська влада. Кадри в неї добираються за національною ознакою. Щоправда, беруть і українців, які втратили свої національні ознаки і стали на бік окупанта. Тобто зрадників українського народу. Ця чужа, ворожа українському народові влада готує – ні, вже здійснює тихий державний переворот. Залишилося лише ввести «другу державну мову» – і Україна буде розтоптана остаточно, її можна буде «упразднить за ненадобностью». Час, пророкований Тарасом, настав:

…Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять… 

P.S. Читач запитає: а чому я назвав статтю «Варяги внутрішні і варяги зовнішні»? За аналогією до статті Михайла Драгоманова 1876 року «Турки внутрішні і зовнішні». Щоб застерегти: росіянам внутрішнім і росіянам зовнішнім держава Україна не потрібна. А якщо вона, всупереч їхній волі, з΄явилася, то вони взяли в ній гору, щоб попанувати над дурними хохлами – недобитками українського народу. Якщо ж цей «проект» не вдасться, то не шкода цю країну покинути напризволяще і втекти за кордон, де в іноземних банках вони зберігають «з пожару вкрадений покров». Адже Україна для них – не Батьківщина, а лише територія і населення. Для пограбування. А поки що – за нашою, панове виборці, мовчазною згодою! – вони будують в Україні Росію № 2. Малоросію. Де ми, абориґени, потрібні хіба як робоче бидло, чисельність якого вони реґулюватимуть на свій розсуд.

Василь Овсієнко, лавріят премії імени Василя Стуса.

1 червня 2012 року.

Навздогін: Агов! А чи є тепер в Україні (та й у Росії) російська інтеліґенція? На зразок Ґерцена, Чернишевського, Короленка, Сахарова, яка б запротестувала проти глуму над Україною з боку їхніх знахабнілих співвітчизників?

З приводу статті В.Овсієнка «Варяги внутрішні і варяги зовнішні»

 Мене бентежить стан відносин між нинішньою владою і автохтонами. Але я байдужий до мовних ляпів чи біографій правителів. Я згоден з Вами, що нинішня влада не є українською. Але я хочу уточнити, що географічно і політично влада є українською. А от ментально, культурно, етнопсихологічно вона не асимільована українським етносом, відтак вона його не розуміє. Це можна простежити на прикладі соціальних ініціатив Президента, державних нагородах діячам культури, де виразно простежується вульгарно матеріалістичне сприйняття потреб і очікувань українців. Влада не може збагнути, що задля гідності, поваги і правдивості українці спроможні знищити державу, яку вони вибороли. Влада намагається сподобатися населенню зростанням доходів. Робить вона і культурницьку справу. Вона реконструювала музей Тараса Шевченка. Вона вдвічі збільшила розмір Шевченківської премії. Але одне тільки призначення Табачника міністром культури нівелює всі її гуманітарні ініціативи. А візити Кіріла, який користуючись прихильністю влади без нашої згоди творить на нашій землі рускій мір. А самодурство Затуліна, який покрикує на Президента незалежної держави, щоб той, знову таки без нашої згоди, зробив його язик мовою нашої держави. 

Нерозуміння прибулими з Росії чиновниками української душі, їхнє самоуправство, що суперечить нашим традиціям, їхня зневага до нашого права, до нашої історії і нашого способу життя є причиною того, що український етнос на підсвідомому рівні сприймає владу як окупаційну. І не маючи достатнього числа потужних інтелектуалів, етнос закривається від влади. В той же час, не маючи свого вождя, своєї державницької ідеології і своєї політичної організації, наш етнос легко стає здобиччю чужих йому політичних сил. Так нині є зі владою ПР. До того так було зі владою БЮТ. Так, мабуть, станеться і з владою „Батьківщина + Фронт змін”.

Інше джерело тривоги: чинна опозиція і організаційна неспроможність еліти українців. Сьогодні чимало уваги приділено мовному законопроекту. Події в парламентській залі при першій спробі розгляду законопроекту мають паралелі з подіями при ратифікації харківських домовленостей. Спільною ознакою обох подій є те, що опозиція зірвала обговорення законопроектів. Чи допомогло це Україні? Відповідаю впевнено: ні!

Якби в парламенті відбулось обговорення законопроекту про ратифікацію харківських угод, то угода не була б ратифікована. Чому? Тому, що влада мусила б внести в парламент справжній законопроект зі справжньою угодою. А без обговорення можна підсунути депутатам фальшивку. Питання: чи при обговоренні законопроекту депутати фракції Литвина голосували б за нього? Мабуть, ні. Адже при обговоренні була б розкрита фальш. Тому депутатів більшості позбавили можливості почути опозиційну оцінку того, що їм „втіхаря” підсунули. Іншими словами, шоу в парламенті з киданням димової гранати – то була технологія зриву обговорення проекту, що забезпечувало прийняття закону з неоголошеним в парламенті змістом. Таким чином опозиція допомогла регіоналам нав’язати Україні кота в мішку.

В подіях при розгляді мовного законопроекту використана та сама технологія, але без гранати, зате з пораненням генерала Петрука. (Це, мабуть, йому плата за рішучість, з якою він не дозволив силам МВС застосувати зброю проти Майдану в листопаді 2004 року?). Якого результату досягли? По-перше, так само зірвали обговорення. По-друге, зірвали голосування. Але!!! Законопроект не провалений. А от якби було обговорення, а потім голосування, то закон був би провалений. Вже перед засіданням парламенту Єфремов знав, що йому бракує шести голосів для ухвалення закону. Він міг перенести розгляд законопроекту на пізніше, але Президент розпорядився розглядати. Що міг зробити Єфремов, щоб врятувати законопроект і виконати розпорядження Президента? Влаштувати шоу з провалом обговорення і провалом голосування. Це й було зроблено.

А тепер персоналії: в обох шоу організатором подій був генерал-майор СБУ Кожем’якін, який відряджений спецслужбою в „Батьківщину” як відповідальний за безпеку лідера. При ратифікації харківських угод Кожем’якін приніс в парламент гранати. За домовленістю, дві гранати мали кинути НУНСівці Парубій і Гримчак. А чотири – БЮТівці. Насправді тільки Парубій кинув гранату. Гримчак засвітився, а от від БЮТ жодного не було видно.

При розгляді мовного законопроекту розпорядником подій був той самий Кожем’якін, а виконавцем - той самий Парубій.

Дії Кожем’якіна логічні. Він є генералом держбезпеки, відтак він не може бути в опозиції. А те, що він перебуває в опозиційній партії, не робить його опозиційником. Він виконує своє спеціальне завдання.

А Парубій? За нього мав би відповісти Ющенко.

Було б помилкою вважати, що вся п’ята колона Москви зосереджена в ПР, КПУ та близьких до них силах. Ні, п’ята колона розосереджена по всій Україні і представлена у всіх партіях, що є парламентськими, або претендують стати такими. Це зауваження справедливе і для опозиції.

Коли Іван Кириленко, як лідер фракції БЮТ, щиро захищав ув’язнену Юлію Тимошенко, він оголосив в парламенті, що домовився з фракцією ПР про компроміс, за яким регіонали готові проголосувати за декриміналізацію юльчиної статті. Коли він це оголосив, тут же Турчинов і Кожем’якін заявили, що Кириленко висловив власну думку, що БЮТ не буде співпрацювати з ПР, а наступного дня усунули Кириленка з посади лідера фракції.

Далі більше. При створенні КОДу ініціатори об’єднання не побажали приймати партію Лук’яненка. Потім побажали. Але, коли опозиція об’єдналась, то виявилося, що в об’єднання увійшли тільки „Батьківщина” і „ФЗ”. Решта партій, за невеликим винятком, втратили можливість пройти в парламент за списком об’єднаної опозиції.

А ще до того був прийнятий виборчий закон, який унеможливив проходження в парламент українським партіям, що були в складі НУНС. Механізмом, який тепер значною мірою зменшує число українців в новому парламенті, став 5%-ний бар’єр. За цей бар’єр, разом з ПР, проголосував БЮТ і частина НУНС, що примкнула до Яценюка. До речі, саме про такий компроміс домовлявся Іван Кириленко: БЮТ для ПР високий бар’єр, а ПР – декриміналізує юльчину статтю.

Чи можна сподіватися, що за списком об’єднаної опозиції пройде більше українців? Ні. І для Яценюка, і для Турчинова парламентські вибори – то є бізнесовий проект. Яценюк не приховує, що ставку він робитиме на корумпованих, сподіваючись із їхньою допомогою замінити собою Януковича на посту Президента. Списки, як і раніше, закриті, а це означає, що вони складатимуться з грошових мішків.

Українці, як етнос, що не опанував бізнесову психологію, опиниться в переважній меншості. Українофоби вже не приховують своїх планів: новий парламент втратить український дух, відтак зникнуть перешкоди для запровадження другої державної мови, а через якийсь час, «на прохання трудящих» – для скасування державного статусу української мови.

З повагою  Григорій Приходько

3 червня 2012 року

Оприлюднено на «Майдані» 3.06.2012:

http://maidan.org.ua/2012/06/z-pryvodu-statti-v-ovsijenka-varyahy-vnutrishni-i-varyahy-zovnishni/ 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ