Михайло Хейфец, Силюети; Журнал "Сучасність", квітень 1983р, ч.4

V_ChornovilLLBGНа волі я не знав Чорновола. З Українських дисидентів чув про Івана Дзюбу, Мороза, Світличного, но слава про Чорновола не дійшла до моїх вух. Уперше це прізвище я побачив не на сторінці "Известий" (у рубриці "З залі суду") чи машинописній сторінці "Хроніки поточних подій", а в незвичному місці: на задній стінці шухлядки для ниток, уставленої в стіл під моєю кравецькою машиною.

На весні 1975 року шили ми мордовські з білим пальцем рукавички на спрацьованих кравецьких машинах Подольського заводу. Кожна з них, ветеранок цеху, нараховувала двадцять - двадцять п'ять років безперервної таборової служби!

В'ячеслав Чорновіл з друзями

Пропрацювавши перші два тижні, я намислив пильно простудіювати своє робоче місце, витягнув з гнізда шухлядку для ниток і несподівано на задній стінці натрапив на колонку підписів попередніх посідачів "робочої точки" (користуюся жарґоном таборових наглядачів). Першим у стовпчику, пам'ятаю, стояло прізвище Юлія Даніеля, за ним підписався Валерій Ронкін (старший науковий співробітник з Ленінграду, підсудній на процесі ленінградських соціял-демократів); далі стояв підпис Юрія Ґаланскова, поета й героя знаменитого процесу; потім розчерк - "Ілля Ґлезер", це біолог, доктор наук, сіоніст; за ним "Дмитро Квецько" і, нарешті, "В'ячеслав Чорновіл". З Квецьком, учителем з Івано-Франківщини, творцем нелегального "Українського національного фронту", я встиг познайомитися - він тоді відбував дев'ятий рік свого двадцятилітнього строку в нашій зоні І працював у сусідньому ряду, навскіс від мене. Але хто такий Чорновіл? При перевірках людини з таким прізвищем у нас не викликали.

 

Суспільне значення особи, означеної цим прізвищем, я почав усвідомлювати щойно по двох тижнях, коли несподівано і "нережимно" до мене на побачення пустили стару матір.

На цьому місці рукопису дозволю маленький відступ про свої особисті справи. У справі ч. 15 ЛенКҐБ за 1974 рік Було троє обвинувачених, при тому перші за порядком (по-зеківські - "паровози") наслідком складних і болісних для них комбінацій ґебістів опинилися в Парижі, зате "вагон", себто я, помчав до мордовської зони ч. 17а. Навіть з погляду начальства виявлявся в справі якийсь непорядок, і тому знайомі не дивувалися, коли невдовзі після етапування мене в Мордовію мою матір і дружину викликали до приймальні ЛенКҐБ і запропонували взаємну угоду: я повинен був подати прохання про помилування (з визнання, природно, своєї огидної провини), а за це каяття мене випустять у 1976 році, тобто фактично після третини визначеного судом строку.

 

Мати шалено втішалася і миттю подалася в Мордовію - аґітувати сина на каяття. Я ледве не пішов з побачення, наглядачі силоміць тримали за руки. Поступово мати заспокоїлася і почала переконувати "живими прикладами", які хороші люди мої начальники й як я помиляюся в моєму негативному до них наставленні.

- Виходжу з потяга - ну, як зі станції до тебе дістатися, я ж нікого й нічого тут не знаю. Раптом авто, а в ньому офіцер - таке щастя! Сам відкрив дверцята: "Вам Куди, мамашо?" - "До сімнадцятого табору". - "Сідайте, нам по дорозі". І повіз аж до воріт. Така скромна людина, нічого мені про себе не сказав, а тут я дізналася, що він твій начальник ...

Коли я переповів байку про "люб'язнго Зіненка" Володі Кузюкину, той помітно більше почав шанувати мою "зелену" персону.

- О, Михайле, та ти в нас великий чоловік, - осміхнувся він, захихотав. - Такою честю, щоб відвідувача на казенному бобику до зони довезти, цей гер Зіненко тільки матір Чорновола обдарував. Ти в нього до однієї ранґи з Славком належиш!

- Та до чого танці-вихиляси?

- Славко ж вважав, що його старенька в дорозі ні з ким не говорила. Зіненко кола виписував навколо матері, аби лише "контактів" не допустити,. Точно так і на вокзалі зустрів, і до зони довіз, хряк. Славко в них під числом першим стоїть на всю Мордовію!

Анекдоти з життя сімнадцятого табору, пов'язані з перебуванням на зоні В'ячеслава Чорновола, стали з того дня коронною салатою в розповідях Кузюкина. Шкода, я їх не записував. Ось пара сюжетів, випадково збережених у пам'яті:

- Славко вигадував щодня, як довести Зіненка до припадку. Домовилися одного разу з Петровим той теж мастак до вигадок і за задумом Чорновола Петров подав заяву на ім'я начальника табору: бажаю, мовляв, дива на шлях поправи і прошу прийняти мене в секцію внутрішнього порядку: так, замість колішньої вохри, тепер називають таборову внутрішню попіцію з зеків Капо? Хай буде капо.

 

1. Петров В'ячеслав - Робітник з Ленінграду, засуджений на процесі "ленінградськіх демократів" на три роки табору І два заслання ('процес Г. Давидова - У Петрова 1973 року).

 

Отож, прошу прийняти мене в капо ... Зіненкові наче б крізь товщ у зад укол усадили: тобто як, у його сучу команду, з якою він подеколи відпочиває душею, увести людину від Славка! Розуміється, пише: "Відмовити", Отут у мене в слюсарці Славко з Петровим укладали нову заяву, на ім'я прокурора; ми помирали з реготу ... Таборова адміністрація, мовляв, заважає громадянинові Петрову стати на тверду путь виправлення, відмовляє особливо небезпечному державному злочинцеві в пристрасному бажанні перекуватися на активіста таборової поліції! Де ж допомога людині, яка зробила хибний крок через несвідомість, а тепер палає бажанням спокутувати свою страшну провину перед батьківщиною й усім прогресивним людством? Треба було бачити Зіненка, коли прокурор передав йому таку писульку: "Ви мене не обдурите, громадянине Петров! Чому раптом забажали в актив? Що вам робити серед тих, хто став на шпях виправлення? Ви хіба воєнний злочинець? Ви що, з есесів? Ви ж звичайний антирадянець! " - І хвить, обох, Чорновола й Петрова, збув з колонії того ж місяця! Петрова кинули на Пєрмь, а Чорновола відпровадили на трійку, до майора Александрова, Це не далеко від нас, на станції Барашево.

 

V_Chornovil_2jpg…Була в Кузюкина й інша версія "звитяг" Чорновола, після яких він все таки розлучився з "карним" 17а.

- Якось при перекурі Чорновіл оголошує: нам з Зіненком на одній зоні не жити. Або він тут служить, або я тут сиджу - одне з двох. Подавши заяву про перехід до іншої зони. Ну, хто ж буде вдовольняти такі скарги! Славко оголошує голодівку протесту. Відголодував три доби - його, за наказом МВД, мусять ізолювати. А Куди? Карцера в нас немає, ПКТ Немає. Переводять до карцера 19 зони. Тільки но завели в ШІЗО, Славко просить паперу і тиче їм заяву дякую начальницькому складові за задоволення мого прохання, за звільнення від спільного перебування з провокатором Зіненком і голодівку негайно припиняю. Його першим таки етапом спрямовуються до нашої зони. Щойно переступив поріг варти, пише нову заяву: тому що моє прохання про роз'єднання з провокатором Зіненком не задоволено, оголошую повторно голодівку протесту. Його знову тримають три дні на зоні - і назад до карцера; він припинив голодівку - і наново ... Таки догриз також їх, ледве чи не вісім разів туди й назад циркулював. Перевели на трійку.

 

... Це звичайно таборові легенди, що наросли навколо імені Чорновола, як наростають перлини навколо твердої основи, але ж і леґенди характеризують масштаб особистости. Коли рік пізніше ми сиділі з Чорноволом в одній карцерній камері, я запитав його, чи правду оповідав Кузюкин про його сутички з Зіненком.

- Не зовсім так, - він покрутив головою, але як було насправді не став розповідати при "підслухувачці" (мі обидва знали, що камера устаткована "оперативними блощицями"). Потім докинув: - Коли мені зліпили вирок, я вигадав подати заяву, що на випадок етапування за межі України буду в зоні розмовляти з адміністрацією виключно по-українському. Це офіційна мова в Радянському Союзі, і я за законом не зобов'язаний розуміти й говорити іншою державною мовою. Надія була - раптом таким робом зачеплюся за Україну, не хотів своїх залишати. Але мене етапували на 17а, і перше, що я почув на варті - ласкавий баритон Зіненка: "Здоровенькі були, В'ячеславе Максимовичу". Я потім погодився говорити з кожним начальством хай і по-російському, хай і мордовську вивчити, аби лише цю тушу не бачити…

Уперше я познайомився з Чорноволом на етапі з Саранського слідчого ізолятора ҐБ в нашу зону в лютому 1977 року. Багатим на події виявився той етап у моїй таборовій біографії . У Саранську пощастило переграти каґебістів, переконати слідство, що рукопис моїх таборових нотаток "Місце і час" ніби знищений у печі котельної (а він саме на той час поплив за "паркан"). Як подяку за "щиросердечне визнання" й "одверті свідчення на дізнанні" я зміг вибити в ҐБ дозвіл на побачення з дружиною і пишну позачергову передачу, яку віз у зону - частувати товаришів. При пересадці на потьминське відгалуження, що вело в глибину десятків мордовських таборів, попрощався з другом, Азат Аршакяном, - він відходив на звільнення. На перегоні Потьма-Барашево вперше зумів (через внутрішню переборку вагонзака) познайомитися з Аліком Мурженком, героєм єврейської "літакової справи" 1970 року, і від нього почув про "покіс 1977 року" у Москві й на Україні (арешти керівників гельсінкських груп - Орлова, Ґінзбурга, Руденка, Тихого). На наступному відтінку дороги - від Барашево до таборової столиці Явасу зумів побачити й попрощатися з Юрою Федоровим, ще одним "самольотчиком" 1970 року (обидва вони, Мурженко і Федоров, а також Є. Кузнєцов, сиділи на "спецу", тобто в таборі особливого , а не суворого режиму, як у мене). Нарешті, в Явасі нас, групу етапників на 19 зону, вивантажили з "столипіна", і тут ми стали дожидатися "воронка" - етапного "автозака" для останнього стрибка в зону.

 

На плятформі простояли досить довго. І "воронок" поруч, а завантаження все затримувалося: когось "менти" чекали. Та ось гримнув гальмами черговий ешельон, дивимося - звідти ведуть до нас двох зеків, високого й низького. Низького ми знали добро, це слюсар з нашого цеху Артем Юскевич, гострий на язик українець з Талліну (він сів на п'ять років як член "демократичного руху Естонії"). Забіякуватий Артем хвацько перебирав ногами поруч з сухорлявим світловусим зеком, схожим на молодого Некрасова, одягненим у виношену й запрану до попелястости робу. Артем щось пояснював йому, розмахуючи гемнобрунастими від тютюну пальцями, здається, оповідав про нас, етапників на дев'ятнадцятий. Я подумавши так тому, що коли обох підвели до нашої чвірки, незнайомий зек не заходився представляти собі й дізнаватися, хто ми, а рвучко, як зенітний кулемет, вистріляв усю останню дисидентську й таборову інформацію.

 

- заарештовані, Орлов. Ґінсбурґ…

- Уже чули...

Годі збагнути, скільки встиг повідомити за ті хвилини, що відокремлювали його прихід від завантаження нашого товариства у "воронок".

- Та хто ви такий? - перериваю інформаційну сальву природним питанням .

- Ах, так. .. Я - Чорновіл.

Тут уже я почав трясти його руку ...

Виявилося, що недавно Чорновіл став на статус політзека, і майор Александров "виписав" йому за це шість місяців ПКТ. Таборова тюрма, як і ШІЗО, містилася тоді на дев'ятнадцятій зоні, туди його й етапували цього дня, в одному "автозаку" з нами.

 

Стати на статус - означало наступне: повнотою відмовитися від виходу на підневільну працю, від шикування на "перевірку" й до їдальні, від відвідування політнавчання й ношення нашивок - словом, від усього "режиму", опрацьованого в МВД для таборів І тюрем. Цього й доконав Чорновіл: тотально постав проти "режиму"!

 

Життя в ПКТ - невеселе: замість барака, зека переводять у камеру, іноді в "одиночку": замість туалету - параша в камері: пайка переполовинюється, "ларьок", тобто купівля додаткових продуктів у крамниці зони, зменшується втроє: листування - вчетверо (один лист на два місяці, замість звичайно двох листів на місяць) Навіть обвиклі мордовські зеки нудьгують, коли їх скеровують до ПКТ Але Чорновіл їхав тоді до нас на зону, як Наташа Ростова додому після зустрічі на балу з князем Андрієм: він випромінював енергію, він був куди жвавішій і бадьоріший від нас, що переміщалися з ситого саранського сидіння до звичайної зони під відкритим небом. Посадили його в автозак, як належить особливо небезпечному, до "склянки", але й звідти він продовжував сипати для нашого товариства "останні новини" через металева стіну.

 

- На дев'ятнадцятому Осіпова зустрінете, передайте від мене привіт ...

- Чому на дев'ятнадцятому? Адже він у вас. на трійці.

(Владімір Осіпов, лідер російських націоналістів, поборник "єдіной і нєдєлімой" Росії, приблизно вісім місяців тому був переправлений з дев'ятнадцятої зони на "трійку", ближче до Чорновола.)

- Був він на трійці! - прострумував з боксика задоволений голос. - Сподівалися ґебісті, що Чорновіл з Осіповим погризуться, а ґебня буде кейфувати. Ну, а ми вирішили відкласти наші розходження до повної перемоги над більшовизмом. Кожну акцію влаштовували спільно! Так, Михайле, ми з Осіповим проголодували у серпні, коли, вас з Паруйром позбавили побачення ...

(Побачення нас з Паруйром позбавили за викриття Кузюкина, хоча, Бог свідок, я Владімірові Івановичу вірив майже до кінця. Але ґебісті, як завжди, за спиною молодого Айрікяна упізнали керівну єврейську руку. Потім вони вже створили мені на зоні репутацію "грози шпигунів" , цілковито мною не заслужену .)

- ... Вони довго витримували нас укупі, апі коли Володя проголодував 12 січня, в день українського політв'язня, андроповська "терпілка" луснула, й Осіпова перекинули назад на дев'ятнадцятий.

- Осіпов голодував на підтримку українських вимог? - здивувався мій сусіда з "автозаку" Сергій Солдатов.

- Та ні! - сміється В'ячеслав у "склянці". - Не так далеко! Він вимагав звільнення українців-політв'язнів, протестував взагалі проти переслідування людей, які відкидають насильницькі дії ... Хлопці, я намислив тепер, у ПКТ, влаштувати серію голодівок на підтримку статусу політзека. На оборону кожного пункту статусу проведу по одній голодівці з поданням докладної заяви, що роз'яснює конечність і правне виправдання кожного параграфа. Голодівки буду тримати, якщо посадять з ПКТ в ШІЗО: однаково тією паєчкою на 300 грамів голоду не замориш, так нехай же хоч пройде день з користю. Як вважаєте?

 

V_Chornovil_5_Потім з "боксика" посипалися для нас адреси й інші координати засланих й активістів дисидентського руху - всіх, з ким можна листуватися. Це запам'яталося, бо саме від Вячеслава я дістав тоді адресу Стефанії Шабатури, при тому він пам'ятав напам'ять не тільки адресу, а й навіть поштовий індекс її заслання. "З індексом певніше дійде".

Колишній капітан-лейтенант Лисенко закохано слухав Чорновола й закохано поблискував очима. Так їхати в "тюрму в квадраті" - кадровий моряк Лисенко умів цінувати природну, як світло й вогонь, мужність!

Та ось ми добилися до варти зони, нас відокремили від Чорновола (його повели через промислову зону в ПКТ, а нас запустили до штабу на обшук), і відразу після обшуку Виталій підійшов до мене й сказав:

В'ячеслав Чорновіл (посередині)

- Яка людина, га! Українець! А ти говорив, що нам бракує політично розвинених голів.

- Бобі Пенсон чудово знає Славка, - відповідаю я. - Вони спільно "Хроніку трійки" зробили. Він визначив так: Чорновіл на голову вищий від усіх тутешніх Українців.

- Та нам й одного такого вистачить.

Десь за тиждень після прибуття на зону новий друг Владімір Ніколаєвич Осіпов, попередив мене, що на зонах суворого режиму в Мордовії заплянована серйозна акція: стоденний страйк з вимогою ввести в дію на політзонах статус політзека СРСР.

- А чому Чорновіл усіх не дочекався? Він уже стоїть на статусі.

- І неправильно зробив. - серйозно відповів Осіпов. - Зірвався в ПКТ перед призначеним строком. Але тепер його треба підтримувати. Ви згодні взяти участь?

Значить, при джерелах акції стоїть Чорновіл ... Але з властивою йому гарячковістю він вискочив з лави зеків уперед, і його заступають у цій справі Осіпов і Солдатов ...

- На яку дату призначений початок акції?

Осіпов уперто мовчить.

- Це не порожня цікавість, - пояснюю. - У мене є в зоні своє завдання і своя робота. Пишу книжку про зону. Мушу зважити, чи встигну прочистити свої справи до початку акції, тоді й дам відповідь.

Осіпов замислюється, щось обчислюючи сам собі. Дата початку акції - Завжди таємниця зеків, яку дуже хочеться вивідати начальству У чому сенс такої таємничості - не знаю, мені здавалося, що це якась обопільна гра, яка вносить різноманітність у монотонне життя каторжників й адміністрації. Нарешті, зважившись, Владімір Ніколаєвич вимовляє:

- Гадаю, що місяця через півтора ... - а точну дату так таки й не назвав!

- Тоді устигну. Згоден. Є дві умови, додаткові ...

- Так? ..

- Перша: крім вас і Сергія Солдатова, ніхто, навіть найвірніші люди, не повинні знати, що я беру участь у цьому ділі. За нинішніх моїх справ мені шкодить перше-ліпше, понад звичайне, зацікавлення КГБ моєю особою.

Він кинув: згода.

- Друга умова: за мою участь у вашій акції я одержу від вас, Владімір Ніколаєвич. інтерв'ю про ваше життя для моєї книжки.

- Домовилися.

Так почалася для мене статусова акція.

Ґебісті щось прочували й намагалися промацати наші пляни. "Побутовик-політик" Федір Сенчук, таборовий перукар з педерастів. "по-дружньому" розповів:

- Учора до мене приводили стригти Чорновола. Дуже хлопець побивається: я, каже, на статусі стою, а товариші мене не підтримують. Що ж ви покинули його самого?

Зрештою, ледве чи Федір діяв на доручення КГБ, надто виразно в нього розпутна фізіономія ... Радше працювать на опера МВД.

V_Chornovil_1jpg21 квітня 1977 року ми вперше не пішли ні на шикування, ні на працю, зірвали нашивки й оголосили на сто днів повний саботаж усіх таборових вимог, - на честь наближення Беоґрадської наради 35 держав Європи й Північної Америки.

Найважчий тиждень у моєму таборовому житті почався після переходу на статус. До карцеру щодня одного за одним відводили друзів: Ушакова, Шакірова, Солдатова, Равіньша, нарешті, відвели хлопчака Мишу Карпенка, а мене все ще не чіпали. Пам'ятаю, ходив туди й сюди по розкислій від дощів землі, втискаючи в неї важкі кирзові чоботи: «Невже не заберуть! Усього від них можна чекати. А що тоді подумають товариші?» Але 28 квітня викликали до штабу - слава Тобі, Господи! - і прочитали постанову - на 11 діб карцеру. Виявилося, затримка пояснювалася потребою перед карцером вліпити мені додаткову кару - зняти «пільгове утримання», подароване мені Зіненком під час «стусівської голодівки». Прощай, моя пайка до фонду репресованого зека!

 

Уводять нарешті в карцерну камеру, а там повітря наелектризоване нервовим струмом. Усі камери, скільки є, заповнені зеками, а коридором туди-сюди, як шимпанзе у вольєрі, метушиться «хазяїн» зони, майор Пікулін. Сергій Солдатов обнімає на порозі й викладає новини карцеру:

- Кожного дня начальство з'являється, усе з умовляннями. З ними розмовляє Славко. Ну, я тобі скажу, це язичок! - і задоволено усміхається.

Саме в цю мить до камери підскакує Пікулін:

- Пощо ви, Хейфец, стали на статус? Вам цілковито бракує самостійності в поступуванні, самолюбства. Усе робите так, як велить вам зеківський генерал - Чорновіл!

Так я почув слово, винесене мною в наголовок цього нарису. Невдовзі, одначе, майор перестав появлятися в карцері. Якось він наказав зняти нижню білизну з Германа Ушакова, якого тягли на черговий хід до карцеру: щоб у самій робі вночі було холодніше, тоді Солдатов на знак протесту роздягнувся до пояса, оголосивши «голодовку». Я передав Пікуліну з рук до рук заяву (він брав їх, всупереч режимові: все ще сподівався, що подадуть заяву про відмову від статусу або попросять помилування) - попросив майора роздягнути мене голим завтра, на день більшовицької преси, моє, сказати б, професійне свято відзначити. Пікулін заверещав: «Я передам вашу заяву прокуророві, щоб заклав кримінальну справу!» - але з барака вилетів корком від шампанського. Потім появлявся у нас лише в надзвичайних випадках. Ходити «по агітацію» тепер посилали замполіта.

 

Веселий був за перших статусних днів наш карцер. Звичайно,

найважче в карцерах не холод і голод, а самотність і мовчанка: розмови між камерами заборонені, і як будеш перегукуватися з сусідами, ризикуєш по закінченні карцерного строку позбутися «ларька» чи навіть одержати новий карцерний строк. Ну, а тоді ми свідомо запланували для себе на сто днів наперед жити без «ларька» і сидіти сто днів у карцері, а в цій ситуації чим же вони могли нас укусити? Карцер перетворився на статусний клуб, мешканці його перегукувалися вільно, а на кожне зауваження наглядача слідувала стереотипна відповідь: «Начальнику, ми на статусі! Ми поза вашим законом!» Вони блискавично відвалювалися (цікавий деталь: зауваження вони пробували робити тільки тоді, коли ми говорили російською мовою. Варто було перейти на англійську, щоб зробити переговори незрозумілими для під слухання наглядачів - вони переставали взагалі чути, ніби в карцері лунають не голоси зеків, а співи птахів чи музика).

 

Однією з переваг нашого статусного сидіння перед звичайним карцером було багатство інформації. У нормальному карцері зек на два тижні відтятий від усіх джерел інформації, навіть радянського радіо. Але у днях статусного страйку ми могли стежити за всіма газетами, бо кожного дня хтось зі статусників закінчував строк і виходив на переміну. Перше, що він робив, - читав газети в місцевій читалці, і коли його знову заводили до карцеру, іноді за добу чи за дві, - починав черговий строк з огляду газет і журналів. (Пам'ятаю, Миша Карпенко, якого завели до карцеру по сорока хвилинах виходу з нього, пояснював нашій команді: «Я встиг лише до їдальні, пообідати, звідти пішов до читалки, а вони мене знову викликають...» - «Ох, Мишо, треба було з читалки починати!») Але попри огляд преси, ми щоденно слухали новини з радіо. Чорновіл, хазяїн камери ПКТ, якій належало мати репродуктор, записував усі новини і тут таки диктував їх у коридор - усім камерам (коли В'ячеслава також почали тягати по карцерах, до суміжної камери КПТ пішов Владімір Осіпов і дуже чітко виконував обов'язки «хазяїна новин»),

Чорновола пробував зупиняти наш замполіт, старший лейтенант Кільґішов:

- Заборонено кричати в карцері...

- Громадянине замполіт, я веду політнавчання. Ви самі не повинні допускати, щоб статусники сто днів не мали політнавчання... Я нічого їм не повідомляю, крім московських новин...

 

Що відповідати? Режим вимагає тиші в карцері, але ж режим вимагає й щоденного політнавчання... Замполіт розпочав конкурентну боротьбу з Чорноволом: почав ходити до карцерного барака й вести з ним спасенні розмови. Улюблена тема його розмов: «В СРСР немає політв'язнів, тому нема й статусу політв'язня» Був з нього колишній учитель, який потрапив в МВД за партійною розкладкою, людина з природи м'яка, незлобива, і йому важко доводилося з зубатими зеками типу Чорновола, коли він намагався доводити їм, що вони - не вони, а кримінальні злочинці, його головний аргумент: коли немає кодексу для політичних злочинів, а є тільки кримінальний, то відповідно немає й політв'язнів, а тільки кримінальні.

- А в інших країнах, у західних, наприклад, існують політв'язні?

- цікавиться Чорновіл.

- Там звісно...

- Але ж окремого політичного кодексу немає й там Його взагалі в західних державах немає, а статусу політв'язнів дотримуються...

Саме тими днями у «Правде» появилося повідомлення, що консервативний уряд Великобританії злочинно намислив скасувати статус політв'язнів, який діяв у тюрмах Ольстеру, з причини - «нібито ці борці - терористи». Так ми дізналися про існування статусу на Заході.

- Або ми політв'язні, - добиває замполіта Славко, - і тоді визнайте наш статус. Або взагалі ніде немає політв'язнів, і тоді перестаньмо кричати: «Свободу чілійським в'язням!»

- Але ж мусить бути якесь визначення політв'язня, - нарешті зауважує замполіт. - Інакше кожен злодій оголосить, що він політик, тому що по-своєму бореться проти суспільства!

- Таке визначення вже є, і знаєте, хто його дав? У книжці одного англійського комуніста, вона є в бібліотеці, цитується визначення, яке дала Анджела Девіс... Ви пам'ятаєте, хто така Анджела Девіс?

- Ви, Чорноволе, й самі розумієте, що я пам'ятаю, - замполіт починає гніватися.

- Вибачте, я хотів запитати інше: вона для вас авторитет?

- Так.

- Так от, Анджела Девіс дала визначення політв'язня: особа, що вчинила правопорушення законів даної держави заради не особистих, а суспільних інтересів, інтересів усього суспільства або якоїсь його групи. А кожному ж з нас, ну. майже кожному, суд ставив провину не з користолюбних мотивів, а навпаки: інкримінував, що ми власні гроші вкладали в наші «злочинні дії».

Зовсім несподівана реакція замполіта:

- Так, виходить, я вас не переконав, - вражено вимовляє він.

- Марно говорив весь час?

І тут я, що слухаю їх розмову при дверях, розумію: для Чорновола це дискусія, алеж для замполіта - завдання!

- Ви говорили зовсім не марно. Я дійсно хотів вислухати позицію вашої сторони: а що як раптом ми в чомусь не маємо рації, бо можемо теж помилятися. Я ще й ще раз перевіряв справедливість наших дій. Але, на жаль, громадянине Кільґішов. ви не переконали мене.

- Але ж, домагаючись статусу, ви хотіли домогтися порушення існуючого радянського закону. А наше завдання - служити законові, а не допомагати його порушувати.

- Ваша правда, ми хочемо змінити закон. І свідомо пішли на його порушення...

- А називаєте себе правоохоронцями!

Молодець замполіт, ловко відбиває!

- ...але ви нам не лишили іншої можливості, крім порушення закону явочним порядком. Ми спочатку відіслали проект статусу Верховній Раді й не одержали жадної відповіді щодо суті справи. Тільки тоді ми вирішили порушити законодавство...

- Ну, за дії Верховної Ради я відповідати не можу, - і замполіт відходить.

...Того вечора В'ячеслав був у чудовому настрої і почав співати, а за ним розспівався весь карцерно-тюремний барак. Аж до зони долітали співи з ШІЗО! Соло вів чудовий співак - Паруйр Айрікян. Чорновіл співав пісні й читав вірші Галича; він їх знав напам'ять, особливо любив про декабристів, здається, дещо поправляючи автора.

...хочешь выйти на площадь? сможешь вийти на площадь? должен выйти на площадь в тот назначенний час...

Наступного ранку до нас прийшов новий «головнопереконувач» - начальник загону ляйтенант Хлєвін.

- Яка радянська влада гуманна, - звернувся він до карцерників. - Ви в карцері пісні співаєте, а адміністрація нічого більше, крім карцеру, не може вам зробити.

Сергій Солдатов засміявся:

- Громадянине лейтенант, не турбуйтеся, ніби ваш карцер - щось на подобу банкету в клубі. Це не карцер у вас слабий - це ми для вас сильні.

- Громадянине лейтенант, громадянине лейтенант, - несподівано покликав його Чорновіл.

- Що таке? - о, як неохоче подався до його камери начальник.

- Ви вчорашню «Правду» читали?

- Читав.

-- Там є нотатка...

 

V_Chornovil_3І В'ячеслав уголос прочитав нотатку з «Правды» (цю газету давали навіть у тюрму). Виявляється, в США вчинено нову антирадянську провокацію, а саме: побудовано діючий модель таборового карцера, куди охочих випробувати становище радянських зеків зачиняють на 14 годин, без ліжка, на хліб і воду і т. д., а потім читають їм лекцію про радянську пенітенціарну систему.

Мені думалося тоді, що автор, радянський журналіст, певно вірив, що пише про наклепницьку вигадку «ворогів». Сучасній людині, навіть радянському журналістові, трудно уявити, що десь там не в переносному розумінні, а дослівно тримають людей на самому хлібі й воді, що вони два тижні сплять на дошках, а під голови кладуть взуття, що до туалети водять раз на добу, що для «малої нужди» стоїть тут таки в кімнаті, де живеш, іржавий смердючий бак, яким користуєшся на виду в співкамерників, що вікна загороджені не тільки ґратами, а й металічними намордниками - «жалюзі», через які небо видно дрібним горошком, а землі взагалі не побачиш...

 

Саме це й описував кореспондент «Правди», припускаючи, що точний опис «американської вигадки» спроможне без коментарів викрити заокеанських брехунів. І я цілковито припускаю, що такий прийом «об'єктивного опису» карцерного моделю виявився дійовим для звичайної читацької публіки, мовляв, такого не може бути, бо такого не може бути в цивілізованій країні! Але тут, у реальному радянському карцері, де все, описане в «Правде», вважалося природним і було наслідком усіх наказів і розпоряджень (та ще й слабою карою! - он як Хлєвін нарікав) - тут лейтенант розгубився. Помовчав, а потім заверещав (теж бо розумів, що і його підслухує оперативник):

- Мабуть, кореспондент щось переочив... Це не так, як у нас.

- Н-і-і, громадянине начальник, це точно, як у нас! - сипонув Славко. - І не взагалі модель радянського карцера, а модель саме оцього нашого, що на дев'ятнадцятій зоні, тут, де ми з вами розмовляємо. А знаєте чому? Тому що всі розміри й умови подав їм Могилевер. Ми з ним того разу спільно в ПКТ сиділи, і він обміряв кожну камеру, кожне вікно, бо в нього була ідея: збудувати в Ізраїлі копію мордовського ШІЗО, щоб там усі знали в яких умовах нас тут тримають... Ну, а вийшло, не в Ізраїлі, а в Америці!

Хлєвін не витримав і похитав геть з тюремного барака, під схвальний регіт непогамованого Бабура Шакірова, що сидів у найближчій до виходу камері.

Чорновіл упевнено диригував статусною акцією. Кожного «голодного» ранку (через добу) він оголошував усьому баракові, який пункт статусу буде темою чергової заяви на ім'я прокурора і на знак чого ми всі сьогодні тримаємо чергову голодовку протесту. Ми просили у чергового листки паперу, і починалося укладання заяв. Потім кожен читав свою вголос усьому баракові - це скидалося на змагання поетів за середньовіччя, - віддавали їх наглядачеві і залягали в дрейф у дні голодовки корисно найменше рухатися, краще перележати її на підлозі.

 

Якщо пам'ять не зраджує, я відбув дванадцять таких передбеоґрадських голодовок (не враховуючи особливу, тривалу голодовку на чотири доби, якою ми урочисто зустріли відкриття Беоґрадської наради); але в Чорновола їх мусить нараховуватися далеко більше: бо ж серію В'ячеслав розпочав значно раніше від усієї решти.

Як я оцінюю його в ролі керівника статусової акції?

Я пишу не житіє святого В'ячеслава для Четьї-Мінеїв, а силуету реального діяча і тому буду чесно оповідати про його хиби (на мій, розуміється, погляд) - хиби, мабуть, не так особисті, як національні Це - та сама властивість, що й у Стуса: нерозважлива, самовіддана до самогубства, не обрахована сміливість. Я називав її «Тарасовим комплексом»: на пам'ять про загибель Тараса Бульби. На мій погляд, усі «передбеоґрадські голодовки» були легковажними. марнуванням зеківського здоров'я - того капіталу, який мав би придатися для майбутньої боротьби з ворогом.

 

Голодовка має сенс, коли наперед про неї повідомлено за дріт, коли інформація досягла емігрантської й західної преси і, відбившись від радіопересилачів, повертається в радянську імперію у вигляді досить докладного повідомлення. Тоді голодовка - політична зброя, з допомогою якої пробуджується народна свідомість, і вона, як кожна акція суспільного значення, безумовно має політичне значення. Скажімо, повідомлення про початок статусного страйку наперед передали в дисидентський центр (я це знав, бо сам брав участь у передачі інформації по одному з таборових нелегальних каналів), тому й адміністрація злісно пояснювала «Своєю акцією ви завдали більше шкоди радянській державі, ніж злочинними діями на волі, за які дістали строки». Але передавати на волю інформацію про кожну з передбеоґрадських голодовок протесту було просто неможливо! (Тим більше, що на той час провалився один з каналів зв'язку, що йшов через ГІаруйра Айрікяна.) І протест робився політично безглуздим.

Але особливо мені не подобалися докладні заяви протесту, що їх посилали статусники на адресу керівництва ҐУГІагу. Пощо розтлумачувати ворогові, де нам боляче, пощо показувати, та ще в письмовій формі, наші слабі місця? Але всі мої невпевнені спроби пояснити Чорноволові. що перед нами не противник, а смертельний

ворог, який тільки радіє, читаючи заяви, виповнені описами наших страждань і мук, - наражалися на нерозуміння. Як не писати заяв протесту - пощо голодувати? А як не голодувати, не протестувати «сьогодні й щоденно» пощо взагалі сидіти на зоні, який сенс у цих роках життя? - така логіка Чорновола.

Тут у читача може виникнути природне питання як ви, автор, не схвалювали тактичної лінії Чорновола, пощо підтримували її? Пощо голодували й писали заяви на ім'я прокурора?

Не з слабості характеру і не з бажання угнатися за лідером Просто в мене на зоні була інша мета, не така, як у нього й усіх інших товаришів. Наслідком неймовірного недогляду

 

ЛенУКҐБ мені дали пропуск і творчу командировку до цілковито заборонено-таємного пункту СРСР, і я вважав себе там спецкором. Я не повинен був - так мені здавалося - впливати на події в зоні, а, навпаки, спостерігати й вивчати їх у природних обставинах, вдивлятися й досліджувати логіку поведінки тих, чиє існування в зоні мало не випадковий, як у мене, а професійний характер, логіку дисидентів й адміністрації. Я хотів лишатися таким інструментом дослідження, який своїм втручанням не міняє природного перебігу суспільного явища. Чесно признатися, я і в Стусову акцію включився, зовсім ясно розуміючи, що вона скінчиться нічим, але мені як літераторові треба було дістатися в карцер і з середини спостерігати за перебігом страйку. Тому я слухняно брав участь у всіх акціях, які замислював «мотор мордовських зон» - В'ячеслав Чорновіл.

 

Але чому ж він, людина, беззастережно розумна, чудовий майстер тактичних сутичок, любив залазити в непідготовані акції, в яких «обдирав боки»?

Я думав про це в карцері, і ось деякі мої попередні спостереження стосовно цього сюжету.

За складом душі В'ячеслав, як це називалося до революції, шляхетна людина. Тому, не зважаючи на всі палки декларації, він і ворога свого - радянську владу та її ґебню - міг сприймати пише як противників, тобто як людей іншого способу думання, інших переконань. Спостерігаючи його збоку, я в думці порівнював його з Ганді, Неру, Кеніятою, Нкрумою - це саме подібний тип національного ватажка (я порівнюю тут не масштаби обдарувань, а загальне спрямування душ). Йому діяти б у першій-ліпшій колонії Британської Імперії, де юридичні, історичні, політичні і логічні аргументи - усе багатство, яким диспонує Чорновіл,- вислухує, оцінює і з пошаною сприймає противник. Саме таким уявляється Дж. Неру, судячи з його автобіографії. Таким борцям, як Чорновіл, вороги уявляються Лицарями Імперії, а не просто бандитами з погромницьких команд. Забігаючи наперед, пригадайте фразу з його останнього слова на третьому суді, на якому ґебісти спекли йому «замах на зґвалтування»: «Мені здавалося, - сказав він, - що чотирнадцятьма роками чесного протистояння я заслужив кваліфікованіший обвинувальний висновок» (цитую з пам'яті, але за точність змісту ручуся) У цій фразі весь В'ячеслав: чесне протистояння владі він сприймає як щось, що заслуговує на пошану й визнання противника (ледве не сказав - суперника). Але ж в існуючому світі з ним воює не лицар імперіалізму (такі перевелися на Русі з 1917 року), а нормальні злочинці з кастетами й «пушками» (я прошу пробачення в читача за грубість, але це моє особисте, чисто фізичне враження від людей, які є уособленням радянської влади. І я вживаю цей вислів не в переносному, а в прямому, дослівному розумінні); і, усвідомивши це, розумієш небезпеку і слабість, політичну вразливість позиції Чорновола. Він же й у перших своїх працях пробував аж Марксом і Леніном діймати їх, за що потім дорікав йому в карцері Сергій Солдатов. А все тому, що на розум, на ідеологію покладався... Бувши внутрішньою своєю суттю західною людиною, європейцем, Чорновіл створений для західних форм і метод боротьби. Уже тут, в Ізраїлі, я побачив портрет людини, яка зовнішньо схожа на Чорновола (та, певно, і внутрішньо теж) - портрет Леха Валенси, лідера «польського серпня». Що з Валенсою зробили б в СРСР? Ручуся, що він сів би за «замах на зґвалтування»...

 

Цікаво спостерігати: коли в своєму протесті Чорновіл стикається з реальним, а не уявним противником, з радянським хамом і тупаком, він на нього - ображається. Розумію, це слово дивно звучить у прикладанні до сорокалітнього політика, який відсидів повнотою строки в політ таборах, - але факт: ображається до істерії. «Видно, матінка дуже пестила в дитинстві!» - сердито зауважив якось після чергового скандалу В'ячеслава молодо марксист Ушаков.

 

Усе почалося з того, що після моторошно холодної ночі з 22 на 23 липня захворіли всі троє «пекатешників»: Чорновіл, Осіпов і Айрікян. З'явився таборовий лікар Сєксясєв - у минулому, здається, оперативник, виняткова тварина й невіглас навіть на ґулаґівські масштаби. Чорновіл зчепився з ним (винен був безумовно лікар) і... відмовився користуватися послугами Сєксясєва. Бойкот лікареві! Прийшла дівча-медсестра, але лікувати вона, природно, не могла, і Чорновіл оголосив бойкот усій медчастині дев'ятнадцятої зони. Розрахунок його був такий: що його не можна лікувати у медчастині зони - а що її він бойкотує - і що він дійсно хворий, то в адміністрації не буде іншого виходу, як відпровадити його до «лікареньки». Він серйозно вірив, що переможе! Начальству, навпаки, радісно було, що він хворий, а якби помер - було б ще ліпше, а він цього ніяк не міг уявити, йому здавалося, що він просто не досить енергійно вимагає «належного». Конфлікт дійшов кінця щойно за кілька місяців: у жовтні 1977 року Чорновіл проголосив необмежену голодовку, вимагаючи переведення до лікарні (видно, тут мали значення й деякі престижеві міркування, комусь зі статусників він устиг сказати по дорозі до лазні: «Хай ґебня не думає, що з українців один лише Мороз здатен на довготривалі голодування»). Вони ж і не думали, їм було наплювати. Зате думали ми (на зоні тоді сто днів уже скінчилися). Що зробити, як вирвати Славка з голодової петлі? На щастя, наближалося 7 листопада, шістдесяті роковини жовтневого перевороту. Ми попередили ґебістів про можливу загальну акцію статусників у цей день, якщо Чорновола не заберуть до лікарні: «Хіба може жити спокійно зона, коли поруч помирає товариш!» Зате ми обіцяли 7 листопада перебути мирно, якщо його заберуть на лікування. І дійсно 7 листопада пройшло без ексцесів, а 9 Чорновола забрали до лікарні.

 

V_Chornovil_4jpgДругу особливість характеру Чорновола-борця я зауважив пізніше, по закінченні всіх, і передбеоґрадських, і беоґрадських, голодівок. Раптом Чорновіл намислив нову акцію, для себе особисто: почав подавати заяви до конституційної комісії Союзу РСР з поправками й зауваженнями до тексту конституції, яку тоді «обговорювали». Дослівно кожен ранок у ПКТ починався з укладання короткого юридичного есе про «нову» конституцію!

То були найдотепніші вправи правозахисника-законознавця. Наприклад, котрась стаття конституції проголошувала, що вся влада належить народові в особі Рад народних депутатів, а сусідня заявляла, що тільки КПРС є ядро і керівна сила політичної системи СРСР.

Чорновіл з дружиною

Як же знайти вихід з такого казусу, питав у заяві Чорновіл. якщо народ обере хоча б одну Раду, в якій комуністи не стануть «ядром» влади? Якій статті конституції належить дати перевагу: тій, де говориться про народність влади, чи тій, де говориться про ролї партії?.. І такі заяви подавав він день-у-день, день-у-день...

 

...Ще один відступ від чорноволівського сюжету. В Ізраїлі довелося мені побувати на лекції визначного адвоката (з СРСР), який переконано викладав слухачам, що Конституція СРСР дуже хороша й передова, лише що її погано дотримуються. Тільки тоді я усвідомив те, чого не розумів три роки перед тим, у Мордовії: конституційні заяви В'ячеслава дійсно могли мати серйозне пропаґандивне значення, якби прорвалися за дріт! Коли вже юрист (до речі, з України) не відчував юридичної немочі й бездарності цієї конституції, перейнятої наскрізь фальшем й алогічністю, як солітер пронизує порося, то що в ній можуть розуміти прості смертні...

Але тоді - тоді я сердився на Чорновола. Пощо він витрачає свій час, мозок, здоров'я на вивчення конституції, яку до кінця читали хіба що жильці психопікарень звичайного типу; пощо писати документи - для таборового архіву, які неминуче спалять за три роки! Бо ж начальство одверто оголосило: до жадних конституційних комісій чи установ його зауваження пересилати не будуть, в'язням заборонено брати участь в обговоренні проекту конституції! Але він однаково писав...

Лише за кілька днів, уже десь під кінець статусних карцерів, мені, здається, стала зрозумілою загадка його «бюрократичного нетримання». В'ячеслав Чорновіл з самої суті його природи - журналіст і публіцист, людина, створена для писання, при тому не світоглядових праць стратегічного значення, а саме щоденних, повсякчасних політичних репортажів. Без непереставної публіцистики - немисленне його існування. Відірваний у зоні від своєї дитини - «Українського вісника», він, як бурундук, що опинився в клітці, безглуздо й затято крутив колесо заяв (видимість, ніби мчиш уперед, а зупинився, обдивився - а ти на тому самому місці, де вскочив у колесо). Але що робити, коли заяви - єдиний жанр, дозволений військовополоненому дисидентові-журналістові.

 

Які ще «дирижерські» риси характеру помітив я в Чорновола? По-перше, «харизматичне» право вирішувати за інших, що саме вони зобов'язані робити. На той час усі політзеки зобов'язані були стояти на статусі, і ніяких виправдань не бралося до уваги. Чому, наприклад, не привозять до карцеру Паруйра Айрікяна? - записував він щодня. І почалися висловлювання образливих припущень на адресу безстрашного вірменина. (А Паруйр саме тоді готував у себе на зоні посилку зі статусними й іншими матеріалами і до вислання їх не хотів притягати до себе увагу наглядачів... Потім, після провалу посилки, Паруйра привезли, і відразу в ПКТ.) А чому не стали на статус українці з дев'ятнадцятої - Кузьма Дасів, Микола Гуцул? «Це не українці! - кипить В'ячеслав. (А обидва - не молоді люди, Дасів, засуджений на 10 років табору й заслання, хворий на виразку шлунка; Гуцул відсидів після війни 11 років як учасник опору УПА, тепер другим заходом був ув'язнений на 9 років.) А чому євреї не стали на статус? Ну. Коренбліт хворий, від нього користі в карцері однак не буде, а Пенсом?

 

- Я знаю Бориса, він же справжній хлопець, ти зобов'язаний поговорити з ним. Михайле...

Кожного дня починав цю розмову!

Як я йому поясню, що Пенсон - «господар канапа», в якого саме на той час лежали запаковані для пересилання статусові матеріали і моя друга таборова книжка «Русское поле». Коли почалася статусна акція, людина, що виносила посилки з зони й скеровувала їх далі, раптом чогось злякалася: «На зоні бордель, ще може вискочити антирадянщина», - він до страйку і не припускав, в яку гру в дійсності втягнув його «діловий єврей», думав, що переправляє щось невинне. І тепер Пенсон навмисне спокійною поведінкою таборового обивателя, як наркозою, нейтралізував його підозру... На цей час Борис за жодних обставин не мав права ставати на статус! Але як я міг пояснити ці причини під «підслухачкою». А Славко вчепився в мене, як кліщ, підозріваючи, що я просто лінуюся «працювати з своїм земляцтвом»...

Раптом я пригадав: Владімір Осіпов колись, ще довго перед «статусом», розповідав, що вони з Чорноволом, сидячи в карцері, вигадали особливий жест. Коли хтось з них робив рукою певний знак, це означало - сказане «йде для опера», а не для співрозмовника.

- Славку, здерися вгору!

Бачу, він повис під стелею, коло вентиляційного отвору Я теж повис - з свого боку коридору. Тепер ми бачимо один одного.

- Не хоче Пенсон на статус, говорить, що немає в цьому сенсу... - Роблю умовний знак.

- Ох...

Він ледве не впав з загороди, розціпивши руки з подиву.

- Ти знаєш?.. - і тут таки змовк, спам'ятався.

Усе збагнув миттю. Що приємне у В'ячеслава - розум гострий, реагує блискавично.

Ще приємна риса природженого лідера - відсутність порожньої зарозумілості, «гонористості». Командує, вимагає, але при тому зовсім не вважає себе «головним, розумним, ліпшим». Бо ж вимагає справа, а не Чорновіл! Здається, я називаю самозрозумілі для хорошої людини речі, але «техніка» керівництва часто вимагає від виконавців почуття своєї «важливості», якихось зовнішніх прийомів, які не обов'язково припадають до смаку виконавцеві, але полегшують йому автоматично виконання іншими його рішень (генерали зовсім не з самої Любові до брязкалець завели собі погони, лампаси й шиті золотом пояси). Спостерігав я цю «техніку» в середовищі зеків, як і в середовищі перших-ліпших осіб, призвичаєних керувати. Але Чорновіл в особистих стосунках лишався зовсім простим хлопцем, і в той самий час він користувався серед українців величезним авторитетом (рівний йому авторитет, і то до початків конфліктів на «спецу», мав серед них хіба що один Мороз). Мені розповідали мої співтаборники, що одного разу на час закінчення його карцерного строку не прибув етапний «воронок», запізнився в дорозі, і Чорновола на кілька годин примістили в нашому штабі, в окремій кімнаті, - так усі українці зони, не зважаючи на можливі репресії, згромадилися коло вікна, щоб лише подивитися на нього, по коліна в снігу, - на жах начальства, яке ніяк не сподівалося такої демонстрації... За статусного періоду він не міг виходити на зону - у перервах між карцерами його відводити не в зону, а до камери навпроти, тюремної, і він наділив мене повноваженнями свого легата; вистачало мені сказати на зоні першому-ліпшому українцеві «Звертаюся до тебе на доручення Чорновола. Славко просить...», щоб кожне діло було виконане (а вони ж бачили його раз у житті - у тому самому штабному вікні). Саме українськими зв'язками пішов за дріт мій лист про статусний страйк, Надрукований невдовзі в ««Континенте», «Єхо», «Ліберасьйон».

 

- Ґебісти весь час допитуються в мене, який міністерський пост я маю одержати в незалежній Україні! - нарікав Чорновіл. Я сам якось чув, як за дверима карцеру камери майор Пікулін цікавився цим самим від Чорновола. Той не витримав: «Громадянине начальнику, у вільній Україні я матиму тільки один пост - редактора опозиційної газети». - «А-а-а, - заволав начальник зони. - он яка ви страшна людина, Чорноволе! Ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!» В'ячеслав уточнив: «Це помилка на слові, я хотів просто сказати - редактором газети...» Але Пікулін ревів на весь коридор: «Це дуже характеристична помилка на слові...»

Не люблю погоджуватися з начальником, але, здається, він мав рацію.

Я думав, що становище Чорновола в русі українських націонал - демократів нагадує становище лідера в добре відомих (з професійної діяльності) російських революційних організаціях доплеханівсько-ленінського тилу. Керівником тоді становився той, хто сам робив найнебезпечніше і практичне діло, наприклад, набивав бомби для терору чи витоплював динаміт... Від підлеглих лідер вимагав не «роби те чи те», а «роби, як я». Звичайно, це період дитинства чи. на крайній випадок, ранньої юності руху: з роками виникають організаційні структури, в яких кожен учасник виконує свою частину праці, і вожді не ризикують там, де повинні ризикувати не такі цінні для руху люди. Але ступенем морального впливу на життя нації чи суспільства найважливіший період - мабуть, цей. романтичний етап боротьби!

 

Я спостерігав ніби своєрідну модель впливу, який люди типу Чорновола спроможні справляти на масову, сказати б, обивательську свідомість своїх земляків. Вище був згаданий колишній капітан-лейтенант Лисенко. Посаджений на 7 років за недонесення на свого друга-офіцера, зв'язкового з «Інтелідженс Сервіс». Звичайно, Віталій Лисенко був ніяк не борцем, а жертвою ҐБ, людиною, від політики зовсім далекою, а національно повнотою асимільованим. У зоні він, природно, тримався осторонь від політики, у дисидентські акції не втручався, слухняно виконував усі доручення начальства й затято беріг здоров'я: «Треба вижити!» Наприклад, коли ми сиділи з ним в одній камері Саранського слідчого ізолятора, він кожного дня двічі вилизував камеру від пилюки («бо ж ми цим дишемо - шкідливе для здоров'я»), постійно робив зарядку, а в зоні на потаємних і заборонених «п'ятаках» вирощував нелегальні огірки й помідори. Діло небезпечне (я сам якось бачив полковника МВД на зоні 17а, який схилявся важким торсом у шинелі до землі, копався пальцями в траві, вишукуючи на травниках замасковані парості кропу й вириваючи їх особистими полковницькими руками, щоб, крий Боже, у зеківську юшку не потрапив міліграм свіжих і тому не належних вітамінів); але заради збереження здоров'я Віталій ризикував і сіяв… Жила в цьому морякові й якась хліборобська, «з діда-прадіда», тяга до землі вирощувати, підживлювати, виходжувати паростки він любив. І от на етапі один лише раз побачив і почув Чорновола, і...

 

За яких півтора місяця після початку статусного страйку опинилися ми з Славком поруч на «оправці» (а в туалеті «підслухувачок» не було, можна кілька хвилин поговорити спокійно).

- Що за людина Лисенко?

- А що?

- Збоку від ПКТ будівельна бригада ремонтує заборонену зону і паркан, у ній Лисенко...

(Побічне зауваження: праця коло зміцнення тюрми - кожна! - вважається ганебною в середовищі політзеків. На неї погоджуються йти лише виключно слухняні, покірливі перед адміністрацією особи, це для начальства ніби своєрідний іспит для перевірки зломленості політзека. Тому туди й спрямували серед військових злочинців нашого Віталія.)

- ...«менти» заговорилися, відійшли за ріг, Лисенко прокрався до мого вікна і просунув поміж жалюзі два огірки й помідор... Можна довіряти йому?..

 

Не посміхайтеся, мій західній читачу, над мізерною офірою Лисенка: не огірками вона вимірюється, хоча свіжі, потайки вирощені огірки теж немала цінність у зоні. На випадок, якби його «застукали», Віталій майже певно ризикував відсидіти в карцері. Це, щоправда, дрібниця теж, але, діставши карцерний строк за допомогу «засудженому Чорноволові», він міг на сто відсотків попрощатися з надією вийти потім за умовно-дотерміновими трьома чвертями строку... А мінусувати собі лише одну чверть строку - це для Віталія означало перебувати в таборі майже на два роки менше! І все ж він зважився на ризик відсидіти два зайвих роки заради того, щоб підсунути два огірки людині, з якою він 45 хвилин просидів в одному «автозаку». Така сила морального поля, поширюваного серед земляків В'ячеславом Чорноволом.

Закінчення в наст. числі

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ