Надія Світлична

Nadija_Svitlychna_S2Тюрма живе за своїми законами - писаними і неписаними. Зрештою, поза тюрмою все відбувається так само, але більш ілюзорно, не так чітко. В незаґратованому житті дуже сильна ілюзія простору і вибору. В тюрмі простіше. За тобою зачиняють браму ведуть порожніми коридорами, замикаючи всі двері, які трапляються на шляху.

Київська каґебістська тюрма- курортна порівняно з іншими, в яких мені доводилося бувати. Невеликий триповерховий будинок у дворі КҐБ на Володимирській, 33. Тюрма і дворики для прогулянок сховані за високими сусідніми каґебістськими будинками,

Надія Світлична

а від слідчих кабінетів, що виходять вікнами в тюремний двір, їх закрили 1972 року високим щитом-стіною.

37 камера на другому поверсі слідчого ізолятора КҐБ, куди мене посадили після арешту, була вузька довга кімната з високою стелею і невеликим вікном на рівні двох з половиною - трьох метрів. У камері паркетна підлога, дві металеві койки з прилютованими прутами замість сітки, тумбочка, дві табуретки, віник і параша. Комплект господарства доповнюють: подушка, матрац, постіль, два рушники, горнятко, дві металеві миски і дерев'яна ложка. Все, що треба для повного щастя. Хоча ні, не все. Неодмінно - в кожній камері - на почесному місці висять «Внутрішні правила», де, як має бути в порядному «основному законі», - чітко зформульовано права й обов'язки в'язнів. І так само гармонійно зливаються між собою права і обов'язки. Наприклад, у розділі «В'язні мають право» передбачено щоденну прогулянку протягом однієї години. У другому розділі сказано, що в'язні «зобов'язані ходити щодня на прогулянку протягом однієї години». Тобто правила утримання в'язнів - це майже Конституція СРСР у мініатюрі.

Кожної п'ятниці зранку ходить по камерах начальник тюрми, до якого можна особисто звертатися зі скаргами і клопотаннями. Для більшої урочистості перед його приходом дають щітку для натирання підлоги. В камерах чисто, бо публіка в основному інтеліґентна та й знічев'я залюбки рухається, витанцьовує з тією щіткою, доки підлога починає блищати.

Моя перша зустріч із начальником тюрми Олександром Сергійовичем Сапожніковим відбулася другого ранку після арешту. Я поставила йому кілька передбачених щедрими правилами питань і дістала вичерпні відповіді.

- Чи можна переставити койки одна за одною, а не поруч, щоб у камері був прохід?

- Нет. Что еще?

- Чи можна ознайомитися з каталогом тюремної бібліотеки?

- Нет. Что еще?

- Чи можна якось відвернути електричну лямпочку, щоб світло вночі не било просто в вічі?

- Нет. Что еще?

Після цього я сказала: «Дякую. Більше нічого». А начальника тюрми відтоді ми з сусідкою інакше не називали, як «что еще?».

Через тиждень начальник настирливо допитувався, чи добре в них годують. Моя стримана відповідь, що я не вибаглива й мене це харчування задовольняє - його не влаштувало. Він допитувався: а як порівняно з ресторанами? Тоді я сказала, що з ресторанним харчуванням добре не знайома, а в робітничих їдальнях, де мені часом доводилося їсти, - годують не краще. Не знаю, як він сприйняв таке порівняння, але більше не допитувався.

Кілька разів під час своїх обходів Сапожніков хвалив нашу камеру за чистоту. Одного разу на його звичне «Молодець, чисто живете» - я відповіла йому в тон:

«Боремся за звание камеры коммунистического труда». Після цього начальник тюрми чомусь не хвалив нас за зразковий стан камери.

Вікно 37 камери виходить у бік Володимирської вулиці, і вечорами крізь нього добре чути музику з ресторану через дорогу. Ми знали напам'ять репертуар ресторанної оркестри, знали, коли там відбувається весілля чи ще якесь свято. Ресторанні звуки, що долинали до нас, були якісь неприродні, просто дикі в спеціяльно культивованій тюремній тиші, де навіть наглядачі в коридорах ходять у повстяних капцях по килимовій доріжці, так що нікопи не чути, як вони підходять до дверей, тільки видно, як у вічку раптом з'являється циклопівське око. Іноді воно дивиться майже безперервно (коли я тримала голодівку, вічко майже не зачинялося протягом п'яти діб). Вічко розміщене так, щоб бачити кожен кут у камері. Отже, треба було навчитися абстрагуватись від того погляду, а це особливо нелегко, як ідеш до параші або роздягаєшся на ніч. Не знаю, чи піддослідні, скажімо, блохи почувають себе в'язнями, але я в камері майже завжди почувала себе блохою під мікроскопом.

Чоловіки-в'язні де в чому виграють у тюремному побуті. видно, тюрма розрахована на чоловічу фізіологію, а ми опинялися часом в особливо принизливих ситуаціях. Чоловікам щастило навіть у тому, що їх періодично (мабуть, щотижня) голили, і вони могли побачити себе в дзеркало. Жінки ж не бачать свого відображення в тюрмі ніколи, і брак цього, здавалось би, дріб'язкового комфорту сприймався теж як приниження

До лазні водили в той час раз на десять днів, тоді ж брали білизну до пральні. Між тим доводилося все прати крадькома в тій самій мисці, в яку дають їжу. Щоб не дозволити собі нервового зриву, я завжди молилася під час таких процедур, щоб та миска, в якій я прала і з неї ж їла потім - була звинувачувальним доказом на майбутньому процесі Федорчуків і Сапожнікових.

«Внутрішні правила» Київської тюрми КҐБ, на володимирській, 33, в якій мені довелося сидіти перший рік ув'язнення в 1972-73 роках, як і Кримінальні кодекси й багато інших законів, що мають визначати умови утримання в'язнів у Радянському Союзі, настільки гнучкі, багатозначні, часом суперечливі, що зводяться нанівець всі усталені уявлення про законність.

Майже кожен в'язеньNadija_Svitlychna_Arh_KGB у Київській каґебістській тюрмі має індивідуальні права й обов'язки, що залежать головне від настанови слідства. Наприклад, побачення під час слідства за правилами не дозволені. Мені ж у перший місяць слідства дали два побачення - з матір'ю і з сестрою. Правда, мама до самого побачення не знала, чого її везуть у КҐБ, думала - на допит. Це сталося невдовзі після того, як рідним вдалося забрати з сиротинця мого дворічного сина Ярему. Яка була мета цього побачення - я не знаю, але не сумніваюся, що мої куратори з КҐБ не керувалися при цьому якимись гуманними міркуваннями, швидше навпаки - це була чергова спроба зламати

Надія Світлична, 1972р, З ахіву КГБ

волю. Чому - хоча б для цієї самої мети - ні разу не показали дитини, мені також незрозуміло, але мамі чітко сказали дитини з собою не брати, і це остаточно розвіяло її надію на побачення.

Може, крім того, вивчали ставлення мами до тієї біди, що звалилася на неї. Бо саме тоді готувалося рішення про долю опікуна для мого сина, і тим рішенням мамі було відмовлено в праві опікунства. Постанова мотивувала відмову, по-перше. низькою пенсією (хоч мама одержувала чи не найвищу пенсію в селі в той час - 20 карбованців на місяць), по-друге, тим, що двоє з трьох маминих дітей (я і брат Іван) перебували під слідством КҐБ, звинувачені в антирадянській агітації і пропаганді - це вже були міркування політичної благонадійності малописьменної колгоспниці-пенсіонерки Керуючись такими міркуваннями, слідчі органи вирішили довірити опіку над сином моїй сестрі, підкресливши при цьому, що її чоловік - член партії. Такому рішенню я маю завдячувати побачення із сестрою: мені пояснили, що взаємну згоду ми обоє маємо підтвердити під час зустрічі.

З мамою ми зустрілися в добре мені знайомій кімнаті, що виходить на Ірининську вулицю з тюремної вахти, де звичайно приймають передачі. А що я там віддавна бувала з передачами братові, Валентинові Морозу. Миколі Плахотнюкові, - то навіть колір церати на столі був мені добре знайомий. Годинна зустріч з мамою відбулася, як уві сні. Я з усіх сил намагалася вгамувати дрижання рук, але це не вдавалося. Проте від сліз, здається, вдалося стриматися. Розмови не пригадую зовсім, я впивалася близькістю мами, мелодією її голосу, а час невблаганно наближав нашу розлуку. Все було якесь нереальне - крім, хіба що, наглядачів і слідчих, які сиділи разом з нами за тим самим столом і встрявали в розмову.

З сестрою побачення було в кабінеті мого слідчого Сірика. Окрім формального узгодження питання опіки, ми мали змогу трохи поговорити невимушено, слідчий навіть дозволив пересісти мені з своєї прикутої в кутку табуретки до неї за стіп. Так само, як і з мамою, ми могли триматися за руки, тільки тепер я чулася впевненіше: руки не так дрижали, і я намагалася якось розважити сестру, яку душив плач. Я говорила, що за мене турбуватися не треба: про таку опіку, яку я маю, можуть мріяти найбіпьші вельможі. Двічі на добу мене, як фараона, супроводжують молоді здорові чоловіки до туалету і навіть там пильнують у вічко, щоб не знесло з водою. Але сестра однак плакала...

Багато інших в'язнів, як і належить за правилами, не мали жодного побачення під час слідства, але дехто мав і набагато більше від мене - наприклад, Іван Дзюба з дружиною.

Заборону листуватися з родиною мій слідчий (очевидно, не з своєї ініціятиви) теж переступав, він пропонував мені приблизно раз на місяць написати матері, сестрі й синові, або братовій дружині, від якої приймали для мене передачі. Часом слідчий показував мені відповіді від мами, одразу ж забираючи їх у мене. Братовій, як я довідалася, він не передав жодної моєї листівки, мама дістала, може, третину моїх листів, хоч я просила слідчого одразу переглядати, чи не вбачає він чогось зайвого в моїх листах, і жодного разу він не зробив зауваження щодо змісту.

Дозволив мені слідчий написати листа і Лесикові Зарецькому, синові моєї близької подруги Алли Горської, що трагічно загинула рік перед тим. Лесик саме кінчав середню школу, і мені хотілося бодай словом приголубити його перед дорогою в ширше життя. Припускаю, що цей лист теж пішов у бездонні сейфи КҐБ.

Nadija_Svitlychna_P1Щодо права писати взагалі, себто мати в камері папір і олівець, правила передбачають його в окремих випадках - з дозволу слідчого. Наша камера користувалася таким правом. Ми мали навіть не олівці, а кулькові ручки, аж під кінець слідства нас позбавили цього права. Сталося це тому, що якось на прохання своєї сусідки по камері Емілії Яремчук я почала вчити її плести. А що ні ниток, ні дротиків, потрібних для цього, ми не могли мати, я винайшла новий спосіб: брала стрижні від ручки і плела ними просто з панчохи, не розпускаючи її на нитки. Коли я вже кінчала собі светрик, про це довідався начальник тюрми. Великодушно не покаравши (я довела, що порушення режиму в цьому немає, бо ні металевих предметів, ні ниток ми не маємо), Сапожніков дозволив навіть закінчити роботу, але потім наказав забрати від нас ручки. Все ж ми користувалися пільговим правом писати майже цілий рік. Я робила деякі виписки з книжок (там дають по п'ять книжок на камеру що десять днів), а також вправлялася в перекладі з російської мови пісень Галича, які я знала напам'ять і дуже любила, та деяких інших творів.

У кагебістській тюрмі - вбивча тиша. Розмовляти в камері дозволяють лише півголосом, наглядачі ходять навшпиньки, ніякого радіо немає, годинників теж - усе життя проходить якось навпомацки і крадькома. Лише кілька разів протягом більш ніж року мені вдалося почути знайомі голоси, і то переважно уривки фраз: одного разу свого брата, про що я вже згадувала, одного разу |ї голос Миколи Плахотнюка, по одному разу чула голоси Василя Стуса і Євгена Сверстюка, а ще один раз - сміх Пронюка Євгена. Це останнє мене чи не найбільше вразило, бо до того я не знала, що Пронюка теж заарештовано.

Далі я розкажу про нього докладніше, а тепер - на закінчення - згадаю ще один епізод, як я свідомо порушила режим у тюрмі. 20 вересня 1972 року я вирішила своєрідно відзначити день народження свого брата Івана Світличного, який теж був десь там, у сусідній камері, але зовсім ізольований і від мене, і від усього світу. Отже, я вирішила згадати всі пісні, які я знала про Івана, і переспівати їх для себе. Репертуар виявився довгий, і наглядач спершу сам, потім з черговим офіцером кілька разів намагалися припинити це неподобство. Але я їм казала, що в мене сьогодні «камерний» концерт, і визначену програму я хоч би й що виконаю.

Чомусь мені подарували це порушення режиму, обійшлося не тільки без гамівної сорочки, а навіть без карцеру. Мабуть, цей «камерний» концерт пощастило почути й моєму братові, бо він присвятив мені один вірш із диптиха під назвою «Лебедина пісня»:

У світі пошести і змору,

Німотности і глухоти,

Де мудрі муштрою менти

Лінчують душі без розбору,

Там пісня, витвір висоти,

Свободи й пружного простору,

Шугнула вільним птахом вгору,

У вир! У небо! У світи!

Ривком відчаєного тіла

Роковано залебеділа

Та браконьєрським залпом з неба

Підтята - легендарний лебідь,

Упала на тюремний двір.

Під час слідства дуже багато значить позиція, яку займаєш, і наскільки послідовно її додержуєш. Дивлячись на події 10-річної давності з перспективи свого й чужого досвіду, бачу, що моя позиція була далеко не найкраща, насамперед тому, що не була ні чіткою, ні послідовною.

Якось відома російська правозахисник Мальва Ланда розповіла мені один епізод із своєї «бесіди» в КҐБ. Намагаючись якомога більше приголомшити і викликати її на дискусію, слідчий назвав Мальву Ланду «антирадянщицею». А вона спокійно і гідно відповіла йому: «Да, я антисоветчица и горжусь этим так же, как если бы я быпа антифашисткой». Просто і чітко. Я до такої чіткости не доросла. Пуповина, через яку мене все життя годували ілюзіями про найдемократичнішу в світі країну, про найсправедливіший лад і інші «най» - рвалася довго і тяжко. Та й просто по-людськи тяжко було уявити, що слідчий - такий приязний і співчутливий Олександер Миколайович Сірик - усього лише гвинтик у машині, запрограмованій тільки на те, щоб гнути і ламати.

У мене було багато знайомих і друзів, які пройшли вже раніше крізь цю машину. З їхніх розповідей і з багатьох самвидавних творів, які мені принагідно доводилося читати («Більмо» Осадчого, «Оповіді про пережите» Шумука, спогади про давніші ув'язнення, зокрема, твори Солженіцина, розповіді Петровського), я знала, що найгірше для ув'язненого, коли повіриш слідчому і взагалі сприйматимеш його як звичайну людину. Але скільки б не вчив досвід інших - кожна дитина набиває власні ґулі, доки навчиться ходити. Ще більше ґуль доводиться набити, коли вчишся ходити прямо, випростувати зігнутий хребет. Мені це давалося тяжко.

Ще перед ув'язненням відмовившися давати будь-які свідчення, я кілька місяців на всіх допитах повторювала ту саму фразу про шантаж і підступність як узаконені засоби гри і свою відмову грати в цьому спектаклі, - а все ж підписувала протоколи допитів з цією стереотипною фразою, а отже, брала якусь участь у цій нечестивій грі. Крім того, тяжко змовчати, коли тебе постійно провокують, заманюють і, здається, так легко заперечити, довести, що чорне не є біле і що ти - не верблюд. Ми обоє з слідчим якось вжилися в свої ролі і виконували їх, як мені здавалося, обоє нудно, але справно Капітан Сірик приходив на допити з підготованим обов'язковим десятком-двома питань, сумлінно записував мої відмови на кожне з них, я підписувала кожну сторінку протоколу, - а між тим розмовляли про що завгодно.

Починалося звичайно з того, як я почуваюся, чи не холодно в камері, чи вистачає мені їжі і т. д. У такому самому турботливому тоні Олександер Миколайович час від часу говорив, що я ускладнюю свою й без того складну справу, що найкраще для мене було б (він навіть не казав покаятися, ні) - просто «чесно все розповісти». Усе це - приязно, співчутливо і без настирливого нав'язування. Часто підкреслював, що в мене вилучили багато зайвого, що якби він робив обшук, - то багато з тих паперів він не вилучав би, але тепер мусить кожен документ (себто папірець) дослідити, про кожен допитати, провести масу експертиз і т. д.

Коли дійшло до записників Алли Горської і я черговий раз запитала, чи мені їх повернуть, адже там немає ніякої крамоли, а мені вони дорожчі за все вилучене, - він сказав, що якби я дала пояснення про записники, мені б їх повернули, там справді нічого крамольного немає, а як я відмовляюся пояснювати - все піде до суду, а з суду вирвати набагато складніше, і він не може нічого гарантувати Це звучало переконливо, і я поступилася своєю принциповістю, почала давати покази.

Пояснивши про записники Алли Горської, не випадало не відповідати на інші питання допитів, бо виглядало б, ніби я щось приховую, а ховати ж і справді було нічого. Хоч відповіді часто були «не знаю», «не пригадую» тощо, а все ж це втягало в мережу каґебістських пасток і давало змогу тій мережі розростатися, а мене тримало в стані напруженої непевності.

Так минуло ще кілька місяців.

Одного разу слідчий допитував мене про грошовий переказ на двадцять карбованців від моєї товаришки Ліди Гук із Скадовського. На початку слідства мене вже допитував про той переказ підполковник Гарбуз, але я не могла пригадати, що то за гроші: Ліда просила час від часу купити або передплатити якісь книжки; я думала, що це було одне з таких замовлень. Тепер капітан Сірик показав мені переказ із написом: «Це - на дарунок для невістки». І я одразу пригадала, як, прийшовши з пологового будинку з немовлям-сином у січні 1970 року, я одержала від неї цей дарунок. А що вона не знала, хто народився - хлопчик чи дівчинка, - а сама вже мала сина, то назвала мою дитину своєю невісткою.

Я втішилася, пригадавши це, пояснила слідчому, як було, і думала, що тепер ми разом покепкуємо з їхньої недозрілості. Але підозріливість, виявилося, мала глибші корені, моє пояснення слідчий сприйняв як викрутас, і поклав переді мною лист від Ліди Гук, у якому вона писала, що коли питатимуть про гроші, скажи їм, мовляв, так і так. Хоч її версія цілком збіглася з тим, що я пояснила щойно (бо так воно й було насправді, не треба було нічого вигадувати, треба було лише пригадати), і хоч раніше я не бачила того листа і не знала про нього, - слідчий мені не повірив. «А чому вона вам пише, як говорити про ці гроші?» - «Бо я до неї звернулася після того, як мене допитував про них слідчий Гарбуз.» - «А як ви доведете, що ви питали в неї?» - «Таж я питала в листі, і вона відповідає листом». - «А де той лист, у якому ви питали?» - «Я відіслала адресатові. А як її лист, адресований мені, опинився у вас?» - «Ми вилучили». - «Яким правом?» - «Є відповідна постанова про вилучення вашої кореспонденції».

Я відчула себе на тоненькій крижинці, яка ломиться піді мною. «Як же так, що ви виносите постанову про вилучення моєї кореспонденції, а я нічого про це не знаю? Вилучаєте відповідь на моє питання, а самого питання не вилучаєте. Певно, що я ніяк не можу довести, що я питала в тому листі. І взагалі бачу, що безглуздо будь-що вам пояснювати, коли ви маєте свої, наперед приготовані й аргументовані відповіді на свої питання».

Так цей незначний по суті епізод став приводом, щоб я вдруге відмовилася давати покази і трималася цієї відмови вже до кінця слідства. Навіть без якогось пояснення, просто: все в ваших руках, і я в ваших руках, робіть, що хочете.

Минуло ще кілька місяців.

Десь у вересні чи жовтні 1972 року слідчий допоміг мені спалити останню нитку довіри, яку він виткав між нами. Сталося це так. На допитах ми розмовляли про всяку всячину. Слідчий розказував про свої родинні клопоти, як він пофарбував підлогу, поки дружина на курорті, а котик пройшов по свіжо пофарбованій підлозі своїми білими лапками; що син служить в армії, і він готує харчову передачу для нього, оце наквасив огірків, щоб передати домашніх... Й інші зрозумілі речі з далекого від мене світу. Протокольні питання ставив формально, лише час від часу звертаючись за підтвердженням, що я не відповідатиму.

Якось він сказав, що вже розібрав майже всі вилучені документи, що незабаром має йти у відпустку, а слідство тим часом вестиме його колега. Я сказала, що зовсім не орієнтуюся, в чому ж вони мене звинувачують. Найсерйозніші закиди під час слідства робили мені з приводу «Українського вісника», до якого я не причетна. Чи за нього й судитимуть, чи інкримінуватимуть усе те, що повилучали? Слідчий сказав, що вони вже загалом визначили документи, які ввійдуть у звинувачення, але йому самому, хоч як він уже добре мене знає, тяжко розібратися в тому, бо я нічого не пояснюю. От якби я написала про своє ставлення до інкримінованих творів - не для слідства, для нього особисто - це б йому дуже допомогло правильно кваліфікувати мої дії.

- Надіє Олексіївно, можете не сумніватися, це залишиться між нами.

- Гаразд, - кажу. - Назвіть ті твори, що входять у звинувачення.

І я в камері сумлінно написала про своє ставлення до творів, вилучених у мене під час обшуку. Не було в тому поясненні нічого ані нового, ані несподіваного, проте я в кінці письмово нагадала, що, як він запевняв, це залишиться поміж нами.

Коли наступного разу капітан Сірик, познайомивши мене з своїм заступником на час відпустки, почав у його присутності допитувати мене за тими поясненнями - я на все життя затямила той урок, який теоретично знала й раніше з класичної формули Солженіцина про три «не» в поводженні з каґебістами: «Не бійся, Не надійся і Не вір».

Слідчого, який замінив у моїй справі капітана Сірика на час його відпустки, звали Іван Іванович Левченко. Він щойно впорався з Леонидом Селезненком з Київського інституту нафтохемії, розколов його так, що той не лише каявся в своїх гріхах, а й усіляко наговорював на своїх друзів, зокрема на поета Василя Стуса, за яким до ув'язнення ходив, як нитка за голкою.

Іван Іванович Левченко - кремезний здоровань атлетичного складу з великою головою і різкими рисами обличчя. Я не пригадую, про що він мене допитував і кого з моїх знайомих викликав на допити. Пам'ятаю тільки, як він старався розшукати один лист, про який перед тим взагалі не згадували. Той лист мав довгу і плутану історію, про яку я хочу трохи розповісти.

У Київському університеті вчилася студентка з Пряшівщини Ганна Коцур. Проживши в Києві кілька років, вона мала серед киян чимало знайомих і навіть одружилася з учителем київської школи. Під час погрому 1972 року вона теж потрапила в каґебістські сіті. Спершу її, як і внуку клясика української літератури Зіновію Франко. щоранку забирали з дому і везли на Володимирську для допитів, які тривали цілоденно.

Відчувши безпорадність, довірливість і наївність дівчини з недавно окупованої Чехо-Словаччини, капітан Берестовський усіляко її шантажував, розставляв професійні пастки і витискав з неї потрібні свідчення на всіх і вся. У перший же місяць слідства їй влаштовували очні ставки з Миколою Плахотнюком, Зіновієм Антонюком і, здається, з Миколою Холодним. Вечорами її привозили додому на Вітряні Гори в Києві, пильнуючи, щоб вона навіть вночі ні з ким не спілкувалася.

Все ж ті нічні передишки трохи опритомнювали Ганну Коцур, і вона другого дня зрікалася витиснених з неї напередодні показів. Тоді на неї тиснули ще сильніше, і вона плела ще детективніші історії про своїх знайомих. З її розповіді я довідалася, що головне звинувачення, яке пред'являють багатьом арештованим, - видання позацензурного «Українського вісника», що інформував про різні переслідування на Україні.

Розповідаючи про свої очні ставки і про те. що Микола ГІлахотнюк і Зіновій Антонюк дуже силувано, ніби задля неї лише, погоджувалися з її версіями, Ганна Коцур дивувалася, чим же вона може погіршити їхнє становище, адже вона дає їм якнайкращі характеристики. Я зустрілася з нею та її чоловіком якогось вихідного дня. Попри свою недосвідченість, я відчувала, що слідству байдуже, які вона кому дає характеристики, - головне, щоб вона ствердила, хто кому і за яких обставин давав ту або ту літературу, себто «антирадянські документи», як їх кваліфікує КҐБ. Це я й сказала їй та радила пам'ятати про становище тих, про кого її допитують.

Напевно про нашу зустріч знали й опікуни Ганни Коцур, та й зустрічалася вона, очевидно, не тільки зі мною. Тож вони вирішили охоронити її від сторонніх впливів, але так, щоб формально це не було арештом. І її ув'язнили на якійсь урядовій дачі під Києвом (здається, в Кончі Заспі). З нею була наглядачка, яка й не крилася з тим, що вона працює в слідчій тюрмі, та радила Ганні не занапащувати своєї молодости, бо життя таке коротке, а в неї ж іще все попереду.

Проте Ганна якось примудрилася втекти з тієї комфортабельної в'язниці, переховатися в приятелів у Києві і потім виїхати - з допомогою свого консульства - додому на Пряшівщину. Апе перед від'їздом вона написала з чоловіком лист, адресований до Верховного Суду, в якому докладно розповіла про незаконні методи слідства, якими з неї витягни неправдиві свідчення. Той лист Ганна Коцур передала через свою знайому мені, а я сховала його, щоб передати адресатові у випадку суду над арештованими.

От за пошуки того листа Ганни Коцур до Верховного Суду й узявся мій новий слідчий Левченко - чомусь аж у жовтні 1972 року. Чи то не знали про нього раніше (а тепер, може, сама Ганна й розказала про нього після того, як її арештували в Чехо- Словаччині), чи просто руки не доходили.

Всі свідчення про той лист сходилися на мені, та я й не заперечувала, - але не хотіла їм його давати, навіть якщо він і втратив свою силу. Слідчий переконував, що Ганна Коцур зреклася того, що написала до Верховного Суду. Знаючи її мінливість і слабку вдачу, я припускала, що так воно й було. А все ж віддавати лист каґебістам не збиралася.

Пригадую, як слідчий Левченко, наблизивши до мене своє атлетичне обличчя впритул, наголошував: «Десять обшуків зробимо в Києві, сто обшуків - а лист однаково знайдемо». А я трохи тремтячим голосом відповідала якомога безжурніше: «Робіть хоч двісті, вам за це гроші платять, але не моїми руками» Пізніше про той епізод з листом замовкли і не згадували про нього вже зовсім.

Не зважаючи на плутаність своїх свідчень, Ганна Коцур була важливим інструментом у руках КҐБ, щоб сяк-так аргументувати так звану «антирадянську діяльність» багатьох жертв погрому 1972 року. Але про неї (бодай у тому аспекті, як я знаю зі своєї справи) я розповім докладніше згодом.

Щождо слідчого Левченка, згадаю ще незначний деталь з передсудового періоду. Коли він під керівництвом Сірика вже кінчав підшивати матеріяли слідства в томи слідчої справи і я побачила, як багато назбиралося тих томів, я жартома порадила опублікувати це багатотомне видання, а що в нашій найбагатшій країні постійно бракує паперу, то щоб спробував зробити це за кордоном. Він кинув на мене переляканий погляд.

- А що б вам було за це - не більше ж, ніж сім плюс п'ять? - допитувалася я.

- Та ні, - відповів Левченко серйозно. - Беріть вище: розстріл.

- Але ж, стаття карного кодексу цього не передбачає, - продовжувала я, і слідчий професійно кваліфікував свій уявний злочин:

- Це - зрада батьківщини.

Моєю сусідкою в камері від дня арешту була на кілька років старша за мене одеситка Леокадія Омельчук (з дому Васильєва). З її розповідей я знала, що засудили її шість років тому за фінансові махінації в торгівлі і цю частину свого 10-річного терміну вона відбувала в Одеському жіночому концтаборі.

Про свій засуд і про те, що йому передувало, Льока розповідала багато і по-одеському дотепно, зводячи до того, що хоч вона стратила десять років життя, зате ж недаром. Не випадково її, мовляв, і в таборі називали мільйонеркою. Сама пожила, не знаючи грошам ліку, і внуків могла забезпечити. А що тепер доводиться сплачувати борг (судовий позов) державі, так все одно ж держава не доточить їй віку до 125 років. А саме такий термін, за її підрахунками, потрібен, щоб сплатити той борг при середній зарплаті.

Мені з нею жилося добре. Сім місяців з чужою людиною в одній камері - то не жарт. Але в побуті приязна і товариська, вона багато мені допомагала, зокрема, розповідаючи про табірне життя, до якого й я мусила морально готуватися.

До слідчої тюрми КҐБ Леокадія Омельчук потрапила через розкриття якихось валютних операцій, у яких вона теж брала епізодичну участь. За неписаним законом в'язнів я не розпитувала в неї нічого про справу. Таких етичних засад додержувала й вона щодо мене, і якщо виконувала підсадну ролю (я такого зовсім не виключаю), то Гі завданням, очевидно, було створювати й підтримувати певний настрій, впливати на послаблення волі зсередини і природно. Це завдання вона виконувала з більшим або меншим успіхом.

Сусідка була тактовна і не надокучлива. Навіть під час моєї 5- денної голодівки, яку я тримала влітку 1972 року, вона поводилася з певним тактом. Коли адміністрація допитувала її, чи я не їм крадькома (хоч за мною був у той час посилений, по суті безперервний нагляд), - сусідка, за її розповіддю, не стала категорично заперечувати таку можливість, але підкреслила, що в її присутності я не тільки сама не заходжувалася щось з'їсти, а й відкидала її пропозиції. «А що вона робить, коли я сплю, - я не можу знати», - відповідала вона начальству, і це мені теж імпонувало.

Та зрештою роля Леокадії Омельчук у цьому спектаклі закінчилася. 10 грудня 1972 року, повернувшись із чергового допиту, вона сказала мені, що слідчий Селюк оголосив про перекваліфікацію її з обвинуваченої на свідка та пообіцяв навіть поновити її клопотання про помилування, яке заморозили у зв'язку з новим слідством. А через ніч, вранці 11 грудня, начальник тюрми Сапожніков сам зайшов до нашої 42 тоді камери і сказав, щоб Омельчук негайно збиралася на етап. Ми на швидкуруч зібрали її речі; харчі, які я пхала їй на дорогу, вона брала не дуже охоче, бо була певна, що повертається назад до свого табору, який за шість років став її другою домівкою.

Наступної ночі я вперше (і востаннє за все слідство) ночувала сама в камері. Було якось незвично і просторо для роздумів. Я згарячу переклала якийсь довгий вірш з антології російської літератури XVIII сторіччя і заплянувала подібні заняття на довше майбутнє, бо в своєму статусі я не очікувала ніяких змін. Тяжко звикнути, коли ти в'язень, що плянувати - це не твоя галузь. За плянами КҐБ, мій статус змінився через ту однісіньку ніч.

12 грудня мене привели до слідчого, але не в кабінет ч. 23, як звичайно, а в якусь тюремну кімнатку, і перше, що він мене запитав, було: «Надіє Олексіївно, що вам сьогодні снилося?»» Від самого цього питання голова могла піти обертом, але я вже засвоїла мудру науку покійного батька - очікувати завжди гіршого, і не допустила до себе іскри надії.

Тоді слідчий Сірик дав мені постанову, в якій говорилося, що через моє нещире поводження на слідстві мене посилають на психіятричну експертизу.

- А в чому ви вбачаєте мою нещирість? - запитала я слідчого.

- Так ви ж відмовляєтеся відповідати на питання.

- Але ж, я щиро відмовляюся, не викручуюсь і не брешу, в чому ж тут психопатологія?

Але це питання розбилося об стіну бюрократичної незворушності.

А що етап передбачався короткий (у межах того самого міста),

та ще й до божевільні, де нічого приватного не дозволяють. - мені не дали взяти нічого з собою, а посадили до вороння і повезли просто до психіатричної лікарні імені Павлова.

Завідувачка тринадцятого експертного відділу Наталя Максимівна чекала мене, хоч її робочий день уже скінчився. Під час цієї першої бесіди вона сказала, що сама керуватиме моєю експертизою, що з КҐБ вони не часто мають пацієнтів. На мої запити про Василя Стуса. який теж проходив там експертизу на весні 1972 року, вона розповіла, як цікаво було з ним спілкуватися. А про свого колегу Семена Ґлузмана, який нелегально повідомив мені про свій вирок, лікарка сказала, що ніколи не чула про такого.

На головне мов запитання, скільки я в них маю бути, відповіла, що це залежатиме великою мірою від мене, але щонайменше два - три тижні Я сказала, що через свою забобонність я б дуже не хотіла зустрічати в божевільні Новий рік і, якщо можна, прошу скінчити експертизу бодай 31 грудня. Вона відповіла, що врахує це прохання і намагатиметься його виконати, але знову повторила, що не тільки наслідки, а и термін експертизи залежить великою мірою від мене.

Як завжди, мене ще цікавила їхня бібліотека, і я запитала, чи є вона та чи можна нею користуватися, «була, - каже лікарка. - Але всю скурили. Та я вам з дому можу принести, скажімо, Достоєвського. Стус теж читав його тут». Не знаю, чи творами Достоєвського випробовують психічну систему своїх піддослідних у Київській божевільні, чи це особисті уподобання Наталі Максимівни, але я була їй дуже вдячна за тих пару томів Достоєвського, які вона приносила мені з домашньої бібліотеки.

Після того, як я звикла вже до патологічної тюремної тиші, до недосяжно високого вікна в камері, в яке вечорами видно тільки вогні телевізійної вежі, до клацання пальцями, коли наглядачі ведуть коридором, до постійного електричного світла і параші в камері - божевільня видалася мені нормальним раєм, з широким світом, який відкривався з низького вікна, з нормально брудним туалетом у коридорі, з криками, різними шумами в палатах і поза палатами, з природною брутальністю санітарів, багато з яких за сумісництвом працювали й наглядачами в Лук'янівській тюрмі, і з розкішшю вимкненого вночі світла. А крім того, звичайне спілкування із звичайними людьми, що населювали жіночу палату в Павлівській лікарні, з їхніми радощами й клопотами, з вечірніми співами, з різними вибриками, на які провокує сіра лікарняна буденність

Якби не стримувало усвідомлення, що ти - піддослідний крілик і кожен твій незначний вчинок може зіграти вирішальну роль у твоїй долі, - випростатись би на весь зріст і гукнути світові розковано:

«Ми - божевільні.

Ми,

Боже,

вільні!»

Повернувшися після засідання експертної комісії до своєї палати, я дала собі волю і розрядила напруження нестримним плачем. Люди в божевільні - вирозумілі, не нав'язливі, тож ніхто не заважав мені, відвернувшися до стіни на своєму ліжку, тихенько схлипувати. Але. видно, верховні режисери не передбачали таких ліричних відступів у програмі, і вже через півгодини мене , рабу Божу, вели до воронка, щоб відвезти «додому» - до кагебістської тюрми на Володимирській вулиці.

У тій метушні найбільше мене турбувала доля трьох карамельок. якими дівчата з експертної палати пригостили мене на прощання. Банально з'їсти їх - не пасувало до мого гіркого настрою, і якось шкода було так прозаїчно розлучитися з ласощами, яких не бачила вже вісім місяців А залишити на завтра теж не можна, в тюрмі такі речі недопущенні. В останню мить перед воронком я тицьнула ті крамольні цукерки розгубленій санітарці і поїхала собі знову на Володимирську вулицю. Дорога від Павлівки до КҐБ - дуже коротка: за пару хвилин мене вже урочисто зустрічав, як давній приятель, начальник тюрми Олександер Сергійович Саложніков Він дуже турботливо розпитав, як там годували. Харчування - це була його гордість, бо, видно, й справді, в каґебістській тюрмі харчів крали менше, ніж в інших подібних установах.

На моє здивування, після обшуку мене повели сходами не на другий поверх, де я була перед тим, а на третій. У невеликій камері мене зустріла нова сусідка - значно молодша за свою попередницю, Емілія Яремчук з Дубнівського району на Рівенщині. Її теж привезли з табору, де вона відбувала свій термін за фінансові зловживання, - у зв'язку з новою, валютною, справою.

Nadija_Svitlychna_S3Не знаю, чи врахувала лікарка з божевільні моє прохання, чи так було запляновано згори - але Новий рік я зустрічала не в психлікарні, що для мене було втішним знаком, а в обжитій тюремній обстановці. Я навіть зробила якусь брагу в горнятку з хліба й цукру (крадькома, звичайно) Але новорічна ніч нічим не відрізнялася від усіх інших тюремних ночей: так само буденно оголосили відбій о десятій годині вечора, і ніяких ознак відмінности цієї ночі не долинало за тюремні стіни Я згадувала новорічні ночі з минулого: колядницькі ватаги, з якими виспівувала до хрипоти на київських вулицях, колядників, яких я тільки рік тому вітала в своїй хаті з маленьким сином. Згадала й колядування в новорічну ніч 1965 року. Тоді наш маршрут пролягав з вулиці Леніна до Печерська, і ми особливо завзято співали під вікнами цього похмурого сірого будинку на Володимирській, 33, в надії, що нас почують у тюрмі ув'язнені наші товариші - Ярослав Геврич, Сашко Мартиненко. Іван Русин і мій брат Іван Світличний

З особливим піднесенням ми заспівали навіть варіянт коляди «Нова радість стала», якого ніде поза тим не співали:

Наших українців

по тюрмах саджають,

а матерів з діточками

в Сибір засилають...

Може, й тепер хтось колядує під цими заґратованими вікнами - для нас? Але тиша була, як завжди, непробивна. З тим ми й поснули, як завжди.

У січні допитів було мало, і нічим вони не запам'яталися. А з початком лютого слідчий Сірик повідомив новину: що вже закривають справу і мені треба знайомитися з її матеріалами. 2 лютого 1973 року мені почали давати для ознайомлення слідчу справу, призначивши для цього тиждень - до 9 лютого. Ці дати в нашій родині особливі, бо 2 лютого помер мій батько, рівно тижня не доживши до свого 45-річчя (він народився 9 лютого).

Для ознайомлення зі справою мене приводили в той самий кабінет ч. 23 слідчого Сірика, як і на допити, і за тим самим прикутим у кутку столиком клали переді мною по черзі томи підшитих матеріялів справи. Знайомство було поспішне і напружене, бо слідчий вимагав конче закінчити до 9 лютого. Доводилося сидіти над перегляданням справи щодня (і в неділю), перегортаючи по 400-500 сторінок на день - по два томи. Ніяких виписок робити не дозволили, та й «вивчати» справу доводилось, як у студентські роки перед екзаменом, - по діягоналі. Коли зір зачіпався за якусь невідповідність чи цитату, яку хотілося потім використати, я старалася її запам'ятати якнайближче до тексту, а повернувшись увечері до камери, записати собі в зошит, позначаючи том справи і відповідну сторінку. Суперечностей у матеріалах було багато, на деякі я навіть звертала увагу адвоката, якого мені призначили мої опікуни з КҐБ, - росіянку з українським призвіщем Денисенко.

Це була перша її політична справа, раніше вона не мала спец допуску. конечного для таких справ, і виглядало, що вона почуває себе дуже незатишно в кабінеті слідчого, сидячи поміж столом господаря кабінету і моїм, прикутим у кутку до підлоги. Коли я зверталася до неї з клопотаннями про те, щоб зафіксувати знищення половини протоколу мого допиту в справі Ніни Строкатої (я вже розповідала, як слідчий Даценко порвав мої свідчення й замінив своїми) або про те, що з однієї вилученої в мене добірки віршів слідчий вирізав Тичину й інших, а залишив тільки клаптик з віршами Миколи Холодного. - адвокат лише безпомічно розводила руками.

Її мовчазна присутність ніякою мірою мені не допомагала, як меблі в кабінеті Сірика. Тому, сплативши їй за призначені каґебістами послуги належну плату з свого тюремного рахунку (здається, коло 80 крб. ), я написала заяву, що хоч не маю до неї особисто ніяких претензій, бо не знаю її ні як людини, ні як юриста, прошу на майбутньому суді звільнити мене від послуг адвоката Денисенко.

Одним з найпам'ятніших мені протоколів допиту свідків у моїй справі 1972 року був аркуш паперу, списаний рукою моєї давньої товаришки зі Львова Оленки Антонів. Мотивуючи, чому вона відмовляється відповідати на питання у моїй справі, Оленка Антонів писала:

«Дивно, що ця слабосила, виснажена хворобами і щоденними клопотами з дитиною жінка може завдати шкоди такій великій і могутній державі».

Ці слова я особливо гостро відчуваю сьогодні, коли несподівано дійшла чутка про те, що в серпні 1982 року у Львові заарештовано Олену Антонів. Тяжко було б повірити такій дикій чутці, якби одночасно з нею не прийшла Львівська обласна газета «Вільна Україна» від 18 серпня 1982 року з довгою, абсурдною статтею якогось М. Тороповського під назвою «Антонів і Клеопатра».

Претензійний автор пнеться зі шкури, щоб довести, як амбітна лікарка Олена Тимофіївна Антонів не могла задовольнити свого самолюбства і захланності, аж поки не спокусилася «ситим дисидентським життям» та не попрощалася з лікарською професією.

Думаю, що тепер, коли фундаментальний дослідник дисидентства М. Тороповський знайшов бацилу цієї хронічної хвороби (матеріальні вигоди!) - з усяким там інакодумством можна буде покінчити одним махом.

От тільки не зовсім мені зрозуміло, кого все таки захищає товариш Тороповський - солженіцинський Фонд допомоги родинам політв'язнів, який нібито обкрадала Олена Антонів, чи Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки, яке нібито фінансує солженіцинський Фонд?

Президент Російського громадського фонду (солженіцинського, як його популярно називають) Наталія Солженіцина написала з цього приводу заяву до преси, яку передала пресовим агентствам переклад на англійську мову. Ось текст цієї заяви, датованої 21 вересня 1982 року:

«Нам щойно стало відомо, що в серпні цього року в СРСР заарештовано Олену Антонів-Красівську, 45 років, дружину одного з найгероїчніших синів українського народу - Зіновія Красівського, якого з 16 років, від 1945 року, майже безперервно гноять у радянських тюрмах, психлікарнях, засланнях.

«Її арештові передувала стаття в органі компартії України - Львівській газеті «Вільна Україна» від 18 серпня. У статті повторюється брехня про "Російський громадський фонд": буцімто Фонд використовує кошти ЦРУ, хоча широко відомо, що уряд Швейцарії контролює цей Фонд, і всі кошти його складаються з світових гонорарів за книгу А. Солженіцина ,.Архіпелаг ГУЛаг".

«Це не дивно, тому що брехня - основа радянського режиму. Але злоба так заливає їм очі, що вони бовтаються у власній брехні й кусають себе за хвіст: газета звинувачує Олену в тому, що вона несумлінно розподіляла кошти Фонду! Людоїди в позі моралістів.

«Серед "жертв" Олени вони називають Катерину Зарицьку, безсоромно забуваючи повідомити читачам, що тримали її в радянських тюрмах 25 років. Вони намагаються вбити клин між українцями й росіянами - бо смертельно бояться солідарності чесних людей проти їхньої підлої впади, ворожої всім народам».

Від себе хочу прокоментувати чутку про арешт Олени Антонів її ж словами дивно, що ця слабосила, обтяжена щоденними клопотами жінка може завдати шкоди такій великій і могутній державі.

А тепер ще кілька слів про те чтиво 15-томної слідчої справи, яке я похапцем ковтала перед закриттям. Окремі місця були просто захоплюючі, як детектив.

Наприклад. том, у якому зібрали протоколи допиту свідків, відкривався показами моєї двоюрідної сестри, вчительки з нашого села Курінної Тетяни Сергіївни. Протоколи писані по-російськи, хоч і вона зроду-віку українка, й кінчала той самий, що й я, Харківський університет, і працює в сільській українській школі, та й справу мою, з огляду на її буржуазно-націоналістичний характер, вели по-українськи. Але це не так важливе, це зрештою тільки форма Що ж до змісту показів, Тетяна Сергіївна переплюнула всіх шевців моєї справи своїми категоричними кваліфікаціями.

Так. вона писала «В тому, що Надія Світлична стала на шлях антирадянської діяльності, винен її брат Світличний Іван Олексійович. і тільки він». Отак! Нащо там суд, або слідство? - ясно, як день У своїй викривальності Тетяна Курінна йшла далі, ніж Шерлок Холмс «Своего сына Надежда почему-то назвала Яремой, что в переводе на русский язык обозначает "уярмленный, порабощенный"»

Часом здавалося, що вона хоче взяти мене під захист, але й тоді свідчення її звучали безапеляційно, як вирок. Наприклад, вона писала: «Про антирадянську діяльність Світличної Надії мені не відомо нічого, так як вона не ділилася зі мною своїми секретами». Кілька таких сторінок з підписом Курінної Тетяни Сергіївни відкривали грубезний том допитів свідків, і цей початок не віщував нічого доброго.

Але передчуття виявились оманливі. З кількох сот людей,

допитаних у моїй справі, ніхто з ближчих чи дальших знайомих, та й малознайомих (допитували навіть дитячих товаришок, про яких я тридцять років нічого не чула) - ніхто не дав таких свідчень, як моя двоюрідна сестра Таня. Ну, Микола Холодний щось там теревенив про мого брата, який, як старший і як літературний критик, мусив стримати його від хибного кроку, а він не зробив цього, отже, відповідальний за його, Холодного, гріхопадіння. Але й він, крім загальних негативних характеристик, нічого проти мене не сказав. Щось там на зразок «нудна співбесідниця і нецікава як жінка» - але ж це така крамола, що її навіть кримінальний кодекс не фіксує.

Були ж у тих протоколах і такі свідчення, які просто загріли мою остуджену ізоляцією душу. Так, Михайлина Коцюбинська свою дуже позитивну характеристику моєї особи закінчила зовсім не протокольними словами: «і я її дуже люблю».

Останній, 15 том слідчої справи складався з різних довідок та офіційних характеристик з роботи. Писані вони переважно в стриманому тоні. Навіть у характеристиці з останнього місця роботи - з холодокомбінату, де через мене справді зазнали багато клопоту через тривале стеження КҐБ, - і то характеристика була досить витримана. Тільки директор видавництва «Техніка», де я працювала в 1966 році, замість характеристики, прислав до КҐБ ксерокопію моєї заяви про звільнення. Звучала вона так:

«Прошу звільнити мене від виконання обов'язків редактора - перекладача, оскільки вважаю нижче своєї гідності працювати в умовах недовір'я, упередження і казарми».

Півтора місяці після закриття справи основним заняттям у мене було очікування суду. Нарешті в березні 1973 року мені повідомили, що суд незабаром почнеться. Я попросила видати мені на час суду вилучений під час арешту киптар, у який я була одягнена. Відповідь начальника тюрми була традиційна: «Нет, что еще?» Не допомогли й мої запевнення, що тих бляшок, якими прикрашаємо киптар, я не буду ані ковтати, ані здирати, ані не вживатиму їх у будь-який інший спосіб. «Нет, не положено», - було невмолиме. Без киптаря я чулася напівроздягненою, зрештою, такою й була.

Повідомляючи про суд, мені вручили звинувачувальний висновок, і тепер я його вивчала. Це був довгий - десятків два-три сторінок - документ, кожен рядок якого твердив про мою антирадянську запеклість та особливу державну небезпечність, а самвидавні твори, які мені інкримінували, виглядали, ніби якісь вибухові речовини виняткової сили. За рік слідства я вже нібито й звикла до каґебістської термінології, а все ж було якось моторошно читати, як «з метою підриву і послаблення радянської влади» Світлична виготовила чотири примірники машинопису Євгена Сверстюка «Котляревський сміється» і розповсюдила їх шляхом передачі авторові. Все це кваліфікувалося за ст. 62 ч. І КК УРСРяк «антирадянська діяльність».

Із звинувачувального висновку я довідалася й про те, що на мій судовий процес викликають трьох свідків. Данила Шумука, Євгена Сверстюка і мого брата Івана Світличного. Хоч я розуміла, що це буде нагода познущатися з нас усіх гуртом і вроздріб, та зате приваблювала перспектива компенсації - побачити живу душу на тому позорищі.

Перед тим я була тільки раз на судовому процесі: в 1967 році у Львові судили журналіста В'ячеслава Чорновола, і його суд був настільки відкритий, що навіть нам, кільком друзям Чорновола, вдалося прорватись крізь численні заслони. Решту моїх знайомих, що потрапили до каґебістського млинка в 1965 році, судили на закритих процесах, так що не вдалося послухати навіть вироків чи бодай здалеку побачити когось із підсудних.

Слідчий говорив мені якось, що тепер суди відбуваються відкриті, але люди втратили до них інтерес (мовляв, минула мода ходити під суди), і на процесах нікого не буває. Я й не сумнівалася, що мій суд має бути відкритий: що ж тут ховати? - до державних таємниць я не мала доступу, сексу чи якоїсь інтимності в моїй справі теж немає. - які ж підстави закривати доступ для зацікавлених? Може, навіть вигідно, щоб люди мали науку: вважайте, що читаєте, не всяка книжка така безпечна, як вам здається. Грибоєдов знав, що говорить, - «Лихо з розуму».

Я губилася в припущеннях, чи знайомі обличчя побачу в натовпі глядачів? І я справді побачила... серед кількох змінних конвоїрів, які чекали черги, щоб змінити своїх озброєних колег біля лави підсудних, - знайоме випещене обличчя заступника начальника тюрми. А далі - велика порожня кімната. Суд якось мотивував свою постанову про закритий процес. Але, як я довідалася пізніше, це була порожня формальність: якби була постанова й про відкритий процес, нічого б не змінилося. Так само нікого не пускали б із зацікавлених. Так було на процесі брата - Івана Світличного: ні дружина, ні мама не могли потрапити до судової залі, хоч формально суд був відкритий.

На початку судового засідання в мене виникла проблема захисту. Не зважаючи на мою попередню відмову, адвокат Денисенко все таки прийшла на суд. Я повторила свою відмову, але суд її не задовольнив, мотивуючи тим, що відмова недостатньо обґрунтована (я ж сама сказала, що не знаю її ні як людини, ні як юриста), а сама я, через брак юридичної підготовки, не зможу себе захищати. Так адвокат Денисенко лишилася учасником мого процесу.

В ролі державного обвинувача виступала також жінка - прокурор Марія Петрівна Хрущ. На цьому жіноча частина судового ансамблю кінчалася, решта були чоловіки. Цей дружний колектив очолював суддя Дишель - високий, худий, сивуватий чоловік, який на подібних справах зуби з'їв. Побіч нього сиділи народні засідателі, про яких я тільки й запам'ятала, що вони сиділи побіч судді. Напевно, цим їхні функції й обмежувалися.

Лаву підсудних я уявляла зовсім інакше. Думала, що це має бути маленька лавка десь у кутку - на зразок прикутого столика з табуреткою в кабінеті слідчого. А це була велика територія, відгороджена високим бар'єром від решти залі, з довгими пофарбованими лавками в три ряди. Мене посадили посередині. Охороняли мене (чи когось від мене?)кілька озброєних вартових, конвоїрів, які періодично мінялися.

Я була вкрай виснажена, засмикана абсурдністю того, що відбувалося. Суддя Дишель був добрий хамелеон: його повчальний,батьківський тон змінювався саркастичними нападами на покійну художницю Аллу Горську, яку він плутав з бразильською перекладачкою і поеткою Вірою Вовк та звинувачував її в імперіалістичному хижацтві; а то дуже недвозначно натякав на позбавлення материнських прав, чим доводив мене до істеричного стану. Не допомагали тоді ніякі медичні засоби, серце в мене розривалося від розпуки, від безсилля і відчаю. Суд мусив робити позачергові перерви, а я докладала всіх зусиль, щоб вгамуватися і продовжувати безглузду балачку, що нагадувала анекдотичну розмову двох глухих:

- Що ти несеш? Рибу?

- Та ні - рибу.

- А-а-а, а я думав - рибу.

Найголовнішим звинуваченням було виготовлення (робила мовне редагування), зберігання (вилучили частину рукопису, якої я не встигла повернути) і розповсюдження (віддавала авторові після редагування) спогадів багаторічного політв'язня ідеалістично-комуністичних переконань Данила Шумука. Під час перерви адвокат Денисенко напівінтимно радила визнати, що ті спогади - антирадянські, і суд, мовляв, одразу поверне в інше русло.

Експертиза однозначно визначила спогади Шумука як відверто антирадянський твір. Найбільшим аргументом на те, що він антирадянський, вважали діалог із другої частини між автором і випадково знайомим селянином. Селянин говорив, що краще підкоритися німцям, вони бодай забезпечать порядок, аніж коритися комуністам з їхньою сваволею. А опонент, яким був автор, заперечував, що це, мовляв, невільницька психологія; вільна людина не вибиратиме, яке рабство краще, а яке - гірше.

На цій цитаті, яку переповідаю тепер довільно, з пам'яті, базувалося визначення спогадів Шумука як антирадянського документу, за що їх автор уже отримав 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання. Тепер хотіли з його допомогою засудити мене, хоч я навіть не читала другої частини з тією осоружною цитатою. А в першій частині своїх спогадів, яку я читала й редагувала, Шумук описує той період свого життя на підлеглій

Польщі Волині, КОЛИ ЙОГО ідейним переконанням, молитвою і мрією був комунізм, і за свою комуністичну діяльність він навіть заплатив понад 5-річним ув'язненням у польській тюрмі.

Та для моїх суддів нічого цього не існувало. Вони хотіли будь-що довести, що спогади Шумука - антирадянський твір, а я працювала над його виготовленням, зберіганням і розповсюдженням. Не знаю чому, але одного з трьох передбачених свідків - Данила Шумука - на суд не привезли. Пояснили транспортними труднощами: він у той час був уже в Мордовському таборі особливого режиму. Тепер Данило Шумук після 37 років тюремного і табірного життя відбуває 5-річне заслання за адресою: Казахская ССР, Уральская обл. Каратобинский р-н, Каратобе, ул. Кар- мангазьі, 1.

Другого свідка в моїй справі - Євгена Сверстюка - привезли на суд воронком із тієї самої тюрми, що й мене. Його поява була помітним дисонансом в одностайно хижій атмосфері суду. Сверстюка привели до судової кімнати під час перерви й одразу поставили за трибуну свідків. Усміхнувшись до мене, він сказав: «Чим не трибуна для літератора?» А я йому в тон показана на 15 томів судової справи й кажу: «Чим не багатотомна антологія?», а тоді, обвівши упривілейовану територію лави підсудних: «І чим не житлова площа?»

Наш діалог перервано залізобетонне: «Встати! Суд іде!». І почалися стандартні питання до свідка: «Де, копи і за яких обставин познайомилися?» «З якою метою давали передруковувати підсудній Світличиій?..»

А я спішила увібрати в себе якнайбільше цілющих променів, що йшли від трибуни для свідків, бо Євген Сверстюк має рідкісний дар випромінювати добро навіть самим поглядом і тембром голосу.

Другим свідком, якого привезли на мій суд, був Іван Світпичний. мій брат Здавалось би, за шість днів суду мене настільки приголомшили отією «метою підриву і послаблення радянської влади», що відчуття обуха на голові витіснить усі інші враження і спогади. Але ні - минулі десять років життя стерли більшу частину з пам'яті того, що говорилося на суді, і тих, хто виголошував належні монологи і діалоги судового сценарію. Слабенькими тінями виступають у спогадах і суддя Дишепь, і прокурор Хрущ, і навіть адвокат Денисенко, хоч я зустрічалася з нею й пізніше. А найяскравіший спогад залишився таки від двох моїх свідків - Сверстюка і Світличного.

Вони так не вписувалися в казенно-мертву атмосферу суду, що мені досі дивно: як вони опинилися по черзі за тією трибуною для свідків? Простий, домашній, усміхнений Іван поводився так природно, що учасники суду, здається, мимоволі опускали очі до стовпів, відчуваючи якусь незручність. Тільки прокурор Марія Хрущ усе намагалася загнати його якось на слизьке

- Чи ви і ваші знайомі впливали на вашу сестру?

- Звичайно, - просто відповідав брат. - Ми ж разом жили і в нас було багато спільного, в тому мислі й знайомі.

- Як вона ставилася до своєї дитини?

- Вона дуже любила свого сина. Весь час розмовляла з ним і дуже про нього дбала. Фактично вона весь вільний від роботи час була з дитиною.

- А які у вас стосунки з Дзюбою?

- О, з Дзюбою ми друзі вже 20 років! - не без гордості відповів Іван, а я зауважила, як на суворому обличчі прокурора майнула злорадна посмішка: Марія Петрівна знала, що літературний критик Іван Дзюба пише в тюремній камері покаянну книжку. Я теж знала про те від слідчого Сірика, він навіть повідомив назву книжки - «Грані кристала».

Мені не відомо, чи знав тоді про це брат Іван. Може, й знав, але такі зміни в друзях він сприймав швидше з болем, ніж з осудом. Не виставлятимеш же свій біль прокуророві на суді! Таких втрат було багато, і всі боліли - навіть старі, колишні, вже нібито й зарубцьовані. «Рильські октави» Івана Світличного я сприймаю саме як вияв болю.

Якось уже в таборі, після чергового газетного каяття одного з своїх ближніх Іван написав такий вірш:

Не люблю я, братове, ритуальної смерті.

Смерть - не дура, у неї є свій інтерес.

Сто разів воскресай, хоч і з понтом помер ти,

Хто повірить, що ти достеменно воскрес?

Гра в життя для живих - до шахрайства подібна.

Гра зі смертю для смертних - не гра, піддавки.

Смерть без програшу грає, не вертає ходів нам.

Смерть - ґросмайстер, а ми в її грі - пішаки.

Що ми чинним, братове? Невже навіжені ми,

Що в чаду словоблудства і само обмов

Убиваємо в собі ненароджених геніїв,

На Голгофі цинізму ґвалтуємо любов?

Гинуть гибелі серця в летаргії без просипу.

Душить заячі душі розперезаний страх.

Ми ж, убивство вчинивши, затаєно носимо

В саркофагові тіла нахований прах.

Що день Божий вчиняє душа самогубство.

І не треба їй шибениць, куль і отрут.

А воскреслих негусто між нами, не густо!

За убивцею - вбивця, на трупові - труп.

Камікадзе душі окуповують душу

І, заложники смерті, в засаді сидять.

- Пробі! - крикнути хочу та змовчати мушу:

Сам я грішний, братове, і вам - не суддя.

Мені не відомо також, чи брат відчував підступ у прокуроровому питанні про вплив на мене Тому, діставши можливість ставити питання свідкові, я спитала, чи розуміє він лід впливом якийсь елемент насильства, нав'язування, чи має на увазі нормальний, взаємний вплив, неминучий у спілкуванні людей між собою. Коли він заперечив елемент нав'язування, я попросила відзначити це в протоколі (чи виконали моє прохання, не знаю: протоколу, всупереч законові, мені не показали). Мені здалося, що брат був трохи здивований, чому я про це говорю, а я добре бачила, куди цілить своїм питанням прокурор. А може, й Іван це знав, та намагався в якийсь спосіб перекласти частину тягаря моєї так званої провини на свої плечі. Як я довідалася вже після звільнення, брат під слідством письмово просив найвище начальство, щоб мій вирок доточили до його вироку, аби звільнити мене до дитини. Але наше правосуддя справедливе і щедре: братові відважили повну пайку - 12 років, так що й доточувати вже було нікуди.

Непередбачене ускладнення для суду викликали мої свідчення в епізодах, пов'язаних з Ганною Коцур, студенткою з Чехо-Словаччини. Як я вже згадувала, під час слідства я відмовлялася давати будь-які пояснення щодо неї, бо, як я знала, Ганна Коцур сподівається дитини, а за давнім звичаєм вагітній жінці ні в чому не можна ні відмовляти, ні перечити. На час суду за всіма розрахунками вона вже мала народити, отже, тепер я відчувала себе з нею нарівні в неї дитина і в мене дитина. Тому я взялася показати судові, яким хистким ґрунтом є покази Ганни Коцур, на які суд беззастережно спирається. Я не мала змоги аргументувати переконливо, бо матеріалами справи були мені недоступні, але деякі посилання я робила з пам'яті, що занотувала під час ознайомлення зі справою

У моїй справі були підшиті свідчення Ганни Коцур, в яких вона детально описувана, як, коли, де і за яких обставин вона взяла для передачі за кордон від Зіновія Антонюка фотоплівку з текстом сам виданого журналу «Український вісник», випуск, здається, 3. Знаючи описувані місця, я бачила, як правдоподібно виглядають деталі, дорога до Антонюкової хати, розміщення садиби, навіть освітлення на вулиці Коротше - Антомюк уже дістав своїх 7+5 років (про що теж був відповідний документ у моїй справі) і, припускаю, епізод із «Українським вісником» міг бути основним у його звинуваченні.

Пізніше, в іншому протоколі. Ганна Коцур уже зрікається тих своїх свідчень і твердить, що плівку з самвидав ним «Українським вісником», випуск 3. їй дав у Львові Ярослав Кендзьор, і знову детально описує, за яких обставин це відбувалося та в яку газету була загорнена плівка. При цьому Антонюкові не зменшили ні обвинувачення, ні покарання А тепер, за тим самим звинуваченням, очевидно, таке саме покарання нависло над Яроспавом Кендзьором А може, й його також засудили, в моїй справі, матеріалів про нього немає, і я нічого не знаю. Отака вартість чистосердечних свідчень Ганни Коцур.

Викладаючи судові ці свої аргументи, я зовсім не сподівалася, що вони будь-що змінять у наперед заготовленому вироку. Але хотіла, щоб суд не говорив потім, що йому ці аргументи не були відомі.

Оголосили позачергову перерву, яка розтяглася на кілька годин. Я вже не рада була, що заварила цю кашу з Ганною Коцур - краще б уже швидше кінчалася ця комедія суду. Та несподівано для мене суд зняв звинувачення в передаванні за кордон творів Осадчого і Сверстюка. Спробуй тепер говорити, що суд був формальний чи не об'єктивний!

Звинувачувальної промови прокурора не пам'ятаю зовсім. Промову захисника пам'ятаю бодай загально. Річ у тім, що я боялася того захисту і чекала виступу адвоката, внутрішньо зіщулившись: неприємно, коли тобі з добрими намірами доводять, який ти злочинець, але просять пожаліти чи зглянутися заради дитини. Саме такого захисту я чекала від адвоката Денисенко, тому й відмовлялася від неї. Але адвокат Денисенко захищала кваліфіковано, без надмірної слинявості, говорила доброю російською мовою, на відміну від кострубатої української мови прокурора Хрущ.

Ці дебати сторін відбувалися 1 квітня 1973 року, а 1 квітня, як відомо, ніхто нікому не вірить.

Першого квітня 1973 року під час судових дебатів прокурор Хрущ просила, щоб суд покарав мене чотирма роками позбавлення волі в таборах суворого режиму. Звичайно, все моє життя було представлене в її виступі як суцільна антирадянська діяльність, що ґрунтувалася на патологічній ненависті до всього російського. Адвокат Денисенко доводила, що справу треба перекваліфікувати з ст. 62 ч. І КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда), яка передбачає максимальний термін 7 років таборів суворого режиму плюс 5 років засипання, на ст. 187' КК УРСР (наклепницька діяльність без мети підриву радянської впади). Ця стаття передбачає максимально три роки ув'язнення в таборах загального режиму.

Моє останнє слово відклали на ранок 2 квітня. Я почала його перефразованими рядками Лермонтова:

«Вы слушать исповедь мою

сюда пришли Благодарю.

Все лучше перед кем-нибудь

словами облегчить мне грудь.

Но людям я не делал зла.

а потому мои дела

немного пользы вам узнать.

А душу можно ль рассказать?

«Справді, душа - надто делікатна річ, щоб підшивати її до протоколів або влаштовувати їй стриптиз навіть у залі закритого судового засідання».

Так почала я своє останнє слово на суді. Далі я заперечувала антирадянський зміст інкримінованих мені творів, тим більше - мету підриву радянської влади: такої мети я не мала і не могла мати читаючи самвидавні твори Шумука, Сверстюка, Осадчого та інших авторів.

Заперечувала я й націоналістичні мотиви, які слідство й суд мені приписували. Я, справді, не мала й не маю упередження до жадної нації, в тому числі й до російської. Розмовляючи завжди українською мовою, я легко переходила на російську, якщо так до мене зверталися, скажімо, на роботі в бібліотеці. У своїй домашній бібліотеці я мала поруч з українськомовними - російськомовні книжки й охоче читала їх також своєму синові. Я віддала сина до російських ясел, правда, тому, що не знайшла в столиці України українських дитячих ясел. Мені тяжко було вчити півторарічну дитину розрізняти російську й українську мови, проте я не виховувала в сина ворожості чи неприхильності до російської мови, бо, зрештою, й сама такого почуття не мала.

В останньому слові я старалася реабілітувати імена київської художниці Алли Горської та української поетеси й перекладачки з Бразилії Віри Вовк, яких суддя й прокурор намагалися всіляко очорнити. Я пишалася своєю близькістю з цими людьми. Я просила суд повернути безпідставно вилучені в мене листи Алли Горської, які вона писала перед своєю трагічною загибеллю.

Я визнала себе частково винною, пояснивши, що, маючи вищу освіту, мусила б докладніше вивчити юридичні закони, які реґляментують життя в нашому суспільстві. Я ж наївно й сліпо вірила в проголошену конституцією свободу слова, недооцінивши кримінальний кодекс, за що тепер мушу гірко розплачуватися. У вироку з цього пояснення залишили тільки голу формулу: «Підсудна визнала себе винною частково».

Панічно боячись позбавлення материнських прав, я просила суд дати яке завгодно покарання, тільки не розлучати з сином. Взамін я пропонувала високу плату: якщо мені дадуть можливість бути разом з дитиною (де завгодно, хоч і на засланні), я обіцяла ніколи нічого не переписувати, не передруковувати й не копіювати в жоден інший спосіб Я не могла обіцяти, що не читатиму, бо це була

ареальна обіцянка: я філолог за фахом. А що кваліфікація творів

«антирадянські» чи «наклепницькі» не має чіткого визначення і ", часто суб'єктивно, а спеціальних списків забороненої літератури взагалі не існує (принаймні для прилюдного вжитку), то дуже легко можна навіть ненароком стати читачем ідейно шкідливої літератури.

До сьогодні мені дивно і незрозуміло, чому суд не прийняв моєї пропозиції, адже в той момент найвищого судового напруження так легко було купити мою душу, і то дуже вигідно. Не знаю, як би я жила потім з тими путами на душі, яких я сама просина заради дитини. На щастя, суд виконував свій план, свою програму. Та й ішлося їм не про те, щоб охоронити мене від антирадянських настроїв (які вони могли бачити в мені хіба в проекції на майбутнє). Ішлося про те, щоб позбавити здорового глузду, щоб мною топтати інших. А що я не визнавала того, що приписували самвидавним творам і не приймала нищівних оцінок їх авторів, - слідство й суд вирішили провести мене своїм звичним виховним шляхом - через концтабір.

Вирок читали пізно в вечорі. Від мого ранкового останнього слова до вечірнього вироку було чекання - довге і виснажливе. А суд засідав у закритій кімнатці, хоч вирок майже дослівно повторив звинувачувальний висновок, отже, треба було тільки переписати його під новим заголовком, додавши окремі фрази, наприклад, «вина підсудної повністю доведена вилученими під час обшуку речовими доказами».

На читання вироку судову залу заповнили так званими представниками громадськості. Серед кількох десятків незнайомих мені облич тільки одну жінку я пізнала. Це була технічна працівниця республіканського радіокомітету, де я також працювала короткий час на весні 1968 року. Старша самотня жінка, прізвище якої я вже забула, комуністка з довгим стажем, вона працювала колись в апараті ЦК, через що її позаочі звали Фурцевою. Сентиментальна і обмежена, вона принагідно плакала за Леніном, за Гагаріном і за всім прогресивним людством, якому злі сили перешкоджають іти прямою дорогою до раю. Її сльози текли суворо в річищі партійної лінії, і хоч те річище коливалося, але завжди разом з лінією партії. Тому я сумніваюся, що в її партійному серці блиснула іскра співчуття до мене, запеклої націоналістки, метою життя якої було послаблення і підрив радянської влади.

Коли почали читати вирок, до судової залі впустили мою маму і братову дружину, в якої, до речі, був саме день народження. Вони ввійшли розгублені, пригноблені, вимучені 6-денним безнадійним чеканням під неприступними стінами Київського обласного суду. Місць уже не було, і їх проштовхали десь у прохід, відгородивши від мене стіною конвою і «громадськості».

Вирок звучав, як обух, - безапеляційно і тупо. Врахувавши всі пом'якшувальні обставини, суд проголосив такий вирок, як вимагав прокурор, - чотири роки таборів суворого режиму.

Так закінчився найтяжчий період мого ув'язнення - період сумнівів вагань, компромісів. А далі за всі приниження, фізичні труднощі, - усе, що називають словом неволя, я мала добру компенсацію - можливість бути собою і щастя спілкуватися з гордими і внутрішньо вільними людьми - радянськими політв'язнями.

Розповідаючи про свою особисту справу, про свої особисті переживання тут, у вільному від цензури світі, я почувала себе незручно насамперед тому, що моя справа не була ані надзвичайною, ані показовою з жадного погляду. Особливо незручно перед тими, хто тепер, або ще й відтоді досі перебуває в такому - ба в гіршому - становищі, як я була протягом відносно короткого, 4-річного, терміну. Але мені говорили (і я сама це знаю), що навіть мій невеликий досвід потрібен для тих, хто сьогодні стикається з тією самою потворою - з КҐБ. І хоч кожен мусить набити власні ґулі, перш ніж навчиться ходити, - мої помилки, мій досвід можуть застерегти когось від їх повторення. Тепер трохи інші методи, інші форми, але суть та сама, і вся система - та сама.

На закінчення своєї розповіді про суд я хочу навести два вірші свого брата Івана Світличного, які він написав у той самий час і в тій самій тюрмі на Володимирській вулиці в Києві. Вони надруковані в збірці «Ґратовані сонети» (видавництво «Сучасність», 1977).

ЖАЛІСНИЙ СОНЕТ

Умій суддю свого жаліти,

Тяжкі гріхи йому прости,

Таж він людина, як і ти;

У нього дома жінка, діти.

Їм треба грошей принести,

І треба - ніде правди діти -

З лайна собачого зуміти

Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?

В дугу свій горб і совість гнути?

Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото,

Жалій суддю свого, достоту

Як ми жаліємо повій.

ПРОВИНА

Великий гріх на серці я ношу.

В. Стус

Я винен, браття. Всі ми винні

Наш гріх судитимуть віки

За бері їв, за Соловки,

За чорні, зганьблені, злочинні

Переґвалтовані роки,

За куці істини нізчимні,

За те, що унтери причинні

Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,

За реабілітантські жебри,

За небо ґратами рябе, -

Судіть мене. Судіть без знижки,

Судіть - я винен - хоч до «вишки»

Мене, а заодно й себе.

Помилка? Виділіть мишкою і настисніть Ctrl+Enter

Система Orphus

Розсекречена
site_index_banner
С
  • екскурсії по музейних експозиціях “Меморіалу”;
  • перегляд відеоматеріалів з історії репресій в Україні, історії України, художніх тематичних фільмів тощо;
  • виїздні виставки “Забуттю не підлягає...” (плакатний варіант, за домовленістю);
  • виїздні екскурсії до Биківнянських поховань під Києвом (місце масових розстрілів 1937-1941 років)
  • копіювання електронних відео- і аудіоматеріалів за домовленістю.

Перегляд експозицій, екскурсії та демонстрація фільмів БЕЗКОШТОВНІ