Photo-krucyk У давніх римлян був рецепт гуманітарної інтервенції та знищення народів, що є актуальним і донині: «Щоб перемогти народ без війни, заміни його героїв на власних».

Хіба не це ми бачимо на прикладі українського сьогодення, наповненого намаганнями перевернути історію України, сфальсифікувати чи взагалі змусити забути окремі її сторінки? Час серйозно замислитися: що ми, сучасні українці, втрачаємо разом із власною історією?

Московські окупанти добре розуміли ганебність своїх окупаційних дій на Україні. Тому намагалися переконати український народ і світ, що, начебто, в Україні відбулася громадянська війна між місцевою буржуазією і пролетаріатом, а російський уряд лише надав «братню воєнну допомогу» повсталим трудящим.

Цю брехню десятиліття тиражувала облудна історіографія, намагаючись відмити українську кров з рук своїх кремлівських хазяїв. Коли ж «аргументів» не вистачало, на допомогу платним борзописцям приходили кадебешні «заплічних діл майстри». Перелякані ними гомосовєтікуси навіть у незалежній Україні так і не зважилися на офіційному рівні чітко й недвозначно назвати речі своїми іменами: «громадянську війну» – українсько-російською війною, «братню воєнну допомогу» – збройною агресією, «визволення» – окупацією, а «возз’єднання» – анексією.

Така безхребетність заохочує нинішню Російську Федерацію і її п’яту колону в Україні до реваншу. Використовуючи поблажливість українських правоохоронних органів, ветерани окупаційної російської армії, воєнні та цивільні колоністи і їх нащадки проводять на території України підривні акції, скеровані на розчленування території Української держави та уярмлення українського народу.

Сценарії знищення незалежної України апробовано ще у 1917 – 1919 роках. Як відомо, 3 березня 1918 року в м. Бресті Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка підписала мирний договір з державами Четвертного союзу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Німеччиною і Туреччиною. Згідно з умовами договору, Росія зрікалася свого суверенітету над Україною, Польщею, Фінляндією і країнами Балтії. Вона зобов’язувалася «не втручатися у внутрішні відносини цих країн». Щодо України, стаття 6. Договору зобов’язувала Росію «негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та державами Четвертного союзу». Водночас українська територія мала бути очищена «від російських військ і російської Червоної гвардії». Крім того, Росія зобов’язувалася припинити всяку агітацію чи пропаганду проти уряду або публічних установ УНР. Таким чином, Брестський договір надав Україні визнання її самостійності з боку Росії, зафіксоване перед третьою стороною й у формі міжнародного зобов’язання.

А тепер звернімось до історичних подій, документів радянських спецслужб та історичних фактів, які беззаперечно доводять що громадянської війни в Україні не було а відбулась військова окупація України Росією та анексія її території.

Отже делегати Всеукраїнського з’їзду Рад, які зібрались в грудні 1917 р. у Києві, засудили ультиматум Леніна і Троцького Українській Народній Республіці (УНР), надавши повну підтримку Центральній Раді, а невеличка купка російськомовних представників рад покинула з'їзд і поїхали творити альтернативну радянську владу до Харкова. Це був заздалегідь підготовлений план совєтів, так само як створення альтернативних „совєтських” урядів для Фінляндії та інших країн, що мали бути також у майбутньому окуповані. І-й з’їзд рад доручив новоствореному псевдо Всеукраїнському центральному виконавчому комітетові ЦУЦ ВК Української Совєтської Республіки поширити на територію України всі декрети і розпорядження Російської Федерації[1].

Це і є переконливим свідченням маріонеткової природи цього „уряду”.

5-12 липня 1918 року у Москві проведено І з’їзд маріонеткової КП(б)У, який постановив «боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської соціалістичної республіки». Створено Центральний Всеукраїнський Революційний комітет, який у своїй діяльності фактично підпорядковувався Оперативному відділу Народного комісаріату у військових та морських справах РСФСР. Роботі цього відділу підвищену увагу приділяв Ленін. Відділ готував та нелегально засилав до України диверсантів, резидентів новостворюваних агентурних мереж, переправляв агітаційну антиукраїнську літературу, зброю.

Програвши першу українсько-російську війну 1917-1918 років, Росія не відмовилася від своїх загарбницьких планів щодо України. Адже йшлося про донецьке вугілля, криворізьку залізну руду, нікопольський марганець, запорізьку та херсонську пшеницю, торгові порти Північного Причорномор’я. Без них новітні імперіалісти не уявляли собі Росії-наддержави.

По містах України була закладена ціла мережа підпільних підривних більшовицьких організацій. Так, в листі Головного комітету єврейського Комуністичного союзу в Україні до ЦК КПУ від 19.08.1919 року сказано:

«Уважаемые товарищи!

Нижеперечисленные тт. командируются нами для ответственной партийной работы (подполья) в Левобережную Украину:

  1. Френкель – член Главкома.
  2. Рабичев.
  3. Эстрин и Эйдельзон (Екатеринославского комитета).
  4. Лехциер (Харьковского комитета).
  5. Эскин (Луганского).
  6. Степанский (Бердичев).
  7. Паргаманник (член Киевского).
  8. Заславский (Киев-Демиевского рай. комитета).
  9. Либский (Подольского).
  10. Бруханский.
  11. Бурман.
  12. Зверева (ответственный партработник)[2].

Явочними квартирами служили помешкання відомих прихильників та борців за радянську владу, а також їх культові приміщення. Зокрема в м.Бердичеві таке кубло розміщувалось у Новоміській синагозі (пароль – «Тфимин», відгук – «Во имя отца и сына»)

(ЦДАГО, Ф-1, Оп-18).

Фінансування засланих на українську територію бойовиків здійснювалося безпосередньо через Я.Свердлова у російській та іноземній валюті.

Згідно рішень ЦК РКП(б) і РНК РРФСР у 1918 році на базах, розташованих у прикордонних з Україною районах РРСФСР і «нейтральній смузі», розпочалася підготовка бойовиків для війни з українською владою. Бази дислокувалися по лініях Тула—Калуга, Орел—Брянськ. Крім того, бази розміщувалися в Кургані, Почепі, Зернові та ін. Ядром створюваної радянської Червоної армії України стала 2-а Орловська дивізія і 43 робітничий полк.

Одночасно почалось формування російської Резервної армії під командуванням полковника колишньої царської армії Глаголєва, яка мала у потрібний момент «прийти на допомогу українським повстанцям». Сформовані частини дістали умовну назву Групи військ курського напряму.

У російських містах створювались та укомплектовувались згідно штатного розпису державні установи, які після окупації відповідних українських територій у повному складі переїжджали в губернії, округи та волості України.

Так, Чернігівський військовий комісаріат був створений 09.12.1918 р. у м. Орлі, Росія, а після окупації української території переїхав до Чернігова 12.12.1919 р.

(ФР-2201. од. Зб. 341. 1918-1925 рр. Описи (Чернігів).

До березня місяця 1920 р. Чернігівський військовий комісаріат виконував завдання штабу Орловського військового округу.

Для Київської губернії в різних російських містах було створено та укомплектовано штатами (ясна річ, своїми) 13 військових комісаріатів[1].
А в січні 1920 р. за наказом «Совєта Всеросійского Главного штаба» розпочато формування штабу Київського військового округу[2].

Вище військове командування РРФСР брало безпосередню участь у формуванні Червоної армії України, зокрема піхотних і кавалерійських частин, кулеметних рот, артилерійських дивізіонів та так-званих карзагонів, що формувались на території Росії і направлялись на Україну.

Національний склад радянської окупаційної армії в Україні за особовим складом був переважно не українським.

Аналогічна ситуація з карчастинами була і в інших українських губерніях. Одеська губернія отримала 12 карчастин та кавалерійських батальйонів, Подільська – 18. і т. д. Формувались та в спішному порядку відправлялись на Україну ці карчастини в російських містах та військових округах губернськими воєнкоматами та військовими штабами. Якщо в поодиноких випадках і вдавалося сформувати військову чи карчастину з етнічних українців, то її у спішному порядку відправляли в Росію, а взамін присилали свою.

Воєнкомати та карчастини формувались в Петроградському, Московському, Приуральському, Заволжському та інших округах, в містах Калуга, Владімір, Москва, Івано-Вознесенськ, Кострома, В’ятка, Перм, Саратов, Самара, Астрахань, Єкатеринбург, Вологда, Уфа і т.д. Апетити в завойовників настільки були високі, що навіть було створено кілька воєнкоматів для майбутньої окупованої, як вказано в документах, «Галіції»[1].

Українцям не довіряли. Карчастини і воєнкомати забезпечувались російськими «преданними соввласти» керівними кадрами.

Тільки з Петроградського окружного воєнного комісаріату в Україну на керівні посади було відправлено 314 чоловік: з Вологди - 35, Воронежа – 21. У волосні комісаріати - 151 чол., в Херсонську Губернію – 41 чол., в Чернігівську – 18, в окружні штаби – 10 керівників. Часу забракне перелічувати політпрацівників, які були направлені в Україну із Росії. Вражає, що на керівні посади призначались особи, які в Росії були переписувачами, експедиторами, артистами, керівниками дитячих секцій і клубів і, навіть, кучерами. Очевидно, що головним критерієм відбору та призначення була жорстокість, яку відчули на собі мільйони українців[1].

Постачання радянської армії України здійснювалося централізованим шляхом через Центральне управління постачання у Москві. Озброєння надсилалося з Москви, Тули, Брянська і Орла. Так, у листопаді 1918 р. бойовики одержали значну кількість артилерійського озброєння (24 артилерійських гармати з лафетами, передками і запасними частинами, 16 тис. гранат, 16 тис. шрапнелей, 4800 запалювальних снарядів, 2 542 лінійних гранат тощо). Наприкінці 1918 р. в розпорядження псевдо-українських військових з'єднань було передано окремі підрозділи авіації.

У грудні 1918 р. за вказівкою Центрального управління постачання бойовикам було відпущено 8 тис. кожухів, 8 тис. черевиків з обмотками, 16 тис. гімнастьорок, поясів і 24 тис. речових мішків 70 похідних армійських кухонь. Для налагодження служби зв'язку в Центральне управління постачання відпустило бойовикам 36 комутаторів, 26 телефонних двоколок, 100 польових апаратів, 20 мотоциклів з колясками, кілька сот верст кабелю, 50 індукторів та ін. Медикаменти надсилалися безпосередньо Наркомом охорони здоров'я РРФСР.

Фінансове забезпечення антиукраїнських банд було покладено на Курський банк. Ще в листопаді 1918 р. для 3-ї бригади (6-й і 7-й полки) в Курському банку було одержано 2 млн. крб. Посилюючи фінансову допомогу радянській армії України, РНК РРФСР виділив відділу грошового постачання Головнокомандуючого радянськими військами України 22,5 млн. крб. Потім з утворенням Українського фронту Наркомфін РРФСР систематично постачав радянську армію України грошима і здійснював контроль за їх використанням.

Отже, Червона радянська армія України була переважно російська за національним складом, перебувала на утриманні російської сторони і сформована росіянами для боротьби з незалежною Україною. В 1920 р. Л. Троцький відзначив: «Советская власть на Украине смогла удержаться лишь силою Москвы, великорусских комунистов Красной Армии».

Наприкінці 1920 р. Україну окупувала Червона Армія Советської Росії чисельністю 1 млн. 200 тис. чоловік. На території України дислокувалось 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п’ять армій (4-ту, 6-ту, 12-ту, 14-ту і 1-шу кінну).

В березні 1921 р. командуючий більшовицькими військами в Україні М. Фрунзе відзначив: «85 %» особового складу Червоної армії в УРСР складали великороси, 9 – українці, 6 – поляки, білоруси, татари, євреї, німці та інші» Зрештою, маріонеткового характеру радянської армії України не приховували й самі її організатори. В Положенні про радянську армію України було сказано: «Радянська Українська армія входить складовою частиною до загальноросійської… Українська радянська армія постачається від центральних установ Російської Республіки… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому збройними силами Російської республіки».

Навіть статути, устави, книжки червоноармійціцв, інформативні та агітаційні матеріали друкувались та надсилались в Україну з центру. Як засвідчують архівні документи в 1919 р. та на початку 1920 р. в Україну з Росії передано Статутів (Уставів) – 24 462 шт., службових книжок червоноармійців – 25 000 шт. Видано уставів – 10 006 шт., видано службових книжок червоноармійців – 24 150 шт[2].

Сформовані поспішною мобілізацією військові та карчастини, не обмундировані, часом в лаптях, отримували посвідчення червоноармійців, вже прибувши в Україну. На військовий вишкіл новобранців не було часу. Зате комісари-політруки вказували на Україну, як землю, де у ворогів пролетаріату є харчі і казкові багатства. Ще на V з'їзді РКП(б) - 18-23 березня 1919 року в Москві один з лідерів більшовиків П'ятаков заявив: „ Мы должны отказаться от лозунга „самоопределения наций”. Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украине, а вы знаете отлично, что судьба Украины представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик. Если Советские Республики установятся в Австрии и Германии, то в Украине будут заинтересованы и эти республики.

Для втілення своїх окупаційних амбіцій Росія окрім сформованих військових та карчастин додатково зосередила поблизу демаркаційної лінії з УНР потужне воєнне угруповання чисельністю близько 75 тисяч піхотинців, 1500 кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. В разі сприятливої міжнародної обстановки ця армада мала вдертися в Україну вслід за фальшивими «українськими повстанцями».

Так і сталося. З вибухом інспірованих більшовиками та їх європейськими союзниками революцій в Німеччині й Австро-Угорщині, Росія розпочала 2-гу українсько-російську війну. Однак, на відміну від першої, цю війну не було офіційно оголошено. На своєму початковому етапі вона велася псевдоукраїнськими збройними формуваннями, сформованими, озброєними і вишколеними на території Російської Федерації, які складали невід’ємну частину її збройних сил і проводили свої операції за єдиним загальноросійським планом. Цим московський уряд намагався всіляко приховати своє керівництво інтервенцією проти держави, яку він перед тим визнав незалежною і зобов’язався перед міжнародними чинниками не втручатися у її внутрішні справи.

Вступивши в межі УНР росіяни та їх найманці, серед яких були і монгольскі та китайські полки, зустрілися з жорстким опором української армії і корінного населення. Та й не дивно, бо шлях завойовників позначався грабежами, реквізиціями, насильствами і вбивствами. Тому її командування в особі Антонова-Овсієнка звернулося до Леніна з проханням відкрито ввести в Україну суто російські війська. Прохання задовольнили. В результаті спільних дій Росії та її агентури в Україні, при потуранні європейських «миротворців» незалежна Українська Народна Республіка була знищена, а більшу частину її території окуповано російською Червоною армією і, згодом, анексовано Російською Федерацією.

Зазначене вище фінансове та матеріальне забезпечення окупаційних російських війсь було розраховане тільки на переїзд в Україну і один чи два дні проживання. А потім «освободітєлі» переходили «на самоокупність» шляхом розбою, грабежів, реквізицій, конфіскацій, контрибуцій, продрозгорток, арештів, депортацій, вбивств, гвалтувань та інших, небачених до того, методів нелюдських звірств диктатури пролетаріату.

Дислоковані в містах, містечках, селищах і селах окупаційні військові та карчастини були повністю на утриманні українських селян. Селяни під страхом репресій годували і одягали окупантів. Майже вся сільська молодь, що не могла змиритись з російским свавіллям, брала в руки зброю та йшла у повстанські загони. Для підтвердження вище сказаного наведу як приклад кілька фактів із архівних документів, яких тисячі можна віднайти у архівах України: Інструкця «прод-трибуналов» зобовязувала трибунали по приїзді в село вимагати у сільского керівництва список осіб «не выполнивших продрозверстки. Этот список является обвинительным актом». Якщо такого списку не було, суду «предается сельсовет и продагент». На вимогу трибуналу скликається сільский схід, а тих хто не виконав розгортки, арештовують. Після чого починається засідання трибуналу. Покаранням трибуналу було: Заміна одного продукта іншим, уплата грошима вартості продрозгортки, конфіскація частини або всього майна, а при виявлені прихованих продуктів – вища міра покарання[3].

Під грифом таємно 20.04.1920 р. у Харкові була видана «Краткая инструкция по борьбе с бандитизмом и кулацкими восстаниями». Цей документ не просто давав право чинити репресії, він зобов’язував окупаційні російські війська до знущань, грабежів та вбивств українського населення.

5 розділів та 43 статті інструкції стали основною зброєю окупантів у знищенні українців і їх державності. Наведу, як приклад, тільки декілька статей. Мова оригіналу:

«Ст. 1. Для ведения борьбы назначаются все местные наличные войсковые силы этой територии». При необхідності, для проведення операцій, залучались війська і з інших територій, яких зобов’язувала інструкція після завершення операції повертатись на попереднє місце дислокації.

Ст. 38. В случаях явно выраженной враждебности населения, укрывательстве и упорной не выдачи бандитов и повстанцев, на данное население может быть наложена та или иная кара.

Такими карами могут быть:

а) Контрибуция продуктами продовольствия,

б) денежная,

в) производство выселения и взятие семейств главарей и зачинщиков восстания, конфискуя все их имущество и передавая его бедноте,

г) обстрел селения и,

д) его полное уничтожение.

Председатель Совнаркома Украины Раковскый /пыдпис/

Член Реввоенсовета Югзапфронта Егоров /подпись/

Член Реввоенсовета Берзин /подпись/

Начтыла фронта Эйдеман /подпись/

Наштаюгзап Петин /подпись/[4]

Так, було оточене с. Старовіровка Харківської губернії. Тричі селянам у письмових ультиматумах пропонували здатись і арештувати та видати своїх керівників. Ось що писав в ультиматумі до селян оперативний штаб 2-го зразкового батальйону: «Крестьяне с. Староверовка неужели вы думаете устоять перед нашими полками, которые ждут только приказа явиться в Староверовку…..» Тричі селяни одинаково відповідали на ультиматуми колонізаторів: «Вы пугаете нас уничтожить вместе с детьми и имуществом. Это слова не социализма и революционера. Мы не против соввласти, но пусть погибнем мы все, пусть сожгут наше село, но торжеству грабежей, насилия и произвола настал последний час[5].

(Обласний архів Харківської обл. Р-200. Оп-1. Спр-3с.»

Пограбування українських сіл шляхом накладання оккупантами контрибуцій 1920 р[1].

Першим питанням порядку денного засідання Чугуївської постійної наради при начальнику тилу було: Посилка карального загону в Бурлацьку волость та накладення на неї контрибуції. Вирішили: вислати в Бурлацьку волость для викачки контрибуції «трійку» із збройним загоном чисельністю у 50 штиків і 20 вершників при одному кулеметі під командуванням помічника командира 3-ї роти 565 стрілкового полку тов. Ляпіна. Означеній трійці доручалось:

- конфіскувати для кавалерійського ескадрону 150 коней з вуздечками, 150 комплектів обмундирування, 150 матрасних наволочок, набитих соломою, 5000 аршинів полотна, 10 бричок з упряжжю;

- вилучити 100% продуктів, як жирів, так і хлібних продуктів, взяти 30 молочних корів для молочної ферми, 100 мільйонів грошової контрибуції для культурних цілей, а також забрати весь куркульський елемент, як заручників і розмістити їх в концентраційний табір та утримувати до наступного розпорядження.

- забезпечити трійку мандатом з необмеженими повноваженнями аж до розстрілу.

Впродовж 3-х днів каральний загін та трійка не тільки виконали, але й перевиконали завдання. На наступному засіданні награбоване розподілили між собою. Найбільше перепало каральному загону, ГПУ, міліції і парткому[2].

Протоколом Гадяцького об’єднаного засідання «Особой комисии» приймається резолюція: «…соучастничество части населения к бандитизму можно остановить только красным террором которым можно гарантировать спокойствие и неприкосновенность личности совработников. С этой целью считает необходимым расстрелять нижепоименованых жителей г. Лютенки (список 8 чоловік)» Тим же протоколом затверджений список заручників -19 чоловік[3].

Якщо приймалось рішення про розстріл кількох заручників із загального числа, за інструкціями, жертви визначались шляхом жеребкування. Протоколом №16 Гадяцького Увоенсовещания від 05.08.1921р.створюється особлива комісія із «Парткома, Исполкома, Военкома, Бригади 20 и Политбюро» всього 5 чоловік, яким надається право за кожного вбитого «совработника» розстріляти 10 чоловік і, крім того, взяти із с. Цепки у заручники всіх куркулів ворожих «соввласти»[4].

Телеграммою № 272 Вельбовський предволісполком тов. Штепа повідомляв предуісполкома Чабаю що: «в ночь с 16 на 17 марта переходящими красноармейцами 7-го Кадрового Кавполка произведены буйства, насилия и побои граждан». Перелічується 6 потерпілих родин та повідомляється, що це вже другий такий напад цього полку на села Вельбовку[5].

Перетерпівши чисельні напади «визволителів» на свої села, селяни від старого до малого брались за зброю, намагаючись захистити свої родини і майно. Україна горіла у вогні селянських повстань.

М.Тухачевський, підсумовуючи досвід боротьби з „контрреволюционными восстаниями”, писав: „В районах прочно вкоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прочной оккупацией восставшего района. Словом, борьбу приходится вести, в основном, не с бандами, а со всем местным населением»

Щоб надати респектабельності анексії України, вчинено політичний фарс з так званим „союзним договором”. У 1922 році з'їзд Совєтів СССР заслухав відповідну декларацію, підготовлену відомим спецом з національного питання Й.Сталіним. Характерно, що питання юридичного оформлення СССР вирішував з'їзд, 63% делегатів якого складали росіяни і тільки 8% українці.

Текст „союзного договору” був прийнятий за основу і мав доопрацьовуватися ЦИК СССР разом з урядами совєтських республік. Потім його мали тимчасово впровадити на наступній сесії ЦВК СРСР і ратифікувати на з'їзді Совєтів. Однак на з'їзді Совєтів у січні 1924 року ніхто жодного „союзного договору” не обговорював. Пізніше - теж.

Ще далеко до політичного фарсу про союзний договір в архівних документах каральних органів містяться вироки у яких «именем Росии» засуджують до смертної кари Українців.

Таким чином, територія Української Народної Республіки була окупована, а потім анексована Совєтською Росією. Однак, влада окупанта є фактичною владою, тобто це не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією. Окупаційний совєтський режим тримався виключно на багнетах російської Червоної Армії і наганах репресивно-каральних органів. Весь міжвоєнний період совєти вели в окупованій Україні відкриту війну з українцями, чинили геноцид українського народу.

Боротьба українців проти російської окупації ніколи не припинялась. Вона велась в активній (збройно), чи пасивній формі (політично) аж до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Тільки за період 1917 – 1932 рр. в архівних документах спецслужб та партійних донесеннях в Україні зафіксовано 268 збройних повстань, діяло понад 1500 збройних повстанських загонів, впродовж 1928-1932 рр. 265 районів України були охоплені стихійними виступами селян, так званими (волинками).

Голодомором 1921-1923 рр. більшовикам вдалося зупинити наростаючу хвилю селянських повстань. Але з початком суцільної колективізації, з 1928 р. збройний спротив українців різко активізується. В період 1928-1932 рр. Радянські архівні документи фіксують 113 збройних селянських повстань. Чисельні стихійні виступи селян (волинки), якими охоплена вся Україна «подавляются войсками».

Тому не випадково особо уповноважений ОГПУ на Україні В. Балицький адресує Й. Сталіну доповідну записку у який змальовує повстанські виступи в різних областях України та б’є тривогу про можливий вихід України із союзу у зв’язку з збільшенням збройних повстань та організованого спротиву українців.

«Вскрытием контрреволюционных организаций и групп устанавливается:

  1. Наличие широко разветвленного польско-петлюровского повстанческого подполья, охватившего по неполным данным 67 районов Украины.
  2. Засоренность колхозов, совхозов, МТС, МТМ петлюровским, кулацким, белогвардейским и антисоветским элементом, которые вели активную разлагающую работу в колхозах, разхищали, разбазаривали и умышленно уничтожали хлеб, тягловую силу, скот.
  3. Активность национал-шовинистической части украинской интелегенции, которая в ряде случаэв идеологически и организационно формировала и возглавляла вскрытые контрреволюционные повстанческие организации. […]
    1. Осенью 1931 года началась широкая вербовка в повстанческие организации и ячейки бывших петлюровцев, участников различных банд и кулаков, с целью поднять весной 1933 года восстание на Украине.
    2. Организация строилась по военному типу. Во главе нескольких сел стоял атаман. Атаман имел в своем разпоряжении сотенных командиров, а последние – десятских.
    3. Активную руководящую роль в организации, кроме кулацко-петлюровских елементов, играли бывшие члены КПУ, УПСП и автокефальный актив. […]»[1].

Повстанчество.

По ряду вскрытого повстанческого подполья в Киевской области, о котором сообщалось в записке по проводу, установлено:

Через п’ять днів Й. Сталін доповідну Балицького із своєю телеграмою розсилає всім обкомам. Телеграма містить приписи про посилення репресій, хлібозаготівель та інших мір по придушенню збройних виступів. 1-го січня Й. Сталін надсилає телеграму керівництву України, особисто Косіору з аналогічними вимогами. 2-го січня Косіор надсилає телеграму всім райкомам, радгоспам і колгоспам.

Наведені документи засвідчують, що однією з головних причин Голодомору 1932-1933 рр. був страх московського керівництва перед українськими антибільшовицькими виступами та боязнь втратити Україну.

Так звана Українська Радянська Соціалістична Республіка не була суб'єктом міжнародного права, а лише адміністративною одиницею «совєтської тюрми народів». Вона не мала свободи зовнішніх зносин, власного війська, власних грошей та інших ознак державності. В ній влада належала не українському народові, а ВКП(б), філія якої КП(б)У в 1925 р. мала тільки 36,9% українців. І це в той час, коли етнічні українці складали більше 81% населення України. Як свідчив український вчений М.Шаповал, за даними радянської статистики українці в Радах губерній становили меншість - 45%. А в Раднаркомі УРСР серед 16 т. зв. „народних” комісарів бачимо лише одного чи двох українців. Решта - росіяни та представники інших „братніх” народів. Українці, які складали 81, % населення, у керівних органах промисловості й фінансів УРСР становили тільки 15,5%. Росіяни і євреї, частка яких серед населення була 14,66%, в управлінні промисловістю й фінансами посідали 76,2%. За тридцять чотири роки - від березня 1919 до червня 1953 р. - керівництво ЦК КП(б)У було увесь час у руках чужинців. Лише в червні 1953 року першим секретарем ЦК КП(б)У призначили зросійщеного українця О.Кириченка.

А щоб навіть не виникало спроб історичної оцінки дій окупантів переслідування та утиски національно орієнтованих істориків в Україні розпочалися з перших місяців окупації. В Україні запроваджується монопольне право панування комуністичної ідеології.

Розгром немарксистських «націоналістичних» шкіл та підрозділів історичної науки супроводжувався репресіями. У1930–1933 рр. із 184 репресованих науковців України не менш 170 представляли різні галузі історичної науки.Відбувається вилучення «націоналістичної» історичної літератури, зімни у змісті викладання історичних дисциплін та організації підготовки науково-педагогічних кадрів. За визначенням Я. Дашкевича, «викидання та замовчування фактів, які не підходили під запрограмовану згори схему, супроводжувалися обов’язковою боротьбою з буржуазним націоналізмом та із західною історіографією. Історичну науку було поставлено на службу фальсифікації». Якщо наприкінці 1920-х р. серед істориків члени компартії становили 7%, то в 1983 р. – 68%.

Впродовж радянського періоду історії України було вжито системних заходів із корегування історичної пам’яті народу в інтересах формування нової політичної спільноти – радянського народу. Поширення, замовчування, перекручування, тенденційне висвітлення певних подій, явищ, постатей вітчизняної історії (національної нерадянської державності, націоналістичного й повстанського руху, політичних репресій, масового голоду, катастрофічних поразок. Замовчування, дискредитація або дозоване поширення інформації щодо певних соціальних та професійних прошарків, які внесли помітну роль у цивілізаційний розвиток України.

Працює жорстка цензура, вилучення, знищення, приховування у «спецсхранах» (запроваджуються з 1922 р.) забороненої літератури (включаючи класику вітчизняної історичної думки) та документів, або обмеження доступу до них лише спеціалістам з «критики буржуазних фальсифікацій» історії України.

Весь міжвоєнний та після воєнний період окупаційна влада здійснює заходи щодо фізичної ліквідації носіїв пам’яті, тобто учасників визвольної боротьби, особливо Східної України – повстанців, отаманів, політичних діячів.

Молода українська держава, після довгих років окупації, розпочала своє відродження в 1991 р. без політичної історії. Весь фактаж матеріалів, в тому числі архівних, що стосувався спротиву окупації і боротьби українців за власну державність був заборонений та знаходився під грифом секретно. Кілька поколінь громадян України були виховані на історії, написаній окупантами, а особливо останніх 70 років – комуністичними ідеологами.

Українські архіви, що формувались окупантами: царською та комуністичною Росією, чи то Польщею, Австрією, як правило зображали українців та всі історичні події, що відбувались на території України, тільки в негативному світлі. Пролити світло на правдиву історію України могли засекречені архівні документи, але на їх сторожі ще й до сьогодні стоять старі кадри комуністичного КДБ.

Історичні інституції та виховані радянською владою історики після проголошення незалежності так і не змогли, за невеликим винятком, переорієнтуватись і приступити до написання правдивої політичної історії України без ідеологічних нашарувань. Дуже часто українські історики шукають об’єктивізму у тенденційних архівних документах окупантів. Тобто висвітлюють історичні події не з позиції української державності а з позиції окупантів.

Сьогодні історична правда потрібна двом третинам, а може й більше, сімей громадян України, які, незалежно від національності, збираючись у родинному колі, згадують про репресованих совєтами прадіда, діда, батька, матір, депортованих чи знищених родичів. Вона потрібна всьому українському суспільству, адже тільки вона здатна консолідувати суспільство. Не можна на неправді невеликої частини привілейованої совєтської верхівки (совєтських партійних і каральних органів та їх родин) будувати новітню Українську державу. Про те, що вік такої держави не може бути довгим, свідчать наші часті політичні кризи. На пропаганді наскрізь неправдивого совєтського окупаційного „раю” українського патріотизму не виховаєш.

Голова Київської організації товариства «Меморіал»,

Директор музею «Совєтської окупації».

Р. Круцик.

фотодокументи до статті: Vstup2 02Vstup3 03Vstup4 04Vstup5 05Vstup6 06Vstup7 07Vstup8 08Vstup 01


[1] ЦДАВОУ, Ф. 1, оп. 20, спр. 5242, арк. 22-36.


[1] ДАХО, Ф. Р-200, оп.1, спр. 41, арк.12.

[2]ДАХО, Ф. Р-200. оп-1. спр. 16.

[3]ДАПО, Ф. Р-3123, оп-1, спр. 84, арк. 23, 24.

[4]ДАПО, Ф. Р-3123, оп-1, спр. 84, арк. 25, 26.

[5]ДАПО, Ф. Р-3123, оп-1, спр. 29, арк. 126.


[1] ДГА МОУ, Ф-3769, оп. 19819, спр. 10.

[2] ДГА МОУ, Ф-3769, оп. 19819, спр. 6.

[3] ДАПО, Ф. Р-3123, оп-1, спр. 2, арк. 9.

[4] ДАОО, Ф. Р-99 оп-4, спр. 166.

[5] ДАХО, Ф. Р-200, Оп-1, спр. 3с.


[1] ДГА МОУ, Ф-3769, оп. 19819, спр. 12.


[1] ДГА МОУ, Ф-3769, оп. 19819, спр. 6.

[2] Там само


[1] Одесский Краснознаменный. – Кишинев, 1985.

[2] ЦДАГО, Ф-1, Оп-18 ???????????????

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ